Українці на Євро. 1972. Едвард Козинкевич

Віртуозний майстер дриблінгу, він грав у вишуканий, непритаманний для свого краю футбол. Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що таких футболістів на Галичині не було ні до, ні після Едварда Козинкевича. То лише сучасні «Карпати» намагаються трохи відійти від силового стилю і діяти в технічній манері. В бойовитій же команді 70-х Козинкевич зі своїм вмінням пововтузитися з м’ячем виглядав білою вороною. Власне, не дарма Едвард досі залишається єдиним в історії західноукраїнського футболу футболістом, якого викликали до лав національної збірної на крупний форум із галицького клубу.

У кінцеву заявку для участі в Євро-1972 в Бельгії тренер Олександр Пономарьов, котрий народився у селі Корсунь Єнакієвського району Донецької області, включив вісьмох етнічних українців – оборонця Володимира Капличного з московського ЦСКА, київських динамівців Анатолія Конькова, Володимира Трошкіна, Володимира Онищенка, Віктора Матвієнка і Володимира Мунтяна, Володимира Пільгуя з «Динамо» московського, львів’янина Козинкевича, а також двох росіян, які майже всю професійну кар’єру провели у Києві, Євгена Рудакова та Віктора Колотова. Ця команда дійшла до фіналу континентальної першості й поступилася там збірній Німеччини, точніше, Ґерду Мюллеру, який відзначився у воротах Рудакова дублем.

Для Козинкевича 1972-й виявився найяскравішим у кар’єрі. Так потужно він не грав ні до, ні після того…

Едвард Козинкевич

Народився 23 травня 1949 року у Львові – помер 15 листопада 1994 року у Львові

Нападник. Зріст – 182 см, вага – 76 кг

Ігрова кар’єра

1967-1969 – СКА Львів (клас Б)

1970-1971 – «Шахтар» Донецьк

1972-1974, 1976-1978 – «Карпати» Львів

1975 – «Динамо» Москва

У вищій лізі чемпіонату СССР – 190 матчів, 35 голів. У Кубку СССР – 17 матчів, 1 гол

У складі збірної СССР (1972) – 6 матчів, 1 гол

Титули

Віце-чемпіон Європи-1972

Тренерська кар’єра

1978-1994 – тренер ДЮСШ СКА, ЛУФК Львів

1993 – «Юкрейніан Нешнлз» Філадельфія (США)

Державні нагороди

Майстер спорту міжнародного класу СССР

Козинкевич був футбольним самородком, фактично виплеканим у дворових баталіях діамантом. У футбольну секцію, в групу підготовки СДЮШОР-4 до тренера Святослава Канича Едварда на початку 60-х років привів друг Роман Журавський. Відтоді кар’єра талановитого юнака стрімко пішла вгору. Вже у 1967-му, 17-річним Козинкевич потрапив у команду класу Б СКА Львів. Армійці після чемпіонства у 1965-му і переїзду до Москви тренера Сергій Шапошникова переживали не найліпші часи. Однак для молодого хлопця то був прекрасний старт. У 1968-1969 роках Козинкевич під керівництвом різних тренерів (Аладора-Ернеста Кеслера, Ярослава Дмитрасевича, Йожефа Беци) грав майже без замін, а вже з початком 70-х впав у око наставникові вищолігового «Шахтаря» з Донецка Юрієві Войнову.

Шахтарська історія

Той, зразка початку 70-х років минулого сторіччя «Шахтар» виділявся двома індивідуальностями – півоборонцем Анатолієм Коньковим та нападником Козинкевичем. Впродовж двох сезонів у складі «гірників» Едвард наколотив 17 м’ячів і обидва рази входив до списку 33-х найкращих футболістів СССР.

- Ми з Казіком, Сашею Григор’євим та правим оборонцем Володею Юрецьким, про якого не чував жодної згадки вже дуже давно, разом у Донецьку ділили кімнату, - згадує інший вихованець львівського футболу Ярослав Кікоть. – Гарно нам тоді було. «Шахтар» мав у своєму розпорядженні ціле спортивне містечко з двома полями – верхнім і нижнім. Гантелі, тренажери, майданчик для тенісболу, озеро неподалік, харчування, сауна – для того часу то були дивовижні умови. Зарплати тоді теж були дуже пристойні. Тодішній асистент тренера Іван Бобошко як нам говорив? «Дають 500 – берете. 450 – до побачення». Лунає дзвінок й наступного разу приїжджаєш, щоб отримати 550. А Едик молодець. Дриблінг у нього був фантастичний. Лише говорити під час гри не міг, бо сильно заїкався.

1971-й. Олімпійські збірні СССР - Нідерланди - 4:0. У цьому матчі Козинкевич (з м'ячем) зробив дубль

- Комбінаторика поведінки Едварда була атиповою і це впливало на техніку роботи з м’ячем, - згадує дружина футболіста Оксана Козинкевич. – Окремі елементи чоловік мені пояснював. «Я наліво – він наліво, - каже, - я вправо – він вправо. Я вправо – він вліво. Так і розхитую». В Едварда до дриблінгу були, мабуть, анатомічні задатки.

