Нагорняк: Романцев сказав, що залишивши "Спартак", я поспішив. Частина 1

За своїми ігровими характеристиками він майже ідеально вписувався в концепцію команди київського «Динамо». Проте доля Сергія Нагорняка склалася так, що за найтитулованіший український футбольний клуб він не виступав ніколи, натомість засвітившись в лавах найзатятіших ворогів і ігрових антагоністів киян – московському «Спартаку» і донецькому «Шахтарі». Взагалі, Сергієва кар’єра вийшла доволі строкатою і наповненою найнесподіваніших поворотів. Але всі ці мандри, злети і падіння зліплюють в одне коротке, але дуже глибоке слово – досвід. Нагорняку є що розказати читачам UA-Футболу. Впродовж двох годин ми розмовляли про зверхність Бишовця, відмежованість Романцева, мудрість Лобановського, підступність людини, яка «прославила» нашого гостя з негативного боку та багато іншого.

- Сергію, ви якось говорили, що бігали стометрівку за 11 з хвостиком секунд. Для вітчизняної легкої атлетики це дуже серйозний результат. Звідки така стартова швидкість?

- Легкою атлетикою не займався і не скажу, що то дар від природи. Швидкість в мені проявилася, коли навчався у військовому училищі. Мабуть далися взнаки постійні високі навантаження в кирзових чоботях. Трохи зміцнів, видно, щось дала природа і це дозволило побігти так швидко.

- У Вінниці, звідки ви родом, дуже сильна легкоатлетична школа…

- Займався в ній зовсім трошки. То мій старший брат займався легкою атлетикою серйозніше і мав вагоміші спринтерські результати, ніж я. Я попервах володів хорошою дистанційною швидкістю, але до 18-ти років я відчутно підріс, близько до метра і 90 сантиметрів й, відповідно, короткі дистанції став бігати швидше.

- Поєднувати бігові дані з футбольними компонентами навчилися відразу?

- Я ж футбол любив з дитинства, фактично спав з м’ячем. У секцію пішов з трохи старшими за мене братами-близнюками, котрі жили в моєму домі. У дитинстві, доки стартова швидкість була не дуже високою, грав у футбол більш технічний. То вже потім, коли швидкість прорізалася, всі тренери, з якими доводилося працювати, говорили одне й те ж, мовляв, тобі не треба робити нічого іншого, лише прокидати м’яча на хід і бігти. Тоді зрозумів, що грати можна за рахунок швидкості, натомість, в креативному плані, зрозумівши, що свої недоліки можу компенсувати бігом, трохи втратив. Наприкінці кар’єри, коли швидкість почала падати, почав усвідомлювати, що грати можна не лише за рахунок швидкості, а й завдяки голові. Власне, це досвід, розуміння гри приходить з роками.

- Юхим Школьников брав вас у вінницьку «Ниву» саме як швидкісного гравця чи цінував якісь інші ваші риси?

- Навчаючись у полтавськову військовому училищі, спершу потрапив до складу місцевої «Ворскли» і навіть встиг провести за неї один офіційний матч. Про це дізналися у Вінниці і почали кликати до себе, мовляв, Сергію, ти повинен грати за рідну команду. У Вінниці мене ж знали ще з тих часів, коли приїздив додому і грав за команду колективів фізкультури «Інтеграл». За неї забив чимало м’ячів, а рівень КФК тоді був серйознішим, ніж у нинішній другій лізі. Скаути вінницької «Ниви» помітили мене ще тоді, але пояснив їм, що закінчую четвертий курс військового училища і наразі залишатися вдома не можу. Ось і вийшло, що остаточно у Вінницю мене повернули тільки тоді, коли дізналися про мій дебют у «Ворсклі». Тоді підписав свій перший контракт.

- До речі, у військове училище ви поступали з власної волі, з волі батьків чи щоб «відкосити» від армії?

- 1988-89 роки, то ще був Радянський Союз. Хоч виступав за «Ниву-2», розумів, що пробитися до складу першої команди буде складно. У той час у військове училище поступив товариш, який теж займався футболом, вийшло, що на переїзд до Полтави мене загітував саме він. Ще не поступивши до училища, познайомився із завідувачем кафедри фізкультури, котрий відповідав за футбол. Тому ще будучи абітурієнтом, виступав за команду училища. Власне, завдяки футболу мене в училище й прийняли, оскільки необхідних залікових балів я не набрав. Ось і вийшло, що рік відівчився, два постійно грав у футбол, на третьому мене помітили, а на четвертому вже сенсу покидати не було. Потім СССР розвалився, я звільнився, став лейтенантом запасу і повернувся у футбол повноцінно. Проте, щоб «косити» від армії, не думав, бо не поступи я у військове училище, можливо, взагалі не заграв би. За роки навчання я дуже сильно зміцнів, перетворився в чоловіка, і до 18-ти років, коли «обріс м’ясом», відчув, що почав швидше бігати.

