"Я засвоїв одне: якщо чогось хочеш, не можна це залишати на волю випадку". Що означає успіх для Зінедіна Зідана

Напередодні фіналу Ліги чемпіонів UA-Футбол представляє історію від першої особи головного тренера мадридського "Реала" Зінедіна Зідана. Сьогодні в матеріалі не буде традиційного переказу біографії самою дійовою особою. Важко дізнатися щось нове про людину, що постійно перебуває на виду вже близько тридцяти років. Тому сьогодні "Зізу" поділиться своїми думками про успіх, постійні переїзди, мрії та найяскравіше досягнення в кар'єрі.

• Читайте також: Реал - Ліверпуль. Анонс та прогноз на матч

Я народився в Марселі 45 років тому. Я франко-алжирець, чим дуже пишаюся. Три головні життєві цінності, які передали мені батьки: турбота, повага і праця. Повага до всього навколо: від речей до людей. Ну, і одного таланту недостатньо для успішної кар'єри, потрібно серйозно працювати.

А я ж міг і не з'явитися на світ. Мій батько-самоучка на батьківщині він пас овець. Напередодні Алжирської війни він вирішив перебратися до Франції. Як він писав у своїй автобіографії, перші роки доводилося спати на будівництві поруч із майбутнім "Стад-де-Франс". Вона була захищена від вітру, але якщо йшов дощ, все відразу ставало вологим. Два шматочки яловичини, скибка хліба і банан – ось і вся вечеря. Перша зима була дуже важкою. У Парижі стовпчик термометра опускався до -13. Абат Петр просторікував по радіо: "Ніхто не повинен залишатися на холоді. Ніхто!". Але чомусь батькові доводилося залишатися там.

У якийсь момент татові набридло жалюгідне життя в столиці і він вирішив повернутися до Алжиру, зробивши гак через Марсель. Але саме в середземноморському місті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, передумавши повертатися на батьківщину.

Я ріс дуже щасливою дитиною. У мене залишилися дуже хороші спогади про школу. Вона була невеликою, але всього в п'ятистах метрах від мого будинку. Ясно, що деякі предмети в школі мені не давалися, а деякі я буквально обожнював. Особливо мені добре йшла математика та історія.

Я починав кар'єру в маленькому клубі "Фореста", який базувався в моєму районі. Я навіть пам'ятаю, що кольори нашої форми були жовті і зелені. Зараз, до речі, один з моїх братів займається клубом. Кожну середу після обіду у нас було тренування, а в суботу – гра.

В усі інші дні ми з однокласниками або я сам грали поза школою. Я з дитинства обожнював катати м'яч. Бувало, навіть грав ганчірками. У нас в сім'ї всі любили футбол – і батько, і всі мої брати. Ми часто грали, але я був наймолодшим, тому мене не часто погоджувалися брати із собою.

Зідан у верхньому рядку поруч із воротарем

Я був просто одержимий футболом. І знаєте, що я вам скажу? Серед усіх однокласників я був далеко не найкращим гравцем. Однак у мене із самого дитинства була мета стати профі. Для цього я робив все можливе. Я засвоїв одне: якщо чогось хочеш, не можна залишати це на волю випадку. Я не відволікався на кіно і на дівчаток. Я знав, чого хотів.

Коли мені було 11, я отримав свою першу пару бутс. Протягом року батькові довелося економити, щоб їх купити. І він цього домігся. Це була пара Adidas Copa Mundial. В той час вони коштували 500 франків! Для молодого пацана це було схоже на перемогу на Кубку світу.

Я завжди любив подорожувати. З 13-ти я кожні п'ять років міняв місто або навіть країну. Крім Мадрида, де я живу вже чотирнадцять років. Завдяки цьому я володію французькою, італійською, іспанською, англійською і навіть мовою своїх батьків – давньоєврейською. Мені подобалося скрізь, де я був. Це різні культури, різні люди, різний менталітет. Скрізь було цікаво. В Італії мені подобалася паста, в Мадриді велике змішання людей. Всі ці речі та зробили мене таким, який я зараз.

Мої батьки намагалися ніколи не залишати мене одного. Навіть якщо вони просто їхали до супермаркету за покупками, все одно брали мене з собою. І коли в 14 років мене запросили до "Канна", вони не хотіли, щоб я залишався один, тому знайшли родину, яка прихистила мене. Вони були готові відпустити мене тільки до когось.

Я дебютував на професійному рівні у 17 років у матчі проти "Нанта". Цікаво, що і перший гол я забив "Нанту". З цим, до речі, сталася кумедна історія. Президент "Канна" Ален Педретті пообіцяв, що подарує мені автомобіль, якщо я заб'ю. Чекати довелося майже півтора року, але він дотримав свого слова, давши ключі від червоного старого "Рено Кліо".

Для мене вершиною кар'єри залишається перемога на ЧС-98. Я виграв титул, якого мені не вистачало. Виграв його в моїй країні. Це був апофеоз. У нас був чудовий підбір виконавців, але це далеко не головне. Ми були згуртованим колективом, де кожен підтримував один одного. Це те, що робить різницю. Коли в команді друзі, можна звернути гори.

Я двічі завершував кар'єру в збірній. Моє повернення після першого оголошення виявилося досить містичним і ірраціональним. Я несподівано прокинувся о третій годині ночі і з кимось розмовляв в темряві. І ця розмова переконала мене, що варто повернутися до збірної. Ніхто не знає, з ким я говорив. Це загадка, але не шукайте на неї відповідь, як не шукаю я. Мабуть, це був той, кого не можна побачити. Я повинен був підкоритися цій силі. Це було немов одкровення, після якого мені захотілося повернутися в рідну стихію.

