Негостинною виявилася лише Севілья. Мандрівка до Польщі з UA-Футбол

Несподіваний вихід «Дніпра» до фіналу Ліги Європи порадував і стурбував одночасно. Обмежитися спогляданням історичної події з телеекрану було б гріхом. Однак на носі літо, відпустка, безліч побутових клопотів, кілька запланованих заздалегідь поїздок. А гаманець не гумовий. Особливо – в нинішніх непростих для України умовах. То як бути? Варіант з мандрівкою на літаку з командою відпав через потребу їхати з Києва до Дніпропетровська, а згодом – у зворотньому напрямку. Та ще й в купі з потребою винаймати житло на дві ночі у Варшаві.

Пошуки альтернативних шляхів виявилися недовгими. Благо, до польської столиці збиралося чимало друзів і знайомих. Один з них, динамівський фанат Сашко, запропонував у «фейсбуку» поїздку на мікроавтобусі «Фольксваґен Транспортер», який разом із водієм вміщує вісім осіб. Вартість дороги – 600 гривень з особи. Ночівля в готелі у містечку Сероцк, яке розташоване в 40 кілометрах від Варшави, обійшлася у 80 злотих, плюс – витрати на їжу і сувеніри. Отримавши акредитацію, потреби купувати квиток вдалося уникнути. А це – ще мінімум 40 євро до загальної суми.

Існував, щоправда, запропонований кореспонденткою UA-Футболу Аліною Абдуллаєвою бюджетніший варіант з чималою кількістю пересадок. Але він вимагав тривалішого часу. З іншого боку, Аліні та її друзям можна по-доброму позаздрити. Поїхавши на футбол, вони об’їздили ще з десяток польських міст. Натомість у нас були Варшава і Люблін.

Але – в дорогу. Компанія у нас строката: двоє фанатів «Динамо», двоє – ультрас нині неіснуючої «Таврії», двоє журналістів і ще двоє людей, які футбол дивляться по великих святах. З Києва попередньо планували виїхати в день матчу, о першій ночі. Але напередодні захворів наш водій. Максим вживав ліки і вирушати в нічну поїздку не ризикнув. Отже, з Києва стартуємо майже о п’ятій ранку. Дехто з друзів називає це авантюрою, адже крім орієнтовних 11-ти годин на проходження чистого шляху довжиною в 780 кілометрів, можна затриматися на невизначений час на кордоні.

Пізніше виявиться, що нас таки не лякали. Головний редактор нашого видання Костянтин Довгань, який вирушив до Варшави разом зі своїм кумом на його автівці значно раніше, затримався на межі країн понад три години (на зворотньому шляху - примітка головного редактора). Судячи з розповідей інших друзів, то ще був не найгірший варіант. Можна було б сказати, що нам пощастило більше. Але щастя – поняття умовне і в цьому впродовж мандрівки доведеться переконатися не раз. Річ у тім, що Сашко, організовуючи поїздку, подбав про спеціальний «аусвайс» від Федерації футболу України. Завдяки цьому прямокутному папірцеві наш «Фольксваґен» мав на кордоні зелений коридор.

Кілометрову чергу на автопереїзді «Устилуг – Зосин» нам вдалося оминути трохи більше, ніж за півгодини, витрачені на проходження паспортного контролю. Поки ця процедура тривала, до буса підійшов польський прикордонник, якого дуже зацікавила зовнішність нашого водія. «Пан з Кийова?» - запитує. «Так» - чує відповідь. «Давно там живе?» «Усе життя». «А цо пан чарний?» - нарешті, відмівши дипломатичні формальності, безпардонно видав прикордонник. «Бо в пана батько індієць» - так само впевнено відрубав Максим. «А чим пан займається в Києві?» «Вчитель англійської мови».

На тому ця балачка й вичерпалася. Взагалі, польські прикордонники не приховували, що людей, які їдуть до Варшави на футбол, довго муштрувати не збираються. Після шести годин перебування на білоруському кордоні з ґвалтами місцевих кагебістів торік восени контраст був вражаючий. Клопотом для польських «стражів ґраничних» залишаються жителі сусідніх українських міст, котрі перетинають кордон регулярно, займаючись торгівлею. Їхні машини піддаються ретельному огляду, який забирає багато часу і власне й створює довжелезні черги в кілька рядів.