Козинкевич мав всі шанси, щоб стати клубною легендою «Шахтаря». Однак за підсумками сезону-1971 команда вибула з вищої ліги і талановитий нападник, якого вже тримали на олівці наставники національної й олімпійської збірних СССР Микола Гуляєв та Олександр Пономарьов, перейшов у «Карпати».

- Донецький період кар’єри Едвард згадував з надзвичайною теплотою, - розповідає Оксана Козинкевич. – Відзначав доброзичливе ставлення людей і тренерів. Однак за сімейними обставинами майбутній чоловік змушений був повернутися додому. Усе просто: Едвардова матір поїхала до Донецька і забрала Казіка назад до Львова. Вона казала, що не хоче жити сама, що дитина їй потрібна поряд. Що ж, львівські хлопці знали, на що треба тиснути, щоб забрати Козинкевича в «Карпати». А сином Едвард був прекрасним. Він не мамій, але маму обожнював, готовий був поставити її в образи. Матір натомість ставилася до цих почуттів спокійно, мовляв, так і має бути. «Ех, Настю, Настю, - кажу якось Едвардовій мамі, до якої за нашим звичаєм зверталася по імені. – Що ж ви хлопця вирвали? У нього ж житя склалося б по-іншому». З іншого боку, хіба ми знаємо, як Господь складає нашу долю?

Казковий 1972-й

Після дебютного в елітному ешелоні совєцького футболу сезону в 1972-му «Карпати» виглядали жахливо. Залишив команду тренер Ернест Юст, а Анатолій Полосін в ході чемпіонату поступився посадою наставника Валентинові Бубукіну. Львів’яни у тій першості не вибули з вищої ліги якимось дивом. Однак Козинкевича клубні баталії тоді захоплювали лише опосередковано. Едвард ще з 1971-го, в той час, коли національна команда билася у відборі на Євро з іспанцями, стабільно грав у складі олімпійської збірної СССР.

Володимир Пільгуй та Едвард Козинкевич

- Там Казік зарекомендував себе з найліпшого боку, - каже партнер Козинкевича за олімпійською командою Богдан Грещак. – Едик у збірній найбільше спілкувався зі мною, також зійшовся з Толіком Васильєвим і Манучаром Мачаїдзе. Своє Козинкевич брав за рахунок техніки. Він не був стартером, радше назвав би його тягуном. Конкуренція в команді була висока, склад тренери змінювали ледь не щоматчу.

- Про виїзди у складі збірної чоловік згадував постійно, - розповідає Оксана Козинкевич. – Якось у Бразилії в Едварда, який прямував подавати кутовий, вболівальник кинув банан. Казік не розгубився: спокійно підняв фрукт, почистив його, відкусив і чемно поклав поруч з прапорцем. То було щось неймовірне! Трибуни вибухнули. Щоразу, як м’яч опинявся в Едварда, трибуни ревли.

- Тренер Пономарьов Козинкевича любив, - зново бере слово Богдан Грещак. – Той, можна сказати. Відповідав тренерові взаємністю. Скажімо, відзначився у відбірному матчі олімпійського турніру проти австрійців у Львові, а команда перемогла 4:0. Завдяки Олександрові Семеновичу Едик хоч світу побачив. Де тоді ми тільки не їздили – Еквадор, Панама, Бразилія, Португалія. Виділяється, звичайно. виїзд до Швеції. Бо там олімпійська збірна Союзу грала проти клубних команд, у складі яких по черзі виступав великий Ейсебіо. Наші хлопці тоді помітили, як португалець п’є пиво. «Чому нам не дозволяєте?» - запитали Пономарьова. «Будешь пить, когда станешь профессионалом, - відповів тренер. – Вы же меры не знаете».

Крайній зліва - Едвард Козинкевич

У 1972-му, вже в статусі гравця «Карпат» Козинкевича до національної збірної почав викликати Микола Гуляєв. Зірковий час львів’янина настав у чвертьфінальному двобої чемпіонату Європи проти югославів. У Белґраді совєти тоді зіграли 0:0, а в Лужниках забили суперникам три м’ячі без відповіді. При цьому досягти переваги після безрезультатної першої половини господарям вдалося саме після виходу після перерви замість Геннадія Єврюжихіна Козинкевича. Зайнявши звичне місце на лівому фланзі атаки, Едвард створив обороні балканців чимало труднощів. Перших два м’ячі у ворота Енвера Маріча забили Віктор Колотов та Анатолій Банішевський, а остаточний підсумок, отримавши передачу від Банішевського, встановив уже сам Козинкевич. Карпатівець вискочив з Марічем на побачення й, перекинувши воротаря, добив м’яч у ворота головою – 3:0.

