Байки від Вербицького. Лугандон головного мозку

Існує думка, що ті мешканці східної України, котрі жахаються кровожерних бандерівців і кликали на допомогу Путіна, нікуди далі своєї комори не виїздили. Мовляв, цим людям треба показати світу, звозити їх для початку бодай до Львова й Карпати. Побачене начебто мало б змінити свідомість назавжди.

Так, але й не так. Суджу із власного досвіду. Грав за команду мого рідного Тернополя колись прекрасний півоборонець Віталій Рудницький. Прекрасно грав, був кумиром місцевої публіки. До Тернополя з рідного Луганська Віталій Павлович перебрався в далекому 1987-му. Між його дебютами у складі «Зорі» й «Ниви» були півтора роки виступів у складі київського СКА. Такі тоді були часи, що футболісти, нехай до певної мірі й формально, теж служили в армії. Коли строк «служби» минув, Рудницький повернувся на рідну Луганщину, відіграв у сезоні-1986 за друголіговий «Стахановець» зі Стаханова.

А з 22-х цей хлопець зі світлою футбольною головою опинився в «Ниві». Технічний, винахідливий, з вмінням віддати ідеально точний пас – тернополянам таких гравців бракувало. Нічого не поробиш, адже так склалося історично, що місцеві тренери готували характерних бійців, спроможних орати на полі землю, вигризати м’яч із ногами. Відсутність індивідуальної майстерності компенсувалася іншими рисами або шляхом запрошення «леґіонерів» з інших міст.

Поповнивши «Ниву», Рудницький швидко став у Тернополі своїм. Кілька років тому, влітку 2013-го, коли ми записували велике інтерв’ю для UA-Футболу в готелі «Луганськ», Віталій Павлович розповідав, що керівництво «Ниви» навіть при виплаті преміальних ставило його на один щабель з місцевими, а не приїжджими гравцями.

Віталій Рудницький:
"За перемогу над "Шахтарем" преміальні збільшували вдвоє"

Впродовж десяти років виступів за «зелено-жовтих» Рудік, як його назвали тернопільські вболівальники, відіграв за «Ниву» 326 офіційних матчів. За цим показником Віталій Павлович входить до п’ятірки найкращих гравців команди за всю її історію.

Завершивши кар’єру в 1997 році у складі першолігової на той час «Зорі», Рудницький у Луганську не залишився, а повернувся до Тернополя, де мав подаровану клубом трикімнатну квартиру в спальному районі міста.

Наше знайомство відбулося в 2001-му, коли я був журналістом-початківцем у «Новій Тернопільській газеті», а Рудницький – викладачем на кафедрі спорту в Тернопільській академії народного господарства. Звернувся до Віталія Павловича з пропозицією записати інтерв’ю. Той погодився. Гарно порозмовлявши, з того часу спілкування ми не припиняли.

Я розділяв критичний погляд Рудницького на стан справ у тернопільському футбольному господарстві й регулярно давав йому слово у виданні, яке тоді представляв. Зрештою, одним лише футболом спілкування вже не обмежувалося. Нерідко зустрічалися з Павловичем за філіжанкою кави й проводили час за балачками про справи буденні. Коли до нашої компанії долучався інший екс-футболіст і викладач ТАНГу Володимир Прошкін, лише кавою «трапези» не обмежувалися. До слова, Володимир Панасович – уродженець російського Горького. До Тернополя, щоб виступати за місцевий «Авангард», він приїхав ще у 1967-му. Пізніше тут одружився і живе понині.

У 2002-му мав за честь долучитися до створення Віталієм Рудницьким на базі ТАНГу жіночої футбольної команди. Таке завдання керівництво Академії поставило, щоб збільшити представництво вузу на Всеукраїнській універсіаді. Процес був цікавим, оскільки майже всі ті дівчата, яких Віталій Павлович долучив до колективу, в футбол досі не грали взагалі ніколи. Розпочинати довелося з азів.

У той час ніхто й повірити не міг, що за якийсь рік часу ці дівчата «опіряться» в футбольному аспекті настільки, що посядуть на Універсіаді четверте місце, поступившись лише безперечним лідерам українського жіночого футболу з Чернігова, Донецька і Києва.

Добре пам’ятаю перший виїзд команди, відчуваючи ностальгію за рідним краєм, назвав «Іскрою», тобто, іменем похідним від «Зоря», до Галича на Івано-Франківщині, яку Рудницький. В Галичі у той час займалася повноцінна футбольна група дівчат, тому й не дивно, що тернополянки, для яких то був перший справжній матч у житті, поступилися 1:3. А вже після матчу Рудницький разом із Прошкіним у розмові з директором місцевої ДЮСШ домовилися, що з найближчого навчального року в ТАНГу навчатимуться четверо футболісток з Галича.

Універсіада припала саме на той час, коли я збирав валізи і мав переїжджати до Києва. Трохи згодом «Іскра» навіть провела на центральному міському стадіоні Тернополя виставковий матч, який мав стати наступним кроком до створення у місті професійного жіночого клубу. Проте далі балачок, справа, на жаль, не пішла.

