Українці на мундіалях. 1970. Віталій Хмельницький

Цим інтерв’ю з видатним у минулому нападником команд київського «Динамо» та донецького «Шахтаря» UA-Футбол розпочинає цикл розмов з українськими учасниками чемпіонатів світу різних років. Звісно, основною темою будуть мундіалі. Однак поряд з ними говоримо про чимало досі невідомих сторінок з життя наших героїв і команд, за які вони грали.

З Віталієм Хмельницьким, який виступав на чемпіонаті світу-1970 у Мексиці, зустрілися невдовзі після того, як він повернувся з Москви, де гостював у друзів. Віталій Григорович каже, що за час поїздки втомився і бідкається, що дають про себе знати старі травми. Втім, занурившись у спогади, наш гість відзначався притаманним собі гострослів’ям, а іноді самоіронією.

- Можна сказати, сам себе й підставив. Вийшло так, що за короткий термін я отримав три поспіль червоних картки. Перше вилучення заробив у повтороному матчі чвертьфіналу Кубка кубків проти шотландського «Селтіка». Домашній поєдинок ми проводили в січні у Тбілісі. В принципі, той епізод був спровокований суперником, правим оборонцем шотладців Джімом Крейґом. Та у боротьбі завівся й я і арбітр вигнав з поля і мене, і суперника.

З Тбілісі ми разом з Йожефом Сабо вилетіли до Москви, щоб разом зі збірною відправитися в двомісячне турне по Південній Америці. Матч, який передував поєдинку з бразильським «Ґреміо» провів добре, тому розраховував, що вийду з перших хвилин і на цей раз. Але тренер Микола Морозов залишив мене у резерві. Я ж молодим був, сидячи на лаві запасних, просто кипів. Але до завершення гри залишається хвилин десять, ми після двох м’ячів від Алсіндо, який грав потім за Бразилію в Англії, поступаємося 0:2, чую: «Виходи!» Вибігаю на поле, настрій звірський. Щойно вступив у гру, як отримую м’яч після вкидання з аута. Та Алсіндо, який повернувся в оборону, потягнув мене за руку і зробив перехоплення. Мене це завело і, не контролюючи себе, вдарив бразильця з носка під зад. Звісно, суддя мене вигнав.

На полі я перебував менше хвилини. Після матчу арбітр сказав, що досі мав інший рекорд, коли під час матчу чемпіонату Бразилії за участю «Сантоса» після масової бійки одночасно прибрав з поля п’ятьох футболістів, зокрема Пеле. «Але щоб виганяти футболіста після 40-ка секунд перебування на полі – такого не було» - каже.

Втім, повернулися ми додому й футболістів збірної на короткий термін відпустили в розташування клубів. «Динамо» при зливі грало в Ростові проти місцевого СКА. На початку гри вкинув мені Вітя Банников м’яч. Пролітаю по флангу, обігрую кількох футболістів і вбігаю з м’ячем у ворота. Пізніше забив ще раз і віддав два результативних паси на Андрія Бібу. Вели ми 5:0. У цей момент не стримався і відповів молодому оборонцеві суперників Славіку Афоніну, який до того кілька разів болюче вдарив по моїх ногах. Наслідок – ще одне вилучення. Славіка, до слова, після того матчу зі СКА відрахували, а ще через півроку він загинув, розбившись після стрибка з вишки.

Для мене ж ця червона картка мала плачевні наслідки. Вочевидь тренери збірної вирішили, що я морально неврівноважений і взяли замість мене на чемпіонат світу запасного нападника «Динамо» Валерика Поркуяна. Той зіграв блискуче, забивши в Англії чотири голи, більше за всіх гравців нашої збірної. Зрештою, повернувшись до Києва, Валера знову сів на лавку. Тоді ж основними нападниками в нашій команді вважалися я і Толик Бишовець.

- Для вас невтрапляння до заявки збірної на чемпіонат світу, мабуть, стало особистою трагедією?

- Здивуєтеся, але ні. «Дідусь» Віктор Маслов виховав нас так, що ми свято вірили, що команда київського «Динамо сильніша за збірну і грати тут престижніше. Лише через кілька років, ставши дорослішим і мудрішим, почав розуміти, що насправді у збірній виступати почесніше. Лише тоді усвідомив, яку дурість тоді зробив. З того часу ж не отримував не те що вилучень, а навіть попереджень. Став тим, ким і мав бути, адже за складом характеру ніколи не був вибуховим і вмів контролювати емоції.

