Мій мундіаль. Руслан Рудомський

Для мене знайомство з чемпіонатами світу почалося, так би мовити, "в міжсезоння". Добре пам'ятаю як ми, другокласники, не бачивши жодного футбольного матчу, фанатично колекціонували "фантіки" від жвачок FINAL-90, обмінювались ними, вигравали і програвали у всілякі ігри… Особливо цінувались фантіки з зображенням збірних, серед яких "чомусь" найбільшим попитом користувалась збірна Німеччини (фактично то була збірна ФРН, але у нас вже казали Німеччина) – в гарних білих футболках з елементами національного прапору. Ну а серед футболістів на слуху були прізвища: Марадона, Маттеус і ван Бастен. Добре пам'ятаю, як мені в жвачках найчастіше траплялись збірна Югославії і кучерявий англійський голкіпер Шилтон.

ЧС-1994

Ну а потім був він – мій перший Мундіаль. ЧС-1994 мене застав на літніх канікулах у бабусі в селі. В моїй кімнаті був телевізор, тому дивитись я міг практично всі матчі – головне було не заснути (більшість з них відбувались пізно вночі). Добре пам'ятаю матч відкриття між Німеччиною і Болівією, з голом Клінсмана і перемогою чинних чемпіонів. Мушу зізнатись, що саме за них я тоді вболівав, що було цілком логічним – в міжчемпіонатний період про них найбільше говорилось, принаймні, в моєму середовищі. До того ж дуже вже подобалась їх форма – все ті ж білі футболки, але вже з трохи іншим орнаментом.

Отож, дивився я майже всі матчі того чемпіонату, але найбільше запам'ятались наступні моменти: колоритний американець Лалас, автогол колумбійця Ескобара (з подальшою звісткою про його загибель через цей автогол), феєрична перемога Румунії над Колумбією, голи Саленка Камеруну, "завжди забиваючі" Ромаріо з Бебето (від яких тоді фанатіли, мабуть, всі, крім мене), загнані корейцями німці (як азіати в другому таймі возили втомлених спекою чемпіонів – це треба було бачити), хет-трик Батістути і гол Марадони грекам, кремезні нігерійці, голи Стоічкова (вся Болгарія тоді асоціювалась саме з ним, Лечков став зіркою після свого "лисого голу" аж у чвертьфіналі), дубль Каніджі в ворота Нігерії, допінг-скандал і дискваліфікація Марадони, несподівана поразка Аргентини від Болгарії, вилучення Пальюки в матчі проти Норвегії, гол аравійця Овайрана у ворота Бельгії, невихід з групи збірної Росії, не менш феєрична перемога Румунії над Аргентиною в 1/8-й фіналу, вилучення Леонардо і перемога Бразилії над США в День незалежності господарів турніру, дубль Роберто Баджо і подвиг італійців в матчі проти Нігерії (тоді це виглядало саме так), переможний гол все того ж Баджо іспанцям на останніх хвилинах чвертьфінального матчу, гол Бранко у ворота збірної Нідерландів (до голкіпера нідерландців у мене тоді було багато претензій), болгарська сенсація у чвертьфіналі, дубль Роберто Баджо у півфіналі, ну і сам фінал…

Перед фіналом варто зупинитись на моменті вболівання. Спочатку моїми фаворитами були збірні Німеччини і Аргентини – здебільшого тому, що я так собі вирішив (при чому, аргентинці навіть попри своїх Батистуту, Марадону і Каніджу, а також впевнені перемоги в перших матчах, не змогли потіснити невиразну Німеччину з мого уявного п'єдесталу). Але вже по ходу турніру почали з'являтись реальні симпатії і антипатії. Так, ще з групового турніру мій антирейтинг впевнено очолили збірні Бразилії і Нігерії (чомусь ані їх гра, ані їх перемоги мене не радували), натомість дуже сподобались збірні Румунії і Швеції, а з матчу 1/8-ї фіналу до списку своїх улюбленців відніс збірну Італії.

