Головко про перемогу Таврії в чемпіонаті України: Та команда одразу й припинила існування

Далеко не всі сьогодні це пригадують, але 1992 року в першому розіграші чемпіонату України «золото» сенсаційно здобула сімферопольська "Таврія", здобувши перемогу у Львові в матчі за перше місце (тоді була така система) київське Динамо (1:0).

Одним із творців успіху тодішньої Таврії був Олександр Головко, який згодом перейшов у київське Динамо.

- Анатолій Заяєв – один із патріархів українського футболу. Декілька десятиліть віддав «Таврії», хоча сам у футбол грав мало, за якусь виробничу команду, а працював, кажуть, масовиком-затійником при місцевому гуртку для молоді. Яким він був?

- Анатолій Миколайович, як зараз кажуть, з молодими вмів працювати. Методи ці були специфічними, але наш тодішній рівень і рівень знань нашого штабу був достатній, щоб дорости навіть до звання перших чемпіонів України. У мене до нього тренера не було – лише зі своїми дитячими працював, тож не мав із ким порівнювати. На тому етапі все було як треба. Якщо тренер щось говорить, значить, це правильно – просто виконуєш. Це вже зараз гравці начитані-набачені, а нам виховання не дозволяло ставити тренерські слова чи вчинки під сумнів.

Заяєв був радянським тренером: «Ти повинен, тільки вперед, за гучне ім’я нашої команди!.. Якщо вже ти в команді майстрів опинився, то це для тебе вже честь!» Звісно, запитувати, навіщо це робити, який та чи інша вправа дасть результат, запитувати було недоречно. Як узагалі про таке подумати можна?..

Але, як людина у футболі, Заяєв умів відкривати для себе нове й аналізувати навіть у пізньому віці. Десь щось чув, десь щось читав – усе обдумував і випробовував. Дійсно, такий собі тренер-самородок.

- А група-то в прем’єрному чемпіонаті «Таврії» випала непроста – «Шахтар», «Чорноморець», «Карпати». І динамівці у фіналі, які свою групу виграли з 7-очковим відривом… Як стало можливим диво 1992 року?

- З одного боку – справді, диво. З іншого – «Таврія» скористалася всіма можливостями перехідного періоду. Ще тільки починали зароджуватися центри впливу, неясно було, де хто буде, кому вдасться захопити лідерство. І в цей момент Миколайович зумів створити боєздатний колектив із гравців, що закінчили, та тих, хто ще пограв у підсумку на високому рівні. Ним, а також і клубом, було зроблено чимало, щоб не втратити свій шанс з урахуванням перехідного моменту.

- Заяєв неодноразово (і не без задоволення) пригадував, як проводив передматчеву установку на львівський фінал: «А хто у них там справа в захисті грає, я забув прізвище…» «Таврія» хором відповідає: «Так Лужний же!» «А щось я забув, атака у них із кого складається?..» І так далі. Справді, десь на тонких нотках мотивації зіграв перед «Динамо»?

- Анатолій Миколайович, напевно, не мав якихось фундаментальних знань, але був такою людиною, яка робила акцент на мотивацію. Свої знання він здобув, як я думаю зараз, не теоретичні, а більш практичні. Він умів керувати більш досвідченими гравцями за допомогою грошей, а нами, більш молодими, завдяки спортивному честолюбству. Коли ти молодий – виходиш, думаєш, що це твій зірковий час, і просто робиш свою роботу на драйві. Це – круто, заради таких моментів, за великим рахунком, ти й живеш.

Тож головним його досягненням було те, що ми всі об’єдналися навколо спільної мети й повірили в її можливість. А вже з часом прийшло розуміння, що насправді ми зробили.

- «Динамо» було фаворитом перед фіналом, але не використало свої нагоди й пропустило вирішальний удар Сергія Шевченка. Те, що у киян не все вийшло, – більше заслуга «Таврії» чи недооцінки суперника?

