Байки від Вербицького. Всі біди – від безкультурності

Винесена в заголовок фраза генерала Іволгіна з культової донедавна російської комедії «Особливості національного полювання» може слугувати одним із діагнозів для українського футболу. Зокрема – для клубу «Карпати».

Звичайно, риба гниє з голови і кожен, хто володіє львівською ситуацією бодай трохи, з певністю скаже, що ладу при нинішньому керівництві очікувати важко. У цьому випадку не є панацеєю навіть запрошення авторитетного тренера і таких же відомих футболістів. Нормальні люди в тому середовищі затриматися не можуть.

Зрештою, було б великою помилкою говорити, що нинішні старожили «Карпат» - ненормальні. Проте щось у їхньому світосприйнятті змінилося. Приміром, нещодавно, після чергового присвяченого «Карпатам» критичного матеріалу прес-аташе клубу Ростислав Ящишин написав мені, що все йде до того, що футболісти команди перестануть зі мною спілкуватися.

Ніколи не приховував: поміж решти українських клубів «Карпатам» симпатизую найбільше. Але тому й ставлюся до команди з особливою прискіпливістю. Бо схильний вважати, що не критикують лише тих, чия доля байдужа. «Карпати» ж мені цікаві й рідні в усьому: як у своїх нинішніх перемогах і поразках, так й історією. Точніше, історія з огляду на жалюгідний стан нинішньої команди, зараз приваблює значно більше. Проте то не означає, що нинішнім колективом збираюся нехтувати. У тому й річ, що команду треба підтримувати як у часи перемог, так і в миті скрути. Проте то ж не підтримка за штани має бути.

За час журналістської діяльності записав уже близько півсотні об’ємних інтерв’ю з карпатівцями різних років, порозмовляв майже з усіми з нині живих представників кришталевої команди зразка 1969 року. Значна кількість цих матеріалів була опублікована на сторінках UA-Футболу.

Пишаюся, що з багатьма співрозмовниками з того часу підтримую нормальні людські стосунки. Цікаво, що про стан нинішньої команди легендарні гравці мають думку, приблизно схожу з моєю.

А стосовно інтерв’ю нинішніх майстрів? Не приховую, ще до тієї перестороги від пана Ростислава спроби поспілкуватися з чинними гравцями команди були. Торік і два роки тому. Найперше звертав увагу на тих, хто встиг пограти ще при Олезі Кононові. Проте що з того бажання вийшло? Денис Кожанов, дізнавшись про те, що зупинився я на Сихові, попередньо порадив нікуди не їхати. Мовляв, він буде десь неподалік. Коли ж настав час зідзвонюватися, при наборі номеру відразу наштовхувався на короткі гудки. Лише з часом, перетелефонувавши з іншого телефона, виявив, що Денис вніс мій номер у чорний список.

З Олегом Голодюком ситуація була трохи іншою. Напередодні виїзду з Києва отримав згоду на інтерв’ю. «В суботу зранку зателефонуєте і домовимося, де будемо зустрічатися» - сказав один з найдосвідченіших карпатівців. Проте у суботу добрий десяток дзвінків у різний час іґнорувався.

Та всіх перевершив один легендарний львівський гравець, котрий нині працює в клубі. Його прізвища не вказую з огляду на роки і пікантність ситуації. Про інтерв’ю ми домовлялися уже, мабуть, разів п’ять. Кожен раз отримував принципову згоду, однак спершу зустріч відмінилася через хворобу когось із рідних, наступного разу – через непередбачувану нараду за участю власника клубу («То ж Петро Петрович, ви розумієте»). У день наступного мого відрядження в легенди виник несподіваний вояж до Луцька. Тоді чоловік уже ледь не клявся: «Постійно нам з вами не щастить. Коли приїдете до Львова наступного разу, зустрінемося обов’язково. Обіцяю».

