Українці на Євро. 1960. Юрій Войнов

Сьогодні UA-Футбол розпочинає цикл матеріалів, присвячених українським учасникам фінальних частин чемпіонатів Європи. Звісно, охопити усіх й одразу за такий короткий проміжок часу буде складно. Тому спробуємо зачепити як мінімум по одній особі, з кожного континентального форуму окремо взятого.

Окремими матеріалами згадаємо, звичайно, тих, хто не дожив до наших днів. Мова про півфіналістів Євро-1968 Володимира Капличного і Володимира Левченка, фіналістів Євро-1972 Євгена Рудакова, Віктора Колотова, Едварда Козинкевича і їхнього тренера Олександра Пономарьова, а також представника срібної команди Валерія Лобановського зразка 1988 року Івана Вишневського. З іншими ж героями чемпіонатів Європи обіцяємо ексклюзивні інтерв’ю.

А розпочинаємо цикл з єдиного українця, якому пощастило стати чемпіоном Європи. Юрій Войнов народився в селищі Калінінському під Москвою, однак перейшовши в 24-річному віці в команду київського «Динамо», ще з тих часів ідентифікувався як представник України. Юрія Миколайовича не стало 22 квітня 2003-го. Ця стаття підготована на основі спогадів тих, хто грав і тренувався поряд із Войновим. Окремих співрозмовників теж з нами, на жаль, вже немає. Перепетії ж чемпіонського Євро-1960 можемо відобразити устами самого футболіста. Благо, в 1962-му він залишив спогади в автобіографічній книзі «На футбольних меридіанах».

Юрій Войнов

Народився 29 листопада 1931 року в селищі Калінінське Московської області – помер 22 квітня 2003 року в Києві
Півоборонець
Зріст – 174 см, вага – 72 кг

Ігрова кар’єра

1949-1950 – команда заводу імені Калініна Калінінград (клас Б)
1951-1955 – «Зеніт» Ленінград
1956-1964 – «Динамо» Київ
У вищій лізі чемпіонату СССР – 268 матчів, 26 голів. У Кубку СССР – 16 матчів
У складі збірної СССР (1954-1955, 1957-1960) – 26 матчів, 5 голів

Титули

Чемпіон Європи-1960, чемпіон СССР-1961, увійшов у символічну збірну ЧС-1958

Тренерська кар’єра

1963 – «Динамо» Київ (асистент)
1964-1967 – «Чорноморець» Одеса
1967-1969 – «Суднобудівник» Миколаїв
1969-1970 – «Шахтар» Донецьк
1972-1973 – «Металіст» Харків
1976-1977 – СКА Київ
1978-1979 – «Суднобудівник» Миколаїв
1992 – «Темп» Шепетівка

Державні нагороди

Орден «Знак пошани» (1960), заслужений майстер спорту СССР, заслужений тренер України

Підґрунтя

Войнов з’явився у Києві в 1955 році. На той момент 24-річний колишній півоборонець ленінградського «Зеніту» вже був гравцем збірної СССР. Не дивно, що переманити Юрія до себе бажали всі московські клуби. Але Войнов обрав українську столицю. Найперше, за порадою лікарів, які порадили лікувати хронічний бронхіт, змінивши клімат. Втім, в Білокам’яній це відмовлялися розуміти. Войнова лякали дискваліфікацією, але приводу для неї не було. «Помста» вийшла специфічною: новоспеченого киянина не включили до складу збірної СССР для участі на Олімпіаді-1956, де совєцька команда в підсумку здобула золото. Але ж на той момент Войнов вважався одним з найсильніших півоборонців Союзу. Особливо ефективно спрацьовувала його зв’язка зі спартаківцем Ігорем Нетто.

