Українці на Євро. 1988. Литовченко: Лобановський казав, що ми належимо не собі, а народу

У 1988-му український футбол нарешті загримів на всю Європу повноцінно. Бо до того клубні успіхи команди київського «Динамо» на рівні збірних підкріпити не вдавалося. Достатньо згадати, що три поспіль фінальних частини Євро після «срібного» 1972-го совєцька збірна пропустила.

У 1976-му пріоритетом Валерія Лобановського і його тренерського штабу була Олімпіада в Монреалі. Решта турнірів сприймалися етапами підготовки до Ігор. Не дивно, що кияни спершу програли чвертьфінал Кубка чемпіонів французькому «Сент-Етьєнну», а трохи згодом, перевдягнувшись у футболки збірної, зупинилися на тій же стадії континентальної першості. На Євро-1980 команду СССР намагався вивести вже московський тренер Костянтин Бєсков. Акцент робився на російських футболістів, а результат вийшов аналогічним. Нарешті у відборі до Євро-1984 збірною знову керував Лобановський, але вивести команду в фінальну частину не зміг через поразку в заключному матчі відбірного раунду від португальців.

Той результат визнали провалом, Лобановського від роботи відсторонили і навіть хотіли позбавити звань. Втім, уже через два роки, після перемоги київського «Динамо» в Кубку кубків Валерій Васильович до керма національної команди повернувся. Щоб створити, безперечно, найяскравішу збірну за всю совєцьку історію.

Може, звучить трохи зверхньо, але ту команду називали «Динамо», послабленим кількома гравцями інших клубів. З 20-ти футболістів, які потрапили до заявки і дійшли до фіналу Євро-1988 у Німеччині, уродженців України було відразу 13-ро. Мова про киян Віктора Чанова, Олега Кузнєцова, Анатолія Дем’яненка, Василя Раца, Володимира Безсонова, Геннадія Литовченка, Олексія Михайличенка, Сергія Балтачу, Олександра Заварова, Олега Протасова й Ігоря Бєланова, дніпрянина Івана Вишневського, а також московського спартаківця Віктора Пасулька, котрий народився в селищі Ільниця Іршавського району Закарпатської області. Безперечно, міг потрапити на Євро й іще один динамівець Іван Яремчук, але він випав з обойми, отримавши в зіткненні з Хорхе Вальдано з мадридського «Реалу» перелом ноги.

Сьогоднішній гість UA-Футболу Геннадій Литовченко відіграв на тій континентальній першості в чотирьох матчах з п’яти і був у складі команди одним з найкращих на полі. На той час Литовченко, як і його давній другі і партнер по «Дніпру» Олег Протасов уже перейшли до Києва. Власне, Лобановський прагнув переманити цю парочку до себе давно, але зміг, скориставшись інтересами державної ваги, лише у 1988-му.

Геннадій Литовченко
Народився 11 вересня 1963 року в Кам’янському Дніпровської області
Півоборонець. Зріст – 178 см, вага – 74 кг
Ігрова кар’єра
1980 – «Металург» Кам’янське (2 ліга); 1980-1987 – «Дніпро»; 1988-1990 – «Динамо» Київ; 1990-1993 – «Олімпіакос» (Греція); 1993 – «Борисфен» Бориспіль (2 ліга); 1994 – «Адміра Ваккер» (Австрія); 1995 – АЕЛ (Кіпр); 1996 – «Чорноморець» Одеса
У вищій лізі чемпіонату СССР – 265 матчів, 56 голів. У Кубку СССР – 28 матчів, 9 голів
У чемпіонаті Греції – 81 матч, 9 голів. У Кубку Греції – 18 матчів, 5 голів
У чемпіонаті Кіпру – 15 матчів, 3 голи
У вищій лізі чемпіонату України – 10 матчів, 1 гол. У Кубку України – 1 матч
У єврокубках – 34 матчі, 11 голів
У складі збірної СССР (1984-1990) – 57 матчів, 14 голів
У складі збірної України (1993-1994) – 4 матчі
Титули
Віце-чемпіон Європи (1988), Чемпіон СССР (1983,1990), володар Кубка СССР (1990), володар Кубка Греції (1992)
Учасник чемпіонатів світу (1986, 1990)
Найкращий футболіст СССР-1984
Тренерська кар’єра
1996-1998 – ЦСКА-2 Київ (асистент); 1998-2000 – «Кривбас» Кривий Ріг (асистент); 2000-2001 – «Кривбас» Кривий Ріг; 2001 – академія «Динамо» Київ; 2002-2003 – «Арсенал» Київ (асистент); 2002-2010 – молодіжна збірна України (асистент); 2003-2004 – «Металіст» Харків; 2005-2006 – «Харків»; 2007-2010 – «Динамо-2» Київ; 2008-2009 – національна збірна України (асистент); 2012 – «Кривбас» Кривий Ріг (асистент); 2013-2014 – «Волга» (Росія) (асистент); З червня 2016-го – «Динамо» Москва (Росія) (асистент)
Державні нагороди
Ордени «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, заслужений майстер спорту СССР