- Разом з тим, у «Динамо» ви тоді вочевидь відчували труднощі трохи іншого характеру. Ви завжди говорили, що вважаєте себе крайнім нападником, однак з приходом Маслова «Динамо» перейшло на схему 4 – 4 – 2 і стало діяти з двома центральними нападниками…

- Не сказав би, що перелаштування утворило для мене якусь проблему. Річ у тім, що ще виступаючи в Жданові (нині – Маріуполь), куди мене запросили відразу після закінчення школи, спершу грав у центрі. Але оскільки удар на той момент у мене був поставлений погано, але володів обводкою, добре возився з м’ячем, то мене перевели на лівий край нападу. Ось і вийшло, що через рік до лав донецького «Шахтаря» мене запросили саме як флангового форварда. В Донецьку адаптувався відразу, за підсумками сезону-1964 потрапив до числа 33-х найкращих футболістів СССР третім номером після Михайла Месхі та Ґалімзяна Хусаїнова і став гравцем молодіжної збірної, з якою їздив у турне до Болгарії та Югославії.

Власне, у 1965-му Маслов запрошував мене до «Динамо» ще як крайнього нападника. Тоді я грав зліва, справа в атаці діяв Олег Базилевич, а центрфорвардом був Віктор Серебряников, який швидше виконував роль атакувального півоборонця. Але вже тоді Маслов виношував ідею з запровадженням схеми 4 – 4 – 2, прагнучи повноцінно використовувати усю ширину поля, щоб два нападники на вістрі мали повну свободу, діяли і в центрі, і зміщувались на обидва фланги. Попервах Віктор Олександрович переходив на цю розстановку в другому таймі кожного з матчів, зсуваючи в центр мене та Базилевича. Надалі ж вочевидь Олег для цієї моделі Маслову не підійшов. Базилевич перейшов у «Чорноморець», а поряд зі мною грав вже Бишовець.

Фактично, ми почали грати за системою 4 – 4 – 2 швидше, ніж збірна Англії, яка виграла з такою тактикою домашній чемпіонат світу. У британців тоді на вістрі грали Джеффрі Герст і Роджер Гант. Вони виконували те, що вже виконували ми в команді київського «Динамо». По ходу гри я любив грати з ухилом на лівий фланг. Саме туди намагався зміщуватися.

- Збірна СССР під керівництвом Гаврила Качаліна на чемпіонаті світу-1970 продовжувала грати в три нападники…

- Так. Я діяв зліва, Бишовець у центрі, а Гена Єврюжихін – справа. В середині поля грали Каха Асатіані і Володя Мунтян. Алік Шестерньов у обороні виконував роль «чистильника», а Володя Капличний діяв у центрі захисту, над ним. Муртаз Хурцилава грав фактично як п’ятий оборонець, на позиції «хвилеріза». Фланги зихисту тоді закривали Реваз Дзодзуашвілі та Валентин Афонін. Власне, оборона у нас туді була дуже сильною. Шестерньов на той час вважався найсильнішим «чистильником» світу.

- Наскільки складно вам було перелаштовуватися під тактику збірної після «Динамо», яке вже п’ять років грало за іншою схемою?

- Жодних труднощів не відчував. Я мав змогу, граючи зліва, постійно зміщуватися в центр. Принципової відмінності не відчував. Думаю, та збірна СССР була однією з найсильніших в історії. Склад у нас тоді був дуже сильним. Та й колектив підібрався гарний, стосунки між гравцями були товариськими.

- Ви тоді в збірну повернулися після тривалої паузи, провівши у відрізку між 1965-м і 1969-м роками лише один матч…

- Звісно, шкода, що взагалі не виступав у матчах чемпіонату Європи-1968, у якому наша збірна дійшла до фіналу. Тодішній тренер команди Михайло Якушин мене в команді чомусь не бачив. Дивувався, адже у 1968-му серед крайніх нападників я був, мабуть, найкращим у СССР. То був один з найвдаліших для мене сезонів. Втім, за весь той час лише одного разу на кілька хвилин вийшов на заміну в товариському матчі проти Франції і був у резерві в одному з поєдинків чвертьфіналу чемпіонату Європи проти угорців. Мабуть, чимось Якушину я не сподобався. Вийшло, що в збірну повернувся лише з приходом на тренерський місток Качаліна. Щоправда, без пригод теж не обійшлося. В першому матчі відбору до чемпіонату світу-1970 наприкінці зустрічі з північноірландцями на виїзді порвав м’яз і вибув на два чи три тижні.