Коли паспорти з штампами були вже на руках, уже знайомий нам прикордонник підійшов ще раз. Він попередив, що «стеля» швидкості в населених пунктах складає 50 кілометрів за годину, а між ними – 70 км/год. «Підвищувати швидкість не раджу, бо контроль у нас серйозний, а штрафи нещодавно зросли вдвічі» - каже. Побажавши нам щасливої дороги, пан прикордонник на прощання запитав: «Хочу якось на вихідних поїхати з рідними до Києва. Там зараз безпечно?» «Так, - відповідаємо. – Війна за 700 кілометрів від столиці».

Власне, обмеження швидкості на польських дорогах трохи наші плани підкоригували. Попри ідеальну якість доріг, що було страшенним контрастом у порівнянні з нашими шляхами, їдемо поволі, милуючись красою сіл і вишуканими будиночками у них. Відразу зауважуємо, що майже біля кожної хати є гнізда лелек. Але яким було наше здивування, коли зустріли бузька, який розгулював по травичці на узбіччі траси і навіть не збирався тікати від машини, яка пронеслася в метрі від нього.

Треба сказати, що турбота поляків про пернатих викликає захоплення. Трохи далі, виїхавши на швидкісний автобан, зауважили високі прозорі пластикові паркани обабіч дороги. На них – чорні силуети птахів. Такі загородження встановлені для того, щоб пташки не вилітали на проїжджу частину перед машинами.

Під час однієї з зупинок поруч з «Макдональдсом» помічаємо галасливу компанію нетверезих харків’ян і львів’ян. Вони голосно співають, ведуть себе зухвало. «А потім дивуємося, коли читаємо, що поляки хизуються в інтернеті «віджатими» в українців «розами». Ось у таких і віджимають. Вони ж самі напрошуються» - іронізує фанатська частина нашого буса.

Між тим, на стоянці кримчани помічають поважного чоловіка, свого знайомого, у реглані з надписом «Слава Україні – Героям слава». Братаються. Коли вирушили, розповідають, що дядя Володя – старий фанат «Таврії», ще з тих часів, як та входила у спортивне товариство «Локомотив» і автоматично, вслід за московськими залізничниками, вважалася "червоно-зеленою". В часи незалежності України «старики» конфліктували з молоддю, яка вважала рідний клуб «синьо-червоно-білим». Хлопці кажуть, що проукраїнська позиція дяді Володі, який, так само як і вони, після російської окупації виїхав з Криму, стала несподіванкою. В продовження теми півострова сімферопольці розповіли комічну історію про друзів-земляків, які вже понад рік воюють на сході України у лавах полку «Азов». Нещодавно вони потрапили під весняний призов – «отдать долг родінє» кличе Росія-матушка. Рідні бійців за місцем прописки отримали повістки, чим страшно повеселили тих, кому вони адресовані.

Сімферопольське знамено в Любліні

За два десятки кілометрів до Варшави нас зупинили даївці. Претензій вони не мали, лише пропонували припаркуватися в ліску. Мовляв, тут формується колона з українських автівок, яку в супроводі правоохоронців доправлять до стадіону «Народови». Водій пояснює, що ми збираємося ночувати, тому треба приїхати раніше, щоб заселитися в готелі. Поляки не заперечують і бажають щасливої дороги.

Взагалі, на під’їздах до Варшави рух значно уповільнився через затори, які виникали на тих ділянках траси, що вели до кільцевої розвилки. Чимало наших співвітчизників, щоправда, трохи шокували поляків тим, що здійснювали обгони і скорочували простій, рухаючись вільною смугою. Місцеві водії знають, що відведена вона для екстренних випадків, скажімо, для пересування карет «швидкої допомоги». Втім, автівкам з українськими номерами закони найчастіше не писані.

Нарешті Варшава. Знову, як і два роки тому під час виїзду на матч збірної, приїжджаю туди, вдягнувшись не за погодою. В березні 2013-го прогулянки під снігом і страшенним вітром у легкій куртці, а потім ще й перебування в такому одязі на стадіоні при температурі «-10» завершилося серйозною простудою. Зараз, вдягнувшись у футболку і штани, прихопив з собою ще дві футболки і шорти на зміну. А в Польщі, між тим, впродовж усієї дороги лило, наче з відра. У Варшаві дощ вщух приблизно годині о другій. Тобто, о 16:30, коли ми, припаркувавши автобуса, вийшли в місто, встигло розвиднітися, а літнє сонце підсушило вулиці. Втім, знаходитися у футболці було однаково холоднувато. Особливо в світлі вечірнього перебування на стадіоні. Допоміг водій Максим, який запропонував свою вишиванку з довгим рукавом. Трохи довгувату, але то не критично.