- Наша. Не скажу, що дивлюся ці матчі, але коли переглядав – то побачив, що ми краще виглядали, ніж «Динамо». Можу це об’єктивно констатувати. А далі – це вже питання до динамівців, чому вони не змогли зіграти на своєму найкращому рівні. А далі вже ввімкнулися обставини – і гол на 75 хвилині вони відіграти вже не змогли.

- Як вам гралося проти Саленка – одного з найбільш перспективних гравців, які стартували в незалежному чемпіонаті України?

- Якщо я скажу, що навіть не пригадаю, це не буде погано? Справді, давно матч дивився. Та й уже зараз, з висоти прожитих літ і набутого досвіду, усе інакше б сприймав. Коли ти на полі, ти абстрагуєшся від того, що там на трибунах, що там обабіч поля. І часто так буває, що гра захоплює настільки, що отямишся, уже коли тобі медалі несуть. Блиск в очах, божевільне бажання, ніякого психологічного навантаження, за великим рахунком – хто б нам що сказав за поразку від «Динамо»? А результат зробив Сергій Якович Шевченко своїм голом і вся команда – працею, щоб цей гол мав вирішальне значення.

- Розгледівши старі фотографії, бачиш, що Шевченко, як гравець матчу, отримав пилосос вітчизняного виробництва, а ще команді вручили чек на суму, якою можна було б нагодувати її, образно кажучи, святковою вечерею. Думали більше про гроші, чи історичність?

- А це б запитати у чемпіонів-92 різних вікових груп… Я взагалі не розумів, що навколо відбувається: чому хтось щось пообіцяв, а дав – чи не дав… Щось там нам із грошей дали, обіцяли якісь магнітофони. Але більше треба було думати про те, що ти – чемпіон, що це означає – єврокубки. Було цікаво саме як новий етап.

- Як узагалі сприймали появу незалежного українського чемпіонату в «Таврії»?

- Спокійно, процес ішов, як єдине ціле. Ніхто не міг нічого зрозуміти, але якщо нічого не змінилося, ти граєш – то все «о’кей». Тим більше, ми-то у Вищу лігу перейшли, багато з молодих це сприйняли, як свій шанс. Інша справа – що в Криму свої справи відбувалися. М’яко кажучи, це був час бандитський. Усі угруповання, які були тоді на півострові, вони тим чи іншим чином через футбол були зв’язані. І не дуже весело було бути в клубі, коли йшли процеси розподілу сфер впливу. Щодо україно-російських справ, то можна говорити хіба що про Мєшкова, який намагався десь процес «розкачувати». Але в України були сили, щоб за себе постояти, тож уся метушня закінчилася нічим. Ми ж, футболісти, повторюся, думали більше про календар змагань і єврокубки.

- У єврокубках «Таврію» спинив швейцарський «Сьон» – зі швейцарськими збірниками та кількома бразильцями, серед яких – досить відомий вдома Туліо та брат Роналдіньо – Роберт Ассіс. Невже вони були настільки вищими за першого українського чемпіона, що виграли два матчі із загальним рахунком 7:2?

- Думаю, «Таврія», як чемпіонський колектив, закінчила своє існування відразу ж після завершення чемпіонату. По-перше, були певні кадрові втрати. По-друге, до нас уже не ставилися так, як раніше. По-третє, була якась самозаспокоєність у колективу та тренерського штабу. Ми свій пік підкорили, вершину пройшли – треба було йти далі. Нас вистачило на «Шелбурн», а от із «Сьоном» – відразу ж вилучення воротаря, швидко нам три набили, а вдесятьох важко було грати. «Таврії» не вистачало і досвіду, і інформації – тоді дістати якісь записи матчів суперників нереально було, зате порадували глядачів, на свій сімферопольський стадіон привезли які-не які єврокубки.

Яким був брат Роналдіньйо? Та взагалі не відклалося в пам’яті. Одне моє враження – що вплинуло на виїзну гру раннє вилучення Колесова, а вдома ми вже грали на рівних.