Українці на мундіалях. 1966. Валерій Поркуян

Майже рік тому, у травні 2013-го UA-Футбол публікував докладне інтерв’ю з колишнім нападником одеського «Чорноморця», київського «Динамо» та дніпропетровського «Дніпра». В ньому вдалося обговорити з Валерієм Семеновичем чимало яскравих віх його кар’єри. Звісно, не оминули ми тоді й теми чемпіонату світу-1966 в Англії, на якому наш співрозмовник з чотирма голами став найкращим бомбардиром радянської збірної на найуспішнішому в її історії мундіалі.

Нині ми не стали банально повторюватися і вирішили поговорити з паном Поркуяном знову, попрохавши його в рамках нашого нового проекту розширити свої спогади про участь у першостях планети. А згадувати справді є про що, адже окрім тріумфального 1966-го був ще й 1970-й. Тоді Поркуян вже в статусі гравця «Чорноморця» теж потрапив до заявки збірної СССР й, не зігравши в Мексиці жодного матчу, допоміг команді посісти перше місце в групі.

- Валерію Семеновичу, до чемпіонату світу ви ледь встигли закріпитися у складі «Динамо», а у складі збірної СССР не провели жодного матчу. Тоді ваш виклик сприймався зовсім неоднозначно…

- У чемпіонаті СССР я встиг забити п’ять м’ячів і був одним з найкращих поряд з Анатолієм Бишовцем, Андрієм Бібою, Віталієм Хмельницьким і Володею Мунтяном бомбардирів «Динамо». У збірну мене викликали на заключному підготовки до світової першості. В контрольних матчах я тоді забив більше всіх – чотири м’ячі. Завдяки цьому мене разом з іще одним динамівцем Леонідом Островським включили до заявки на чемпіонат світу.

Тренерський штаб збірної вагався до останнього. Врешті, мене рекомендував Гаврило Качалін, від спілкування з яким отримував надзвичайне задоволення. То була надзвичайно мудра, делікатна людина. Під його керівництвом я виступав у складі олімпійської збірної і проявив там себе непогано. Очевидно, Гаврило Дмитрович оцінив мою працелюбність, вміння грати головою і бити з обох ніг. Та й швидкість у мене була дуже хорошою. До слова, я потім віддячив Качаліну тим, що зібрав у зіркових футболістів автографи на листівці на прощальному бенкеті. На ньому зірки були розкутими, відкритими, виголошували тости. Для нас це було незвичним.

Власне, одне розуміння, що тебе ввели до числа 22-х учасників чемпіонату світу, вже вартувало чимало. Звісно, я розумів, що моїми конкурентами за місце в основі будуть такі аси, як Ігор Численко, Едуард Малофеєв, Галімзян Хусаїнов, Слава Метревелі. Певною мірою мені пощастило, що два стартових матчі наша команда виграла і в заключному поєдинку групи проти збірної Чилі тренер Микола Морозов виставив в основі всіх тих, хто не грав у попередніх матчах. Відзначився там двома м’ячами, ми перемогли 2:1 і надалі Микола Петрович вже мені довіряв.

- Прийнято вважати, що футболісти, які дебютують на турнірах рівня чемпіонату світу, сильно мандражують…

- У нас знаєте як було? Якщо на тумбочці в готельному номері ввечері напередодні матчу лежить таблетка заспокійливого, значить, завтра граєш. Замін же тоді не було. Цю таблетку випивали всі. Як нам пояснювали, такі ж препарати п’ють і космонавти. В цьому нічого поганого немає: вночі добре виспався і позбавив себе від зайвих накручувань. Окрім того, я налаштував себе гарно й сам. Розумів, що повинен вийти і зробити свою справу.

- І все ж, київське «Динамо» й збірна СССР тоді грали в різному тактичному стилі. Не важко було перелаштовуватися?

- Так. При Вікторі Маслові в «Динамо» ми перейшли на гру в два нападники, тоді як збірна продовжувала грати в три. Своя специфіка є там і там, але мій досвід не обмежувався лише динамівським періодом кар’єри. До того ж, гадаю, Микола Морозов вважав, що в контрольним матчах я в його схеми вписувався непогано. Труднощів з адаптацією не відчував жодних. Та й колектив мене прийняв добре.