1957-й. СССР - Угорщина. Юрій Войнов намагається переграти Міхая Янчика

«Юра швидко прижився у нас в Києві, - згадув партнер по «​​Динамо» 50-х Михайло Коман. - Зізнаюся, мені завжди було незручно грати проти Войнова. У «Зеніті» він діяв на правому фланзі, а я в «Динамо» завжди був лівим інсайдом. Так ось Юрко завдяки своїй надзвичайній витривалості носився невтомно від одного штрафного майданчика до іншого. Він практично не зупинявся на полі, постійно був у русі. А ще володів убивчим ударом з правої ноги (правда, ліва у нього «кульгала»). Воротарі команд суперниць тремтіли, коли м’яч в 30-ти метрах від воріт опинявся в ногах у Войнова. Адже зафіксувати м’яч намертво після такої «гармати» надзвичайно складно. Звичайно, краще з таким гравцем бути в одній команді. Я ж дуже любив зіграти на добиванні. Дивлюся, Войнов удар готує – і відразу роблю ривок в штрафну. Чимало голів провів, саме добиваючи м’яч у сітку, коли воротарі не втримували його після пострілів Юри».

Після Олімпіади-1956 Войнова таки повернули до збірної СССР. І не прогадали. Юрій блискуче провів чемпіонат світу-1958. Незважаючи на те, що команда припинила свій виступ у Швеції після поразки від господарів на стадії чвертьфіналу, фахівці включили Войнова до складу символічної збірної турніру, що хоч і здивувало самого гравця, але стало справедливою винагородою за раціональні дії в середині поля. А два роки по тому динамівець допоміг збірній СССР добути єдине в її історії золото чемпіонатів Європи.

Підніжжя

Слово самому Юрію Войнову, спогади якого в книзі «На футбольних меридіанах» літературно оформив журналіст Михайло Михайлов (окремі ідеологічні й мовленнєві особливості того часу зберігаю зумисне):

- Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести серйозну боротьбу за перші місця на міжнародній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке ставлення до нашого футболу. Природно, було образливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу…

У великому футболі я вже 11 років. Коли б я не зійшов з поля, скільки ще житиму – ніколи не забуду почуття того справжнього, неосяжного щастя, коли побачив, як Ігор Нетто, наш капітан, пішов одержувати кубок, щоб привезти його з Парижа до Москви…

Ми стоїмо на «Парк де Пренс», навколо гримлять оплески, а в руках у Нетто Кубок Європи. На одного з боків цього трофею, відлитого з чистого срібла відомим французьким майстром М. Шобіньоном, відтворено барельєф, якому 2400 років. На ньому зображений юнак, котрий досить технічним з сучасного погляду прийомом (м’яч він приймає коліном) жонглює шкіряним ядром…

Я розпочав розповідь з кінця розіграшу Кубка Європи зумисне. Адже недарма народна мудрість вчить, що кінець діло хвалить. Бо скільки тривог нам довелося пережити до того моменту, коли стало відомо, що кубок буде прописаний у Москві! Ці тривоги почалися іще тоді, коли ми дізналися, що в 1/8 фіналу збірна СССР має подолати збірну Угорщини. Останнім часом угорці виступали на міжнародній арені дуже вдало, і це давало їм підстави вважати себе сильнішими. Та матч у Москві пройшов при повній нашій перевазі і закінчився з рахунком 3:1.

А що чекає нас в Будапешті? Адже відомо, що вдома кожна команда грає краще. Угорці не сумнівалися, що в повторній грі переможуть нас. Так усім і заявляли. Мова могла йти лише про рахунок. Своєю відвертістю угорці собі й нашкодили. Наші тренери вирішили змінити в порівнянні з московським матчем план гри радянської збірної саме після того, як воротар Дьюла Ґрошіч сказав, - і це підхопила преса, - що він чомусь боїться мене більше, ніж наших нападників. Дивно!.. І ось я отримав настанову турбувати його якомога частіше. Якщо Ґрошіч і справді боїться мене, то бачачи, як я безупинно йду в атаку, почне нервувати. А в такому стані від нього треба чекати помилок, чим можуть скористатися наші нападники. Тим паче, що таким хлопцям, як Михайло Месхі, Слава Метревелі, Валентин Іванов потрібні для влучного удару лише одна щілинка, одна мить…