Зустрітися Геннадій Володимирович запропонував поруч з гімназією №34, яка знаходиться на вулиці Межовій у столичному районі Виноградар. Виявилося, що туди знаменитий футболіст привіз внука, котрий займається у динамівській школі. Зал загальноосвітнього закладу клуб орендував на час ремонту. Власне, на вулиці тоді було прохолодно й поки шестирічний Данило тренувався, ми сіли у машині пана Литовченка й розпочали розмову.

- Геннадіє Володимировичу, у 1976-му, коли Антонін Панєнка забивав свій знаменитий пенальті в фіналі чемпіонату Європи, ви були вже доволі дорослою дитиною.

- Але того матчу точно не дивився. Не мав можливості, мабуть. Я захоплювався спершу Андрієм Бібою, потім – Володимиром Мунтяном. А ще дуже подобалося, як грав у складі «Дніпра» Петро Яковлєв. Забивний гравець, він був у мене перед очима. По телебаченні тоді футбол показували рідко. Якщо й показували, то дивитися зазвичай не міг, бо впродовж дня мав по два тренування чи ігри, а ввечері мусив відпочивати.

Олег Протасов і Геннадій Литовченко

- Ті, ким ви захоплювалися – півоборонці.

- Я попервах грав разом із Олегом Протасовим у нападі. То тоді, коли мене шестикласником забрали з Дніпродзержинська в обласний центр, у щойно створену школу «Дніпро-75». Їздив до Дніпропетровська, прокидаючись о п’ятій ранку, на електричці. Повертався близько дев’ятої вечора. Заняття у школі починалися з руханки, потім був сніданок, продовжена група, тренування. Незадовго до того з Києва приїздив селекціонер Анатолій Сучков. Хотів мене забрати у дитячо-юнацьку школу «Динамо». Розмовляв з батьками, але ні до чого вони тоді не договорилися. Тато з мамою – прості робітники. Вони, мабуть, і не очікували, що син гратиме у футбол аж настільки серйозно. Працювали батьки на заводі «Мартен-2»: мама позмінно, то вдень, то вночі, тато – лише у день. Батько у мене футбол дуже любив, постійно їздив з тренером на мої матчі у Верходніпровськ і Дніпропетровськ.

- У дорослому футболі ви опинилися доволі швидко.

- Так здається. Я ж у «Дніпро» спершу не потрапив. Навіть повернувся до Дніпродзержинська, де почав виступати за друголіговий «Металург». Але отримував виклики з юнацької збірної СССР. Борис Ігнатьєв мене спершу просто переглянув. Мабуть, сподобався, бо потрапив спершу в команду свого віку, а паралельно кликали виступати й за 19-річних. Вочевидь інформація про це надійшла й до Дніпропетровська. Так і опинився в «Дніпрі» 17-річним, у другій половині сезону-1980. Команда тоді саме поверталася до вищої ліги. Тоді дніпряни трималася на ветеранчиках – воротарі Володимирі Шатохіні, Колі Самойленку. То вони тоді результат робили. Тренери були націлені результат, їм було не до юнацького футболу. Школа функціонувала, але на дітей особливої уваги не звертали.

Власне, тренер Віктор Лукашенко мене тоді покликав, але за «Дніпро» попервах майже не грав. Постійно їздив по збірних. Був у клубі хіба взимку. Пригадую наш перший турнір у складі юнацької збірної. Ми тоді їздили під маркою клубу «Торпедо» Москва до Фінляндії. Грали тоді на величезному лузі, на якому були розкреслені поля. Команди на них проводили коротенькі ігри з таймами по 15 хвилин. За день мали по три чи чотири матчі. Набив тоді цілу купу голів.

- Рахували, скільки забивали?

- Ні, звичайно. То нині діти грають на маленькі ворота, забити складніше. Ми тоді грали з ворітьми стандартними. А воротар маленький. Вдарив під поперечину – гол.

