Віктор Гришко: Поділився з Шенолом Ґюнешем записами з тренувань Лобановського

В другій частині інтерв’ю UA-Футболу пан Гришко розповів, як «Чорноморець» виграв перший Кубок України, пізнав любов і ненависть турецьких фанатів, як Шенол Ґюнеш «списував» конспекти Лобановського, а «Трабзонспор» за дивних обставин не здобув чемпіонства при Жоржі Лекенсі. Також наш гість розповів, чому залишив «Чорноморець» після 12-ти років діяльності на тренерських і функціонерських посадах.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Віктором Гришком –
«Третяк мене іноді ледь не доводив до інфаркту»

- Вікторе Васильовичу, в заключному чемпіонаті СССР «Чорноморець» міг стати бронзовим призером. Чого не вистачило?

- Ми тоді з торпедівцями в Москві внічию зіграли, а в Одесі очну зустріч виграли, однак мали на один м’яч гіршу різницю забитих і пропущених м’ячів. Через те москвичі тоді стали третіми, а ми четвертими. Так чи інакше, фінішували в «зоні єврокубків». Дуже розчарувалися, коли дізналися, що в зв’язку з розпадом СССР зіграти в Кубку УЄФА не зможемо. Змушені були здобувати це право повторно, уже крізь призму першого чемпіонату незалежної України. Морально важко було з усіх точок зору. В СССР ми ж грали фактично проти національних збірних. Розуміли, що рівень української першості буде значно нижчим. Не дивно, що чимало хлопців поїхали з України ще до старту прем’єрного чемпіонату.

"Чорноморець"-1991

- У 1991-му на третє місце поряд із вами претендували київські динамівці. Існує думка, що в ті роки всі українські клуби працювали на інтереси киян. «Чорноморець», перемігши «Динамо» в Києві за три тури до фінішу, цей стереотип порушив.

- Ми під «Динамо» не лягали взагалі ніколи. В той час, коли за «Чорноморець» виступав я, перемогли киян тричі. Зокрема наприкінці чемпіонату-1988. Через цю поразку динамівці фактично втратили чемпіонське звання. Тож коли кияни приїхали до нас навесні наступного року, вони нас просто знівечили. Поступилися тоді 0:4. Гості були надзвичайно лютими за ту попередню поразку.

З іншого боку, ми не лягали ні під своїх, ні під московські клуби. Нас в один час навіть чемпіонами Москви називали за те, що постійно відбирали очки у місцевих «Спартака», «Динамо», ЦСКА і «Торпедо». «Чорноморець» ніколи не був покладистим. Мабуть, саме тому Валерій Лобановський і не хотів, щоб я переходив до Одеси. Я ж тоді надто сильним футболістом не був, але тренер вочевидь бачив, що з часом з мене може щось вийти. «Чорноморець» Валерієві Васильовичу підсилювати не хотілося.

- Ви вже згадували, що одеситам зазвичай було важко налаштовуватися на зустрічі з командами нижчих ліг. То у прем’єрному чемпіонаті України «Чорноморець» виступив блідо саме через це?

- Ні. Річ у тім, що в ході того вкороченого сезону більшість з нас уже встигли укласти попередні угоди з іноземними командами. Ми визначилися з пріоритетом – боротися за Кубок України. Перед нами стояло завдання – вивести «Чорноморець» до єврокубків. Ми розуміли, що через Кубок це зробити легше. В чемпіонаті вбиватися не хотіли, щоб не отримати травму і не зірвати переходу. Кажу про це з абсолютною певністю, адже крім розмов з тренерами, команда збиралася окремо. Хлопці самі обговорювали, що для нас буде ліпше. Було прикро, що здобута путівка в Кубок УЄФА за підсумками останнього чемпіонату СССР анулювалася разом з розпадом Союзу. Тому шукали легших шляхів. Ми ж навіть не знали, хто в разі здобуття єврокубкової перепустки в складі «Чорноморця» гратиме.

- Були настільки впевнені, що можете виграти Кубок?