1959-й. Угорщина - СССР - 0:1.
Юрій Войнов (№5) виносить м'яч після удару Лайоша Тихи

Гра в Будапешті проходила жваво і гостро. Але тільки зрідка господарі створювали гольові ситуації. В усякому разі, в цьому матчі Лев Яшин почував себе відносно спокійно. Вигідних для взяття воріт моментів у нас було більше. Але то удари виявлялися неточними, то небезпеку вміло відводив Ґрошіч. Три рази товариші виводили на завершальний удар мене і тричі воротар суперників забирав м’ячі, які, здавалося, уже були в сітці. І тільки четвертий удар досяг мети. Мені пощастило влучити в самісінький кут, куди Ґрошіч не міг дотягнутися при всьому бажанні. І саме цей гол приніс нам другу перемогу над угорцями.

1959-й. Угорщина - СССР - 0:1.
Незарахований гол Кароя Шандора у ворота Лева Яшина. За спиною угорця - Масленкін, Ісаєв, Нетто, Бубукін та Войнов

На черзі – збірна Іспанії. Ми ніколи не бачили гри іспанців. Але про їхню майстерність чули багато й розуміли, що суперник надзвичайно сильний. Та знайомства, на жаль, не відбулося. Фашистський диктатор Франко порушив неписані закони спорту, який стоїть осторонь політики, і позбавив нас та своїх футболістів можливості помірятися силами в чесному двобої. Ми готувалися до матчу ретельно, до останнього не вірячи, що гра не відбудеться…

Вершина

- Тренування продовжувалися і ми з нетерпінням чекали моменту, коли зіграємо в Марселі проти команди Чехословаччини, - це теж слова з книги «На футбольних меридіанах». – З чеською збірною ми давно не грали і не знали, в якому ключі вона зараз діє. Тому неможливо було заздалегідь скласти й план наших дій. Ми хвилювалися.

У Марселі ми жили за таким розпорядком дня, наче перебуваємо вдома, на звичайному учбово-тренувальному зборі. Прокидалися вранці, виконували спеціальну зарядку, снідали, займалися теорією. Потім обідали, відпочивали, читали газети і книжки, а ввечері виходили на поле. Закінчувався наш день також «мирно» - переглядом нових кінокартин різних іноземних компаній. Майже жодних розмов про важливу гру, жодних «накачок». Я б сказав, ми надто спокійно жили у Франції. Зате наші керівники Гаврило Качалін і Микола Старостін були присутні на всіх тренувальних іграх чехів і вже мали про них певне уявлення. Їхній висновок був лаконічним – застосувати щільну опіку чехів по всьому полю, темп тримати високий. Це мало певною мірою нагадувати американський баскетбольний пресинг. Останнім часом ми використовували такий принцип і одразу зрозуміли, чого вимагають від нас тренери.

Збірна СССР напередодні матчу з командою Чехословаччини. Зліва направо: Лев Яшин, Юрій Войнов, Віктор Понєдєльнік, Валентин Бубукін, Анатолій Масленкін, Валентин Іванов, Ґіві Чохелі, Анатолій Крутіков, Слава Метревелі, Міхеїл Месхі

І ось ми виходимо на гру. Я не бачу серед своїх старих чеських знайомих принаймні половини гравців. Команда оновлена в усіх лініях. А як грає вона, в якій манері? Перед нами стояли справжні атлети, всі як на підбір. Колись чехи діяли неквапно (я це добре пам’ятаю), силової боротьби уникали, зловживали поперечними передачами і не дуже любили темп, віддаючи перевагу спокійному, академічному розіграшу м’яча з технічним виведенням гравця на зручну позицію для завершального удару. Але ж не може бути, щоб час не вніс корективів у їхній ігровий почерк. Новий склад – це, звичайно, новий стиль. Але який?