- Коли поверталися зі збірної в розташування «Дніпра», почувалися впевненіше?

- Так. Розумів, що збірник і відповідно з’являлося більше відповідальності. Мабуть, тому і заграв у основі так швидко. Хоча лідером, безперечно, не був. Мене ставили правим хавом. Ігор Надеїн грав під нападаючими, а справа в обороні діяв Олександр Дамін. Непросто було, бо Ігор кричав «біжи вперед!», а Олександр – «стій тут!». Спробуй когось не послухай. Мусив давати об’єм, щоб встигати туди й туди.

- У ході сезону-1981 «Дніпро» очолив Володимир Ємець, фігура для клубу епохальна.

- Попервах Володимирові Олександровичу було непросто. У 1981-му ми виглядали ще так собі, але в наступному чемпіонаті вже почали демонструвати гарний футбол. Ємець – людяний тренер, він міг згуртувати команду навколо себе, а коли бачив футболістів з задатками, організовував групу гравців навколо лідерів. Натомість теорією у нас займався помічник Володимира Олександровича Анатолій Азаренков.

- До вас і Протасова як до юних зірочок тренери ставилися по-особливому?

- Не сказав би. Та й навіщо нас було берегти? Молоді, здорові. Ось збірної іноді приїздили схудлими. То зараз у національні команди викликають за три дні на товариський поєдинок, перед офіційним – за тиждень. Раніше впродовж січня-лютого клуби нас не бачили взагалі, починаючи з 1982 року. Постійно за кордоном знаходилася – то Італія, то Мексика, то Німеччина. Власне, до клубу ми поверталися фізично підготовленими, а з ігрової точки зору особливих пояснень не потребували.

Цікаво тоді було. Крім нас із Протасовим, за юнацьку збірну тоді виступали Ігор Петров, Павло Яковенко, Олексій Єременко, батько майбутнього динамівця Романа. Згадую, як виграли турнір в Акапулько. Маленьке, курортне містечко, з великою кількістю пляжів. Тренувалися тоді в гольф-клубі, адже суто футбольних полів бракувало. В Італії зазвичай розташовувалися на базі національної збірної у Флоренції.

- У 1983-му «Дніпро» шокував весь Союз, здобувши чемпіонське звання. То за умови, що на старті чемпіонату команда не вражала.

- Входили важко, але поступово розкочегарилися. Суперники ж у свою чергу, мабуть, не розраховували, що ми здатні вистрелити аж настільки. Московський «Спартак», київське, тбіліське і мінське «Динамо» тоді були зосереджені одне на одному, нас до уваги не брали.

- Ви тоді дуже гарний гол Віктору Чанову забили. Через півполя пройшли…

- То в Дніпрі? Щось навіть не пригадую.

- Кажете, що суперники не брали «Дніпро» до уваги. А ви самі на чемпіонство розраховували?

- Куди там! Ми ж молодими були. Грали собі та й грали. То старші хлопці – Петя Кутузов, Сашко Лисенко, Олег Серебрянський – підрахунками займалися. На початку сезону ми взагалі дивилися, щоб не впасти вниз.

- Неначе «Лестер» у чемпіонаті Англії цьогоріч.

- Отож. Апетит з’являється під час трапези. Після якоїсь перемоги Ємець навіть сказав: «Хоч один день на першому місці побудемо». Але після того виграли ще кілька матчів і закріпилися вгорі остаточно. Стало цікаво, хотілося чогось більшого.

- Директор заводу «Південьмаш» Олександр Макаров у той час часто зустрічався з командою?

- В Олександра Максимовича дача була фактично на клубній базі. Правда, бував він там рідко. Макаров любив відпочивати поруч із озером. Тому коли він приїздив, нас попереджували, щоб туди не ходили. Зрештою, нічого страшного, коли траплялися директорові на очі, не відбувалося. Запитував нас, як справи й усе. Взагалі, Макаров дуже хвилювався за команду, але зустрічався з нами вкрай рідко. Ємець відмежував нас від партійних зборів.

То коли команда знаходилася на вильоті, її постійно викликали то в профспілки, то в обком, то в міськом. «Що будемо робити? Що сталося?» - пізніше тренер дав зрозуміти, що то питання до нього і начальника команди Геннадія Жиздика, але не до гравців. Зізнаюся, без цих постійних накачок, матчів на мандражі, без права програти, було спокійніше. З’явилася впевненість у власних силах.