- Дебютний для вас матч з чилійцями радянська преса тоді розцінила не надто добре. Загальний тон – майже всі футболісти зіграли нижче своїх можливостей, а Поркуян був одним з небагатьох гравців, хто вартує позитивної характеристики…

- Зазначу, що не дивлячись на відсутність турнірної мотивації, на ту гру ми виходили максимально мобілізованими. Інша річ, що склад був експериментальним, Микола Морозов дав змогу пограти тим, хто в перших двох поєдинках знаходився на лаві для запасних. Хтось зіграв нижче своїх можливостей, комусь щось не вийшло. Я своїм шансом скористався.

1966 рік. Чемпіонат СССР. "Динамо" Київ - "Динамо" Мінськ - 4:0. Валерій Поркуян (у темній формі) перегравши в повітрі свого партнера за збірною Едуарда Малофеєва, забиває один з двох власних м'ячів у цій зустрічі.

- Настільки, що в чвертьфіналі з угорцями вийшли з перших хвилин і взяли участь в обох гольових атаках збірної СССР…

- Перший м’яч Ігор Численко забив після того, як ми розіграли кутовий, я вдарив з гострого кута, а воротар суперників не втримав м’яч у руках. Другий гол я забив головою. Морозов давав мені. Крайньому нападникові, установку – нагнітати ситуацію попереду і забивати. У другому таймі, пригадую, вирішив повернутися назад, щоб допомогти обороні. Мій край був якраз з того боку, де тренерські лави. Коли біг на свою половину, Морозов вигукнув: «Валеро, вперед!» Я не послухав і вийшло, що відбивши м’яч грудьми, врятував команду від пропущеного голу. Потім, коли пробігав повз тренера, пожартував: «Миколо Петровичу, так уперед чи назад бігти?» «Давай, давай, не зупиняйся» - підігнав Морозов.

Збірна СССР перед матчем з угорцями. Валерій Поркуян - сидить другий зліва

- Обидва м’ячі збірна СССР у тому матчі забила в дебюті кожного з таймів. Після того команда притислася до своїх воріт і фактично всю другу половину відбивалася. Коли Ференц Бене один м’яч відіграв, суперники мали нагоди забити ще…

- Надто великою була відповідальність за результат матчу. Ми дуже хотіли виграти і не ризикували. Хоча не сказав би, що в обороні ми закрилися так вже й глухо. Ми проводили контратаки, одну з яких цілком міг завершити й я. Раз виграли, то зробили все правильно.

- Німці у півфіналі були об’єктивно сильнішими?

- Ми ж їм не в одні ворота програли. У нас моменти теж були. Десь і судді завадили, приміром, коли мене збили і арбітр не призначив пенальті. Зрештою, шанси забити вдруге я мав і без того, скажімо, коли пробивав головою після навісу Едуарда Малофеєва зліва. Опусти я голову трохи нижче – й не промахнувся б. Нагоди відзначитися мали навіть тоді, коли грали після вилучення Численка і травми Сабо, якому зламали гомілкостопний суглоб, вдев’ятьох. Взагалі, якщо ви бачили той матч, то, мабуть, не будете заперечувати, що навіть граючи в меншості, ми виглядали не набагато гірше за суперників. Наша команда проявила фантастичну волю, характер.

Перед матчем зі збірною ФРН. Валерій Поркуян - в центрі у нижньому ряду

- У трьох матчах ви забили чотири м’ячі. Втім, на гру за третє місце проти португальців, яку команда Ейсебіо виграла 2:1, Морозов вас не виставив. Чому?

- Мені цього ніхто не пояснював. Почував я себе добре, втомленим не був. Думаю, тренери просто дали пограти Славі Метревелі, який, поки грав я, сидів у запасі. Власне, Слава португальцям єдиний гол і забив.

- Відомий російський тренер Михайло Якушин у своїй книзі «Вечная тайна футбола» сказав, що тоді, у 1966-му Микола Морозов не зумів реалізувати істинного потенціалу радянського футболу – не запросив усіх найсильніших, а потім не зовсім правильно використав тих, хто був включений до заявки. Мовляв, тоді збірна СССР могла виграти й чемпіонський титул…

- Не згоден. Англійці були об’єктивно сильнішими за решту суперників. Та й німці теж. Ці дві команди переважали інші збірні і за підбором виконавців, і за рівнем гри. Вони справедливо грали між собою у фіналі.