Після тієї травми виникла ще одна тривала пауза у виступах за збірну. Тоді Качалін якраз запросив у команду Бишовця і мені попервах місця у складі не знаходилося. Повернення відбулося лише в заключному поєдинку відбору, коли ми грали в Стамбулі проти турків. У тій зустрічі мали вигравати. Перемогли 3:1, я забив третій гол і з того часу з обойми кандидатів на поїздку на чемпіонат світу вже не випадав. До психологічної стійкості питань тренери вже не мали (сміється).

- В рамках підготовки до мундіалю в Мексиці збірна СССР тривалий час готувалася в Америці, провела там чимало товариських поєдинків, зокрема проти двох майбутніх супернків за фінальною частиною – команд Мексики і Сальвадору…

- Натякаєте на те, що ми розкривали перед суперниками карти? Для нас тоді це проблемою не було. Зважте, що збірна СССР на той час стабільно входила в п’ятірку найсильніших команд світу. Ми розуміли, що переважаємо таких суперників, як Мексика чи Сальвадор, дуже суттєво. Рівними собі опонентами вважали бразильців, англійців, німців. Над рештою мали перевагу. Особливо коли мова йшла про команди рівня Сальвадору. Пригадую, матч з цією збірною в Сан-Сальвадорі я пропускав через травму. Запам’яталося те, що всі сальвадорські футболісти, а з ними й президент країни на груповому знімку були в солом’яних капелюхах.

- На чемпіонат світу до Мексики збірна СССР їхала в статусі півфіналіста мундіалю в Англії і чвертьфіналіста двох попередніх світових першостей…

- Ми розуміли, що гірше виступити не маємо права. Ніхто б не зрозумів, адже поразки в фіналах двох попередніх чемпіонатів Європи вважалися невдачами. Спортивне керівництво тоді налаштовувало нас лише на перше місце. І сказати, що через те ми виглядали скутими, не можна. Тоді було інше виховання. Нас з дитинства налаштовували, що треба битися за Батьківщину і що наша країна має бути найкращою, найсильнішою в кожній з галузей. Громадянин країни Рад не мав думати, чи отримає він за перемоги гроші, а виступати за честь держави. Для нас це було нормою. Звісно, додаткові «накачки» були, іноді приїздили люди з ЦК компартії. Але ми й без тих слів розуміли, чого від нас чекають і як саме маємо зіграти. Це відчуття прищеплювалося починаючи з дитячого садка, продовжуючи школою і комсомолом.

- Судячи зі звітів про матчі того чемпіонату, можна зробити висновок, що однією з основних проблем для збірної СССР був акліматизаційний аспект…

- Це видумані пресою труднощі. Суджу не лише з власних відчуттів, але й зі стану інших футболістів нашої команди. Почували ми себе у Мексиці тоді прекрасно. То ж був тривалий підготовчий процес. Ще у 1969-му ми взимку їздили в турне до Колумбії і грали там матчі на висоті дві з половиною тисячі метрів над рівнем моря. Тоді некомфортно почували себе хіба на початку, коли на другий чи третій день після приїзду зустрічалися з чемпіонами Колумбії, клубом «Мільйонаріс». У першому таймі ми виглядали дуже переконливо, вели 2:0, але на другу половину неначе відімкнулися. Дехто перенаситився киснем. Як наслідок, пропустили ми двічі і могли отримати в свої ворота ще. Але то було відчутно через різкий перехід з рівнини на високогір’я. Трохи згодом, коли через три дні грали в тій же Боґоті зі збірною Колумбії, все вже було гаразд. Ми перемогли 3:1 і я відзначився двічі. Почували ми себе прекрасно. Наслідків акліматизації не було взагалі.

1970-й. Збірна СССР перед матчем з командою Перу. Віталій Хмельницький - другий справа у верхньому ряду

Взимку 1970-го ми вже проводили товариські матчі у високогірній Лімі, проти збірної Перу. Розпочинали ж ми підготовку в Болгарії, на тренувальній базі легкоатлетів СССР та НДР, на висоті 1100 метрів. Там втягувалися в процес і потім легко адаптовувалися до умов вискогір’я. Взагалі, вважаю, що проблеми акліматизації видумані саме для того, щоб виправдати якусь невдачу.