- Про таке поняття, як «дідівщина» теж дізналися під час цього навчання?

- У нас «дідівщини» не було, бо навчалися лише однолітки. Так, старші курси були, але образити себе ми не давали. Та й училище і армія – трохи різні речі.

- І не «Нива», де на час вашого приходу були такі аксакали, як Леонід Гайдаржи, Віктор Будник, Юрій Солов’єнко?

- Юра Солов’єнко – то ж мій одноліток. Так, він був капітаном і лідером команди, але лише тому, що заграв в основі «Ниви» набагато раніше, ще ж до того, як я поступив до військового училища. Виходить, поки я навчався і грав у футбол, Солов’єнко впродовж чотирьох років вже виступав на серйозному рівні. Взагалі, прийшовши у вінницьку «Ниву», я влився у колектив безболісно. Наче непогано дебютував, але згодом Школьников віддав мене в аренду до Житомира.

Остаточно довів свою спроможність грати за «Ниву» лише повернувшись з «Полісся». Тоді вийшло так, що Школьников намагався прийняти якусь ізраїльску команду і поїхав туди працевлаштовуватися, а «Нива» в цей час впродовж зимового антракту була без тренера. Готували команду до весняної частини чемпіонату другий тренер В’ячеслав Грозний і Паша Касанов. Саме В’ячеслав Вікторович першим повірив у мене і почав ставити до основи. Зрештою, в цьому теж є доля випадку. Пригадую, ми на засніженому полі грали проти команди Вінницької області. У першому таймі грав основний склад, а в другому молодь, ті, хто не потрапляв до основи. Серед них був і я. Нападників тоді у «Ниві» було багато, всі – люди авторитетні. Грозний виставив мене на лівому фланзі півоборони. Вийшло, що я віддав дві передачі і забив гол. Так з того часу мене впродовж перших півроку здебільшого й використовували як лівого хавбека, то вже потім виступав на різних позиціях.

- Можна сказати, що в «Ниві» Школьников був типовим для радянських часів тренером-адміністратором, а Грозний відповідав за тактику і керував тренувальним процесом?

- Можливо. Хоча остаточні рішення завжди приймав саме головний тренер. Показово, що коли Школьников повернувся з Ізраїлю, В’ячеслав Вікторович в команді залишатися не хотів. При Грозному ми справді виглядали непогано, виграли турнір в Одесі, обійшли там «Чорноморець», команда відчула впевненість у своїх силах. Надалі я хоч впродовж року і працював зі Школьниковим, похизуватися ідеальним взаєморозумінням з тренером не міг. Юхим Григорович сповідував типово радянський варіант футболу, де основний акцент робився на завантаження з флангів.

У Грозного же в ті роки еталоном була гра «Барселони» Йогана Кройффа. В’ячеслав Вікторович прищеплював команді гру в короткий пас. Футбол Грозного імпонував більше, але доводилося пристосовуватися до Школьникова. Юхим Григорович спершу випускав мене на заміни, потім віддав в оренду, а повернувшись з Ізраїлю, не міг второпати, чому Грозний і Касанов радять ставити мене на позиції крайнього півоборонця. Припускаю, що попервах Школьников виставляв мене у складі, переступаючи через себе й лише згодом переконався, що грати в основі я справді заслуговую. То вже потім, коли моя кар’єра пішла вгору, ми з Юхимом Григоровичем зустрічалися і нормально поспілкувалися.

- Школьников – тренер-мотиватор?

- Тоді я ще був дуже молодим і для мене все було новим. Справді, Юхим Григорович міг налаштувати команду, йому довіряли старожили Гайдаржи, Будник. Що говорили – я слухав. У мене було одне непорозуміння зі Школьниковим. Він висловював безпідставні, з мого погляду, претензії на мою адресу. На мій бік став Олег Надуда, котрий, будучи моїм ровесником, вже на той час був провідним гравцем «Ниви». Гра команди залежала від Олега дуже сильно. Надуда взагалі завжди говорив Школьникову все, що думає, в очі. У них були постійні конфлікти. Юхим Григорович нічого з Надудою зробити не міг з тієї простої причини, що Олег був лідером команди і були матчі, які він витягував на собі самотужки.