Матч Нігерія – Італія пам'ятаю чи не найкраще з усіх на тому чемпіонаті: гол Амуніке в середині першого тайму, відчайдушні спроби італійців зрівняти рахунок, істеричний Аріго Саккі в технічній зоні, вихід на заміну і майже моментальне вилучення Дзоли (несправедливе вилучення, як намагався переконати тоді всіх коментатор), сльози Пальюки за кілька хвилин до фінального свистка, і… гол Роберто Баджо (який позитивно виділявся по ходу матчу як своєю зачіскою, так і грою) тоді, коли вже ніхто ні у що не вірив. Потім був його ж гол з пенальті в додатковий час, який (овертайм), чомусь, не показували по ТБ. Італія здобула вихід у чвертьфінал, а я отримав свого першого і єдиного футбольного кумира (прошу релігійних фанатиків не сприймати це слово буквально). Гра італійців у чвертьфіналі проти Іспанії так сподобалась, що я почав перейматись, за кого вболіватиму у півфіналі: за свого "теоретичного фаворита" Німеччину, чи все ж таки за "фактичного" – Італію? Питання це вирішилось саме по собі: німці програли болгарам і до півфіналу не добрались.

А потім був той самий фінал. Чомусь з самої гри запам'яталось лише два моменти: повітряний поцілунок Пальюки на адресу своєї штанги, і дальній удар Роберто Баджо, здається, у додатковий час. А серія післяматчевих пенальті – це те, про що хочеться забути і ніколи не згадувати. Промахи Барезі і Массаро, сейв Пальюки і той самий промах Роберто Баджо. Особисто у мене до "хвостика" претензій не було, зате було велике здивування, коли пішовши восени до школи я виявив, що всі поголовно мої однокласники, друзі і просто знайомі "с детства за Бразилию" (з того самого часу я ненавиджу глоріхантерів). Також часто доводилось чути: "Та якби не твій Баджо – Італія була б чемпіоном світу!", на що я тут же відповідав: "Якби не Баджо – то Італія вилетіла б уже в 1/8-й!"

А ще з того чемпіонату я почав виділяти серед інших футболістів голкіперів. Особливо запам'ятались швед Томас Равеллі, італієць Джанлука Пальюка, німець Бодо Іллгнер, бразилець Клаудіо Таффарел, американець Тоні Меола і мексиканець Хорхе Кампос (маленький, в дуже яскравому костюмі). А от бельгієць Мішель Прюдомм, визнаний потім найкращим на турнірі, якось пройшов повз мене.

ЧС-1998

Не менш яскравим був ЧС-1998 у Франції, хоч і дещо обірваним через погодні катаклізми. Я тоді якраз закінчив 9-й клас і футбол дивився вже трохи іншими очима. Італія вже була моїм беззаперечним фаворитом (навіть провал на Євро-96 не вплинув), а окрім неї виділяв для себе Норвегію і, як це не дивно, Нігерію (після перемоги над бразильцями на Олімпіаді в Атланті вони мені дуже навіть почали подобатись). А вже по ходу чемпіонату почав симпатизувати збірним Мексики (і особисто Луісу Ернандесу) та Парагваю (як сказав хтось з коментаторів: "Чілаверт – це звучить гордо!").

Найяскравішими матчами, звісно ж, були ігри "Скуадри адзурри" з Роберто Баджо (вже без "хвостика") у складі. Фактично, на тому чемпіонаті грало дві Італії: з Баджо – яскрава, видовищна, комбінаційна, і без Баджо – нудна, з мінімумом моментів як біля своїх воріт, так і біля чужих. А його гол у ворота збірної Чилі на останніх хвилинах з пенальті – це було свято. Небайдужі зрозуміють, а іншим воно й не треба.