- Звичайно, що ні, адже сильних суперників тоді вистачало. Питання ставилося наступним чином: першочергово концентруємося на Кубку. Якщо щось не вийде – спробуємо вийти в єврокубки через чемпіонат. Люди мусили думати про те, щоб забезпечити сім’ї. В порівнянні з умовними туреччиною чи Ізраїлем в Україні тоді платили копійки. А отримаєш травму і більше нагоди виїхати за кордон можеш не отримати. Тому й, здобувши Кубок, чемпіонат ми не те що догравали, але на полі вже не вмирали. Де можна було прибрати ніжку, ми себе берегли. Зважте також, що в тій першості чимало фінансових питань ми вирішували самотужки. То ж був час, коли Чорноморське пароплавство, яке фінансувало команду, руйнувалося на очах. Тому мені особисто, щоб прогодувати сім’ю, довелося продати машину BMW.

- Фінал першого Кубка України між «Чорноморцем» і «Металістом» - найсумніший за моєї пам’яті поєдинок такої ваги. Порожні трибуни київського Республіканського стадіону, нудний дощ…

- Антураж, безперечно, був ще той. Погоджуюся, зовні матч не дивився. Але завдання перемогти стояло як перед нами, так і перед харків’янами. Тому внутрішня напруга поєдинку, повірте, була надзвичайною. Хоча не виключаю, що певна розгубленість, непевність у завтрашньому дні в свідомість футболістів закрадалися. Потенційним глядачам у той час було ще важче. Але, певен, відбувайся той фінал в Одесі чи Харкові, людей було б чимало. В такій атмосфері грати завжди приємніше.

- Гол, який приніс «Чорноморцеві» Кубок, Цимбалар забив у додатковий час, коли здавалося, що серії пенальті вже не уникнути.

- Одинадцятиметрові звик тренувати ще з того часу, як у команді був Володимир Плоскина. Він тоді вважався найкращим пенальтистом СССР. Тож кожне тренування ми завершували відпрацюванням одинадцятиметрових. Мордували одне одного до того, що прибігала кухарка з черпаком і гукала: «Хлопці, час уже закінчується. Всі поїли, темніє, а ви досі тут». Ми ж відшліфовували – Володя своє, я своє. І допомогло ж. В останніх чемпіонатах СССР у мене були найліпші серед воротарів показники по відбитих пенальті. Жодного поєдинку, який завершувався післяматчевою серією, я не програв. Навіть серед ветеранів. Бувало, що ми вигравали серію 2:1.

Відбивати пенальті – то відчуття. Взагалі, компонентів чимало: треба побачити рух, врахувати, як людина нахиляє тіло, повертається, подивитися опонентові в очі. Завдяки Плоскині ці тонкощі поступово вловив. Володя ж був надзвичайно спокійний. Прорахувати його було дуже важко. Але щоденна робота з часом дозволила мені вигравати дуелі навіть у таких виважених людей, як Плоскина. Піймати з одинадцятиметрової позначки удар, якщо людина вдарила точно і сильно, неможливо. То якщо не передбачити напрямку. На реакцію опиратися марно, бо м’яч летить значно швидше, ніж воротар встигає підняти руку.

Крім Плоскини, спеціаліста з відбиття пенальті з мене зробив також Ігор Пономарьов з бакинського «Нефтчі». З ним часто відпрацьовували пенальті в молодіжній збірній. Ігор так само людина дуже спокійна. Зробить спершу паузу, а потім вдарить без шансів. Але то на перший погляд. Прорахувати можна було навіть Пономарьова.

Та всіх можна прорахувати. Мені, мабуть, поталанило, що майже всю дорослу кар’єру в нашому чемпіонаті провів на одному місці. Ми знали, як діє Валерій Ґаззаєв, Віктор Грачов, Рамаз Шенґелія, Олег Протасов. Усе тому, що ми довго одне проти одного грали. Звісно, іноді вигравав я, іноді вони.

- Після здобуття національного Кубка команді бодай якось віддячили? Чи в 1992-му було не до преміальних?