Так ось, коли Школьников почав «наїжджати», я вирішив не сперечатися, бо був ще молодим і лише починав свій футбольний шлях. А Надуда не змовчав: «Навіщо ви звинувачуєте хлопця, якщо він тут ні при чому?» З того часу Школьников не чіпав мене жодного разу, не особливо шкодував, але тим не менш. Завжди розумів, що в разі, якщо команда буде погано грати, я буду кандидатом номер один на місце на лаві запасних. Зрештою, цього не відбулося. Невдовзі тренер у «Ниві» змінився і проблема відпала сама собою.

- За своїм ігровим стилем ви більше підходили для київського «Динамо», але врешті опинилися в команді-антагоністі – московському «Спартаку»…

- Розмови про перехід у «Динамо» були, але врешті поїхав до Москви на оглядини в «Торпедо», котре на той час тренував Валентин Кузьмич Іванов. Він любив гренадерів, які добре бігають. Відіграв за торпедівців один контрольний матч, потренувався, після чого Іванов сказав, що мене готові «підписувати». Може, так і сталося б, не набери я московського номера В’ячеслава Грозного, котрий на той час працював у «Спартаку» помічником Романцева. «Я в Москві» - кажу. «Що ти тут робиш?» «На оглядинах у «Торпедо», маю підписувати контракт». «Нічого не підписуй, їдь до нас».

Приїхав у «Спартак», відбув з командою на збори в Ізраїль, пограв, потренувався і Романцев сказав, що я його влаштовую. Підписав контракт і спершу все було добре: стабільно виходив на заміни, в кількох матчах з’являвся в основі. Проте потім ледь не одночасно зламалися лідери команди – Никифоров, Онопко і Цимбалар. Команда почала втрачати очки і мене посадили на лавку. А перед Лігою чемпіонів, коли «Спартак» поповнили Юран, Кульков і Шмаров, зрозумів, що шансів пробитися до основи в мене немає і перейшов у «Дніпро».

- Не поспішили?

- Вважаю, що програв хіба що у матеріальному плані, бо в Москві заробляв більше, ніж у Дніпропетровську. Втім, хоч я вже був одружений і у мене була дитина, гроші за основу не ставив ніколи. Я був молодим і мені хотілося грати. А те перебування у «Спартаку» змінило мій футбольний світогляд докорінно. До переходу в «Спартак» у мене було одне сприйняття гри, після нього – зовсім інше. Побачив, як люди тренуються, на які дрібниці вони звертають увагу. Насправді ж ці дрібниці дуже важливі. Приміром, пас під дальню ногу, пас в крок – раніше на ці речі взагалі не звертав уваги. В «Спартаку» справа поставлена на високому технічному виконанні, гра будувалася на своєчасності, точності передач. В цій команді навчився думати, причому думати швидко.

- А ваш технічний рівень відповідав цим вимогам?

- Техніка – це ж не лише вміння обігрувати по дво-троє людей на місці. В моєму розумінні, техніка – це вміння правильно, своєчасно, з відповідною силою і кому треба віддати пас. Тобто, вміння швидко мислити. Візьміть Зідана. Він міг розібратися з суперником на місці, але які ж передачі віддавав! У «Спартаку» на контролі над м’ячем побудоване кожне тренування. Там культура пасу відпрацьована до автоматизму. Тому після Москви вже розумів, що по-іншому передач віддавати вже не можу. Навіть коли запрошували в збірну і вимагали більше бігати, відпасовував лише так, як правильно. Зрештою, послуговуюся цими принципами навіть зараз, виступаючи за ветеранські команди.

- Романцев працював за спартаківським шаблоном чи у нього був свій стиль?

- Звісно, на той час всі прекрасно знали, як тренується «Спартак». Олег Іванович чимало перейняв у Бєскова. Кожне тренування було побудоване на відпрацюванні середнього і короткого пасу і контролі над м’ячем. Заняття у Романцева тривали годину, годину - десять, п’ятнадцять, але вони пролітали, наче одна мить.

- Це були заняття на інтенсивність?

- В ході чемпіонату – виключно так. Винятки були лише на зборах. Але й навіть там не було виснажливих кросів, тестів Купера. Щоправда, була угорська розминка, впродовж якої давалося максимальне навантаження і через ці 13-15 хвилин ми падали обезсиленими, потім якось збиралися і починали роботу з м’ячем. Ввечері перед такими тренуваннями Романцев казав: «Завтра максималка». Відповідно ми розуміли, що завтра мусимо витримувати великі навантаження.