…Готуючись до матчу з чехами, ми здогадувалися, що вони гратимуть саме в кубковому стилі, і переконалися в цьому вже після перших хвилин зустрічі. Чехів не злякав запропонований нами темп, вони відразу ж повели гру в різкій, атакувальній манері. Секундна стрілка ще не встигла зробити трьох повних обертів, як над нашими воротами нависла справжня загроза. Буберник на якусь мить вислизнув з-під контролю, підхопив м’яч, який зрізав Масленкін, і тільки відчайдушний кидок Яшина врятував становище. В мене все похололо: адже за Буберника відповідав я. Коли таке трапляється на самому початку матчу, то важко взяти себе в руки.

Однак поступово ставало зрозумілим, що чехам навряд чи вдасться уникнути поразки. Наші нападники грали блискуче. Особливо виділявся Валентин Іванов. Я багато років граю з ним поруч, але, здається, ніколи не бачив його в такій формі. В той день Іванов, якого ми жартома називаємо «професором радянського футболу», зіграв свій найкращий матч. Його оригінальні переміщення були настільки несподіваними для глядачів, що потім вони говорили: ваш Іванов бігає одразу в двох напрямках. Звичайно, переміщення доповнювалися сильними ударами, тонкими передачами. А щодо нашого воротаря Яшина, то він перевершив самого себе, і захоплені вболівальники потім винесли його з поля на руках.

Підготовку до фінального матчу з югославами ми проводили вже в Парижі. До цієї вирішальної гри потрібно було підійти в хорошому спортивному стані. Адже всім добре відомо, як складалися наші взаємини саме з югославськими футболістами. На ХV Олімпіаді вони вивели збірну СССР з подальшої боротьби, а через чотири роки, в Мельбурні радянська збірна буквально вирвала з їх рук золоті медалі з перевагою в один гол.

Напередоні фінального матчу. Зліва направо: судді Елліс, Астон (обидва - Англія), Нетто, Яшин, Чохелі, Понєдєльнік, Бубукін, Масленкін, Войнов, Крутіков, Іванов, Метревелі, Месхі

Ми тренувалися перед фінальною грою на «Парк де Пренс», так би мовити, за зачиненими дверима. Лише окремим журналістам адміністрація стадіону дозволила перебувати на наших тренуваннях. Було якось перед грою тихо, спокійно, але відчувалося: от-от блискавки розітнуть небо. План гри такий же, як у Марселі: швидкий темп, щільна опіка, але не силова. Жодних грубощів!

Та склалася зустріч далеко не так, як півфінальна. Насамперед Перушічу вдалося відразу нейтралізувати Іванова, і наслідки цього ми відчули: напад втратив свою пробивну силу. Треба також визнати, що в першому таймі югослави заплутали нас своїми численними переміщеннями. Зрештою, стало важко розбиратися на ходу, хто повинен опікати Ґаліча, Костіча, Єрковіча та інших форвардів югославів. Отже, персональна опіка перестала бути ефективною, ми не виконували настанови тренерів. Дуже перешкоджав нам захист суперника, який застосував силову гру.

В усякому разі Віктору Понєдєльніку, який любить загострення і намагається бути весь час попереду, від оборонців перепадало добре. Одним словом, у першому таймі ми грали не так, як задумали. Югослави вигравали у нас швидкістю. Але не за рахунок бігу, а завдяки тому, що точніше пасували одне одному м’яч і не менш точно виконували довгі діагональні передачі на краї. Саме через це вони і відкрили першими рахунок.

- Безумовно, зустріч нами програна, - сказав нам у перерві тренер гаврило Качалін. – Але програний тільки один тайм. Є ще один. Югослави думать, що зламали нас темпом. Тож запропонуйте їм іще швидший. Подивимося, хто його витримає.