- Нічого, здається, не було. Хіба щось дрібне. Але я особисто був вдячний тренерам, цьому клубові і його керівництву, що вони зробили з нас людей, затребуваних за кордоном. На той час то був головний подарунок і заохочення. Іншого тоді очікувати було важко. В совєцькі часи отримували, здається, по 222 рублі зарплати і по 56 рублів преміальних за перемогу. Я вже казав, що найбільшими презентами тоді вважалися квартири й машини.

- Граючи у фіналі Кубка, ви вже знали, куди саме переходите?

- Так. Хоча у мене тоді було ще два варіанти – з Фінляндією і турецьким «Трабзонспором». Схилявся до останнього, але на сто відсотків впевнений не міг бути ні в чому. Іноді ситуація змінювалася за день. Хоча турки відразу дали зрозуміти, що хочуть бачити в команді нас із Юрою Шелепницьким удвох. Річ у тім, що з «Трабзонспором» ми два роки поспіль грали товариські матчі. Відповідно представники турецького клубу бачили нас на власні очі. В обох матчах «Чорноморець» перемагав, причому вигравали ми в Трабзоні, при цих божевільних уболівальниках. Врахуйте, що Трабзон – специфічний район, то не Стамбул, Ізмір чи Анкара. Тут люди жили за старими, жорсткими мусульманськими законами.

У цьому контексті згадалася історія, як ми відвідали притулок для дітей-сиріт. Наш клуб навідувався туди постійно, привозив подарунки. В цьому випадку ми були в сиротинці, здається, з гравцем збірної Туреччини Абдуллою Ерканом і поляком Яцеком Чизьом. Акція проводилася перед самісінькою відпусткою. Напередодні мені подарували за гру «Мерседес». Саме мав автівку прогнати і вирушати відпочивати.

Власне, на цьому «Мерсі» ми приїхали в дитбудинок. Трохи поспілкувалися й попрощавшись, збиралися прямувати на тренування. Та виходимо й помічаємо, що перед «Мерседесом» припаркувався фура. Вулички вузенькі, об’їхати неможливо. Місцеві жителі, звісно, нас відразу помітили – місто ж невелике. Хотіли допомогти, але водія знайти не змогли. Ми вже збиралися викликати таксі, однак люди кажуть: «Не треба». І вп’ятнадцятьох чи вдвадцятьох перенесли машину з нами в салоні на чотири метри в бік. Звісно, ми хотіли вийти. Але ці вперлися: «Ні, не треба». Ми були шоковані.

"Трабзонспор"-1992. Справа поряд з Гришком - Юрій Шелепницький

Команду в Трабзоні люблять до божевілля. Та добре, коли перемагали. Програємо – тоді ховайся. За ті три роки, що я виступав у «Трабзонспорі», ми вдома програли найлютішому ворогові «Фенербахче» лише раз. Тоді в нашому автобусі від вікон не залишилося й сліду. Ми, футболісти, сиділи на стадіоні. Таксі, щоб розвести нас, заганяли безпосередньо на територію арени. При цьому, щоб фанати не дай Боже когось не помітили, на задні сидіння ми лягали. А відвозили нас не по домах, а на базу, яку з усіх боків оточила озброєна жандармерія. Через кілька годин сіли на літак, перелетіли в Анкару і до наступного матчу готувалися вже в столиці. Добре, що наступний поєдинок був виїзним і ми здобули перемогу. Коли повернулися на рідний стадіон через тиждень, вболівальники вже трохи вгомонилися. Але більше ми «Фенербахче» не програвали. Собі дорожче (сміється).

- Нещодавно Україна була вражена тим, як у Стамбулі зустрічали новачка «Бешикташу» Дениса Бойка.

- Нас із Шелепницьким теж зустрічали. Аеропорт там невеличкий. До слова, прибули ми в Трабзон у супроводі Ахмета Аґа-Оґлу, людини, у якої своя будівельна фірма, яка співпрацювала з Чорноморським пароплавством, а трохи згодом будувала «Чорноморцеві» в Совіньйоні клубну базу. Саме Ахмет організував для нас матчі з «Трабзонспором». Та й той «Мерседес», за великим рахунком, мені теж Аґа-Оґлу подарував.