- Але в радянській пресі тих років було висловлювання воротаря Анзора Кавазашвілі, котрий бідкався, мовляв, польові гравці невдоволені, що він в умовах розрідженого повітря ніяк не може звикнути, щоб вибивати м’ячі точніше…

- Не знаю, я тоді такого не помічав і не думаю, що то була якась суттєва проблема. Мені здається, що то дрібниця. Взагалі не пригадую, щоб Кавазашвілі про такі проблеми говорив.

- Перший матч на чемпіонаті збірна СССР проводила проти господарів мексиканців. 110-тисячний заповнений стадіон «Ацтека» з нависаючими над полем трибунами – відчували певний психологічний тиск?

- Не сказав би. У тій грі ми не змогли розкритися сповна і зіграли 0:0, оскільки то був матч-відкриття. Усі ці церемонії не дозволяли сконцентруватися на грі повноцінно, додавали нервозності. Не дивно, що більшість дебютних матчів чемпіонатів світу завершуються без голів, або з їх мінімальною кількістю. Надалі ми грали розкутіше.

- Бельгію в другому турі перемогли 4:1…

- Толя Бишовець тоді двічі забив. Я ж відзначився після того, як Геша Єврюжихін зробив невисокий простріл справа. Центральний оборонець бельгійців вже готувався вибити цей м’яч, але я, знаходячись за спиною і оббігаючи суперника, в падінні встиг зачепити «кулю» головою. М’яч закрутився і влучив у дальній кут. Дивуюся лишень, як не отримав від опонента ногою по голові. Дуже складний був м’яч і навряд чи я повторив би його ще раз.

Збірна СССР перед матчем з бельгійцями

- Той гол виявився для вас єдиним на турнірі. Хоча шанси забити ще у вас були…

- Так, міг вразити як ворота Сальвадору, так й уругвайців у чвертьфіналі. У грі з сальвадорцями не дотягся головою до м’яча після прострілу Єврюжихіна зовсім трохи. В зустрічі ж проти Уругваю Гена знову віддавав пас справа і мені не вистачило сантиметрів, щоб підставити щічку і відкрити рахунок у матчі. Замість того я під пресом оборонця, здорового амбала Луїса Убіньї, який набіг ззаду, фактично ліг на м’яч. Не дуже мені тоді пощастило. До слова, Убінья тоді діяв зі мною весь матч персонально, не давав мені розслабитися ні на мить. Куди я – туди він. Дуже жорстке протистояння. Як і матч у цілому. Обидві команди ж були, за великим рахунком, рівними.

- Зачекайте. Кажуть, що після того, як Валерій Поркуян вийняв щасливий жереб, завдяки якому збірна СССР за рівністю показників з Мексикою посіла перше місце і виходила у чвертьфіналі не на Італію, а на Уругвай, в таборі радянської збірної панувала ейфорія…

. Звісно, в порівнянні з Італією Уругвай виглядав суперником простішим і нас вважали фаворитами цього двобою. Хоча не думаю, що то була ейфорія. Може, окремі футболісти трохи підсвідомо й розслабилися. Хоча сумнівно. В тому й особливість матчів на вибування, що іноді найслабший може перемогти найсильнішого. Готувалася наша команда в звичному режимі і до суперників підходили з максимальною концентрацією. Моментів упродовж 120-ти хвилин було обмаль.

Ми вже навіть думали, що фартовий Поркуян, який перебував у запасі, знову потягне жереб і у нас буде нагода піти далі. Але Валентин Афонін, помітивши, що м’яч виходить, зупинився, суддя свистка не дав і цієї паузи суперникам було достатньо, щоб зробити навіс на Віктора Еспарраґо, котрий наприкінці додаткового часу забив єдиний у матчі гол. Звісно, м’яч справді вийшов десь на півметра і арбітр помилився. Хоча, звісно, в ідеалі Афонін мав би дограти момент до кінця.