Пам'ятник Адаму Міцкевичу

Сказати, що місто жило футболом – не сказати нічого. Усі вулиці історичного центру Варшави були переповнені людьми з атрибутикою команд-суперниць фінального матчу. Неподалік від пам’ятника Адаму Міцкевичу зустрічаю друзів-львів’ян. Тих, з якими їздив на матч Білорусь – Україна до Борисова. Ті дивуються, що наш автобус – зовсім тверезий, а пропозицію зробити фото зустрічають побажанням: «Чекай, щоб було видно карпатівські кольори. «Карпати» за «Дніпро»!»

Легендарного львівського фаната Ангела зустрів неподалік від пам’ятника Серенці. Той іронізував, що іспанці ведуть себе як вдома і було б непогано їх трохи повиховувати. Та сутичок, намагаючись не помічати одне одного і мирно співіснувати поряд, одні й інші уникали. Тим паче, що о п’ятій більшість прихильників «Дніпра», зібравшись на Замковій площі, де поряд з Королівським палацом височіє 22-метрова колона Зиґмунда ІІІ, попрямували спільним фанатським маршем у напрямку «Народового».

Саме у цю мить усвідомлюю, що залишив у автобусі паспорт, без якого не міг отримати акредитації. Поки повертався, на сходах готелю «Брістоль», де два роки тому поселилися футболісти збірної України, помітив одинокого Збіґнева Бонека, легендарного футболіста, а нині – президента «Польського звязеку пілки ножней». Він стояв і дивився за тим, що відбувається навколо і спокійно відгукнувся на прохання сфотографуватися. Власне, бодай лише цим забутий у машині паспорт себе виправдав.

По дорозі назад зустрічаю ще кількох знайомих фанатів із Києва і Дніпропетровська, а потім звертаю увагу на організовані на честь фіналу атракції. Підійшовши до вільного мікрофону, група українських фанатів затягнула пісню про російського диктатора. Найсмішніше, що польський ведучий залюбки починання підтримав. Теж у мікрофон.

Поряд, на змонтованій футбольній коробці з штучним покриттям, добігав кінця дитячий турнір. У мить, коли хлопчина забив м’яч рукою, емоційний коментатор видав: «Так само, як Ян Фурток у матчі із Сан-Марино!» Мова про гол, який відомий польський нападник забив у ворота аутсайдерів у відборі до мундіалю-1994. Тоді арбітр м’яч зарахував і «кадра» перемогла 1:0. Рефері матчу між дітьми не помилився.

Зазначу, що чи то через літню пору, чи через фінал футбольного єврокубка, ціни на сувеніри у центрі Варшави в порівнянні з 2013-м виросли. Скажімо, магніти на холодильник замість верхньої ціни в 10 злотих тепер коливалися в межах 10-15-ти.

Серенка

Та до початку матчу залишилося трохи більше години, а отже настав час вирушати на стадіон. Відстань туди в часовому еквіваленті вимірюється приблизно 30-ма хвилинами пішої ходи від центру. На мості, який з’єднує два береги Вісли і дуже схожий з київським Московським мостом, помічаю двох хлопців, які п’ють пиво «Чернігівське». Зрозуміло, привезеним з собою. Однак помічаю «гурманів» не лише я, а й двоє поліцейських. Поки ця четвірка залишалася в полі зору, правоохоронці не відійшли. Якщо хлопцям таки довелося заплатити штраф, їх «Чернігівське» за ціною перетворилося в елітарний напій. То в той час, як у літніх кафе у центрі міста ціна на пиво коливалася від п’яти до десяти злотих.

Процедуру акредитації минаю хвилин за 20 і відповідно часу на те, щоб перекусити в прес-центрі, вже не залишається. Зрештою, наїдків не залишилося теж. Чисельна група представників ЗМІ змела усе, залишивши лише трохи мінеральної води і запакованих герметично грецьких салатів у холодильнику. При цьому українські колеги розповідали, що годували їх гарячими наїдками з італійської кухні.