У контексті аеропортів для мене значно пам’ятнішою є зустріч команди після нашої перемога над «Астон Віллою» в 1/16 фіналу Кубка УЄФА-1994/1995. У складі бірмінґемців – 12 гравців різних збірних! У нас – добротна, але середнього класу команда. Проте виграли. В це ніхто не вірив, але ми це зробили. Цікаво, що я ще до матчу говорив хлопцям: «Ми їх переможемо. Бо вони нахабно, зверхньо поводяться». В підсумку вдома ми перемогли 1:0, а на «Вілла Парк», граючи півтайму вдесятьох, поступилися 1:2. Англійці були шоковані, їхній тренер Рон Аткінсон не міг збагнути, що трапилося. Прилітали ми не в Трабзон, а в Стамбул, але людей з’їхалися тисячі. До автобуса ми не йшли, а плили по руках. У підсумку, я так і не зрозумів, куди ділася моя сумка. Добре, що документи зберіг при собі. А годинник і решта цінних речей зникли. До автобуса ми потрапили лише з допомогою поліцейських.

- За ті три роки, які провели в Туреччині, встигли до цього божевілля звикнути?

- Важко було і не кожен зміг. Але, мабуть, не дарма мене там прозвали «Холодним Віктором». Чимало людей дивувалися, як мені вдається зберігати спокій при такій напрузі. Власне, в Трабзоні про мене досі пам’ятають. Нещодавно прислали присвячену мені велику газетну статтю у місцевій пресі, запрошують приїхати в гості. За «Трабзонспор» виступав колоритний бельгієць Жан-Марі Пфафф, але з воротарів у клубі найбільше згадують Шенола Ґюнеша і мене.

- Саме з Шенолом, але вже в статусі тренера ви перемогли «Астон Віллу»…

-…також виграли Кубок Туреччини, а виступи в Кубку УЄФА завершили зустріччю проти італійського «Лаціо». Обидва матчі програли по 1:2. Перемогти не могли, бо у нас тоді з різних причин півскладу випало. В когось травми, в когось іще якісь причини. Щоб перемогти команду такого класу, треба бути зарядженим максимально. Коли ж ми побачили, що не може один, другий, третій… В обоймі у нас 20 рівноцінних виконавців тоді не було. Від сили 15. Коли випадає п’ять людей, то претендувати на перемогу непросто.

- Пропущений вами від Роберто Рамбауді в домашньому матчі гол тривалий час можна було зустріти в нарізці воротарських ляпів.

- (Посміхається). З ким не буває? А взагалі проти римлян я з тріщиною грав. Мушу сказати, що за ту поразку нас не сварив взагалі ніхто. Досягненням вважали перемогу над «Астон Віллою». Якщо не помиляюся, до того турецькі клуби англійських не проходили жодного разу. Власне, на тому сезон можна було закінчувати.

- Але Кубок Туреччини ви все ж після Бірмінґема виграли.

- «Ґалатасарай» перемогли. А на початку сезону здобули ще й Кубок Президента (то турецький аналог Суперкубка). У цих турнірах беруть участь лише «Бешикташ», «Ґалатасарай», «Фенербахче» і «Трабзонспор». Власне, для нас то була друга поспіль така перемога.

- Крім того, «Трабзонспор» у сезоні-1994/1995 став другим у чемпіонаті, поступившись «Бешикташу» лише трьома очками…

- Дуже шкодую, що не стали чемпіонами в першому для мене сезоні в Туреччині. Тоді нас тренував бельгієць Жорж Лекенс. Ми перемогли «Ґалатасарай», «Бешикташ» і «Фенербахче», тривалий час лідирували. Але трапилася дуже дивна ситуація: поступилися вдома 0:1 «Коджаеліспору». Фактично, цим матчем ми віддали золото «Ґалатасараєві».