Загалом, це було перед ЧС-2006 і виявилося однією з найбільш красивих речей, які я робив. Я готувався виграти той турнір. Я знав, як пройти шлях до кінця. Але замість цього мене багато хто запам'ятав по інциденту з Матерацці.

До кінця моєї кар'єри залишалося 10 хвилин... Це було неприпустимо з мого боку. Але я не можу шкодувати про скоєне, адже це буде означати, що Марко був правий, кажучи все те, що він сказав. Деякі слова б'ють важче, ніж дії. І я б погодився прийняти удар в обличчя, ніж почути їх.

Якщо б цього випадку не сталося, я міг ще рік пограти. Але я вже прийняв і оголосив рішення про відхід, відступати було нікуди. Фактично я не вибирав, як йти. Це сталося, і я не можу прикидатися, що нічого не було. Я ж людина. Я зреагував. Важко, тому що з цим я тепер повинен жити все життя.

Після цього всі відразу ж згадали, що за свою кар'єру я отримав чотирнадцять червоних карток. Але якщо ви подивитеся, дванадцять із них були за провокації. Це не виправдання, але мої пристрасть і темперамент змушували відповідати.

Якщо б мені дали чарівну паличку і дозволили повернутися назад у часі, я б зупинився не у 2006-му, а у 98-му, щоб знову пережити переможні емоції. Коли ви в цьому вихорі, то не в повній мірі усвідомлюєте, що відбувається. Але, може, в зрілому віці у мене вийшло б насолодитися тим моментом більше. В іншому, я б нічого не міняв. Все моє життя було немов за помахом чарівної палички.

Після закінчення кар'єри і дискусій, що розгорілися дискусій з приводу мене і Матерацці, я "заліг на дно". Я був з візитом на історичній батьківщині в Алжирі, грав у футбол з дітьми в Таїланді, знявся у фільмі "Астерікс на Олімпійських іграх" і навіть був запрошений на зустріч до Нобелівського лауреату. Я продовжував залишатися популярним у Франції, і рекламодавці цим користувалися. Але я ніде надовго не затримувався.

У 2009-му я повернувся у "Реал". Спочатку я був радником президента клубу, потім – спортивним директором, а після – тренером молодіжної команди.

Варто зізнатися, що я інтроверт, через що на початку тренерської кар'єри у мене були труднощі. Але іноді краще слухати і дивитися, ніж говорити. Спостерігати, вчитися. Потрібно спочатку розібратися в ситуації, перш ніж взяти слово. І ще: я знаю, коли треба заткнутися – це те, що у мене добре виходить. Якби я весь матч кричав, це було б на мене не схоже. Ви можете сказати, що тренер повинен говорити набагато більше, ніж я. Але це не так.

Робота в "Кастільї" була дуже непростою. Мені подобалося передавати свій досвід гравцям, але з молодими все не так легко. Вони хочуть все й відразу. До того ж, це велика відповідальність. Плюс у цій же команді перебував мій старший син. Звичайно, мені б хотілося, щоб Енцо більше грав. Він володів необхідними якостями, щоб виходити на поле. За потенціалом, вважаю, він кращий за мене. Але я завжди хочу від нього більшого.

Бути батьком набагато складніше, ніж футболістом. У нас в сім'ї всі грають у футбол. Сподіваюся, у них все вийде, але це буде непросто. Я ними дуже пишаюся. Але головне, що вони ростуть освіченими – це набагато важливіше. Я вірю в них, але зробити кар'єру їм буде важко. Їх будуть постійно порівнювати з іменем батька, а я залишив після себе кілька гарних речей на полі. Вони обрали не найпростіший шлях для самовираження.

Журналісти мене постійно підштовхували до думки, як би Зідан виглядав головним тренером "Реала". Звучало дуже непогано. Але на той час я ще не був готовий очолити першу команду. З іншого боку, тренер ніколи не буває готовий на сто відсотків. Якщо чекати, поки на твоєму шляху будуть горіти тільки зелені вогні, до кінця можна не дістатися.

Головна зміна в порівнянні з минулим криється у спілкуванні. Вся робота йде на суперімідж. Змінюються лише нюанси. Але якщо хтось тренується не найкращим чином, моє завдання підійти і сказати про це: "Хлопче, відпочинь-ка сьогодні, ми відправимося на гру без тебе". Це стосується всіх навіть в "Реалі", навіть Роналду. Ми вчимося. Завжди можна порівнювати з тим, яким був гравцем я. Але ось що скажу. Я ніколи не був чудовим гравцем. Ви бачили мою гру в обороні? Це була катастрофа.

Але найголовніше це не перемоги чи кількість трофеїв. Для мене успіх - це якщо мої діти скажуть, що у них хороший батько. Те, що я був непоганим футболістом, вони вже знають і так )

Чому всі кажуть, що футболісти багато заробляють? Ну, я ж ці гроші не вкрав. Мені їх платять, тому що я їх заслужив, хоча багато людей роблять більш важливі речі. Але, знаєте, коли мій батько заробляв небагато, ніхто нам не допомагав, він справлявся сам.

Коли я остаточно відійду від футболу, мені б хотілося більше часу приділяти своєму фонду в Алжирі. На даний момент їм займається мій батько. Ми відкриті для всіх: купівля ліжок для лікарень, допомога школам. У Франції я теж створив фонд пожертвувань. Футбол дав мені багато чого. І в якийсь момент потрібно знати, як це повернути.

У матеріалі використані фото vice.com, fourfourtwo.com і twimg.com