Проліски вічності серед тоталітарного граніту. Мандрівка до Софії з UA-Футбол

16 квітня 1925 року стало чорним днем у болгарській історії і знаменувало початок нової епохи несмаку, стандартності та збоченої величі. В той день радянські кагебісти вчинили теракт в софійському соборі Святої Неділі з наміром зробити комуністичний переворот. Під час служби тоді загинуло 213 людей, а величний храм був зруйнований. На тому «друзі» з СССР не остепенилися й за майже 70 років свого впливу на Болгарію перетворили з 30-сторічною історією столицю країни Софію в пересічне совково-індустріальне місто. Про славне минуле нагадували хіба що вцілілі церкви.

Фото - Іван Вербицький

Якщо переходити на футбольну мову, то сучасну Софію можна порівняти зі збірною Болгарії зразка 1994 року, яку тренер і гравці, котрі виховувалися при тоталітарному режимі, зуміли вивести до четвірки найсильніших збірних світу. Болгарська столиця нині теж намагається причепуритися й повернути собі привабливий для європейського ока вигляд. В самому центрі міста, поряд з пам’ятником-символом Софії ведуться археологічні роботи з відновлення руїн будівель античної, I-IV століття столиці римської провінції Фракія – Сердіки.

Не секрет, що зруйнувати легше, ніж побудувати. Ще важче відбудовувати. Через те й не дивно, що Софія повертає собі привабливу зовнішність поволі, впродовж останніх років 20-ти. Показово, що побудована в V-му столітті базиліка Святої Софії, яка, власне, й дала назву місту, була відновлена лише в 1994 році. При цьому церковний дзвін причепили на дереві.

Зовні болгарську столицю можна було б зрівняти з українськими Донецьком чи Запоріжжям. Але від таких порівнянь Софію рятують зелені оази, безліч сквериків і парків, розташованих на кожному закутку в центральній частині міста.

Покриті кронами столітніх платанів й старезних, дивовижної форми кленів, ці місцини виглядають надзвичайно затишними навіть зараз, пізньої осені.

Додаткового шарму паркам надають побудовані в останні роки сучасні скульптури, в яких відтворені як цілком реальні довгоногі оленята, так і абстрактні творіння в формі лебединих крил.

Здивувало й те, як ведуть себе місцеві горобці. Вони не тікають при найменшому наближенні людей, а підпускають до себе близько навіть надто наполегливих туристів з фотокамерами.

Зрештою, Софія через багатоповерхівки значно приховала свою істинну природню привабливість. Вигляд на гору Вітоша, котра звеличується на 2290 метрів над рівнем моря, проглядається лише з кількох кутків центральної частини міста.

І, звісно, з дзвінниці одного з найвеличніших соборів у світі – храму Олександра Невського, збудованого у 1912 році на честь звільнення росіянами болгарського народу від османського іга. А ось пам’ятника творцю перемоги над турками – царю-визволителю Олександру ІІ – побачити в дні перебування української футбольної збірної в Болгарії не вдалося, оскільки ця скульптура на центральній площі Софії зараз реконструюється. Можна не сумніватися, що після реставрації російський цар, на честь якого названо одну з центральних вулиць міста, знову стане привабливим в очах туристів. Але лише відносно, бо тлом за хвостом осідланого правителем коня виступає склобетонна потвора під назвою готель «Редіссон». «О часи, о звичаї!», як сказав би класик.

Взагалі, росіян болгари поважають надзвичайно сильно. Саме за те звільнення від турецького поневолення. Видно, воно досі формує світобачення місцевих мешканців. Повага до наших сусідів проскакує навіть у нетривалих розмовах, під час яких політичні теми не зачіпаються. Показово, що звістку про те, що росіяни в товариському матчі з американцями виграють 2:1 ті кілька тисяч болгар, які перебували на трибунах стадіону «Васил Левскі» під час поєдинку Болгарія – Україна, зустріли надзвичайно радісно, тоді як десяток наших фанатів відреагував на новину свистом.

Разом з тим згадки про радянську епоху в Софії явно намагаються забути. Більше того, в Центральному парку міста нещодавно поряд з капличкою постав монумент в пам’ять про жертв тоталітарного режиму. На стінах меморіалу дрібним шрифтом викарбувано тисячі прізвищ тих, хто втратив життя від рук комуністів.