- Правда, що перед заключним матчем чемпіонату-1983 проти «Спартака», в якому вирішувалася доля чемпіонства, Макарову з Москви телефонував особисто міністр оборони і пояснював, що «Дніпро» не повинен вигравати, бо представляє закрите місто стратегічного значення, в якому не можна приймати іноземних суперників за єврокубками?

- Можливо, щось і було, але до нас ці балачки не доходили. Зрештою, сумніваюся, бо навіть якби стали другими, то грали б не в Кубку чемпіонів, а Кубку УЄФА. Суті справи це не змінювало. Повторюся, що нас від справ нефутбольних відмежовували. Звичайно, коли виходили на гру зі «Спартаком», то хвилювалися. Мандраж був неабиякий. Москвичі за кілька днів до того перемогли в Кубку УЄФА англійську «Астон Віллу».

Гра складалася так, що могли як виграти, так і програти. Мабуть, допомогло те, що грали вдома і все залежало лише від нас. Коли «Спартак» за рахунку 2:0 на нашу користь спершу скоротив рахунок, а потім вирівняв становище, ми попервах знітилися. Але взяли себе в руки, витримали той відрізок, впродовж якого суперники мали перевагу, а невдовзі Олег Таран забив втретє. Тоді й з’явилася впевненість, що перемоги вже не віддамо. Відразу після фінального свистка нам вручили спеціально вилиті на заводі чемпіонські медалі. Видно, що народ у нас вірив.

- На початку 1984-го Едуард Малофеєв дав вам змогу дебютувати в складі збірної СССР…

- Вийшов проти німців і на перших же хвилинах відзначився. Вискочив з-за спин оборонців, а влучити у ворота з меж карної зони не дуже складно. Власне, цей м’яч був дуже схожим на мій прем’єрний гол у вищій лізі. Різниця лишень у тому, що «Кубані» у 1981-му забив наприкінці зустрічі. А в збірну Валерій Лобановський мене вперше покликав ще у 1982-му. Проте вийшло, що на збори приїздив, а на матчі ні в складі національної команди, ні олімпійської Валерій Васильович чомусь не виставляв.

- Олег Протасов якось говорив, що іноді не міг збагнути, чого саме від нього хоче Малофеєв.

- Специфічний тренер з баченням свого футболу, який він називав щирим. Нам, півоборонцям, мабуть, було простіше. Позиція така, що мусили відпрацьовувати в обороні. Нападникам було складніше. То в київському «Динамо» все просто: атлетична гра, проходи флангами. Малофеєв хотів, щоб команда забила, а як відоборонятися, знав один Бог. Мабуть, саме цього Протасов і не розумів. Але ми абстраговувалися і робили те саме, що в клубах.

- Кажуть, у Едуарда Васильовича були специфічні установки.

- Пригадую момент, коли олімпійська збірна готувалася разом з національною. Я був серед «олімпійців». Грали відбірний матч з угорцями. Просидів весь матч у запасі. Поступаємося 0:1. Малофеєв погнав усіх запасних розминатися. Потім кличе всіх на лавку. І підходить до кожного окремо: «Ну що, ти не здрейфиш?» Тоді не могли збагнути, чого саме хоче Едуард Васильович – зробити заміну по позиції, зіграти від оборони чи навпаки атакувати. Звичайно, всі сказали, що не здрейфлять. «Хто перший роздягнеться, той і вийде» - несподівано каже Малофеєв. Здається, після такої установки ніхто й не роздягнувся.

- Так чи інакше, на чемпіонат світу-1986 збірна пробилася саме під керівництвом Малофеєва.

- У той період, коли за збірну виступав я, проблем у відборах не мали взагалі ніколи. Інша річ, що на заключному етапі підготовки Едуард Васильович викликати мене перестав. На збір до Мексики я не поїхав. Повернувся в збірну лише з приходом до керма команди перед самим стартом мундіалю Лобановського. Саме грали у Харкові якийсь благодійний матч. Коли підбігає адміністратор: «Гено, прийшов факс, маєш бути в Москві». «Як, у шортах, тапочках і шкарпетках?» - питаю. Тоді спека була, я з собою взагалі не взяв речей. То повернувся до Дніпра, зібрався й наступного дня вилетів у Москву.