Надто довго наступного разу очікувати не довелося. Знову, зателефонувавши з Києва, отримав згоду. Проте коли набрав бажаного співрозмовника у день приїзду вранці, почув довгу гудки. На дзвінки поважний львів’янин не відповідав десь впродовж години, а потім зателефонував сам: «Ви знаєте, зустрітися не вдасться. Я поїхав до Мукачева».

Найбільший казус полягає в тому, що хвилин через 20 заходив до клубного офісу львів’ян забрати акредитацію на матч «Карпати» - «Динамо». Ледь вийшов з дверей, як навпроти побачив… мукачівського туриста. З вигляду чоловік мене не знає, а ставити його в незручне становище не схотів.

Знаючі люди кажуть, мовби легендарний карпатівець уникає розмов з пресою з того часу, коли один з моїх колег перекрутив його слова. Інші додають, що чоловік просто боїться втратити роботу. Так само, мовляв, остерігаються, щоб не ляпнути чогось зайвого й чинні футболісти.

Те й інше – справа житейська. Та невже важко просто відмовитися? Відразу сказати «не хочу», «не можу», вигадати якусь причину врешті-решт? Чому люди не збагнуть, що журналіст, відправляючись у відрядження, бере на себе певні редакційні зобов’язання? Коли ж перебуваєш у непевності впродовж усього дня, розраховуючи, що людина, яка пообіцяла, слова неодмінно дотримається, часу на пошуки альтернативного варіанту вже не маєш.

Питання ж у елементарній порядності. Знаю чимало колишніх і нинішніх футболістів, які з пресою не спілкуються принципово. Звичайно, спроби достукатися до них робляться. Втім, відмова сприймається без образ. Бо людина не кривить душею, а чесно говорить те, що думає.

…Розчарований реакцією пана Димінського на якість гри в нічийному матчі з «Динамо» Олександр Іщенко, давши попередню згоду, попрохав, щоб перечекати ніч й дав інтерв’ю наступного ранку в кафе київського залізничного вокзалу. З тим же Олегом Кононовим ми спілкувалися в переддень матчу «Оболонь» - «Карпати», в готелі на оболонській набережній. Літак з львів’янами тоді затримався, але попри відсутність часу Олег Георгійович відмовлятися не став. Іґор Йовічевіч згодився на ґрунтовну розмову навіть після програного львів’янами домашнього матчу від тих же киян.

Та з найбільшою теплотою в цьому контексті згадую історію навколо інтерв’ю з тоді ще карпатівцем Михайлом Кополовцем. Відігравши чвертьфінальний матч Кубка проти «Шахтаря» в Донецьку, карпатівці тоді не стали повертатися додому, а переїхали до Києва, де всього через чотири дні на них очікував матч з «Арсеналом». Поселилися «Карпати» в готелі «Червона калина», котрий знаходиться в селі Козин поруч із Києвом. Михайло каже: «Приїжджай туди».

Коли приїхав і набрав, футболіст зустрів біля шлагбаума зі словами: «Ти ж знаєш наших керівників. Забороняють спілкуватися. То давай будемо так, ніби ти просто мій знайомий. Диктофона не показуй». «Я ж з прес-службою домовився» - кажу. «Прес-служба – то прес-служба. Тут є інші…».

Щойно ми сіли ми на лавці і почали запис, як на Михайлів телефон надходить дзвінок. Мені все чути.

– Ти інтерв’ю даєш?

- Ні, до мене людина прийшла.

- Не розказуй, я знаю, що то інтерв'ю. Припиняй.

- Ні, людина до мене здалеку приїхала, я її не вижену.

Мені вже й самому було незручно. «Михайле, - кажу, може справді не будемо нічого писати, щоб у вас проблем не було?» «Ні, ви що?!» - відповідає той. Продовжуємо писати.

Через хвилин п’ять підходить двометровий чоловік з надписом «Охорона» на спині. «Пройдіть з нами» - каже до мене. «Я з ним» - Михайло у відповідь. «Ви ж знаєте, хто мене послав» - каже сторож. «Знаю, тому й вийду з ним».

Так ми й писали те інтерв'ю, стоячи в темноті впродовж години біля проїжджої частини.