- Романцев – тренер-деморат?

- Назвав би його демократичним диктатором. В нього були методи кнута і пряника, але Олег Іванович незміно залишався вимогливим. Він настільки любив «Спартак», що слабодухості, бездушшя собі не дозволяв. Романцев з футболістами практично не розмовляв. Він підходив до гравця, незалежно від того, потрапляє той в основу чи ні, пояснював, як правильно треба зіграти й на цьому його спілкування з футболістами обмежувалося. Романцев – радше диктатор. В прийняттях рішень він був дуже жорстким. Зрештою, вважаю, Олег Іванович все робив правильно.

Вже потім, коли зустрічалися, то гарно спілкувалися. Під час нашої останньої зустрічі, Романцев сказав, що я рано від них пішов, що він хотів зі мною працювати. «Можливо, але я хотів грати» - відповів. «Це твоє право» - сказав Олег Іванович. З іншого боку, коли я йшов зі «Спартака», його тренером був Георгій Ярцев. Георгій Олександрович – людина своєрідна, він то вірив у мене, то ні. Я ж люблю стабільність, хотів певності в тому, що буду грати. Тому, провівши півроку на арендних правах в «Дніпрі» і почавши забивати, повертатися назад до Москви вже не хотів, хоча «Спартак» того часу – то був зовсім інший рівень. Я не міг сидіти на лаві запасних. Власне, після «Спартака» ніде запасним уже не був.

- А в моральному плані переїзд з провінційної Вінниці в один з найбільших світових мегаполісів як перенесли?

- Звикав дуже важко. То зараз футболіста, щойно він перейшов, забезпечують усіми умовами. Тоді було трошки інакше. Хоча, повторюю, я їхав не за грішми, а грати у футбол. Тому цей рік перебування у «Спартаку» був дуже корисним з огляду на мою подальшу кар’єру. Навіть за умови, що грав за «Спартак» не так часто, як хотілося б, і забив лише один гол (в кубковому матчу проти «Уралмашу» - авт.). Дехто навіть вважає мене чемпіоном Росії-1996 року, але я ніколи себе ним не назву, бо мій вклад у той титул був мінімальним. Треба бути чесним перед собою. Для мене знаковішими є срібло з «Шахтарем» і бронза з «Дніпром». Через те, що мій вклад в результат команди був вагомим. Більше того, друге місце зі «Спартаком» у чемпіонаті Росії-1995, сезоні, який для команди був провальним, для мене цінніше. Бо там я зіграв багато матчів.

Уралмаш - Спартак 0:5 19-04-1995

- У «Дніпрі» ви заграли при Бернді Штанґе. Чимало з тих, хто з ним працював поряд з вами, кажуть, що німець змінив їхню свідомість…

- Так безперечно! Спершу мене здивувала вимога Штанґе проходити перегляд у «Дніпрі». Зізнаюся, що хоча й був молодим, але вважав, що зі «Спартака» футболістів у команди рівня дніпропетровської мають брати відразу. Цей перехід організовувався через Івана Вишневського, Царство йому Небесне, з яким ми перетиналися ще у «Ниві» і з яким у нас збереглися хороші стосунки. Іван мені сказав: «Ти повинен приїхати і Штанґе на тебе має подивитися». Здивувався, але погодився. Власне, після першого ж тренування тренер сказав, що я його влаштовую.

Штанґе нас тоді дивував постійно. Найперше – відмінними від буденних радянських методами роботи. Відхід від шаблонів був дивиною, як і перехід до професійного підходу до роботи. Штанґе – перший тренер, котрий змінив в Україні чимало. Не секрет, що в ті роки існували проблеми з екіпіруванням. Разом з німецьким тренером у нас їх в Дніпропетровську взагалі не було. В «Дніпрі» нам почали прати форму. Так, нині то звичне явище, а раніше футболісти прали форму самотужки. На тренування команда і тренери мали виходити в футболках різних кольорів. Кожен гравець мав свій підписаний м’яч. У Штанґе дрібниць у футболі не було взагалі. Зізнаюся, що я сильно довіряв Бернду. Настільки, що іноді бажаю випити пива, а в останню мить зупиняюся. Мовляв, тренер мені довіряє, то як я можу його підвести? У нас тоді в Дніпропетровську підібрався прекрасний колектив. Коли команду перестали фінансувати, більшість хлопців разом з тренером переїхали до Києва, де мали створити «Борисфен».