- Чемпіонат світу обмежився для вас одним поєдинком. То була зустріч заключного туру групового турніру проти канадців. Турнірної ваги вона не мала. Основним правим півоборонцем тоді був Іван Яремчук…

- Лобановського можна зрозуміти: він ставив своїх, тих, кого бачив постійно. Зрештою, у мене 1986-й в цілому складався не надто добре. Тоді і «Дніпро» грав погано, і мені гра не давалася. Ще коли їхав до збірної, особливими ілюзіями себе не тішив. Розумів, що якщо навіть Малофеєв не викликав, то щось було не те.

"Дніпро"-1986

- А що тоді з «Дніпром» трапилося? Адже після першого кола команда йшла третьою, а в підсумку фінішувала десятою…

- Деяким футболістам не сподобалося, як тренер з ними спілкується. Хоча Ємець усе життя так говорив. Мабуть, ми вже чогось вартували і дехто вимагав до себе поваги. Цей конфлікт дійшов уже навіть не до керівництва «Південмашу», а до обкому і міському. В підсумку зійшлися на тому, що результату немає і Володимира Олександровича прибрали.

- А за рік до того команда ледь не потрапила до півфіналу Кубка чемпіонів. Мабуть, згадуєте той матч проти «Бордо», а особливо – післяматчевий пенальті й досі…

- Згадую, звичайно. Воротар французів тоді вийшов з лінії на метр і торкнувся до м’яча пальцями. Я ж влучив, куди хотів, але через той дотик м’яч потрапив у стійку.

- Також 1985-й запам’ятався рекордом Протасова, котрий забив за сезон 35 м’ячів. Була тоді установка грати на Олега?

- Ні. Чомусь усі вирішили, що вся команда працювала на те, щоб Протасову вдалося побити рекорд Микити Симоняна. Та просто так пішло, ніхто свідомо за історичними показниками не гнався. Тим паче, що я взагалі знав, куди Олегові віддавати у будь-якій ситуації, навіть з закритими очима.

- Раз так, то ви точно заперечите версію, мовляв, весь Союз сприяв Протасову, щоб він здобув «Золоту бутсу»…

- Звичайно, заперечу. Кожна команда мала свої завдання і їй на чиїсь особисті показники було начхати. Як уявити, щоб допомагав Протасову, приміром, «Спартак»?

- Ніяк не уявити, звісно. Але був інший поєдинок, коли «Дніпро» переміг 5:4 «Шахтар» і Протасов з Віктором Грачовим зробили по хет-трику.

- (Сміється.) Ось власне, що то інший матч.

"Дніпро"-1987

- У 1987-му «Дніпро» очолив Євген Кучеревський. З його приходом щось змінилося?

- Нічого, адже Євген Мефодійович працював з командою ще при Ємці. Старт того сезону ми провалили, але потім поверталися з Москви після програного 0:1 матчу «Торпедо» й поговорили між собою, без присутності тренерів. Точніше, Кучеревський у ту розмову не вмішувався. Спрацювало.

- Звичайно, спрацювало: на фініші «Дніпро» став другим, поступившись «Спартаку» лише трьома очками.

- В кінці трохи повтрачали. Зрештою, в футболі випадковостей не буває. Можливо, до того були перемоги в ситуаціях, де нам щастило. На фініші ж вдача навпаки від нас відвернулася.

- Тоді вже розуміли, що наступний сезон розпочнете в Києві?

- Ми з Протасовим навчалися в інституті. З року в рік залишалися на одному курсі повторно. Хотіли дотягти до 28-ми, бо в цьому віці нас забрати вже не могли. Але трохи не вистачило. Лобановський нас з Олегом кликав давно. Перехід у «Динамо» був не найгіршим варіантом. Валерій Васильович, звісно, переслідував свою мету. Йому було вигідно, щоб кістяк збірної постійно знаходився під наглядом, щоб усі гравці працювали за однією системою. У Лобановського дрібниць не було. Потім підрахували, що у 1988-му на зборах, виїздах і матчах різних рангів ми знаходилися 240 днів. Якось пожалілися, а Лобановський відрубав: «Ви собі не належите. Ви належите народу». І що було говорити?

Власне, попервах нічого нового не було. 88-й для мене розпочався традиційним збором в італійському Чокко, середньогір’ї, куди збірна СССР їздила майже щороку. Контрольні матчі проводили в основному з клубами нижчих дивізіонів, а завершився збір зустріччю зі збірною Італії. Поступилися 1:4, але нічого дивного в тому не було. В суперників сезон був у розпалі, а ми в нього лише втягувалися, грали на тлі навантажень. Зате минуло трохи більше місяця і ми на турнірі в Берліні перемогли 4:2 чинних чемпіонів світу аргентинців. У Лобановського все було прораховано. До найліпших кондицій ми підходили поступово.