Досі не можу пояснити, що з нами тоді трапилося. Певні думки у мене були. Не виключаю, що за контрактом в разі чемпіонства Лекенс мав отримати божевільні преміальні. Та це лише припущення. Звісно, «Коджаеліспор» тоді мав гарну команду, в підсумковій таблиці навіть обійшов «Фенербахче». Але у нас було безліч можливостей забити, кілька разів арбітр мав призначати гостям пенальті, ще в двох ситуаціях рефері не зарахував два наших чистих голи. Наприкінці ж матчу провалюємося і Саффет Конджаклі, котрий у той час був одним з найкращих бомбардирів турецького футболу, забив єдиний у зустрічі м’яч. Ми були шоковані. Після матчу Лекенс лише промовив: «Я все зрозумів».

Після завершення того чемпіонату бельгієць Трабзон залишив. Шкода, бо грали ми при Жоржі дуже сильно. У нас був неймовірний азарт. Нас тоді реально боялися. Хоча видатних зірок у нас не було. Виділив би гарного нападника Хамі Мандіралі, капітана Юнала Карамана, котрий в 2002-му разом з Шенолом в статусі асистента тренера приніс Туреччині третє місце на чемпіонаті світу. У нас тоді було лише три леґіонери – я, поляк Чизьо і Шелепницький. Щоправда, Юрко довго лікувався, а потім його віддали в Ізмір. В сезоні-1993/1994 з Грузії приїхали брати Шота й Арчіл Арвеладзе, а влітку 1994-го додалися ще два їх співвітчизники – Кахабер Качарава і Бесік Берадзе.

"Трабзонспор"-1993/1994

Качарава був у Трабзоні недовго, але запам’ятався вже згадуваним матчем у Бірмінґемі. Основний час майже завершувався, ми поступалися 0:1, грали у меншості і після домашніх 1:0 додатковий час виглядав вже реальністю. Ми відбивалися весь другий тайм, причому робили це з останніх сил. В «Астон Вілли» всі гравці мого росту, тоді як у нас люди нижчі ледь не на голову. Вгорі виграти в англійців було неможливо. Я після передач з флангів тоді набігався по штрафній більше, ніж польові гравці.

Так ось, після чергової атаки господарів виносимо м’яч у середину поля. Там Качарава приймає м’яч, розвертається, а перед ним – три оборонці. Всі – величезні, з м’язистими ногами. Втекти від них Каха не міг за визначенням. То Качарава трохи пововтузився і з центрального кола вдарив у бік воріт. У цей момент оборонець «Вілли» підставив ногу і м’яч вийшов за лицьову лінію – кутовий. Воротар Найджел Спінк не встиг, щоб зупинити кулю, зовсім трохи. На подачу корнера в штрафний майданчик суперників пішло всього троє наших гравців. Троє! Після навісу в район дальньої стійки наш оборонець радше тікав від воріт і продовжив передачу потилицею. А там стояв Орхан Кайнак. Удар – і тиша, 1:1. До завершення гри три хвилини. В решту часу англійці влаштували нам божевільний штурм, але забили лише раз. Їхній поїзд вже пішов.

- То був один з найкращих матчів у вашій кар’єрі?

- Якщо брати турецький період кар’єри, то згадав би також зустрічі з мадридським «Атлетіко» в 1992-му, матчі проти італійського «Кальярі» в 1993-му, зустріч проти бухарестського «Динамо» в 1994-му. Особливо запам’ятався, звичайно, поєдинок на «Вісенте Кальдерон» у Мадриді. Він відбувався 4 листопада, саме після мого дня народження (Віктор Васильович народився 2 листопада 1961-го – авт.). «Атлетіко» в нас на полі виграв 2:0, а в домашньому поєдинку міг набити не менше. Було кому. За «матрацників» тоді грали Бернд Шустер, Паулу Футре, Донато. Ми півматчу грали в меншості. Але відстояв свої ворота недоторканими. Матч завершився 0:0.