Отже, спіймавши облизня, підіймаюся на трибуну. Коли зрозумів, що сидітиму по сусідству з Романом Ляшенком з «Інтерфаксу», мимоволі почав вимальовувати певні паралелі. Річ у тім, що так само випадково поряд з Романом переглядали ми на «Народовому» й матч збірних Польщі й України. Ці сенсаційні 3:1 на нашу користь досі перед очима. До слова, у проміжку між двома варшавськими поєдинками ми з колегою Ляшенком не сиділи поряд під час футбольних поєдинків ніколи, хоча часто перетиналися як під час київських матчів, так і на виїзді.

Журналіст, особливо коли він теж щиро вболіває, після численних виїздів теж мимоволі стає забобонним. В пам’яті закарбовуються не лише успішні матчі, а й те, що було з ними пов’язано. Скажімо, у Львові перед іграми збірної завжди притримуюся звички підійматися на Високий замок. А стосовно Варшави знаки виявив відразу три – сусідство на трибуні, одяг не за погодою і Бонека. Річ у тім, що так само несподівано зустрів Збіґнева під час його прогулянки у Харкові, напередодні вирішального матчу за друге місце у групі відбору до мундіалю-2014 між Україною і Польщею. Тоді наша команда виграла – 1:0. Ось лишень спільного фото не було, а зроблене мимохідь довелося відстоювати, відхрестившись від професії журналіста фразою «для себе».

Коли Нікола Калініч на сьомій хвилині забив, здалося, що забобони справді діють. На жаль, то було не так. Щастя – справді поняття відносне. Після фінального свистка за пережитими емоціями настало спустошення. Казка закінчилася. «Дніпро» подарував євросезон, який за внутрішніми переживаннями за своєї пам’яті можу порівняти хіба з двома лігочемпіонськими виступами команди київського «Динамо» в сезонах 1997/1998 і 1998/1999. Все, що було на клубному рівні після того і впродовж 16-ти наступних років сприймалося спокійніше. То якщо виключати окремі спалахи на кшталт поєдинків «Карпати» - «Ґалатасарай» і «Карпати» - «Боруссія» в 2010-му, які теж мав честь переглядати вживу. Звісно, «красивих матчів було зіграно немало» (с) й без того. І яскравих перемог здобуто. Але, мабуть, важливий не лише сам факт перемоги, а й те, хто цю перемогу здобуває. Нинішній «Дніпро», його тренера і гравців, сприймаєш з особливою теплотою в серці. Не лише через їх гру.

Футболісти «Севільї» бігали по стадіону з кубком майже годину. Дописавши звіт і заставши частину прес-конференції Мирона Маркевича, бажав дочекатися виходу до преси Унаї Емері. Але час ішов, а тренера андалусців усе не було. Sms зі змістом «чекаємо навпроти п’ятого ґейту» вибору не залишав. Треба йти.

По дорозі в Сероцк заїжджаємо у маркет. Купуємо щось поїсти/закусити й пива. Плящина горілки, яка була б доречною до перемоги, приїхала з Києва. Власне, добравшись до готелю близько другої ночі, засиділися, обговорюючи перепетії фіналу й враження від поїздки, до четвертої, коли на вулиці почало світати. Додатковою темою для розмови стали запорошені полиці шафи. Грубо запорошені. «Нема на них Фреймут» - сміємося.

Ще трохи Варшави

Королівський палац. Внутрішній двір

Барбакан

Частина України. Вигорілий на сонці, але стійкий стікер "Ворскли"

Звичайно, що після такого переповненого подіями дня сон настав миттєво. Але о десятій прокидаємося і через годину знову в дорогу. Спершу туди ж, у Варшаву, яку в нашій компанії роздивився не кожен. Двоє поверталися до столиці виключно для того, щоб помилуватися двома картинами Рембранта в музеї, розташованому в стінах Королівського палацу. Вхід туди коштував 23 злотих. Інші, побродивши вулицями історичного центру, почимчикували перекусити чи випити пива. Процес затягся і тепер часу на заплановану напередодні подорож до Любліна залишалося вкрай мало.

Від Варшави до Любліна їхати дві години, звідти до українського кордону – ще близько півтори. Головне, щоб до приїзду не стемніло. По дорозі зупиняємося, помітивши оленячу ферму, котра знаходиться неподалік від міста Ґарволін. Молоді олені зустрічають гостей з ентузіазмом, старші, майже не озираючись, продовжують гордо сидіти, порозвертавшись спинами. Годуємо ссавців травою, фотографуємося – й знову вперед.