Я б теж поїхав, але не міг цього зробити, бо належав «Спартаку» і мусів залишатися в Дніпропетровську. Особливо після того, як «Дніпро» прийняв, залишивши «Спартак», В’ячеслав Грозний. А Штанґе допоміг багатьом гравцям нашої тодішньої команди. Вітя Скрипник з його подачі поїхав у «Вердер» й понині в Бремені живе і тренує. Саня Євтушок засвітився в англійській Прем’єр-лізі, Сашко Паляниця – в Австрії, Андрій Полунін – в Німеччині, Сергій Ковалець – в Голландії. Всі ці переходи відбулися завдяки Бернду. Мені ж врізався в пам’яті епізод, коли Штанґе йшов з «Дніпра». Тренер організував банкет, ми зібралися на базі з дружинами, зробили шашлики. Бернд на пам’ять про себе подарував кожному з 20-ти футболістів, які працювали з ним у «Дніпрі», золоті кулони з їхніми знаками зодіаку. Приміром, мені дістався кулон Діви. Ми тоді були приємно шоковані. Штанґе подякував нам за гарно проведений час, сказав, що не знає, як надалі складеться наша доля, підійшов до кожного гравця і вручив подарунок. Це було одкровення, особливо з огляду на співпрацю з попередніми тренерами – там диктатор, там залізна дисципліна, там ще щось.

- Штанґе ж теж спеціаліст з НДР…

- Дисципліна у нього теж існувала, але ігрова. В побуті Бернд нам довіряв абсолютно. «Після гри пийте пиво, хто вам забороняє? Мені важливо, як ви граєте» - каже. Дуже шкода, що тоді не склалося з «Борисфеном», бо тоді Бернд міг заявити про себе ще гучніше. Навіть не знаю таких футболістів, які відгукувалися би про Штанґе погано.

- Один з перших легіонерів з дальнього зарубіжжя Андреас Зассен був у Штанґе на особливих, земляцьких умовах?

- Бернд дуже хотів допомогти Андреасу, з яким працював ще у «Карл Цейссі», проте не вийшло. Якщо ти не хочеш допомогти собі сам, то ніхто тобі не допоможе. Власне, Зассен, Царство йому Небесне, у футбол припинив грати через алкоголізм. Ми бачили, що він випивав. Зрештою, Андреас конкуренції в команді не витримав, не зміг адаптуватися до нашого життя. Ми намагалися з ним спілкуватися, жартували. Але Зассен завжди був одинаком, не робив кроків назустріч, щоби команда його прийняла.

Навіть бразилець Емерсон, котрий у «Дніпро» прийшов майже одночасно з Зассеном, був більш комунікабельним. Взагалі, вважаю, Луїс був одним з перших сильних іноземців в Україні. Хоча йому тут було дуже складно, особливо взимку і коли поля були поганої якості. Коли ж, як кажуть, сонечко вийде і трава зазеленіє – Емерсон приносив команді чимало користі. В моральному плані Луїсові теж було непросто. Дружина у нього німкеня, він не звик до нашого життя. Але Емерсон хотів грати, тому й команда йому повірила і допомагала. Штанґе ж, спілкуючись з Луїсом німецькою, вимагав з нього дуже суворо.

- При Грозному легіонерів у «Дніпрі» не було. Зате були матеріальні труднощі…

- Не сказав би, що то було щось суттєве, як для тих часів. В один момент заборгованість сягнула чотирьох місяців, через що на один з матчів група гравців не вийшла на знак протесту. Втім, потім команду під своє взяв «Приватбанк» і стало спокійніше. І заборгованість всю повернули. Мені так точно. Взагалі, «Дніпро» Грозного згадую з особливою теплотою, бо саме в цей період відкрилася ціла група сильних футболістів. Щоправда, той, хто тоді подавав найбільші надії, поховав свою кар’єру сам. Мова про Вітю Бєлкіна, котрого вважав унікальним гравцем. Він дуже гарно дебютував у «Дніпрі», виглядав просто прекрасно, але потім через власні моральні й життєві цінності таланту розвинути не зміг. Футбол для Бєлкіна закінчився після того, як він подався у якусь не те що б релігію, але свою віру.

Калиниченка, Назаренка, Матюхіна, Шершуна, Ротаня в дубль «Дніпра» в ті роки привів теж Грозний. То вже потім, коли вони обросли м’ясом, Мефодійович (Кучеревський – авт.) повірив у них і зробив основними гравцями.

- Грозний будував «Дніпро» за спартаківськими принципами?