Рецепт, як бачите, був простий. Але він дуже нам допоміг. Ми повели гру в такому темпі, якого, можливо, не використовували ще ніколи. Ми більше не хотіли тільки опікати, ми хотіли, щоб опікали нас. І дуже швидко Слава Метревелі зрівняв рахунок.

Після цього ініціатива надовго перейшла до нас. Метревелі і Михайло Месхі буквально закрутили захист югославів, а Валентин Бубукін виявився тим тараном, якого вже не могли зупинити ніхто й ніщо. Всі ми побачили, що другий гол – справа часу.

Але основного регламенту матчу для нього виявилося недостатньо. Ми зіграли третій тайм і четвертий, а югославам все ще вдавалося уникати другого фатального голу. Вони побудували перед своїми воротами живий заслін, пробитися крізь який ставало дедалі важче. Аж ось Віктор Понєдєльнік на якусь мить звільнився від свого опікуна і в красивому стрибку головою забив удруге.

Я вже не раз брав участь у відповідальних матчах, але ніколи ще не відчував такого полегшення, як тоді, коли «Парк де Пренс» вибухнув щасливою овацією. І я, і всі гравці нашої команди зрозуміли, що доля матчу вирішена: ми нізащо не дозволимо зрівняти рахунок. Югослави, правда, негайно кинулися в атаку, про яку потім багато писали газети різних країн. Але треба самому бути футболістом, щоб збагнути – вона сумбурна і успіху не дасть.

Закат

«У ті часи збірна СССР була для гравців київського «Динамо» нездійсненною мрією, - говорить партнер Войнова по чемпіонському складу киян 1961-го Андрій Біба. – Тому Войнова кожен сильно поважав, для нас він був прикладом для наслідування. Не тільки на футбольному полі, але і в житті. Юра завжди був гарно вдягнений, підстрижений, при краватці, надзвичайно акуратний, не пив і не палив. Ми розуміли, що якщо капітан себе так веде, то і ми не повинні дозволяти собі бути гіршими. До того ж Юра ніколи не був зарозумілим. Навіть повернувшись до Києва після перемоги на чемпіонаті Європи, він залишався таким же доступним і відкритим. Наприклад, Войнов дуже допоміг мені, молодому гравцеві. Якось так вийшло, що Юрій відразу почав до мене добре ставитися, постійно підтримував, ми швидко подружилися».

У 1961 році київське «Динамо» перервало гегемонію московських клубів і вперше в історії стало чемпіоном СССР. «Роль Войнова в нашій перемозі - ключова, - вважає Біба. - Він був немов гвинтик, навколо якого оберталися всі наші дії». «Тоді вся команда у нас була бойова, але Юра був її стовпом», - доповнював Андрія Андрійовича Михайло Коман, який працював в 1961-му помічником головного тренера В’ячеслава Соловйова.

Втім, через два роки, в свої 32, Войнов змушений був завершити кар’єру. «Тоді система така була, - пояснює Біба. - Люди чітко стежили за тим, щоб футболістів у віці тридцяти років і більше було якомога менше. Тренерів такий підхід змушував шукати лідерам заміну. Не дивно, що в межах всієї багатомільйонної України Маслову вдалося знайти наступника навіть гравцеві такого масштабу, як Войнов. А Юра пішов, що йому ще залишалося?»

«Питання ще й у тому, що старожили не приймали вимог нового тренера, - каже тодішній гравець «Динамо» Микола Пінчук. – Врешті, після нас п’ятьох, молодих гравців, Маслов трохи згодом відрахував Каневського, Войнова, а потім і Лобановського з Базилевичем. Так вони всі разом у «Чорноморець» і перейшли. Войнов – тренером, а інші – його підопічними».

Новий щабель

«Маслов пропонував Юрієві залишитися в «Динамо» в статусі другого тренера, але Войнов не міг бути помічником, він завжди був першим, - згадує Андрій Біба. – Тому і прийняв пропозицію очолити «Чорноморець». Відразу підняв команду, вивів її до півфіналу кубка СССР».

