Полтавщина очима галичанина

Давно я не бував у місті над Ворсклою. Років зо п’ять. Пригадую, що в 2009 році теща в лікарні лежала, то довелося до неї з’їздити. Але тоді якось було не до прогулянок. А тут надійшла пропозиція прийняти участь у відкритті бази ФК «Полтава» та звітно-виборчій конференції ПФЛ. Гріх було не скористатися нагодою відвідати цей чудовий край, говірка якого є базовою в нашій мові.

Дорога до Полтави харківською трасою приємно здивувала. Якщо ще 5 років тому там буквально доводилося маневрувати об’їжджаючи здоровенні колдобини, щоб не залишитися без коліс, то на даний час ситуація набагато краща. Дорожнє полотно і зараз знаходиться в досить хорошому стані, але його й далі ремонтують і не просто так званим «ямковим ремонтом», а по-суті банальним латанням дірок. На багатьох ділянках повністю заливається нове покриття. Подекуди його навіть можна побачити у розрізі. Не сильно розбираюся у технологіях дорожнього будування, але кількість шарів вражає. Щиро радий за людей, які матимуть можливість користуватися цією магістраллю у майбутньому.

Щойно виїхали зі столиці, як почався дощ, який супроводжував нас усю дорогу і закінчився лише наступної ночі, коли Алжир за якого вболівала ледь не вся Україна, відправив на батьківщину самі знаєте кого. І цим хлопцям ще поталанило. З українського Донбасу їхніх співвітчизників відправляють ретельно запакованими і лише в одну сторону… Після цього, до речі, небесна канцелярія припинила надсилати свої меседжі на і так вже зволожену землю, а вітер зробив свою справу розганяючи хмари.

Вранці з’явилася можливість трохи пройтися центром Полтави. Був приємно вражений чистотою та кількістю клумб з квітами. Цікава й архітектура міста. Тут можна побачити не тільки класичну забудову ще імперських часів та типові совдепівські будинки, а й сучасний стиль, який є сумішшю скла та бетону.

На жаль, цього разу не зміг добратися до славнозвісної садиби Котляревського та помилуватися красивим пейзажем, що відкривається з альтанки поруч. До слова, ген-ген внизу видніється стадіон «Локомотив» на якому проводить свої домашні поєдинки другий за рангом полтавський футбольний клуб. Проте цей амбітний колектив вже зараз поставив собі за мету збудувати в місті нову сучасну арену. Як то кажуть: великому кораблю – велике плавання…

В обідню пору, коли вітер вже зовсім розігнав хмари, вся делегація журналістів була на території бази ФК «Полтава». Офіційній частині відкриття якої, передував розігрів публіки чудовими українськими піснями. В моєму дитинстві такі крутили на стадіонах в перерві футбольних матчів. До речі, навіть автомобіль з підсилювачем був такий самий.

Що сподобалось у програмі відкриття – це те, що відзначили людей, які своїми руками будували комплекс. А от виступи чиновників, особливо місцевих, чесно кажучи розчарували. Люди банально не можуть зв’язати до купи кілька слів. Але, як любить казати Мирон Богданович: то таке…

З усіх виступів, що довелося почути цього дня найбільше враження склали два. Перший - представника одного з клубів сходу України (у приватній бесіді співрозмовник просив не називати ні його ім’я, ні клуб, щоб не накликати біду). Таких емоційних, щирих та відвертих слів я не чув давно. За відведені 5 хвилин чоловік зміг передати весь трагізм ситуації, що зараз діється на сході нашої держави та те, як це вплинуло на футбол в цьому краї. Всі присутні у залі віддячили виступаючому заслуженими оплесками. В кулуарах поспілкувалися та обмінялися контактами. Щиро побажав миру та спокою всьому Донбасу та особисто цьому пану. Зійшлися на тому, що всі неватники, які живуть в шахтарському краї вже втомилися від хаосу та невизначеності і якнайшвидше хочуть покінчити з всілякими «Лугандонами". Адже все, що потрібно простим людям - це банальний спокій на вулицях та преславута стабільність.

Другий виступ, який хочу відзначити – це досить коротка, стисла, але конкретна доповідь про стан справ у ФК «Нива» (Тернопіль), яку надав Автандил Мдинарадзе. І найголовніше – говорив він державною мовою, нехай і з грузинським акцентом. На фуршеті підійшов до президента тернопільського клубі та подякував його за це. До речі, це був один з небагатьох спікерів цього дня, який виступаючи з трибуни говорив українською. Чоловік спочатку дещо зніяковів, але потім сказав, що це для нього принципове питання. Чесно кажучи, раніше скептично ставився до роботи керівника клубу з Тернополя, але після цього випадку буду його поважати.

Після закінчення міроприємства на мене чекала дорога до Кременчука. Хочу подякувати президенту ФК «Гірник-Спорт» Петру Каплуну та його водію, які люб’язно доставили мене за місцем призначення. Приємно було знову опинитися в Комсомольську, де я працював сім років тому. В цьому місті є два основні визначні місця - Полтавський ГОК і місцевий стадіон. Цього разу побував лише на останньому. Хочу зазначити, що ця компактна арена склала надзвичайно приємне враження, газон знаходиться у чудовому стані. Та й живі квіти на стадіонах не кожен день побачиш…

Щодо Кременчука, то тут живуть батьки моєї дружини. Востаннє я був тут в 2010 році, хоча мабуть варто приїжджати сюди частіше. Щиро радий за місто, яке взимку скинуло боввана. Мабуть єдине, чого не вистачає цьому райцентру для того, щоб остаточно позбутися духу совдепії – це перейменувати назви вулиць на сучасні. А так магазини на перших поверхах багатоповерхівок, безліч торгових центрів та приблизно така ж кількість населення роблять Кременчук чимось схожий на Хмельницький чи Рівне.

Цікаво, що «Кремінь», який представляє більш ніж 250-ти тисячний Кременчук наступного сезону, скоріш за все гратиме в другій лізі, а команда з в десять разів меншого Комсомольська виступатиме в першій. От такі от вони метаморфози полтавського футболу…