Перед фінальною частиною керівництво Федерації футболу СССР замінило на тренерському містку національної збірної Гуляєва на Пономарьова. Включивши Козинкевича, справи якого в клубі складалися не надто гладко, до заявки, на півфінальний поєдинок проти угорців тренер львів’янина не виставив. Натомість у фіналі проти німців Едвард зіграв. Щоправда, замінював він Банішевського на 63-й хвилині за рахунку 0:3 і вплинути на ситуацію вже не міг. Матч так і завершився, а збірна Союзу вдруге в своїй історії стала на континентальній першості срібним призером.

Олімпійська збірна СССР у Швеції. Козинкевич - стоїть крайній зліва. В нижньому ряду присів Ейсебіо

- Нагороди на Євро-1972 отримували лише гравці основного складу і наставник команди, - розповідає Оксана Козинкевич. – Едвард розпочав фінал з лави запасних і відповідно медаллю нагороджений не був. Однак тренер Олександр Пономарьов проявив надзвичайну шляхетність. Він віддав свою нагороду Козинкевичу зі словами: «Мальчик, ты заработал эту медаль своей игрой». Для Едварда то був один з найяскравіших періодів життя. Цікаво, що після чемпіонату Європи мого майбутнього чоловіка запрошували у мюнхенську «Баварію», варшавську «Леґію» і шведський клуб зі Стокгольма. Поляки навіть присилали якусь панночку, щоб він на ній фіктивно одружився і отримав змогу виїхати. «Чому ти цього не зробив?» - питала Едварда через роки. «Я б тебе тоді не зустрів» - казав той. Насправді ж стримувальним фактором тоді була мама. Вона не хотіла, щоб син кудись їхав.

Гаванська пригода

Власне, після того Козинкевич за збірну вже не грав, а на міжнародні виїзди вирушав лише з «Карпатами». Один з таких усі львівські футболісти згадують із загадковими усмішками, не розкриваючи пікантних подробиць, понині. Мова про дружню поїздку на Острів Свободи, на Кубу.

- Коли згадую Едвардові розповіді про ту подорож, то досі червонію, - каже Оксана Козинкевич. – І розповідати ж складно, бо діти можуть прочитати. Перед вильотом Едвард не знав, які йому подарунки на Острів Свободи брати. Їм порадили купувати парфуми – «Красная Москва» і «Шипр». «Не вистачало, щоб я ще пропагував москалів, - обурювався чоловік. – Беру «Шипр».

"Карпати" на Кубі

- Відпочивали у готелі «Ґавана Лібре», плавали у басейні, - згадує Ярослав Кікоть. – А поряд – важкоатлети з Болгарії. Едвард на якусь мить загубив з виду Грещака, якого ми прозивали «Башкою», і подумав, що то Бодьо щойно стрибнув у басейн. Насправді ж пірнув болгарський важкоатлет. Але Цяпа, як ми ще називали Казіка, стрибає й собі і під водою хапає болгарина за ноги. Той намагається виплисти – а не вдається. Двічі поспіль Казік занурював цього квадратового, з горою м’язів атлета під воду. Аж поки той не вирвався силою. Болгарин розлютився. У Цяпи злякані очі, а той кричить, мовляв, я тиждень парюся, зганяю вагу, а ти мене топиш. Едик тихенько вийшов, ліг і намагався болгарину на очі не потрапляти.

- Ми тоді на Кубі ледь не потопилися, - каже півоборонець «Карпат» тих років Остап Савка. – Пішли разом із Романом Шподарунком і Козинкевичем покупатися в океані. Знали, що десь за 50 метрів від берега починається коса, де можна стояти. Але пливемо-пливемо, а коси все немає. На лихо ще й відлив починається. Паніка, нас накриває хвилями і відносить від берега щораз далі. «Стоп, - кричу, - пірнаємо під хвилю і потихенько випливаємо». Коли врешті опинилися на березі, то Козинкевич, який трохи заїкався, не міг після пережитого вимовити слова впродовж цілої доби. А я жартую: «Що, в Америку захотів?»

Львівський дощ

- У Львові Казік повторив долю Юри Басалика, - вважає Богдан Грещак. – Той теж свого часу прийшов у «Карпати» з московського ЦСКА і думав, що буде грати стабільно. Але ж команда у нас така, що постійно треба демонструвати характер. Генка Ліхачов це зрозумів і конкуренцію в Юрка виграв. Так само трохи розслабився після фіналу чемпіонату Європи Козинкевич. Ні, він грав за «Карпати» повних шість сезонів, користі приніс багато. Інша річ, за потенціалом Едвард міг показувати футбол набагато сильніший.