- Виявиться, що ні до, ні після збірна СССР вище зайнятого тоді вами четвертого місця піднятися не зможе. Команду якось відзначили за це досягнення?

- Ніяк не відзначили. Після прильоту нас ніхто не зустрічав, ніхто нічим не нагороджував. Ми банально роз’їхалися по домівках. Хоча самі футболісти й тренери ще тоді сприйняли той результат, як великий успіх. Хто грав на чемпіонатах світу, розуміє, що таке дійти до півфіналу. Та й навіть до чвертьфіналу, як то було у випадку зі збірною України в 2006-му.

- Після чемпіонату світу збірна під керівнитцвом Морозова провела ще чотири товариських зустрічі, у трьох з яких виступили й ви. В жодному з цих поєдинків команда не виграла, поступившись вдома туркам, в Мілані італійцям і зігравши 2:2 у поєдинку, який був прощальним для Віктора Понєдєльніка, з НДР. З того часу і аж до 1970 року за збірну ви не грали…

- Морозов почав поступово оновлювати склад, експериментував. Однак через півроку після мундіалю Миколу Петровича прибрали і призначили на його місце Михайла Якушина. Я ж з обойми збірної випав, бо перестав потрапляти до складу «Динамо».

- У статусі запасного в Києві ви залишалися впродовж трьох років. Не хотіли піти раніше?

- Та відразу хотів, прохав Маслова відпустити, щойно він перестав випускати мене в основі. «Дід» заспокоював: «Не хвилюйся, будеш ти грати». Та приходить наступний сезон і ситуація не змінюється. Але ви ж врахуйте, що, перебуваючи в «Динамо», я ще й проходив військову службу. Тоді ж термін військової служби складав три роки, а мене тримало звання офіцера. Відповідно, піти зміг лише у 1969-му. Тільки тоді Сергій Шапошников забрав мене до себе у «Чорноморець». Сергій Йосипович приїхав за мною до Києва, хвилин десять постояли, поговорили, тренер сказав: «Ти мені потрібен». «Нема питань» - відповідаю.

Крім того, мене кликав у «Шахтар» Юрій Войнов. Та пояснив Юрію Миколайовичу, що їду в Одесу, щоб відновитися найперше психологічно. У «Чорноморці» мене прийняли добре, я знову почав грати й забивати. В чемпіонаті-1969 забив десять голів і завдяки цьому потрапив до складу збірної на мундіаль до Мексики.

Команда київського "Динамо" 1968 року. Валерій Поркуян - стоїть другий зліва

- Там ви не зіграли жодної хвилини…

- Мав вийти на заміну у чвертьфінальній зустрічі проти Уругваю. Я вже й розминався, стоячи поруч з боковою лінією і чекаючи на заміну. Але Гаврило Качалін, який тоді вже був головним, вочевидь передумав щось змінювати наприкінці додаткового часу. Тоді за рахунку 0:0 всі вже готувалися до жеребу, який мав тягнути я. Ніхто ж не міг подумати, що на останніх хвилинах Еспарраґо заб’є цей скандальний гол.

- Жереб знову, як і після групового турніру, де СССР мало однакові показники з Мексикою, мали тягти ви. Чому вас вважали фартовим?

- Не знаю. До того якоїсь фартовості за собою не помічав. Але тренери самі вирішили, що я щасливий. Звісно, після того, як я потягнув жереб, який залишив нас у Мехіко, а мексиканці змушені були їхати в Ґвадалахару, ця довіра зросла. А що не грав, звичайно, шкода. Проте навіть знаходитися в обоймі на чемпіонаті світу теж мріє кожен футболіст. То вже тренер вирішує, хто має грати в основі. Тоді Качалін вирішив виставляти інших. Взагалі, зізнаюся, що дуже здивувався, коли після квітневого матчу проти ЦСКА у Москві до мене підійшли люди і сказали, що Гаврило Дмитрович запросив мене до складу збірної для участі в чемпіонаті світу. Для мене то був сюрприз, хоча й відчував, що граю на доброму рівні – забиваю, маю моменти. Тренери це теж бачать і відзначають.