- Так. У В’ячеслава Вікторовича було своє бачення, але грали ми в основному в середній і короткий пас і тренувальний процес будувався виходячи з цього. То вже потім, коли я стикався з Грозним в «Арсеналі» та запорізькому «Металурзі» за еталон бралася гра «Челсі» Моурінью. В Запоріжжі ми грали в зонний захист, без ліберо. В’ячеслав Вікторович на одному місці не засиджувався, а слідкував за тенденціями і адаптував до них своє бачення. Не знаю, як зараз, бо не мав змоги з ним працювати. Нині всім подобається «Барселона», але так, як каталонці, більше ніхто грати не може. Намагатися грати так, як «Барселона», зараз тупо. Але це моя думка.

- Вершиною ваших виступів у «Дніпрі» був програний кубковий фінал від «Шахтаря» у 97-му. А найдошкульнішої поразки вам завдали грузини з владикавказької «Аланії»…

- Той матч досі боляче згадувати. Понині не розумію, з чим пов’язані ті 1:4. На виїзді ж ми зіграли цілком пристойно, поступилися 1:2. Ймовірно, через те, що були неготовими психологічно. Якби не Ілля Близнюк, владикавказці могли забити нам і більше чотирьох голів. Кобіашвілі і Ґахокідзе робили з нами, що хотіли, фактично вдвох нас змели.

- Грозний зумів досягти максимуму з тим «Дніпром», яке він творив?

- Ні, звичайно. Чимало гравців потім роз’їхалися в інші команди і розкрилися за межами Дніпропетровська, дехто заграв у «Дніпрі». Чому ми не показали свого максимуму разом? Може, не знайшов спільної мови з кимось з керівників тренер, не поступилися власними амбіціями інші люди. Ми ж після першого кола завжди йшли на рівних з «Динамо», а в другому незмінно поступалися. Навіть не знаю, чому.

- Причини треба шукати лише в футбольних складових?

- Розумію, на що натякаєте, але треба віддати киянам належне – перемагали вони чесно. Звісно, певні симпатії з боку суддівства в бік «Динамо» були, але загалом суперники при Лобановському були сильнішими. Досі пригадую матч у Києві в 1996-му, ще коли киян тренував Сабо. Ми вели 2:0, в кінці першого тайму вилучили Головка, але врешті господарі зрівняли рахунок через те, що суддя «намалював» смішний пенальті. Втім, повторюю, загалом «Динамо» було сильнішим. В окремо взятому матчі ми очки забрати могли, але на дистанції кияни очок в поєдинках з аутсайдерами не втрачали, а «Дніпро» цим грішив.

Динамо К – Дніпро – 2:2. 1996/1997. 15 тур. Перший гол на рахунку Нагорняка

- «Дніпро» після сумнозвісної історії з дискваліфікацією після матчу відбору до мундіалю-1998 залишили добровільно?

- Так. Бо впродовж року, поки не міг грати, добросовісно тренувався, підтримував форму. Ще до матчу з «Кривбасом», який був для мене першим після дискваліфікації, тодішній тренер «Шахтаря» Валерій Яремченко під’їхав до мене й сказав, що зацікавлений в моїх послугах. Потім відіграв поєдинок проти криворіжців, де на четвертій хвилині забив у ворота Лавренцова ледь не першим після повернення дотиком дуже красивий гол, прийняв пропозицію «гірників». Точніше, я мав бажання залишитися в «Дніпрі», але переговорив з керівництвом й так і не зрозумів, що буде з фінансуванням команди. Андрій Стеценко мені тоді прямо сказав: «Сергію, наразі нам вигідніше тебе продати». Все було дуже чесно. Опісля була зустріч з тодішнім віце-президентом «Шахтаря» Равілем Сафіулліним і першим його питанням було, чи домовився я з «Дніпром». Тоді й підписав контракт.

- Кажуть, що в «Шахтарі» Яремченка чимало було зав’язано на особистих стосунках між тренером і гравцями…

- Це важко заперечити. Валерій Іванович – добрий психолог, для нього важливо, щоб гравці йому довіряли. Звісно, у нього був кістяк з місцевих гравців – Орбу, Зубов, Леонов, Попов. Цих хлопців Яремченко вів з дитинства і безмежно довіряв їм на дорослому рівні. Особливо коли щойно прийшов у «Шахтар», це відчувалося. Хоча мені Валерій Іванович теж довіряв абсолютно. Взагалі, «Шахтар» був першою в моїй професійній кар’єрі командою, в якій я взагалі не знав, що таке фінансові проблеми. Таких розмірів зарплат, як зараз, тоді не було, але ми знали, що такого-то числа щомісяця гроші ґарантовано отримаємо. Всі до копійки. В Донецьку були створені всі умови для того, щоб гравець думав лише про футбол, а тема фінансів його не турбувала взагалі. Власне, саме стабільність мене у «Шахтарі» й привабила. Після того першого після дискваліфікації матчу з «Кривбасом» мав ряд більш привабливих в матеріальному плані запрошень. Але прийняв пропозицію Яремченка, бо він запевнив, що в Донецьку не одурять.