"Карпати"-1972. На передньому плані (зліва направо) - Богдан Грещак, Ґабор Вайда, Едвард Козинкевич, Ростислав Поточняк

- Моя думка – в Донецьку казік виглядав значно сильніше, ніж у Львові, - каже воротар «Карпат» першої половини 70-х Ґабор Вайда. – Вважаю трохи несправедливим, що тренери в один момент почали ставити до основи Едварда, а Ліхачова, який працював так само відповідально, як і раніше, залишали у резерві. Не знаю, можливо, Козинкевича трохи скутав специфічний, не такий технічний, як у «гірників», стиль гри «Карпат»?

- У Львові Казіку було складніше, ніж у Донецьку, - то вже думка Ярослава Кікотя. – Тут конкуренція була дуже гострою. За місце в основі з Едвардом боролися Геннадій Ліхачов і Володя Данилюк. А в Юста ще ж була звичка не змінювати переможний склад. Ось і доводилося людям іноді сидіти на лаві тривалий час. А характер у Цяпулі м’який, флегматичний, може, це трохи й завадило. Звичайно, потенціал дозволяв Едвардові проявити себе в «Карпатах» ліпше.

- Думаю, помилився Едик, коли в 1975-му наважився на перехід у московське «Динамо», - вважає Богдан Грещак. – Звісно, частково то був крок вимушений, але впевненості у власних силах нечасті появи на полі не додали.

- Едвардові тоді було 25, він мусив служити, - пояснює Оксана Козинкевич. – Мобілізували його в московське «Динамо». Грав Казік там нечасто. Мабуть, тому, що в Москві розуміли, що довго він не затримається. Та повернувся Едвард до Львова і коли виходив на поле у футболці «Карпат», львівські рагулі зустрічали його появу свистом. Бачила, як чоловік здригався, наскільки така реакція була йому неприємною. Річ у тім, що ці діячі вважали, що «Кожінкевєч прудав Україну». А скільки впродовж матчів було дошкульних вигуків… Едвард – людина темпераментна, емоційна. Іноді приходить після матчу додому навіть після переможних матчів засмучений і питає: «Що вони в мене хочуть?» «Не звертай уваги, - втішала, - якщо спина запльована – ти попереду».

Особисте щастя

Власне, непрості взаємини з вболівальниками відходили на другий план. Адже саме тоді, після повернення до Львова, Козинкевич знайшов свою другу половинку.

- То пізніше дізналася, що Едвард примітив мене ще до знайомства, на вулиці Енґельса (нині – Коновальця), - згадує Оксана Козинкевич. – Я була дівчинкою поставною, високою, з довгою косою. «Хто то така?» - запитав Казік одного зі своїх друзів. «Та начебто десь у музеї працює». Тоді Едвард і вирішив познайомитися.

То було 4 квітня («Карпати» у той день поступилися 1:2 московському «Торпедо» - авт.). Едвард відіслав до мене нашого спільного друга Славка. Той приходить і питає: «Ну, що сидиш?» «Додому зараз збираюся» - відповідаю. «Не хотіла би піти сьогодні на футбол?» Я на стадіон з батьком любила ходити тому відповіла ствердно: «З задоволенням пішла б, але квитків не маю». «Нічого, в мене є» - та й поїхали на «Дружбу», нинішню «Україну». Посадив мене Славко в першому секторі. «А що інших квитків не було?» - спитала, не розуміючи, що друг там розмістив, щоб Казік помітив мою присутність.

Після матчу матчу Славко почав пропонувати: «Поїдемо кудись, поп’ємо кави?» «Не знаю, - кажу, - треба йти додому». І в цю мить під’їжджає машина, а з неї виходить пишна пані, задбана, красива, видно, що добре їй ведеться. В руках у неї – квіти. Саме почали виходити футболісти, а мої друзі – один Славко й інший – почали перешіптуватися: «О, зараз щось буде». «Кого ми чекаємо?» - питаю. «Товариш має вийти. Заберемо й поїдемо» - заспокоюють ті.

І тут з’являється Казік. Хода у нього була ефектна. Він не йшов, а плив, гойдався, немов моряк, який зійшов з судна на берег. Ця дівчина підбігає й дарує квіти. «Схожий на Козинкевича» - немов сумніваючись, перепитую друзів. «То він і є» - кажуть ті. Придивляюся до нього уважніше. Едвардові вартувало посміхнутися і з дівчатами робилося щось неймовірне. По собі знаю. Та ось, отримавши букет, Казік віддав його цій дівчині назад. «Я ж тобі принесла» - зніяковіла та. «Будеш мати два» - відрубав Едвард. Якийсь час вони ще спілкувалися пошепки.