Взагалі, в єврокубках мені щастило на авторитетних суперників – «Вердер», «Реал», «Монако», «Атлетіко», «Астон Вілла», «Лаціо». Але що показово – жодного матчу ні «Чорноморець», ні «Трабзонспор» не програли розгромно. Звичайно, ці поєдинки – особливі. Саме крізь такі матчі футболісти заробляють собі авторитет і розуміють, чого вони варті.

- Чому після трьох прекрасних сезонів ви залишили «Трабзонспор»?

- Причина проста – діти виросли. Річ у тім, що в 1992-му в Трабзоні ще діяло совєцьке консульство. Звісно, що з часом його закрили. А при консульстві здійснювалося навчання дітей. Коли діти були в першому-другому класах, ми в одній з фірм наймали викладачів, котрі знали англійську і турецьку мови. Це допомогло, бо син Андрій і донька Олександра вільно володіють турецькою й зараз. Я, до слова, теж можу розмовляти турецькою, але без практики трохи мову почав забувати. Думаю, повернувшись, через два-три тижні знання легко відновилися б.

Тоді ж, на початку 1995-го, за півроку до завершення контракту, підійшов до клубного керівництва і пояснив, що мушу вирішувати питання освіти. Четвертий клас, як-не-як. Отримав пропозицію відправити дітей у Стамбул. Відкинув такий варіант категорично. Трабзон зі Стамбулом розділяє 950 кілометрів. Та ще й Туреччина – країна зі специфічними звичаями. Тому й сказав, що буду повертатися додому. Керівництво клубу спершу вирішило, що я набиваю собі ціну. Мовляв, контракт завершується і хочу вибити для себе гарні умови. Коли ж зрозуміли, що на повернення націлився серйозно, один з керівників сказав мені: «Ти гарно заробляєш. Купиш потім дітям все, що треба». «Зачекайте, знань не купиш у жодному магазині» - відповів. Крім того, сподівався ще пограти в «Чорноморці».

"Трабзонспор"-1994/1995

- Варіанту, за якого сім’я б повернулася в Одесу без вас, не розглядали?

- Дружина Світлана пропонувала. Але відповів відмовою. «Ви там, а я тут? Не уявляю» - відповів. Розумів, що кар’єра завершується і постійне спілкування з сім’єю було найбільшою відрадою. Крім того, то були буремні 90-ті. Я б собі в Трабзоні раду якось дав, а ось за спокій дітей з дружиною в Україні хвилювався. Тому повернувся. Турки ж мені пропонували залишитися бодай на сезон.

Річ у тім, що після того, як я повідомив про бажання піти, до складу почали поступово підпускати 23-річного Нігата Тюмкаю, перспективного хлопця з моїм зростом. Тренера воротарів у «Трабзонспорі» тоді не було й із Нігатом після завершення тренувань займався я. Можливо, це вийшло випадково, бо хлопець мене про допомогу прохав сам. У підсумку на фініші сезону Шенол навіть довірив Нігатові зіграти кілька матчів в основі. Причому діяв дебютант справді добре. Шенол це оцінив і запропонував мені залишитися бодай з огляду на перспективи Нігата. «Його підтягнеш, а сам гратимеш в основних матчах, - казав тренер. – Потім залишишся повноцінним тренером воротарів».

- Нині під керівництвом Шенола Ґюнеша в «Бешикташі» грає Денис Бойко. Точніше, грає мало…

- Не знаю, які особливості нині, але мені у цього тренера працювалося надзвичайно комфортно. Тим паче, що Шенол – колишній воротар, дуже сильний воротар. Як людина Шенол надзвичайно спокійний. Був навіть випадок, коли тренер продемонстрував, що готовий ради гравців пожертвувати собою. Якось у Туреччині були вибори і футболістів хотіли втягнути у політику. Ті відмовлялися. Дійшло до того, що на базу приїхали люди зі зброєю. Навіть не знаю, чим би тоді скандал завершився, не залагодь Шенол конфлікту завдяки своєму авторитету.