В ста метрах від цього пам’ятника знаходиться типовий монумент соціалістичної епохи – величезна конструкція, котра, мабуть, колись символізувала незламність болгарського народу на шляху до світлого майбутнього. Пам’ятник радянським воїнам на честь перемоги у Другій світовій війні – теж запущений і недоглянутий, а окремі гранітні композиції пообмальовувані графітчиками.

Втім, нічого дивного немає, адже відразу пов’язані з СССР і його мешканцями речі у болгар, здається, викликали завжди. Свого часу почув життєву історію про перебування українських туристів в Болгарії на початку 80-х років. На сніданку в готелі нашим співвітчизникам подали холодну ковбасу з зачерствілим хлібом, тоді як німці за сусідніми столами куштували свіженькі гарячі страви. Українцям вартувало чималих зусиль, аби довести, що вони теж заслуговують людського ставлення. Зараз нічого схожого вже нема. Українських журналістів в готелі годували, мабуть, набагато краще, ніж років 30 назад німців. Хіба що питна вода у збанках була звичайною кран-колою. Але під час мандрівок з українськими командами по Європі автор цих рядків вже встиг зауважити, що до подачі води в Євросоюзі ставляться надзвичайно економно. Мабуть, балачки про дефіцит питної рідини у світі мають не таку перебільшену основу, як то здається пересічному українцеві.

Але помандруємо Софією й далі. Чим відрізняються споруди часів розвиненого соціалізму там від наших? Найперше – якістю виконаної роботи. Приміром, у нас поручні вздовж сходів зроблені з простого заліза, котре до того ж погано захищене від корозії. Зроблені з дерева ручки на тих же перилах давно перетрухлявіли. Очевидно, теж через те, що матеріал був не найвищого сорту. В Софії все трохи інакше. Суджу по коридорах в середині стадіону «Васил Левскі». Такі мраморні сходи, основи стін і колон й поручні з дерева, яке, може, не є червоним, але схоже на нього, можна зустріти хіба що в кримських палацах тогочасних російських олігархів і правителів у Великій Ялті. Те саме стосується й фонтанів у центрі міста. Звичним для нас у таких випадках гранітом там і не пахне.

Позитив з часів доби тоталітаризму болгари витягнули й у ставленні до спорту і спортивних героїв. Дорогу до стадіону «Васил Левскі» супроводжують скульптури атлетів, а на самому фасаді арени поміщено пам’ятні дошки на честь видатних спортсменів і подій, які відбувалися на «Левскі». Зокрема там є й згадка про легкоатлета Валерія Брумеля, котрий в роки своєї зіркової кар’єри представляв Ворошиловград (нині – Луганськ). В 1961 році на Всесвітій універсіаді в Софії Валерій побив один із шести у власному виконанні світових рекордів, перестрибнувши зафіксовану на 2,25 см планку.

Поряд відзначені імена болгарських чемпіонів світу-1971 з боротьби, який відбувався на тому ж «Левскі» – «класиків» Петара Кірова, Ґеорґі Маркова і Александра Томова, «вільника» Русі Петрова. Звісно, всі вони – видатні атлети. Але поряд з тим з сумом згадую, чому ж в Україні, за великим рахунком, забутими є імена набагато більш знаменитих богатирів Івана Богдана, Олександра Колчинського, Бориса Гуревича?

Але повернемося до болгар. Чи люблять вони футбол? Про матч сучасної збірної проти України в Софії не знав майже ніхто. Ті, хто знали, кажуть, що вболівати за нинішніх майстрів шкіряного м’яча особливого бажання не виникає.

Сумують за Стіліаном Петровим і сподіваються, що він здолає важку недугу. Цікаво, що й під час матчу місцеві фанати в один момент затягнули скандування «Стіліан Петров». То – сумні думки. Зате про початок 90-х болгари згадують з ностальгією. Величають Лечкова, Балакова, Михайлова, Трифона Іванова, Костадінова. І, звичайно, Стоїчкова.

Навколо імені Христо в Софії зараз узагалі великий ажіотаж. 2 листопада відбулася прем’єра автобіографічного фільму про легенду болгарського футболу. В стрічці задіяні чимало зірок болгарської збірної, іспанської «Барселони», родичів і друзів Стоїчкова. Лайт-бокси з анонсом прем’єри в Софії розміщені на кожному кроці. Не дивно, адже Стоїчков – символ нової, посттоталітарної Болгарії, показник того, що країна позбулася совкової затурканості. Ось лишень сама держава звільнитися до кінця від того клейма не може. Проте не дарма кажуть, що дорогу осилить той, хто йде.

Всі фото - Іван Вербицький