Та під’їхала автівка, яка мала забрати нас «на каву». Сіла попереду, поруч з водієм, коли помічаю, що на заднє сидіння влаштовується Козинкевич. «Доброго дня, як називаєшся?» - завів відразу балачку. А поруч – дівчина голівудської зовнішності. Так ми всі разом сиділи у ресторані, балакали, сміялися. Потім ця панянка каже: «Едику, мені треба додому. Відвези мене». А той відповідає: «Я дуже стомлений, машини з собою не маю. Відправлю тебе на таксі». «Ти теж їдеш?» - запитує дівчина вже у мене. «Ні, я ще маю трохи часу» - кажу і розумію, що треба досидіти. Як казав мій тато, позиційну війну завжди виграє жінка. Того вечора ми з Едвардом ліпше познайомилися. Досі пам’ятаю наш перший танець.

Час провели гарно, однак розійшлися і на тому поки було все. Хвилювалася, але Славка питати було незручно. Проте не минуло й тижня, як на роботі кажуть: «Вас викликає молодий чоловік». Відразу навіть не зметикувала, хто то може бути. Виходжу на вулицю й бачу Едварда – в кашкеті й світлому, до колін плащі. Він мав гарний смак, вдягався безподобно. Але з дівчиною Аллочкою. Звісно, мене поява Казіка в такій компанії зачепила. «Хотів би, щоб нам провели екскурсію» - каже. «З великим задоволенням, - відповідаю, - але до закриття музею п’ять хвилин. Приходьте завтра, усе вам розповім». «А, ну, то добре, ну, то па» - потім зрозуміла, що Едвард завжди так говорив. Повернувся, обійняв Аллочку і вийшов. У мене – земля з-під ніг. Прийшла додому і все розповіла батькові. «От хитрун, - каже той, - стратег, він хоче викликати в тобі хвилю ревнощів».

Але через кілька днів «стратег» прийшов до мене вже сам. Падав дощ, Едвард стояв надзвичайно зворушливий. Подивилася на нього і відразу вирішила, що пробачу все. Так ми й почали зустрічатися. Позиційну війну виграє жінка.

Стосунки треба будувати на довірі. Якщо не довіряєш, то під вінець іти нічого. Бо згрезеш і себе, і того, хто поряд. У палаці Потоцьких, де я працюю, час від часу відбуваються урочисті реєстрації шлюбів. З висоти прожитих років називаю ці церемонії підписаннями пактів про тимчасовий ненапад. Бажано, щоби умов цього пакту вдавалося дотримуватися впродовж усього життя. Крім того, завжди прислуховувалася до настанов батька. Він казав: «Не питай – не почуєш відповіді». Коли попрохала розшифрувати, тато пояснив, що це рецепт на все життя, який торкається стосунків з друзями і подругами, але найголовніше – з чоловіком. «Чому я не повинна питати?» - обурилася. «Бо правда завжди одна, а напівправда псує стосунки, - сказав батько. – Ми іноді любимо щось дофантазувати, а через якийсь час розмовляємо про ті ж події і чуєм трохи інші відповіді».

Звичайно, збагнула глибину батькових слів не відразу. Відчула їх правоту на собі. Я ж балакуча. Спитаю щось, а потім думаю: «Навіщо мені ця відповідь? Я спокійно жила без неї». Також засвоїла, що взагалі не варто говорити з чоловіками про їхні колишні стосунки, про його батьків, фінансовий успіх, успіх на роботі і теми близьких взаємин. Не підійматимеш цих п’яти тем – житимеш щасливо. Зараз передала ці премудрості своїм донькам. Сподіваюся, вони мене почули. Бо наші з Едвардом 18 років були прекрасними.

Жорстка посадка

- Спостерігала за грою чоловіка на трибунах, з першого чи другого секторів, - згадує Оксана Козинкевич. – Не уявляєте, як було приємно, коли хлопці виходили на матч і звертали погляди на ті місця, де сидять для когось дружина, а для когось дівчина. Розглядалися й думали: «Де ж моя куріпочка? А ось!» Привітав рукою і зі спокійною душею пішов грати.

- Взагалі, коли футболісти збираються разом, вони зазвичай дуже колоритні, - ділиться враженнями від перебування в тому середовищі пані Оксана. – Якось гуляли в ресторані готелю «Жорж» весілля Левка Броварського. Згуртувалися жіночою компанією й обурюємося: «Що то таке? Чому вони не кличуть нас танцювати? Скільки вони можуть говорити про той футбол?» «Та Бог з ними, пішли самі» - кажу. Ми й пішли. А ті говорили-говорили й зауважили. І рвонули до нас. Бо ж помітили, що дядьки не з їхньої компанії кидають на їх жінок погляди. «Що то таке?» - невдоволено запитав Казік. «О, дівчата, запасні гравці прийшли» - сміюся.

Між тим, період той, 1976-й міг бути для «Карпат» одним з найуспішніших. Команда двічі, в обох скорочених чемпіонатах, опинялася в кроці від нагород чемпіонату СССР.

- Поразку 0:3 від «Зеніту» в матчі, який міг принести команді медалі, чоловік пережив надзвичайно складно, - ділиться спогадами дружина нападника. – Відразу після гри зрозуміла, що додому Едвард прийде не скоро. Хлопцям у цей момент потрібно було бути разом. Вони виїхали кудись за місто і спілкувалися цілу ніч.

