Перемога на ЧС вже в минулому. Тепер пора починати все з нуля

Неважливо - чи вірите, що ця збірна України дійсно найсильніша в світі, чи це ланцюг вдалих подій - тріумф вже залишився в минулому. Ну, добре. Давайте ще пару днів порадіємо, обговоримо з колегами на роботі, з френдами у фейсбуці, подивимося на фоточки гравців в інстаграмі. Відчуємо насолоду від моменту. Але неминуча година, коли молодіжний чемпіонат світу 2019 просто займе поличку в пам'яті, а для учасників тріумфу він залишиться рядком у вікіпедії. Голи, асисти і зіграні хвилини, ясна річ, ніхто не анулює, але вони навряд чи стануть ключем до кар'єри в дорослому футболі. Що далі?

Практика показує, що варіанти два. Перший відноситься до практично казкового, коли якщо хоча б половина з цього випуску Олександра Петракова заграє на рівні національної збірної.

Другий - на жаль - реалістичніший.

Хтось продовжить ніжитися в променях слави, згадуючи, що він чемпіон світу. Не встигне озирнутися, стукне років 27, і максимум, де футболіст буде потрібен, в клубах Першої ліги. Достатньо згадати, де зараз наші хлопці зі складу чемпіонів Європи U-19 у 2009-му. Гармаш, Кривцов, Бутко - ті, хто залишився на слуху, грають в топових клубах країни і періодично викликаються до збірної. З одного боку начебто непогано, але з іншого - ми говоримо про гравців, які за десять років від звання чемпіонів Європи опустилися до футболістів - не завжди навіть основи - команд з чемпіонатів другого європейського ешелону.

Іноді пробитися крізь вершини заважає зовнішній фактор. Два вітчизняних топових клуби продовжують залишатися титанами в питанні підготовки українських юніорів та молоді, проте в більш зрілому віці просто не знають, що робити з випускниками. У Києва раніше на базі грало "Динамо-2", де тримали молодняк, який не дотягував до рівня першої команди. Донецьк розвивається в схожому ключі, тільки його "Динамо-2" по всій Україні: в "Маріуполі" і київському "Арсеналі" - основні філії.

Але і там, і там результат очевидний: в якийсь момент клубам набридає тримати баласт і він скидається. Логічне запитання: чого чекали раніше? Що заграють в 25? З самими футболістами про національну збірну в обох випадках варто говорити тільки, щоб підколоти.

Тому чинним чемпіонам світу крім власної мотивації, яку належить знайти в собі, ще доведеться проявити характер і пробити стіну. У Києві прорватися крізь скептицизм тренера та президента, який вважає, що потрібно "ще трохи пограти за честь клубу і ближче до тридцяти йти". У Донецьку - крізь "філософію", що направлена у бразильському та португальському напрямках. І ніхто проданий не буде, адже існує ймовірність в майбутньому заробити на золотому таланті. Але, як показали майже три десятки років української футбольної історії, подібна ймовірність близько однієї сотої. Менеджерів це не зупиняє. У клубах, які йдуть нижче другого місця, ситуація ще гірша, враховуючи, яке нині болото український футбол.

У повітрі часто виникає питання, що в Україні зламана система дитячо-юнацького футболу. Цей ЧС, так само як і попередні виходи в фінали, які у нас траплялися - хоч і нечасто - показує, що проблема не стільки у підготовці (тут все-таки нашим топам спасибі), а в тому, як утримувати і далі взяту висоту. Перейти рубіж від молодіжного до дорослого футболу.

Зрозуміло, що це класична палиця про два кінці: кожен уболівальник вимагає від своєї команди лише перемог, для чого і доводиться виходити на трансферний ринок, але в періоди паузи на матчі збірних згадує, що його клуб просто забив на молодь.

Було б непогано, щоб на кожного чемпіона світу 2019 знайшовся свій "Аякс" хоча б в українському масштабі. Було б ще краще, щоб в гонитві за колекціонуванням національних трофеїв, аби догодити власникам, наставники знаходили час і для молоді. Не тому, що в регламенті прописана необхідність утримування команд U-21 і U-19 при клубах УПЛ. Але і для турботи про українське футбольне майбутнє. Тому що зараз найменше хочеться, щоб цей титул просто став спогадом без продовження.

Використані світлини ФІФА та УАФ