«У 1965-му я, виступаючи за одеситів, мав пропозиції від київського «Динамо» і московського «Спартака», - розповідає тодішній нападник «Чорноморця» Валерій Поркуян. – Зізнаюся, що я не хотів переходити ні туди, ну туди. Бажав продовжувати роботу з Войновим. На початку 60-х з’явилися перші телевізори, була змога переглядати окремі матчі. Якраз гра Юрія Миколайовича мені імпонувала найбільше. Він бив метрів з 30-ти як з катапульти. Войнов виконував фантастичні передачі. Тому пишався, що працюю якраз під керівництвом такого тренера».

1977-й. Тренери Всеволод Бобров і Юрій Войнов

«На жаль, Юрій почав тренерську діяльність в не найзручніший час, - вважає Андрій Біба. – Команд високого рівня було небагато, а в них місця наставників були зайняті. Ось і вийшло, що потренувавши колективи з Миколаєва, Харкова, Донецька Полтави та київський СКА, Войнов наприкінці 70-х закінчив тренерську діяльність».

Кажуть, в 90-х Юрій Миколайович пережив важкий період. Як відомо, зміна державного ладу особливо боляче вдарила по пенсіонерах, які втратили все зароблене в молодості і зрілому віці. Ось і Войнов, щоб хоч якось протриматися на плаву, влаштувався вантажником на овочеву базу. Це лише потім він став інспектувати матчі чемпіонату України, а незабаром очолив інспекторський комітет Професійної футбольної ліги. «Навіть якщо Юрі і бувало погано, він ніколи не скаржився, нікому про це не говорив, - розповідає Андрій Біба. – Наскільки мені відомо, він завжди знаходив можливості для того, щоб утримувати сім’ю. Життєва енергія не покидала його аж до тієї злощасної операції...»

Пам’ять

…Його могила на Байковому кладовищі Києва знаходиться відразу за пам’ятником на гробі Валерія Лобановського. В 1961-му ці прекрасні гравці здобули для «Динамо» перше в історії золото чемпіонатів СССР. Великий тренер помер в травні 2002-го, блискучий півоборонець – у квітні 2003-го. Юрій Миколайович пішов від нас у 72, у віці зрілої мудрості.

«Юра міг ще пожити, здоров’я адже дозволяло, - говорить Андрій Біба. – Мені здається, його підкосила операція, зроблена десь за три місяці до смерті. Пригадую, в січні ми поїхали на Кубок Співдружності до Москви. Юрій тривалий час не був у родичів, тому ми разом вирушили до його брата, на малу батьківщину, в селище Калінінське, недалеко від російської столиці. Там він поскаржився, що хворіє на аденому.

Хтось дав пораду, мовляв, зараз це не проблема, цю хворобу можна вилікувати шляхом хірургічного втручання. Говорили, що практично всі операції з видалення аденоми успішні. Але я відмовляв Юру, помічав, в його віці не варто лягати під ніж. Переконати друга мені не вдалося. Пригадую, через кілька тижнів після операції Войнов прийшов до мене в офіс на стадіоні «Динамо». Тоді побачив зовсім іншу людину - понурого, втомленого, схудлого. Було видно, що операція підкосила Юру. Все-таки в 72 роки людині складно переносити наркоз».

Замість післяслова

- Можливо, ця перемога буде єдиною в спортивному житті декого з нас, хто в ті дні виступав у Франції, - підсумував Юрій Войнов у книзі «На футбольних меридіанах» той розділ, в якому описувалася перемога збірної СССР на чемпіонаті Європи-1960. – І хоч шкода буде залишати футбол, але навіть у важкий момент прощання з ним ми будемо відчувати себе краще від усвідомлення, що встигли завоювати в ім’я своєї Батьківщини цей срібний кубок».