Ще важче, за словами пані Оксани, Едвард Козинкевич пережив раптове прощання з футболом.

- Йому тоді було 29, - поринає у спогади жінка. – Як людина великодушна він, щоправда, швидко забув образи і пізніше з Ернестом Юстом ходив на каву, разом обідав. А історія справді сумна. Помер Едвардів вітчим. Він відпросився у тренера, дві ночі провів поруч із мамою, залагоджував усі питання стосовно організації похорону. Саме ввечері після того, як вітчима поховали, мав відбутися черговий матч «Карпат» проти «Колхозчі» з Ашгабада. «Бери бутси, ти сьогодні граєш» - каже Юст. «Ернесте Ервіновічу, я не можу, - намагався достукатися до тренера Едвард, - у мене нема сил, я дві ночі не спав». «Є сили чи немає, а сьогодні граєш» - відрубав тренер.

- Я була на тому матчі і бачила, як чоловік не бігав, а мучився на полі, - говорить пані Козинкевич. – Він плентався затоки, буксував. Через хвилин десять бачу, що Едвард зупинився, що з ним коїться щось не те. Розпочалася нудота. То була реакція організму на моральне й фізичне виснаження. У середині другого тайму Едвард, не дочікуючись заміни, не став нічого пояснювати, зійшов з поля і попрямував у роздягальню. Юст кричав: «Вернись назад!» Едвард повернув голову, махнув рукою і пішов далі. Більше у футбол він не грав, довго не мав роботи взагалі.

- Мушу сказати, що завершення кар’єри хоча й стало для чоловіка страшенним моральним ударом, але він тримав себе у руках, не спився, як то сталося з деякими хлопцями, - згадує Оксана Козинкевич. – Міг іноді випити, але то не було системою. Саме в той час у нас народилася перша донька Мар’яночка і тато переключив свою увагу на дитя. Едвард мені тоді дуже допомагав. Але оскільки ми обоє були безробітними, мені довелося швидко виходити з декретної відпустки. Знайшла роботу на м’ясокомбінаті. Викладала там історію культури. Іншого вибору не було. Коли приходила, то завжди бачила, як Мар’яна лежить в Едварда на грудях. Той дитинку міцно обіймав. Видно, донька дала чоловікові змогу заспокоїтися.

Ветеранські пригоди

Роботу пан Едвард знайшов у своїй стихії. Заспокоївшись, видатний у минулому футболіст почав працювати тренером у Львівському спортінтернаті.

- Від роботи з дітьми Едвард отримував задоволення, - розповідає Оксана Козинкевич. – То було його. Він дуже пишався, коли особистого вихованця Олега Ящука взяли в бельгійський «Андерлехт». Але заздрість – то страшна річ. Едвардові страшенно заздрив директор Львівського училища фізкультури Степан Родак. Він чоловіка просто морально знищував. Вислуховуючи постійні приниження, Едвард спалахував і говорив Родаку в обличчя все, що про нього думає. Директор вимагав, щоб при наборі дітей в спортінтернат брати з батьків подачки. Чоловік відмовився категорично. «Я прийшов у футбол з вулиці, - казав мені. – Якби не футбол, то ким би я був? То хіба я маю тепер право забирати у дітей, батьки яких не мають грошей, майбутнє?» Що ж, Бог Родакові суддя. Нехай живе довго і пам’ятає, що він знищував надзвичайно талановиту людину.

Поряд із тим пан Козинкевич разом із рештою досвідчених карпатівців вдосталь награвся на ветеранському рівні.

- Їхали ми на турнір у Німеччину, який організовував батько нині покійного Юри Підпалюка, - розповідає Ярослав Кікоть. – Для нас закордонні поїздки були важливими ще й тому, що зазвичай закуплялися і потім удома збували придбане дорожче. Мусили якось крутитися. Зазвичай все було гаразд, особливо нас на кордоні не перевіряли. Безперечно, ми за таку лояльність віддячували, залишали людям горілки, шампанського, коньяку і сигарет.

Але того разу польські прикордонники проявили принциповість, - продовжує пан Кікоть. - «Торби на ляду» - наказують. Ми вишикувалися, стоїмо і чекаємо. «Ти цо везеш?» - питає прикордонник Володю Безуб’яка. «Сувеніри» - відповідає той. «Які сувеніри?» Бєс думав секунди дві і з переляку видав: «Спірітус!» «Спіріт – то сувеніри?!» - поляк аж вхопився за голову й пішов до Казіка. Едик напакував повну сумку блоками «Мальборо». Лише поверх поклав брудну футболку, труси, смердючі гетри. «А ти цо везеш? Сувеніри?» «Так, сувеніри!» - впевнено відповідає Едвард. Але сумку відкривати довелося. «Скидай ті лахміття!» - наказав прикордонник. Цяпа не міг не послухати. «Сувеніри? – вражено прокоментував поляк побачене. – Ви мовиліли, цо ви єст сеньори пілки ножней, а ви єст, курва, наркомани і піяки». Головний митник, котрий спостерігав за цим неподобством осторонь, не витримав: «На х…, щоб я вас не бачив!» Швидко повантажилися назад в автобуси і ледь виїхали за ворота, зладували прикордонникам сумку. Треба ж було хлопцям віддячити. Поляки ж теж добре розуміли, навіщо ми їздимо. Вдома ми по партійній лінії домовлялися.