Добре пам'ятаю перемогу Норвегії над Бразилією, неприховане хамство Зідана у матчі з Саудівською Аравією (це потім він стане "джентльменом", а тоді йому за відверто грубу гру "впаяли" червону картку і два матчі дискваліфікації), нігерійські перемоги над іспанцями і болгарами, та несподівану поразку від Парагвая, героїчних Чілаверта і компанію у матчі проти Іспанії, скандальне вилучення Клюйверта, спровоковане бельгійцем Сталенсом, мексиканські камбеки (в груповому раунді вони програли всі перші тайми, але після перерви завжди відігрувались), несподівану нічию Югославії з Німеччиною (причому, несподівано було те, що німці програвали 0:2 по ходу гри) з потужним пострілом Міхайловіча зі штрафного і допомогою лікарів Клінсману, в якого влучив м'яч, потужну збірну Румунії, юного Майкла Оуена, патлатого Карлоса Вальдерамму (чомусь з 94-го він мені не запам'ятався), японців, які посміхались весь матч проти Аргентини, Ямайку, яка вигребла свої 0:5 у всім відомому матчі (регі, як і "раста" в цілому, мене тоді ще не чіпляли, тому я не дуже засмутився). З матчів плей-офф пам'ятаю сенсаційний розгром, який данці влаштували нігерійцям, нудний матч Італії проти Норвегії (без Баджо і з єдиним голом Вієрі), погрози Саморано вибити бразильців, які завершились для його команди рахунком 1:4, "золотий" гол Блана у ворота парагвайців за кілька хвилин до кінця додаткового часу, несправедливу поразку Мексики від Німеччини і матч Аргентина – Англія з усіма його деталями.

А далі сталась трагедія. Було літо, трапилась сильна гроза і село, в якому я проводив саме ту частину канікул, на кілька днів опинились без електроенергії. На ці кілька днів припали всі чвертьфінали, тому про виліт своєї Італії я дізнався з новин по радіо (воно, зараза, виявилось живучішим). Далі чемпіонат не викликав великого інтересу, хоч у фіналі вболівав за Францію (по-перше, через Бразилію, а по-друге – вилетіти від майбутнього чемпіона все ж престижніше, аніж від майбутнього фіналіста).

ЧС-2002

Корейсько-японський Мундіаль взагалі забути хочеться, але не виходить. Незручний час початку матчів компенсувався зручним графіком: я тоді саме закінчував другий курс хіміко-технологічного і чемпіонат світу припав якраз на сесію, тому щодня о восьмій ранку не треба було нікуди ходити (а добряча половина матчів саме в цей час починалась).

Це був мій перший чемпіонат світу без Баджо, і ставлення до турніру було трохи прохолодним. Пам'ятаю, тоді в Італії навіть демонстрації збирались з вимогою до Трапаттоні включити "хвостика" в заявку. Не включив. Тому збірна Італії запам'яталася хіба що гарною формою фірми "Kappa", стильними зачісками футболістів, та суддівськими поразками: в груповому раунді від Хорватії і в 1/8-й фіналу від Південної Кореї.

Окрім цього запам'ятались: ганебний невихід зі своїх груп Франції, Португалії та Польщі, погроми в Москві після фіаско збірної Росії, симпатична збірна Ірландії, парагваєць Нельсон Куевас, збірна Сенегалу, американці Лендон Донован та Бред Фрідель (два пенальті парирував в ігровий час), зачіска Девіда Бекхема і його переможний гол аргентинцям з пенальті, "українці" Джуліус Агахова і Айзек Окоронкво, та гол Роналдіньо-Сімена. Далі пам'ятаю, як безбожно тягнули корейців у півфінал, як засудили бельгійців у матчі проти Бразилії в 1/8-й, і як у фіналі Роналдо переміг Кана.

ЧС-2006

Дивно, але найвдаліший для мене Мундіаль ледь не пройшов повз мене. Справа в тому, що в квартирі, де я знімав кімнату, не було телевізора, а переїхати на іншу в той час просто не було змоги. Також на роботі саме проходив атестацію на підвищення розряду і, майже паралельно, конкурс на заміщення вакантної посади інженера-технолога (пройшов успішно, що було на той час нереально круто). Врятували ситуацію багаточисельні павільйони-намети від пивних компаній, яких тоді було безліч по місту. Там можна було за пивом на великому екрані подивитись мало не всі матчі. "Мало не всі" мене тоді не дуже цікавили, а от Україну та Італію дивився, що називається, "от і до".