- Після такої перемоги, а також виїзної звитяги на тоді ще чинними чемпіонами континенту французами, мабуть, було розуміння, що здатні виграти чемпіонат Європи?

- Намагалися про це не думати, адже матчі бувають різними. В тому ж Берліні через два дні після перемоги над аргентинцями поступилися 0:2 шведам. Та й візьміть відбірний турнір. Як можна було по тих часах примудритися й зіграти внічию з ісландцями?

- Перший матч уже в фінальній частині проти голландців вийшов непростим.

- Суперники володіли абсолютною перевагою. Та добре зіграли поруч зі своїми ворітьми, вдало діяв Рінат Дасаєв, трохи пощастило. А потім Вася Рац забив і голландці запанікували. Після того ми суперникам зіграти в їхню гру не дали і виграли 1:0.

- Нічия в поєдинку другого туру проти ірландців - результат стратегічних розрахунків Лобановського?

- Я той матч пропускав через перебір попереджень, але з того, що бачив зі сторони, можу зробити висновок, що Валерій Васильович побудував тактику таким чином, щоб найперше не програти. Перемога в першому матчі – то вже півсправи. Від цього результату можна відштовхуватися, обираючи тактику наступних матчів групи. Власне, в заключному турі, коли грали проти англійців, теж розуміли, що нас влаштовує нічия, тоді як суперники мусили вигравати. Звичайно, грати з відкритим забралом за таких умов було б недоречно. Хоча не сказав би, що ми тоді особливо закрилися. Зіграли грамотно і перемогли 3:1. Та й взагалі в глуху оборону не відходили майже ніколи. Як і рідко грали «першим номером». Це ставалося лише тоді, коли ловили кураж.

Геннадій Литовченко проти Франко Барезі

- Вочевидь у півфіналі з італійцями був саме той рідкісний випадок.

- Погоджуся. Ми з самого початку не відсиджувалися в обороні, а пресингували, ганяли суперників поруч з їхнім карним майданчиком.

- Четвертий матч на турнірі. Мабуть, ніхто не очікував, що у вас будуть сили носитися впродовж 90-та хвилин так натхненно…

- Безперечно, для італійців то був сюрприз. Думаю, якби ми дали тоді суперникам розвозитися з м’ячем, піймати їх було б непросто.

- Ваш гол у ворота Вальтера Дзенґи – найкрасивіший у кар’єрі?

- Красивих вистачало й без того, але цей – найпам’ятніший. Більше у півфіналах чемпіонату Європи не забивав ніколи. А справді красиві м’ячі забив збірній НДР у 1989-му. В обох матчах тоді вразив ворота німців дальніми ударами. В чемпіонаті СССР теж кілька таких голів було.

Фінал Євро-1988. Франк Рікард підкочується під Геннадія Литовченка

- Після такого інтенсивного півфіналу сили на фінал збереглися?

- Ми ж грали ліпше за голландців. Але допустили помилку, коли не встиг вийти Сергій Алєйников і Руд Ґулліт рахунок відкрив. Потім – божевільний м’яч Марко ван Бастена. Й надодачу – Бєлан не реалізовує пенальті. Збіг обставин, Ігор з позначки промахувався вкрай рідко.

- Що відчували після тих 0:2 в сухому останку?

- То зараз розумієш, що вихід до фіналу чемпіонату Європи – велике досягнення. Але до перемоги залишався один крок. Ми його не зробили. Тому гіркота поразки була відчутною.

- В чемпіонаті СССР-1988 теж ситуація для вас вийшла цікавою: «Динамо» фінішувало другим слідом за «Дніпром»…

- Якось цим зовсім не переймався. В той рік ми сконцентрувалися на чемпіонаті Європи.

- До речі, в Дніпрі тоді Лобановський не виставив ні вас, ні Протасова. Казали, що то була одна з умов переходу.

- Не знаю, як на рахунок Олега, але я не грав, бо в мене тоді помер тесть. Повернувся відразу після похорону. Лобановський ще запитав: «Будеш грати?» «Буду». Але одначе не поставив. Зіграв проти дніпрян на їх полі лише через рік. Мушу сказати, що тиск на нас з Олегом з боку трибун чинився чималий. «Динамо» тоді ще й поступилося.

- Геннадіє Володимировичу, скажіть, після другого місця на Євро-1988 відчували щось на кшталт спустошення, мовляв, то був максимум і більшого досягти навряд чи вдасться?