Американська мрія

Цієї зими UA-Футбол у матеріалі «Вони відкривали Америку. П’яний кагебіст, сватання й повні кишені доларів» розповідав, як у 1990 році юні вихованці львівського спортінтернату їздили на турнір до Далласа. То була навіть не стільки спортова, скільки політична атракція, адже кожна поява галицьких гравців переростала в своєрідну маніфестацію. Зрештою, й у футбол підопічні Козинкевича, поміж яких тоді були Володимир Шаран, Руслан Забранський, Олександр Чижевський, Володимир Ковалюк зіграли добре. Трохи згодом пан Едвард навіть повернувся в Америку і очолив у Філадельфії команду українського товариства «Тризуб». Проте затримався у США недовго.

- Казік мав змогу залишитися, але почував себе у чужому середовищі некомфортно. – розповідає Богдан Грещак. – Він не знав мови, скучав за родиною. Мама, брат, дружина, двоє дітей – усі залишилися у Львові. Довго витримати Едик не зміг.

- Едвард міг там залишитися і нас забрати, навіть моєї думки запитував, - каже Оксана Козинкевич. – Але відповіла: «Де народився – там і знадобився. То не моя країна, я туди не поїду, я туди не хочу. Будемо жити в Україні. Тут закопана моя пуповина, тут весь наш давній рід. Куди ж їхати?» Я ж із роду Кочубеїв, навіщо мені чужа земля?

Едвард Козинкевич проривається до воріт московського "Спартака"

- Зрештою, чоловік сам був великим патріотом, - продовжує пані Оксана. - У 1989-му, коли саме розпочинався рух за незалежність, вивісила у нас на балконі синьо-жовтий стяг. Вікна ж нашого будинку виходили по діагоналі на спортінтернат. Едвард був на роботі, помітив, що я зробила і зателефонував: «Сяню, молодець. Усе бачу. Почепи ще один – червоно-чорний. Бо у нас тут переполох. «Казіку, це що в тебе?!» - питає директор. «Так, я що повинен вішати червону шмату?» - відповідав».

- Едвард дуже любив співати, - згадує Оксана Козинкевич. – Найбільше чоловікові подобалася «Гуцулка Ксеня». Також на акордеоні грав. Жив на Вірменській, а то вузенька вулиця. «Дивлюся: така гарна дівчинка у будинку навпроти, - розповідав. – Відчинила вікно і розчісувала коси, а я відкрив вікна у себе, став з акордеоном і завів «Амурские волны». Дівчина на мене подивился і зачинила вікно. Мабуть, не той репертуар». А ще Едвард любив танцювати. В дитинстві навіть на бальні танці ходив. «То б ти тими кривими ногами дугою вишивав!» - жартую. «Я так і чіпляв партнерку» - каже. Власне, сміх сміхом, а танцював чоловік прекрасно. Ми з ним танцювали як танго, так і рок-н-ролл. Правда, рок-н-ролл давався важче. «Казіку, ти руки підіймай, а все інше я зроблю сама» - казала. «Тихо, у мене вестибулярний апарат трохи не в ту сторону».

Страшний листопад

…Це сталося в ніч з 15 на 16 листопада 1994-го. Пана Едварда знайшли мертвим у салоні власної автівки, яка стояла в гаражі. Офіційна версія – отруєння чадним газом.

- Пішов і не повернувся… Того вечора Едвардові хтось зателефонував. «Виходжу» - каже в трубку. «А що Маряся?» - питає мене. «Заснула» - відповідаю. «Хотів її з собою взяти». А дитина чогось заснула… Коли ставила слідчому запитання, він мені сказав так: «Хочете, щоб ваші діти залишилися круглими сиротами? То я вам у чотири ока кажу». Справа була закрита лише через сім років. Говорили різне. Але до істини я таки докопалася. Незадовго до смерті Едвард отримав пропозицію очолити «Карпати». «Сяню, що робити? – прийшовши додому, казав Едвард. – Треба приймати рішення, але мені запропонували відступні. Однак хочу спробувати, маю сили». «У нас одна донька випускниця, друга молодша всього на півтора роки, - висловила свою думку. – Може, навіщо тобі всі ці нерви?»

