100 відсотків Аргентини. Чому Марадона став культовою особистістю на Батьківщині

"Іво Шенкенберг? Так, грабіжник, розбійник і єретик, а ще вільна людина" - цитата з фільму "Остання реліквія"

Народження легенди має бути не лише відображенням геніальності, а й співпадати в часі з навколишніми подіями. Саме таким й був Марадона. Таке гігантське явище як аргентинський футбол, напрочуд, має не так вже й багато сплесків на рівні збірної. Було покоління Стабіле та Монті, яке програло свої вирішальні бої Уругваю наприкінці 20-х років минулого століття. Після них великий успіх прийшов до "албі-селесте" лише з романтичним тренером Сезаром Менотті. І от тут починається історія Марадони. Історія поки без нього на полі.

Для Аргентини то були сумні часи, диктатури військових не бувають нормальними, і часи тирана Відели не принесли срібній країні нічого хорошого окрім чемпіонату світу. Проте й перемога в ньому залишила гіркуватий присмак, це був класичний турнір для господарів, яким зробили "зелений коридор" в усьому. Ось так поєдналися адмінресурс і зовсім нетипові для тогочасного аргентинського футболу ідеї мрійника Менотті. Тоді аргентинці мали до тренера тріумфатора тільки одну претензію – він не взяв Марадону, який вже тоді був зіркою.

Дієго Армандо від перших кроків на полі був улюбленцем глядача, бо він грав для нього. Це було щирим прагненням гравця, та й в усьому він був щирим – хорошому й поганому. 1978-го Марадона вже був готовий стати героєм і те, що він ним не став, через тренерський вибір, тільки додало йому популярності. Чемпіонати світу взагалі його тема, він кожен раз був їхнім героєм, хоч не завше й позитивним. 1982-го Аргентина нічого не досягнула на іспанському Мундіалі. Команда "ситих котів" нічим не запам’яталася окрім Марадони. Найчастіше про його гру тоді пишуть як про невдачу. Насправді ж той Марадона зіграв так само щиро, як завжди. От лише партнери його не підтримали. А ще він був надто наївним, його били настільки люто, що нині це просто важко собі уявити. Дієго ж був готовий відповідати, на чому він й погорів, був вилучений.

У 1986-му це вже був зовсім інший футболіст. Цинік й фантазер водночас. Такого вже важко було спровокувати. Це вже він міг творити зло і посміхатися – гол рукою він сам назвав "Рукою бога". Цинічно і геніально. Тим паче він був настільки великою складовою успіху збірної, що важко це з чимось іншим порівняти. Ніколи одна людина на підсумковий результат настільки не впливала. Ігорю Беланову повезло, що тоді на "Золотий м’яч" не претендували не європейці. Будемо говорити чесно – він витягнув золоту опцію серед купи хороших гравців, усі з яких були лише тінню Марадони тоді.

1990-й це теж історія Дієго. Він, воротар Гойкоечеа та форвард Каніджа витягнули хвору й кволу Аргентину і фінал. Витягнули як могли, зокрема й підтруївши Бразилію у 1/8 фіналу. Тоді гравці "албі-селесте" пропонували супернику попити водички з пляшечок, в які добряче вгатили транквілізаторів. Символічно, що цю історію виніс на публіку саме Марадона. Він ж в усьому щирий.

А ще була його друга "Рука Бога". В радянській історії футболу купа міфів про упереджене суддівство. 1966, 1970, 1986 – все брехня. А от момент з Марадоною - справжня крадіжка, цинізм і свавілля у чистому вигляді. Дієго Армандо просто робив усе для перемоги своєї команди. Як завжди, і за це його любили.

1994-го саме Дієго подарував сподівання на великий тріумф й сам його вбив. Атака у складі Марадони, Батістути та Каніджи вже була страшною силою, але темні сторони Дієго зіграли свою роль - допінг контроль він не пройшов.

Дуже символічно, що це гравець найкраще прижився у "Наполі", адже за психо-емоційною картою то був найкращий варіант після рідного Байресу. Взагалі, він 100-відсотковий аргентинець у класичному розумінні. В Аргентині регіональні відмінності дуже сильні, але символом країни є класичний Вавилон під назвою Буенос-Айрес. Якщо на його вулиці ви побачити двох жіночок, які люто кричать одна на одну це зовсім не конфлікт – в такий спосіб вони розповідають одна одній свіжі новини. На такому градусі емоцій там живуть. Так жив й Марадона. Ідеалом ж типового аргентинця він був й через виступи за "Боку Джуніорс", адже це клуб глибин і плебсу. Тоді, у 70-ті не було повної рівноваги у публіці "Рівера" та "Боки" як нині, клубів, що символізують аргентинський футбол. За "Рівер" були люди з достатком, вони акуратно різали газети, аби потім викинути ці смужки з трибун, від секторів "Боки" летів звичайний туалетний папір. Тож Марадона був на боці народу, на боці пересічних громадян країни.

Саме тому його завше сприймали як свого хлопця, того, кого можна зустріти на вулиці. Цей хлоп вживав кокаїн, любив ліваків і був щирим, на свій манер чесним. Тому в Аргентині найбільше люблять його, а не розумного егоїста Ді Сетфано, аутиста Мессі чи доброго селянина (за походженням) Батістуту. Марадона втілення сучасної Аргентини.

Про його гру говорити ж не варто, треба дивитися. Зауважу, що до футбольних чеснот Марадони варто додати те, що він не був боягузом. Маленький Дієго рішуче бив з двох ніг ворогів на старому "Сан Мамесі" і готовий був завжди відповісти за свої дії. Надто щирий і надто рішучий.