- У збірної був міцний кістяк. Ми ще сподівалися чогось досягти на чемпіонаті світу в Італії.

- Кажете, кістяк. Але в ході підготовки до мундіалю Лобановський тоді перепробував близько п’яти десятків гравців…

- Валерій Васильович хотів ввести свіжу кров. То нормальне явище. Наш виступ в Італії продемонстрував, що, мабуть, не дарма тренер стільки шукав. Оптимального варіанту він врешті не знайшов. Звичайно, можна жалітися, що в матчах з румунами і аргентинцями не на нашу користь напомилялися судді, однак то лише одна з причин. Якби ми грати так, як за два роки до того в Німеччині, ніхто б нам принаймні вийти з групи не завадив. Можливо, наше покоління поступово сходило, а молодь ще до навантажень Лобановського не адаптувалася.

Крім того, були проблеми внутрішнього характеру. Нам заборгували преміальні ще за матчі відбірного турніру. Дійшло до того, що за нами прилетів чартерний рейс, а гравці відмовлялися вилітати до тих пір, поки їм не пояснять, чому спершу обіцяли одну суму, а зараз кажуть про іншу.

- Ви розуміли, що Лобановський після чемпіонату світу піде?

- Якби результат був, нікуди б він не пішов. Але пішов Валерій Васильович і поступово почали розходитися й футболісти. Я грав доти, доки не отримав пропозиції. Точніше, не виключаю, що мною цікавилися й раніше. Пізніше навіть чув, що нас із Протасовим запрошували в Італію та Іспанію. Втім, перейти зумів лише тоді, коли з покоління 80-х у «Динамо» не залишилося взагалі нікого.

- У чемпіонаті СССР ви найчастіше забивали трьом воротарям – Михайлові Бірюкову, Олександрові Подшивалову і Валентину Єлінскасу.

- Зізнаюся, ніколи особливої уваги на те, кому й скільки голів забив, не звертав. Воротарів-булочок у мене не було точно.

- То за умови, що забивали ви багато. Що тут, що в Греції…

- Крім «Олімпіакоса», мав ще кілька варіантів. Однак зупинився на греках, бо там вже був Протасов. Поряд з Олегом було легше. Та й сам Протасов тоді казав, мовляв, добре, що ти приїхав, буде хоч кому передачу віддати.

- Молодий тренер Блохін – яким він вам запам’ятався?

- Нормально (сміється). Більшість вправ у Олега Володимировича були такими ж, як у Лобановського. Хоча дещо він вніс своє. Тим паче, що довелося перелаштовуватися на європейські умови. Тренеру, думаю, було важче, ніж нам. Що може злякати чи здивувати після Лобановського?

- Блохін контролював футболістів у побуті?

- Ні. Хоча ввечері перед матчами гравці ночували в готелі, а не вдома. Думаю, то європейський підхід.

- Можете сказати, що поза межами поля мали з тренером дружні стосунки?

- Як вам сказати? Дистанцію Олег Володимирович наче й тримав, але коли його тодішня дружина Ірина їхала до Києва, їхня донька залишалася у нас. Звичайно, ми спілкувалися. Всі разом – Блохін, Протасов, Юрій Савічев, Міша Михайлов, котрий грав неподалік, в Афінах. Їздили разом на море, відпочити на природі.

- Різниця між совєцьким і грецьким футболом була відчутною?

- Так. Тоді грецькі клуби були не надто сильними, набагато слабші, ніж представники чемпіонату СССР. Власне, Протасов тоді назабивав чимало м’ячів. А я навіддавав багато передач.

- Найпам’ятнішим, мабуть, став матч проти ПАОКа в фіналі Кубка Греції-1991/1992?

- Забив тоді перший м’яч, а ми виграли 2:0. Також запам’яталося кілька матчів з «Панатінаїкосом». Грали на полі суперників, 1:0 вели. Але потім арбітр поставив у наші ворота видуманий пенальті. Однак виграли. Перший гол тоді, здається, Протасов забив, другий – я, третій – знову Протасов.

- Восени 1992-го «Олімпіакос» зустрічався в рамках Кубка кубків з одеським «Чорноморцем». І сенсаційно програв 0:1 удома…

- То був шок, якась незрозуміла для нас гра. Може, недооцінили трохи одеситів. «Чорноморець» тоді представляв уже незалежну Україну й не виключаю, що грецькі футболісти могли не асоціювати цього суперника з колишнім представником союзного чемпіонату. Зрештою, в другому матчі все стало на свої місця.