- Загальний тон журналістських висловлювань після того матчу – збірна СССР виглядала недосконало з тактичної точки зору, помітним був розрив між лініями…

- Зважайте на те, що радянська преса писала так, як їй говорив прикріплений за нею деригент зі спорткомітету, який в свою чергу отримував вказівки з вищих інстанцій. Журналісти писали в тих рамках, в яких їм той чи інший матч рекомендували виставляти. Повторюся, то був класичний кубковий поєдинок, де оборонці з першої й до останньої хвилин чіпко тримали своїх візаві. То була своєрідна боксерська зустріч, до першої помилки. Тактика й техніка відійшли на другий план. Роздумувати над ними можна було лише сидячи на трибуні чи поруч з екраном телевізора. Ми билися. Тоді футболісти ще не корчилися від болю після легких зіткнень. Як ми, так і уругвайці не звертали уваги на подряпину чи кров, а здіймалися з газону і боролися далі.

- Що було після матчу? Як себе вів Качалін, чи мали претензії партійні керівники? Чи не дорікала команда Афоніну?

- Якихось особливих розбірок, здається, не було. Качалін лише констатував, зважаючи на той гол, що грати треба до кінця, а зупинятися, лише винісши м’яч за лінію. До Афоніна претензій не мав ніхто. Ми ж розуміли, що на його місці міг бути кожен. Та й взагалі на суперечки тоді не вистачило моральних сил. Ми були розчавлені, не могли повірити, що програли. Загалом, хотів би віддати Качаліну належне: він створив колектив однодумців, де всі гравці підтримували одне одного.

Євген Ловчев та Віталій Хмельницький

- Тим не менш, додому ви майже напевне повернулися спустошеним. А часу на відпочинок не було, адже чемпіонат СССР через мундіаль тоді не припинявся…

- І то була проблема, адже на відновлення емоційного стану був потрібен час. Хотілося сховатися і відпочити від футболу бодай на місяць. Але грати змусили відразу. Вийшло так, що розчарування після чемпіонату світу наклалося на невдачі команди київського «Динамо» в першості СССР. На той момент, коли ми з Бишовцем, Серебряниковим, Пузачем і Мунтяном повернулися з Мексики, молоді гравці вивели киян на перше місце. Але ми були втомленими морально і фізично й взятого темпу підтримати не змогли. Замість відпочинку отримали новий турнір і з навантаженням не впоралися.

- У збірну після того ви ще повернулися і встигли зіграти при тренері Валентині Ніколаєві…

- Один, здається, матч.

- Цілих три…

- Дійсно, Кіпр, Шотландія, а індійцям навіть два голи забив. Але продовжити кар’єру не зумів через важку травму. Ось і зараз дивлюся на ліву ногу і бачу, що на місці з’єднання ахіллового сухожилля є набряк. То ще відтоді триває. Травма на той час була настільки серйозною, що м’язи відключалися і не міг ходити. З’їздив тоді в Москву, проконсультувався з лікарем і дійшли до думки, що операції уникнути не вдасться. Власне, повернувшись до Києва, був прооперований лікарем Левенцем. Після того до весни 1972-го відновлювався й на старті чемпіонату відіграв весь перший матч проти «Зорі» в Ворошиловграді. Програли ми тоді 0:3. Наступного матчу в Ростові грати вже не міг. Замість мене тренери виставили молодого Олега Блохіна. Він прогресував. А я зі своїм здоров’ям боротися за місце в складі вже не міг.

То була не ігрова травма. Накопичилися болячки впродовж усієї кар’єри. Оборонці постійно били по ногах, а я тримався. Тоді ж захисникам як говорили на установці? «Вріж йому кілька разів жорстко!» Так і робили. І без різниці, які в нас стосунки були поза межами поля. Приміром, зі спартаківцем Геною Логофетом тривалий час грали за збірну, дружили, вчилися впродовж двох років у Вищій школі тренерів. Але зустрічаємося в Лужниках проти «Спартака». Логофет, як правий оборонець, грає проти мене, лівого крайнього, персонально. Трохи зриваєшся, чуєш свисток судді, а після нього – удар по ногах. Падаю, здіймаю голову в гору і кричу до Логофета: «Так й. т. м.!» А Гешка нахиляється і посміхаючись, каже: «Хмель, привет. Мы еще с тобой не здоровались». І що ти будеш казати?

