Байки от Вербицкого. Первое интервью

Нині, коли за плечима 16 років журналістської кар’єри і сотні розмаїтих інтерв’ю зі знаменитими, знаковими і просто добрими людьми, усе, що збираюся переповісти у цій історії, згадується з усмішкою. Тоді ж то була купа хвилювань і емоцій, які вляглися не скоро, але наклали відбиток на подальшу діяльність.

Мушу сказати, що журналістської освіти ніколи не здобував (у той час саме закінчував навчання в Тернопільській академії народного господарства), а в своїй роботі намагався керуватися принципами споживача, тобто, писати про те, що було б цікаво особисто мені. На щастя, майже завжди пропоноване влаштовувало й працедавців чи редакторів. При цьому до запису великих інтерв’ю «за життя» мене не спонукав ніхто й ніколи. Проте вважав і вважаю понині, що без них, без вміння спілкуватися з людьми повноцінним журналістом себе назвати складно.

Власне, з такими принципами роботу в щотижневику «Нова Тернопільська газета» й розпочинав. Розпочалося все з банальних оглядів Формули-1 і етапів Кубка світу з біатлону. Та диванна журналістика якось не захоплювала. Хотілося живих вражень. Але разом з тим бажанням існував психологічний бар’єр: «чи вдасться?», «чи не зганьблюся?»

Пригадую своє перше живе редакційне завдання. Напередодні поновлення чемпіонату України з футболу мав підготувати невеличкий матеріал про готовність газону на тернопільському міському стадіоні. При цьому мав записати коментар у директора споруди Василя Матвійківа. Диктофона тоді ще не мав, а в редакції сказали, щоб записував почуте в блокнот. То була дивна бесіда. Життя показало, що спілкувався я тоді з простакуватим вуйком. Але той вуйко на тлі журналіста-початківця відчув себе гуру і відповідав на може й наївні, та потрібні мені для підготовки матеріалу запитання зверхньо, з нотками глузливості.

Це «інтерв’ю» залишило гіркий осад. Кілька днів ходив сам не свій. І добре, що найближчої суботи шаховий турнір у Тернополі мав відкривати земляк, міжнародний гросмейстер Василь Іванчук. Добре, що мене відправили на ці заходи і прес-конференцію за участю, мабуть, найсильнішого українського шахіста в історії. Проте перед походом мандражував страшенно. Думав: «Якщо так себе вів директор стадіону, то чого тоді чекати від самого Іванчука?»

Коли зайшов в імпровізований конференц-зал у тернопільському облспорткомітеті, злякався ще більше. На прес-конференцію прийшло включно зі мною лише троє журналістів! Та Василь Михайлович виявився співрозмовником надзвичайно доброзичливим. На запитання він відповідав терпеливо, а наприкінці майже годинної розмови подякував за змістовну бесіду. Взяв тоді у пана Іванчука автограф, а коли гросмейстер пішов, досвідчений шаховий оглядач Микола Добровольський похвалив за доречні запитання. Зізнаюся, був тоді окрилений і зрозумів, що про зустріч з недолугим клерком Матвійківим треба забувати якомога швидше.

На перше велике інтерв’ю відправився трохи згодом, у компанії головного редактора Миколи Мартинчука. Співрозмовник – президент обласної федерації футболу, знана за буремними 90-ми у Тернополі особистість Володимир Мариновський. Розмова клеїлася легко, особливо з урахуванням, що інтерв’юер регулярно підливав у келихи «Закарпатського коньяку». Поміж немалої кількості почутих тоді пікантних історій влазила вживана Володимиром Миколайовичем велика кількість матюччя.

Іншими словами. Процес пішов, але все ж розумів, що то трохи не те, чого потребую. Перше житейське інтерв’ю організувалося саме по собі. Відвідуючи поєдинки «Ниви», познайомився на трибунах з бадьорим дідусем, який жартував ефектно аж настільки, що реготав весь сектор. Дядько виявився колишнім футболістом одеських «Локомотива» та ОБО 40-х років.

Від пропозиції записати інтерв’ю Олександр Закорецький не відмовився і запросив до себе додому, в будинок на вулиці Живова, якраз навпроти автовокзалу. Дружина Олександра Савелійовича Валентина Іванівна ледь не з порога пригостила канапками. Розмова вийшла надзвичайно душевною. Коли розходилися, Олександр Савелійович подарував коштовний для себе презент – відеоплатівку з фрагментами матчу Кубка чемпіонів-1966/1967 «Динамо» - «Селтік». «Візьми, - каже. – Я на тому матчі був, спеціально до Києва їздив, а техніки, щоб дивитися ту плівку, не маю».

Не було технічної можливості переглянути ту плівку й у мене. Але той подарунок вважаю одним із найвартісніших понині. Але головне ж не те. Головне, що ту зустріч вважаю для себе справжнім бойовим хрещенням, після якої зрозумів, що журналістика – то те, чим хотів би займатися усе своє життя. З того часу записав чимало, мабуть, змістовніших, цікавіших, резонансніших, скандальних інтерв’ю, але Олександр Савелійович з його байками і билинами назавжди залишиться в пам’яті як постать яскрава й особлива.