- Шахтар» при Яремченку був готовий боротися з «Динамо» за чемпіонство?

- Це було важко. «Динамо» того часу було півфіналістом Ліги чемпіонів. Ситуація та ж, що й з «Дніпром». В окремо взятому матчі ми «Динамо» перемогти могли, але стабільності впродовж всього турнірного шляху не вистачало. Загалом команда з Яремченком прогресувала. Через те його відставка на старті другого кола чемпіонату-1998/1999 стала для нас несподіванкою.

- Чому несподіванкою?

- Ми виграли два матчі з трьох в чемпіонаті, зігравши внічию з «Кривбасом», який тоді йшов другим. Потім поїхали в збірну, яка проводила збір на Кіпрі, а коли повернулися, нам представили нового тренера – Анатолія Бишовця. Можу сміливо сказати, що з першого ж дня у Анатолія Федоровича не виходило нічого. Команда його банально не прийняла. На першому ж зібранні Гена Орбу піднявся і запитав у президента: «За що ви звільнили нашого головного тренера?» Трохи згодом Рінат Ахметов нам розповідав, що Бишовець після цієї зустрічі відразу хотів поїхати, казав, що команда його не сприйняла. Рінат Леонідович вмовив залишитися, але результату це не дало. Чому так сталося – не розумію. Можливо, у команди був шок і вона не могла прийти до себе після відставки Яремченка.

- Може, Валерій Іванович через своїх людей в команді теж якось приклався до того, щоб Бишовець в команді не прижився?

- Ні. Про це не може бути й мови. При Яремченку ми були прекрасно готовими фізично, «неслися» впродовж усіх 90-та хвилин. Коли гравці з’їхалися зі збірної і почали працювати з Бишовцем, то усвідомили, що команда просто зупинилася. Система підготовки змінилася кардинально. Частіше буває, що після зміни тренера команда переживає психологічний підйом, однак ця зміна мала зворотній ефект. Ми дуже старалися завестися, переборювали себе, але не виходило нічого. Окрім того, Бишовець завжди ставив себе вище команди.

- Як Романцев?

- Романцев своїх інтересів вище командних не ставив ніколи. Будь-яка його дія була спрямована на команду. Анатолій Федорович спілкувався з футболістами, але, на мою думку, в його лексиконі було надто багато «я». «Я, я, я, я, я…» - хлопці цього не сприймали. Більшість про це говорити не хоче, але мені приховувати нічого. Єдине, в кого Бишовець повірив, так це в Толика Тимощука. Той прийшов у «Шахтар» нападником, а Анатолій Федорович спершу знайшов йому місце справа в півобороні, потім знову перейшов у напад. Як би Толик не грав, Бишовець його ставив. Зрештою, не можу сказати, що Анатолій Федорович не довіряв мені. Навпаки довіряв, хоча в мене тоді не все виходило. То Орбу і Зубова Бишовець посадив на лавку.

- Існує думка, що в матчах кваліфікації Кубка УЄФА проти голландської «Роди» команда «сплавила» Бишовця…

- Навряд чи. Зрештою, можу говорити про себе. Я тоді захворів важкої форми фунікулярною ангіною. Це був липень місяць і я впродовж тижня лежав з температурою 39. Коли жар спав, мене повезли на обстеження. Лікарі сказали, що зі мною все нормально і головне, що хвороба не дала ускладнень на серце. Бишовець запитує медиків: «Що йому потрібно?» «Два тижні, щоб прийти в себе» - відповідають. Тобто, починати мав з легких кросів, а навантаження поволі збільшувати не раніше, ніж через тиждень. Як було насправді? Вийшов, перший день побігав, другий. На третій біжу, як помічник тренера Сергій Ященко каже: «Тебе кличе Бишовець». Приходжу й чую від Анатолія Федоровича, що мене включають в групу гравців, які готуються до матчу, бо один з футболістів випав з обойми. Не міг же я сказати тренерові «ні». Почав працювати, форсувати підготовку, але сил не було. По собі відчував, що витримую не більше 45-ти хвилин. Я був просто «загнаним», бо після такої важкої хвороби відновитися мені не дали.