Від оборонців отримував регулярно. Але й сам при нагоді міг вткнути боляче чи під час прострілу трохи вдарити суперника головою. То ж гра. Ніхто не ображався. У деяких випадках прохав нашого жорсткого оборонця-одесита Володю Щеголькова, міцного хлопця з Молдаванки, щоб приділив особливу увагу грубим захисникам суперника, які могли плюнути, зіграти неспортивно. Володя обирав момент і зустрічав таких в їхньому ж стилі. Звісно, робив це не відверто, щоб не отримати вилучення.

- Віталію Григоровичу, свого часу ви не погоджувалися з тим, що згідно тактичних віянь відпала потреба в крайніх нападниках. Мовляв, саме вони й є окрасою футболу. Нині до вас, якщо можна так сказати, прислуховуються. Флангові атакувальні гравці знову в моді…

- Так, зараз ми спостерігаємо повернення крайніх. Тільки називають їх нині вінґерами. У нас за «Динамо» яскраво в цьому амплуа виглядає Андрій Ярмоленко. Правда, не розумію, як то він, виступаючи на такій позиції, не може переграти суперника з бровки, а йде в обіграш з іншого боку. Андрій постійно підлаштовує м’яч під ліву ногу, щоб вдарити. Ще в 60-ті роки я ділився з журналістом щотижневика «Футбол» своїми поглядами на гру крайнього нападника в зв’язку з переходом на сестему 4 – 4 – 2. Матеріал тоді мав назву «Прощай, жолобок». Я й тоді був переконаний, що зміщующись в центр, фланговий форвард має вміти зіграти як типово крайній гравець, відзначившись різким, несподіваним ривком.

Такі гравці завжди були окрасою футболу. І нині такі футболісти є, хоча вінґери – то не зовсім флангові нападники, вони мусять контролювати всю бровку. Тим не менш, візьміть «Баварію». Франк Рібері та Ар’єн Роббен – то ж фантастичні крайки, здатні повикручувати оборонцям суперників голови у різні боки.

- Хто, з вашого погляду, буде фаворитом чемпіонату світу-2014?

- В Іспанію вже не вірю. Думаю, ця команда свій потенціал вичерпала. В іспанців є Іньєста, Чаві, але немає гравців, які прогресували б. Ці хлопці грають на класі, але їхній час вже минув. Хоча то я так думаю… Здивувати можуть португальці. Роналду виглядає неперевершено, але він один. Фаворитами, радше за все, будуть бразильці.

- У господарів є сузір’я видатних оборонців, але нападників звичного для них рівня, крім Неймара, бракує…

- Не сказав би. Халк, Фред – то серйозні люди. Плюс – бразильці виступатимуть вдома і їм буде звичніше грати за тої спеки, яка супроводжуватиме матчі мундіалю. Цей фактор теж може вплинути. Взагалі, думаю, що увагу в контекті боротьби за чемпіонство треба звертати найперше на латиноамериканські збірні. Згадаймо історію. На попередньому мундіалі в Бразилії у 1950 році господарі програли тільки Уругваю. Не здивуюся, якщо Уругвай побореться за чемпіонство й зараз. У них дуже сильна збірна. Особливо відзначив би пару нападників Луїс Суарес – Едісон Кавані.

- Вкотре багато очікувань є навколо збірної Аргентини і її лідера Ліонеля Мессі. На попередніх мундіалях він себе проявити не зміг…

- Не зможе й зараз. Ліонель рано засвітився, але вже рік то не той Мессі, якого ми звикли бачити в еталонних для нього матчах. Власне, не варто дивуватися, чому «Барселона» не потрапляє в фінал Ліги чемпіонів і не виграє чемпіонату Іспанії. Мессі вже не той.

- Франція, котра залишила за межею чемпіонату світу нашу збірну, здатна поборотися з латиноамериканськими збірними?

- Ні. Досі переконаний, що французи перемогли Україну з допомогою суддів. Команду Дідьє Дешама на мундіаль затягнули, тому й очікувати від неї нічого не варто. Я жалкую, що не буде в Бразилії нашої збірної, адже команда в нас зараз дуже сильна. Шкода, що на чемпіонаті світу вона не зіграє через дурниці, пов’язані не з грою, а з торгівлею посадами. Саме в той час, коли пішов Блохін, а Фоменка ще не призначили, Україна й розгубила очки в зустрічах з молдованами і чорногорцями. Шкода, що відповідальні люди тоді думали не про збірну, а про власні амбіції.