- Після трьох яскравих сезонів ви пішли з «Олімпіакоса» через фінансові труднощі?

- Так. Попідписували якісь незрозумілі контракти. Президент постійно дурив, давав якісь ліві чеки. Власне, всього заробленого мені так і не заплатили. А сума на ті часи чималенька. Наприкінці ще й прийшов сербський тренер Любко Петровіч і почав крутити по-своєму. В мене тоді ще було півроку котракту, але довелося його розірвати. В Протасова і Савічева терміни угоди закінчувалися. Їм було простіше.

- Звідки у вас виник варіант з друголіговим бориспільським «Борисфеном»?

- У мене не було свого агента, та ще й тазостегновий сустав болів. А в «Борисфен» приїхав, бо попрохав Віктор Колотов. Я цю людину поважав, тому погодився. У Борисполі тоді була молода команда, я мав допомагати цим хлопцям.

- З «Борисфена» Олег Базилевич почав викликати вас у збірну України. Хоча до того, в чемпіонаті Греції Олег Петрович вас не помічав.

- Їздили тоді на товариські матчі у США. Запам’яталися вони мені єдиним – голом прямим ударом з кутового в зустрічі з мексиканцями. Я в тій команді був найстаршим. То пізніше, вже на офіційні матчі викликали Олексія Михайличенка, Олега Кузнєцова і Олега Протасова.

- Зате вас після переходу в австрійський чемпіонат знову запрошувати припинили.

- То питання не за адресою. В «Адмірі Ваккер» я завдяки тодішньому президентові «Борисфена» Дмитру Злобенку опинився. Він до Австрії хотів перевезти на навчання сина. З моєю донькою в Києві вони були однокласниками. Ось Злобенко знайшов мені варіант з «Адмірою» і запропонував переїхати туди разом з сім’єю. Щоб йому не нудно було. Жили ми в одному, розділеному навпіл будинку. Врешті, Злобенко в Австрії з’являвся рідко. Там постійно були його донька з сином. Жили під Віднем. Тихо, спокійно – казкова для життя країна.

Відіграв у Австрії рік. Найбільше запам’яталося, що дійшли до 1/8 фіналу Кубка УЄФА. Там зустрілися з «Ювентусом». Коли грали на виїзді, туман стояв такий, що з поля не було видно трибун.

- Кар’єру ви завершили в «Чорноморці».

- Леонід Буряк, який тоді тренував одеситів, попрохав допомогти. До того я трохи пограв на Кіпрі, але нога боліла так, що сили терпіти вже не було. Власне, тому й у «Чорноморці» надовго не затримався. Здоров’я ще було, але нога вже не пускала.

- З того часу ви майже безперервно займаєте тренерські посади. Вочевидь не помилюся, якщо скажу, що найяскравіший період цієї діяльності припав на «Металіст».

- Так, було цікаво. Вивів команду у вищу лігу, а в першому колі сезону-2004/2005 ми навіть перемогли в Донецьку «Шахтар» Мірчі Луческу. Втім, невдовзі розпочалося «бродіння» між Віталієм Даниловим і Олександром Ярославським. Мене в «Металіст» запрошував перший. Тож коли Данилов пішов, залишивши клуб Ярославському, я хоча й мав вибір, вирішив не залишатися. За що й поплатився. Трохи потренувавши «Харків», почув від Данилова, що я йому не потрібен. Врешті, потім виявилося, що Віталій Богданович як сам той клуб створив, так самотужки його й загубив.

- Останнім донині (розмова відбувалася ще до призначення тренерського штабу Калитвинцева в московське «Динамо») вашим місцем роботи була нижньогородська «Волга». Чому там затрималися не довго?

- Клуб мав значні фінансові труднощі, ним ніхто не хотів займатися. Власне, «Волга» в боргах понині, хоча й у Прем’єр-лізі вже не грає. Ось ми з Юрою Калитвинцевим тоді й вирішили піти. Нічого, в усьому є свій позитив. Є змога приділити трохи часу внуку. Данилові шість років, любить футбол, наче непогано в нього виходить. Ходив у групу зі старшими на рік дітьми, а коли набрали молодшу, то вже ходить в обидві.

- Данило знає, на якому рівні грав дідусь?

- Відео дивиться. Мама записи показувала. Хоча більше цікавиться сучасним «Динамо». Данило всіх гравців поіменно знає. Ми й на стадіон разом ходимо.