- Я не вила, не кричала, - після паузи продовжила пані Оксана. – Маю таку рису характеру – спершу сприймаю, аналізую, а потім запитую. У мене було кілька запитань, на які мені слідчий відповіді дати не зміг. Розумієте, напередодні, в понеділок ми трохи не доїхали, бо закінчився бензин. Закотили автівку в гараж вручну. Носом. А коли потрапили туди, то помітили, що машина розвернена навпаки. Поруч із заднім колесом, у тому місці, де бак, стояла трилітрова банка з залишками бензину. Є й інші деталі.

- То я залазив крізь вікно і діставав Едварда з гаража, - говорить Богдан Грещак. – Казік того вечора гуляв з песиком, потім зустрів секретарку з інтернату і з нею вони й зайшли у той гараж. Сиділи на передніх сидіннях і так і застигли, мов живі. Досі не знаю, що думати. Гараж був закритий на клюж з середини. Судмедексперти встановили, що то було отруєння чадним газом. Я не спеціаліст, щоб робити висновки.

Життя після смерті

Пана Едварда поховали на Личаківському цвинтарі. З січня 1999-го один з найближчих друзів футболіста Роман Риф’як, котрий очолює СДЮШОР-4, започаткував дитячий турнір пам’яті Козинкевича. З того часу змагання стали традиційними.

- Коли Едварда не стало, я опинилася в пустці, - каже Оксана Козинкевич. – У Казіка було повно друзів, але поряд залишилися тільки Ромко Риф’як і Бодьо Грещак. Так ми й спілкуємося разом понині. Пригадую, як засмутив Ромко Гірник, Царство йому Небесне. У них з Едвардом були прекрасні стосунки, чоловік йому багато в чому допоміг. Якось стоять хлопці гуртом поруч із фігурою Богородиці в центрі Львова, а я проходжу поряд. «Доброго дня, хлопці!» - вітаюся. Ті відповіли ледь чутно, ховаючи погляди. «Не бійтеся, вдова – то не заразно» - прокоментувала. Хлопці боялися, що можу до них звернутися по допомогу. А потреба ж у мене виникла лише раз, причому дрібничкова. Відправляла тоді дітей до Іспанії. Добрі люди запросили. Приймали безкоштовно, але кількасот доларів все ж було потрібно. Так ось, хлопці, які грали з Едвардом у «Карпатах», допомогти тоді відмовилися, хоча й змогу мали. Добре, врятували ситуацію не такі близькі начебто люди. Проте після того ще й наслухалася, мовляв, мене з дітьми відправили на ціле літо в Іспанію. Коли це почула, то трохи змінила лексику.

Крайній справа у стінці - Едвард Козинкевич

- Десь через півроку після смерті Едвард мені наснився. Начебто телефонує. Беру трубку й питаю: «Хто це?» «Сяню, ти що не впізнаєш?» - чую по той бік. «А що така гучність погана? Де ти?» «Але ж ти кумедна, - то було улюблене Едвардове слово. – Що, не знаєш, де я? Саню, як тут гарно! Ти не уявляєш. То дійсно рай». «То я теж хочу» - кажу. «Ееее, нє-нє, ще будеш «пиліть» (теж їхнє, карпатівське слово) і дуже довго, поставиш дітей на ноги, даб’єшся ще чимало». Ці слова були для мене своєрідним посилом. Вони надали мені сили. І діти повивчалися, і в мене з роботою все було гаразд.

Мар’яні ж тато снився перших 40 днів щодня. Галинка закрилася у собі. А старша донька – емоційніша. Вона постійно ридала. А десь через дев’ять чи десять днів Мар’яна мені уже живішим голосом каже: «Мамо, знаєш, тато приснився і сказав те й те». Тоді зрозуміла, що Едвард веде доньку, щоб з нею у ці важкі миті, не дай Боже, чогось не сталося.

- Едвард мріяв, щоб дітки грали у футбол, - підсумовує пані Оксана. – Та народилося дві доньки. Мар’яна у нас гуманітарій, зате Галина завжди ходила з батьком на тренування, коротко, під хлопчиська стриглася. «Оксано, ну що то токе? – якось каже Казік. – То ж золоті ноги! Галя так бачить поляну! Вона дає фору всім хлопцям. Їм аж незручно стає, а та: “Я на полі не дівчина, я на полі – футболіст!”» Але нічого, у нас у Києві росте хлопчик, мій онучок. Він уже зробив у футболі перші кроки. Дивлюся на нього і думаю: «Що то мені такі знайомі ноги, де я їх вже бачила?» «Мамо, так татові ж» - каже Галинка. Вийшло, що рід Козинкевичів на Едварді начебто завершився. Але домовилася зі сватами, прекрасними людьми з Переяслава-Хмельницького, що назвемо малого на честь свата Олександром, але прізвище у нього буде подвійним – Михайлик-Козинкевич. «Ну, договорились! – каже сват. – Такого в нас у селі ще не було» «Не було, так буде» - віджартовуюся.