Почему украинские игроки не едут в Западную Европу

В останні роки гроші в українському футболі остаточно закінчились, тому купа гравців почали думати про пошуки клубу закордоном. Здавалось би, кожен сильний футболіст може спробувати себе в клубах Західної Європи, але на практиці саме в серйозних європейських чемпіонатах опиняються одиниці.

З якогось чемпіонату Хорватії чи Польщі можна перейти до клуба Бундесліги. З УПЛ до Європи хтось "втікає" раз на п’ять років і цей хтось зірковий та розкручений гравець рівня Ярмоленка чи Коноплянки. Виникає запитання: чому так?

Залізна завіса та 90-ті роки

В 90-ті роки після розпаду СРСР українські гравці могли без проблем їхати покоряти Європу, проте це перше "незалежне" десятиріччя можна вважати втраченим для українського легіонерського футболу. Світові футбольні агенти так і не відкрили для себе наш ринок. Більш-менш стабільно українці поїхали покоряти доволі відсталий чемпіонат Ізраїля, звідки в Європу важко було потрапити навіть місцевим зіркам.

Для працевлаштування завжди знаходився якийсь більш зрозумілий варіант в чемпіонаті Росії, сонячному Казахстані-Узбекистані-Азербайджані. Усілякі "спартаки", "ростсєльмаши" та "локомотіви" залюбки підсилювались дешево та сердито за рахунок українських гравців. В "кращі" роки в російському футболі грало більше сотні українських гравців за сезон – і це навіть якщо не враховувати "русифікованих" для збірної Росії "юранів-цимбаларів".

Українські футболісти особливо і не намагались вирватись пограти в Європу, бо завжди можна було знайти варіант в умовному російськомовному чемпіонаті та не починати з чистого листа десь на Бельгійщині.

Як наслідок, переважна більшість українських топових гравців 90-х років залишились невідомими для футбольного світу. Клуби особливо нічого не показували в єврокубках, збірна тільки періодично щось показувала у відборах до ЧС-ЧЄ, а агенти гравців могли довезти своїх підопічних хіба що на оглядини до чергового "Маккабі".

Герої минулого...

Пройшли роки і українські футбольні зірки 90-х починали розказувати в інтерв’ю, як колись до клубу приходив факс с якогось "Райо Вальєкано" чи "Сандерленда", але керівництво то не відпускало, то заломлювало ціну велику ціну. Якісь такі спогади про шанс пограти закордоном можна знайти не тільки у Леоненка чи Орбу, а практично у кожного більш менш нормального гравця тих часів.

Українським провідним клубам вдавалось утримувати своїх лідерів ще на сезон-два вдома, щоб потім ще за сезон-два тихо списувати своїх зірок на футбольну пенсію (Головко, Гусін, Дмитрулін та інші). Проблема полягала в тому, що весь цей час футбольний клуб не розглядався як бізнес-проект, а виключно як іграшка в руках чергового олігарха чи місцевого князька.

Чому ми гірші за балканців?

І поки умовний Іван Гецко показував свій клас в Ізраїлі та "Локомотиві" з Нижнього Новгороду, його умовні колеги з Бразилії чи Балкан грали в топових європейських чемпіонатах. Шукер, Просінечкі, Ярні, Міхайловіч, Станіч, Бобан, Ковач та інші міняли "Лаціо" на "Інтер" чи "Реал" на "Арсенал", а хто класом понижче допомагав "Гавру" чи "Тулузі" втриматись у Ліга 1.

В кожному чемпіонаті був з десяток хорватів та сербів, а в юнацьких академіях виховувались десятки перехоплених молодих балканських талантів. Комусь пощастило розкритись, комусь – ні. Але балканський легіонер в 90-ті роки став звичайним явищем для європейського футболу. Всі основні гравці зіркового складу "Црвєни Звєзди" зразка переможного фіналу Кубка Чемпіонів 1991 роз’їхались грати в закордонні клуби.