У 2005-му Рудницький несподівано для всіх своїх тернопільських знайомих вирішив повернутися до Луганська. Точніше, про цей переїзд друзі дізнаються лише потім, коли за Павловичем навіть слід простиг. Розрахунок з ТАНГу, збір речей, продаж квартири – усі ці події екс-футболіст тримав у таємниці.

…Коли Рудницький через якийсь час, збираючись на тренерські курси до Києва, набрав мене і запропонував зустрітися, вважав це за честь. Тоді тепло поспілкувалися, поділилися враженнями від того, як обжилися після переїздів. Віталій Павлович сказав, що до Луганська повернувся, бо не бачив у Тернополі серйозних перспектив для себе, а найперше – для сина Івана, котрий грав у футбол і у своїх 14 років невдовзі мав обирати першу в професійному футболі команді. «Погодься, «Зоря» - то не нинішня «Нива» - пояснював тоді своє рішення турботливий батько.

Не погодитися було важко. І справді, Рудницький-молодший, закінчивши луганську СДЮШОР, потрапив до «Зорі» рано, 16-річним. Іван – півоборонець, так само як тато. Теж зі світлою головою, зі схожими ігровими характеристиками. Мені відомі деякі нюанси, через які син Віталія Павловича у луганському клубі не закріпився й змушений був, вирвавшись із «Зорі» з боями, продовжувати кар’єру в тоді ще кіровоградській «Зірці». Але у цьому матеріалі – мова трохи про інше.

Влітку 2013-го, коли зустрічалися з Віталієм Павловичем у Луганську незадовго до матчу Прем’єр-ліги «Зоря» - «Металіст», ми розмовляли годин шість поспіль (то за умови, що диктофонний запис інтерв’ю мав тривалість близько двох годин). Найбільше мене тоді вразила одна фраза, яку пізніше, вже після початку війни на сході України, почую в телефонних розмовах ще кілька разів: «Согласись, у вас там бэндеровцы. Вот потому я из Тернополя и уехал».

Донбасу не любити не можна.
Мандрівка-спогад з Азова до Луганська, з Луганська до Донецька

«Які ж бандерівці, Віталію Павловичу? – обурився тоді. – Ви ж знаєте мої погляди. Це заважає нам спілкуватися чи мені вас поважати? У Тернополі ви жили 17 років і жодного разу не спілкувалися українською. Хоч один «бандерівець» дав вам за це по голові чи бодай дорікнув? Ось ми з вами спілкуємося на рідних для нас мовах. Начебто й ви все розумієте, і я. Сини ваші у Тернополі теж навчалися в російських школах і їх, здається, теж ніхто не ущемлював».

Рудницький начебто погодився. Але потім, коли ми зідзвонювалися під час Революції гідності та вже в дні російсько-української війни, про «лютих бендеравцев» згадував знову. Та коли ці «спогади» чув лише я, то було б ще півбіди. Найгірше, що про те, як він натерпівся від цих «кровопивць», Віталій Павлович досі розповідає своїм луганським друзям. Чув про це від нашого спільного знайомого. Ті, звичайно, вірять. Бо ж не може брехати людина, яка знаходилася в «лігві ворога» цілих 17 років.

Шкода, що не розповідає Віталій Павлович, з яким захватом його появу зустрічали вболівальники на Тернопільському стадіоні. Шкода, що не згадує, що каву зі мною в кафе на центральному в місті театральному майдані пив, споглядаючи на пам’ятник Пушкіну. До слова, ніхто цього пам’ятника не повалив і досі, хоча ставлення до москалів у зв’язку з черговим спалахом агресії споконвічного ворога суттєво погіршилося не лише в Тернополі, місті, в якому за статистикою найбільший відсоток україномовного населення.

В останнє ми спілкувалися в жовтні 2014-го, саме на День створення Української повстанської армії, на Покрову. Причиною дзвінка стало не це знакове для кожного притомного українця свято, а інформація, яку розповсюдили окремі сепаратистські сайти. У ній сповіщалося, що Віталій Рудницький брав участь в установчих зборах так званої «Федерації футболу ЛНР».

Коли запитав Віталія Павловича, як він до такого життя докотився, той взявся інформацію спростовувати, а у процесі розмови почав ділитися «принадами» життя у часи війни. «Найстрашніше, то коли гул «сушок» (бомбардувальників Су – авт.) вранці будить, - казав. – Стоїш на балконі, дивишся і розумієш, що нічого не можеш вдіяти. Не знаю, скільки ще витримаю. Може, треба кудись виїжджати». «То повертайтеся до Тернополя» - раджу. «Та не знаю…»

…Спільні луганські знайомі розповідали, що у ті часи, коли існувала вірогідність штурму Луганська українськими військами і в місті не було води, Рудницький змушений був митися під дощем, але тренувань у Краснодоні, в тій ДЮСШ, де він працює тривалий час, не припиняв. Виходив на роботу щодня пішки і намагався піймати попутку. А друзям продовжував розповідати вже не тільки стару казку про «тернопільских бандерівців», а й про те, що ця «бандерівщина» зароджувалася ще у 80-ті, за союзних часів. Фініта ля комедія.