Добре пам'ятаю, як на день першого матчу нашої збірної проти іспанців припав екзамен на підвищення кваліфікації. Я попросився першим, швидко все здав і помчався в центр (хвилин 20 маршруткою було їхати). Початок матчу застав саме в маршрутці і водій замість звичного для Хмельницького шансону включив радіотрансляцію гри. Коротше кажучи, поки я добрався до місця, рахунок уже був 0:2… Але, на диво, особливо ніхто не засмутився: прямо там, у павільйоні, всі дружно постановили: ну і добре, що не виграли – уникнемо зустрічі з Бразилією в 1/4-й фіналу. Тим більше, що під кінець дня конкуренти по групі між собою розписали нічию.

Далі були епічні перемоги над представниками арабського світу (матч з Тунісом я не дивився, бо разом зі своєю дівчиною святкував її День народження), та незабутній за накалом емоцій матч проти збірної Швейцарії. Гра тримала в напруженні з першої і до 120-ї хвилини, а після серії пенальті до пізньої ночі славним містом Хмельницьким ходили натовпи людей (зі мною включно) і співали гімн. До речі, да – після вирішального удару Гусєва без перебільшення здригнулася земля.

Паралельним курсом без особливих проблем рухалась збірна Італії, поки її шлях не перетнувся з українцями у чветьфіналі. Це був єдиний раз у житті, коли я на чемпіонатах світу вболівав проти "Скуадри адзурри". Моменти Гусіна і сейви Буффона на початку другого тайму – найбільш яскраві для мене епізоди тієї гри. Далі були переможний півфінал з голами Гроссо і Дель П'єро під кінець овертайму, і не менш переможний фінал. Добре пам'ятаю, як в генделі, де дивився фінал, з півсотні людей лише я і ще троє хлопців з сусідніх столиків вболівали за Італію, решта – за Францію. Серію пенальті ми, абсолютно не знайомі між собою люди, дивились обійнявшись за плечі прямо під екраном. Ото були емоції, мушу я вам сказати.

ЧС-2010

Південноафриканський Мундіаль майже весь пройшов в спортбарі, що знаходився в підтрибунному приміщенні хмельницького стадіону "Поділля". Маю на увазі знакові матчі, а всі інші переглядались вдома з інтернету. Так як в моїй компанії вболівали хто за Італію, хто за Іспанію, то матчі цих команд дивились в обов'язковому порядку. Особливо запам'ятався емоційний матч Словаччина – Італія, з не зарахованим голом Квальярелли, його ж голом надії, і останнім неточним ударом Сімоне Пепе з кута воротарського майданчика, одразу після якого пролунав фінальний свисток.

Також під груповий перегляд потрапили епічні поразки англійців і аргентинців від німців (пам'ятаю, як на матчі Аргентина – Німеччина за сусіднім столиком сидів Микола Шершун, дитячий футбольний тренер, батько Богдана Шершуна, і голосно розказував, як Аргентина буде рвати Німеччину :) ), а також матчі Нідерланди – Бразилія та Уругвай – Гана (з його драматичною розв'язкою). Після вильоту Італії симпатизував уругвайцям (Форлан!), але і в них не склалось. Зате порадів за друзів, які дочекались таки іспанського чемпіонства.

ЧС-2014

І ось новий Мундіаль. Вперше я буду його дивитись у якості футбольного оглядача. Постараюсь бути максимально об'єктивним, хоч своїх симпатій не приховую: це Італія, Уругвай і Англія (саме в такому порядку). Також очікую гарної гри та пристойного результату від Чилі та Колумбії.

Запитання автору ви можете задати на конференції.