Всі основні гравці зіркової збірної Хорватії 1998-го року (по)грали закордоном. Можливо саме тому вони тоді пройшли в плей-офф збірну України, де легіонерів практично не було. Заштатний "Осієк" відправив до футбольної Європи десятки хорватських легіонерів, чого не зробили "Дніпро", "Чорноморець" чи "Таврія".

Балканців на початку 2000-х для себе відкрили навіть в київському "Динамо", коли почали залучати перших іноземців до команди. На теренах колишньої Югославії завжди можна було дешево та якісно знайти підсилення.

Блажевіч і Ко

Отже, чому так сталось? Свого часу до київського "Динамо" сватали у тренери Мирослава Блажевіча, що запам’ятався нам по збірній Хорватії. Але європейський футбол знав його ще з 60-70-х років, коли той спочатку догравав як гравець у Швейцарії, а згодом і розпочав там свою довгу тренерську кар’єру ("Сьон", "Лозана", "Грасхопперс", "Ксамакс" та ще з десяток різних клубів).

Югославські гравці за часів Тіто могли спокійно догравати в європейських командах. Перші югославські легіонери з’явились вже у 50-ті роки. Частина з них залишалась на новому місці, ставали тренерами, агентами та допомагали своїм знаходити собі варіанти в Європі.

Чимось це мені нагадує, як зараз Сергій Ребров перетягує до "Ференцварошу" українських легіонерів – Зубков, Харатін, Петряк. Його самого туди затягнув етнічний угорець агент Шандор Варга.

Але з Угорщини важче перейти в Бундеслігу. Якщо гравець все ж прагне пройти шлях до сильних європейських клубів, то це нікому не потрібна футбольна зупинка. Поразка "Фехервару" Петряка від скромного "Вадуца" та "Гонведа" Кулача від "Університаті" (обидва, до слова, викликались до лав національному збірної) тому підтвердження. Те саме стосується трансферів українських гравців до Латвії (Дебелко, Махновський, Сергійчук), Кіпру (Сєлін), Словаччини (Сухоцький) чи тої ж таки Польщі (Філімонов, Бабенко).

На цьому тлі переходи до турецьких середняків гравців рівня Кравця-Морозюка-Селезньова виглядають навіть дуже пристойно. Про турецьку першість принаймні чути кожного міжсезоння, бо місцеві гранди люблять підбирати збитих зірок з європейських топових клубів.

Українські футболісти та їх агенти поки так і не відкрили для себе велику Європу. Поодинокі випадки тільки підтверджують правило. До Бельгії декілька українських гравців відправились, бо там свого часу гарно проявили себе Ящук та Серебренніков, які залишились працювати в цій країні. Той же перехід та вдала кар’єра Маліновського у "Генку" справа рук Серебреннікова.

• Читайте также: Идеальная инвестиция. Как Малиновский озолотил Генк и стал примером

Росія...

Але зараз, як і раніше, українському футболісту та його агенту легше знайти варіант в Росії (правда ж, Данченко-Ордець-Полярус?). Кому не пощастило знайти себе у ФНЛ, завжди знайдуть якусь команду в Білорусі – лайт-версія Росії, де грає декілька десятків українських гравців.

Російські клуби, що живуть за кошт державного бюджету, залюбки викладуть будь-які гроші, щоб придбати чергового українського гравця. Навіть для того, щоб вчергове вказати українцям на їх "продажність" чи щоб гравець вичавив з себе якесь показове інтерв’ю про "один народ" чи "спорт поза політикою" – на такі PR-акції грошей не шкода. Привіт Ракицькому та Ордецю, яких показово за дорого (ви)купили з "Шахтаря".

Чергове покоління українських футболістів продовжує залишатись в орбіті російської першості. Пройдуть роки та всі ті, хто переїжджає запорєбрік зараз, будуть своїми в якійсь Казані чи Саратові, та зможуть туди привезти вже нове покоління українських футболістів. Вийти з цього замкненого кола "руського міра" допоможе тільки масова міграція українських гравців в європейські чемпіонати. Було б тільки бажання відкрити для себе Європу. Приклад Маліновського доводить, що все можливо.

Редакция не несет ответственности за содержание записей в блогах