Людина, вірністю якої я захоплююся, - Здено Хара про українську легенду Бостон Брюїнз

Про легенду на власній сторінці в Instagram вирішив пригадати словацький оборонець «Бостона» Здено Хара. До світлини зі статечним дядечком словацький велет додав розлогий коментар:

- Вірність має важливе значення для основних речей, які роблять життя гідним. Без вірності не може бути любові. Без вірності не може бути сім'ї. Без вірності не може бути дружби. Жодна риса не є для мене такою благородною, як вірність. Ось людина, якою я сильно захоплююся за його вірність – Джон Буцик, якого називають «Шефом». Більшість свого життя він присвятив клубу «Бостон Брюїнз». Він провів 61 рік, граючи, а пізніше працюючи у «Брюїнз». Певен, що ці роки не завжди були досконалі, але Джонні, як і раніше, у своїх 82, приходить на наші матчі. Він зараз у статусі посла, сидить на своєму звичному кріслі і звідти нас вітає.

У складі «ведмедів» Джонні Буцик провів 21 сезон – з 1958 по 1978 роки. Лівий крайній нападник, всього в Національній хокейній лізі він зіграв 1540 матчів (556 голів і 813 результативних передач) у регулярному чемпіонаті та 124 поєдинки (41 + 62) у плей-оф. У 1970-му і 1972 роках був володарем Кубка Стенлі. У 1977-му «Вождя» нагородили «Лестер Патрік Трофі» — за вагомий внесок у розвиток хокею у США. Із 1981 року він — член Зали хокейної слави в Торонто.

Номер «9», під яким Буцик упродовж 21 року грав за «Брюїнз», навіки закріплено за видатним українцем. Його «дев’ятка» висить під дахом льодового палацу «Бостон Ґарден».

Джон Пол (Іван Павло) Буцик народився 12 травня 1935 року в канадському Едмонтоні в родині еміґрантів із невеличкого села Буців, що в Мостиському районі на Львівщині, — Параски і Семена Буциків. Родина була бідною, мати працювала на двох роботах, а батько був безробітним більше чотирьох років. Семен Буцик помер коли Іванові було 10 років.

Свої перші в житті ковзани Буцик надягнув, коли йому виповнилося аж 12 років. «Я народився у бідній родині й довгий час не переймався цим, навіть не знав, що воно таке — ковзани та ключка! Ми грали віниками!» — розповідав Джонні.

Буцик–молодший, який обрав за основну роботу хокей, уперто йшов до мети. Із 1951–го Джонні почав виступати за юнацьку команду «Едмонтон Ойл-Кінґз» у Західноканадській лізі, а в 1953-му підписав контракт із «Детройт Ред Вінґс».

Пробитися в основу клубу НХЛ було важко, тож Буцика відправили для проходження «курсу молодого бійця» у Західну лігу (WHL) — клуб «Едмонтон Флаєрз». І в сезоні 1954/1955 у 70-ти матчах Джонні набрав 88 очок (30 голів, 58 результативних передач).

Буцик умів не тільки забивати та пасувати, а й боротися за шайбу, як ніхто інший. Як не як, 90 (стільки він тоді важив) кілограмів живої, нахрапистої і рухливої ваги! Згодом він став важити під сотню кіло при зрості 183 см.

За жорстку манеру гри велетня Буцика навіть прозвали Звіром. Через багато років один із найвидатніших хокейних захисників, партнер по команді Боббі Орр назве Джонні найжорсткішим нападником, якого він бачив в НХЛ. При цьому Джонні рідко порушував правила. Розтерти суперника об борт, кинути його об лід – будь ласка, але Буцик, класик силових прийомів, робив це настільки правильно, що в арбітрів просто не піднімалася рука для покарання. Хокей, який він демонстрував, був чесним. Недарма його двічі за кар’єру нагороджували призом Леді Бінґ – за толерантність і майстерність гри.

Скажімо, у 1971 році Джонні отримав відзнаку Асоціації хокейних журналістів, заробивши у 78 матчах лише 8 хвилин штрафу. Хоча деякі гравці кілька років витрачали, аби залікувати отриману у боротьбі з Буциком травму. До речі, Джонні ніколи не одягав на голову шолом, бо був відданий старим хокейним традиціям.