Бишовець розмовляв з лікарями, з помічниками, але рішення приймав такі, які вважав правильними сам. Він збирав тренерську раду з п’яти футболістів. Викличе нас і запитує: «Які ваші думки?» А потім ставить перед фактом: «Перше – граємо в п’ять оборонців». Ми з хлопцями намагалися заперечити, мовляв, давайте в чотири, бо нам завжди не вистачає одного гравця попереду. «П’ять оборонців залізно. Що далі?» - чуємо відповідь. А що далі? Розмовляти було марно.

Вже пізніше, коли Бишовець пішов з команди, а ми під керівництвом спершу Олексія Дрозденка, а потім Віктора Прокопенка зібралися на зборі в Ялті, я розмовляв з Вадимом Тищенком. Той завжди відгукувався про Бишовця, під керівництвом якого виграв олімпійське золото, лише позитивно. Коли я розповідав Вадиму, як Анатолій Федорович працював у «Шахтарі», він не вірив: «Не може бути!» Не знаю, можливо, Бишовець хотів внести у свою роботу нові віяння, але не вийшло в нього нічого.

- З «Шахтаря» ви пішли майже відразу, як команду очолив Віктор Прокопенко. Чому?

- Я ніколи не нав’язувався тренерові. Після Бишовця і тих матчів з «Родою» для мене головне було – відпочити. Треба віддати належне Анатолієві Федоровичу – у відставку він подав сам. Щойно це сталося, до мене підійшов виконуючий обов’язки тренера Дрозденко: «Сергію, ти погано виглядаєш». Я не став заперечувати: «Так, мене не вистачає, я втомлений, не готовий фізично». «То відпочинь». З того часу зазвичай виходив на заміни. Грати, може, хотілося… Весь грудень я відпочивав. А коли прийшов Прокопенко, то відразу почав протягувати своїх людей. Яремченко, який був у команді, радив: «Залишся, потерпи трохи і все буде гаразд».

Контракт у мене закінчився, але оскільки поняття «вільний агент» тоді не існувало, я все ще належав клубу. З розмови з Сафіулліним я зрозумів, що тренер розраховує на інших, хоча Равіль Сафович і казав, що мені тут створені умови і можу сильно не поспішати. Відповів, що обузою не буду і відсиджуватися лише для того, аби отримувати зарплату, не стану. Проблема була лишень у тому, щоб знайти клуб, здатний заплатити за мене солідну компенсацію. Річ у тім, що з «Дніпра» мене викупили за вагомі, як на той час, гроші, з урахуванням цього вираховувалися якісь коефіцієнти, котрі впливали на вартість. У Дніпропетровську, де налагодилося фінансування, хотіли мене повернути, але через рік-другий. Мене запитали, які умови переходу й коли дізналися, порадили сидіти в Донецьку, поки не виженуть. Коштував я тоді приблизно 400 тисяч доларів і дніпряни ще не готові були розставатися з такою сумою. Хоча в «Дніпро» повернутися хотів і все ж сподівався, що клуби домовляться.

Проте з розмови з Прокопенком і Яремченком і дізнаюся, що є варіант з Китаєм. Зацікавився, бо іншого виходу не бачив. Наче й був готовий доводити, що здатен закріпитися в «Шахтарі», але дії тренерського штабу давали зрозуміти, що Прокопенко мені не довіряв. «Дніпро» купити не міг, а китайці були готові заплатити півсуми і домовилися з донеччанами про оренду. Думав, відіграю сезон, зароблю якихось грошей і повернуся. Після цього клубу, який бажав мене придбати, треба було виплатити лише другу половину вартості. Але доля склалася так, що в Піднебесній мені сподобалося в усіх розуміннях. Зокрема й тому, що впродовж чотирьох років пощастило. працювати лише з російськими тренерами – три роки з Валерієм Непомнящим й ще рік з Борисом Ігнатьєвим. Коли відіграв перший сезон, то відразу отримав запрошення з кількох провідних китайських клубів. Тоді й почав співставляти для себе рівень життя в Україні й Китаї. Думаю, мені 29, в мене двоє дітей, треба задуматися про майбутнє. Ось і вирішив заробити грошей. І зовсім не шкодую про такий крок.

Закінчення інтерв’ю читайте завтра.