До відносно невеличкого, з 350-ма тисячами мешканців Любліна приїхали, коли сонце ось-ось збиралося зайти за хмари, але ще радувало своїми останніми промінцями, які додавали особливих барв зробленим фотознімкам. Історичний центр старого міста в Любліні зовсім невеличкий. Навколо Площі ринок розташовано п’ять церков і фундамент зруйнованого в 19-му сторіччі храму Святого Міхала.

Розважливе, спокійне місто – Люблін часто називають культурною столицею Європи. Втім, у день, коли туди на нетривалий час завітали ми, Люблін був «Містом поезії». Про це говорили розставлені біля стін мерії і під аркою, яка веде до Замку, крісла-лежанки, вишикувані у вигляді великих вазонів молоді дерева і спеціально випущені до події програмки.

Та навіть не дивлячись на цю подію і помітну присутність туристів, після восьмої вечора місто завмерло. Ні, численні кафе працювали безперебійно і відвідувачів у них вистачало. Зате позачинялися усі сувенірні крамниці. Навіть та, що знаходиться на території Люблінського замку, мабуть, основної архітектурної пам’ятки міста. Щоб поповнити свою колекцію «магнітом», довелося оббігати всю центральну частину Любліна. То щоб знайти найпростіший сувенір такого штибу в газетному склепі неподалік від пам’ятника Юзефові Пілсудському, вартістю 7 злотих. Неподалік за зачиненою вітриною за таку ж ціну ще кілька годин тому можна було придбати оригінальні глиняні «магніти».

Люблінський замок...

...і вежа у ньому

Розташований на узгір’ї, Люблінський замок нині не дуже схожий на самого себе часів 14-го сторіччя. Від автентичної будівлі залилишася лише кругла вежа. Все інше – реконструйоване. У 19-му сторіччі, коли Люблін входив до складу Російської імперії, ординці переробили фортецю в тюрму. Ех, «загадочная русская душа»… Втім, саме тут у 1569 році Королівство Польське і Велике князівство Литовське підписали Люблінську унію і об’єдналися і Річ Посполиту.

Краківська брама

Мерія

Символом Любліна є зображений на гербі міста козел. Також тварина увічнена в пам’ятнику, а всі міські автобуси пофарбовані в червоно-біло-зелені тони, кольори стягу міста.

Власне, через півтори години Люблін вже був за спиною. Попереду – Хелм (чи українською – Холм), куди заїхали, щоб витратити останки злотих. Далі – кордон. На цей раз перетинати його вирішили в Дорогуську з польського боку і Ягодині з українського. Черга з кількох десятків фур і сотень легківок розтяглася на кілометри. Їй не було видно ні кінця, ні краю. «Неначе у нас, при в’їзді з материка до Криму» - кажуть сімферопольці. Перепустка від ФФУ не була такою дієвою, оскільки вільної смуги, яку можна було б назвати «зеленою», банально не існувало. Машини зайняли всю ширину дороги. Зрештою, при переїзді через міст стало вільніше й відповідно справа пішла динамічніше.

Заїхавши на рідну Україну, на кілька годин зупинилися, щоб дати перепочити водієві, в смт. Маневичі на Волині. Зізнатися, такого депресивного населеного пункту на Заході України не довелося зустрічати давно. То було наче занурення в махровий постсовок. Типові будівлі райради, дім культури, пам’ятник Невідомому солдатові і те місце, де колись вочевидь стояв дідо Лєнін. А ще – інформаційні стенди, інформація на яких в останнє обновлювалася в 2006-му. Звідти дізнаюся, що в Маневицькому районі з 57-ми церков лише чотири належать Київському патріархатові, а решта – Московському. Після цієї показової статистики дивуватися гнітючому антуражеві, мабуть, вже не варто. Сьома ранку, а людей на вулицях немає. Сивий смуток. Лише згодом помічаємо трьох військових, котрі прямують до частини. А БТР на перехресті при виїзді з міста виглядав і зовсім комічно. Цікаво, від кого збираються захищатися в Маневичах?

Іншими словами, в наші реалії вдалося зануритися доволі швидко. Як завжди, говорили, чому «у нас» не може бути так, як «у них». Але найперше зійшлися на думці, що тим, хто тяжіє до «русского міра», треба частіше мандрувати Європою. Бодай для того, щоб розуміти, що жити варто не лише для наповнення холодильника.

Підсумувати ж усе вище сказане можна фразою, почутою на Святошині у Києві від організатора цієї мандрівки Сашка: «Катайте виїзди, це весело і спортивно».