Я цьому тренерові буду вдячним завжди. Одного разу Шенол підійшов і запитав мене: «Ти був у київському «Динамо»? Ти працював з Лобановським? Що він робив у таких ситуаціях?» А в мене була звичка конспектувати тренувальні заняття. Показав ці записи Шенолу. Потім помічав, що трохи видозмінені окремі тренування «за Лобановським» почали проводитися й у «Трабзонспорі». Шенол – вдумливий спеціаліст, котрого найліпше характеризують результати, показані його командами. Також відзначив би вміння цього тренера налаштовувати команду психологічно. У Ґюнеша ніколи не траплялося істерик, я не бачив його розгубленим. Завжди холоднокровний, впевнений у собі – не дарма він стільки пограв і потренував.

На мій погляд, Бойкові потрібно сконцентруватися на грі і робити те, що він робив тут, виступаючи за «Дніпро». Не думаю, що в Дениса можуть бути проблеми з Шенолом. Він ніколи не зробить для команди гірше. Якщо Бойко буде сильнішим, він буде грати.

- Можливо, Денисові бракує знання мови?

- Основні слова я вивчив через два тижні. Не думаю, що це велика проблема. Так, тренера іноді не розумієш, але для специфіки воротарської гри це не критично. Тактичні нюанси є, але їхня реалізація більше залежить від польових гравців.

- Ви вже казали, що маєте запрошення відвідати Трабзон. Давно там бували?

- Дуже. Постійно в роботі, часу немає зовсім. Але треба, мабуть, зібратися й поїхати. Гарний період життя, завжди згадую про нього з теплотою. Та й чимало друзів у Туреччині залишилося. При цьому чимало з них не пов’язані з футболом взагалі. Іноді, коли прилітаємо до Стамбула, дехто зі старих приятелів нас зустрічає. Нещодавно спілкувався через інтернет з людиною, яка допомагала «Трабзонспору».

- Чому, повернувшись в Україну, ви не змогли закріпитися у жодному клубі вищої ліги й аж до 1998-го, коли отримали запрошення від на той час першолігового «Чорноморця», виступала чи за любительський «Дністер» з Овідіополя?

- Коли повернувся, мені в Одесі сказали, що Олег Суслов збирається переходити за кордон й відповідно «Чорноморцеві» знадобиться воротар. Мовляв, на мене розраховують, тому порадили нікуди далеко не йти. Та я й сам не хотів переїжджати. Такий у мене склад характеру – прилипаю до якогось місця і нічого з собою вчинити не можу. Суслов невдовзі справді пішов, та про мене чомусь не згадали.

- Тоді у «Чорноморці» вже намітилися фінансові труднощі…

- Не знаю, можливо, мене не кликали через це. Сам проситися не став, а, мабуть, вартувало. Молодий був, дурний. Це я зараз розумію, що вартувало бути трохи гнучкішим. Зрештою, радий, що потрапив до Овідіополя, що доля звела мене з такою легендарною людиною, як Віктор Дуков. Віктор Іванович сам мені зателефонував. «Вітю, чим зараз займаєшся?» - питає. «Нічим особливим. Своїм бізнесом» - відповів. «Якщо маєш бажання, приїдь нам допоможи» - каже. І я погодився. Власне, мені було байдуже, де грати. Отримую задоволення від самого процесу гри в футбол. Навіть досі, коли виходжу побігати з сином. «Тату, тобі 50 років, а ти б’єшся, як божевільний» - каже Андрій. «Ну, вибач, якщо десь тебе зачепив. Просто так нас привчили» - пояснюю.

До слова, в Овідіополі теж паралельно працював тренером воротарів. Аж доти, доки Віктор Дуков сам не сказав, що «Чорноморець» хоче, щоб я йому допоміг. «Якщо ви так, вікторе Івановичу, кажете, то добре» - відповів. В одеському клубі тоді якраз змінилося керівництво. Всього за сезон ми повернулися до вищої ліги.

- В елітному дивізіоні ви довго вже не грали.

- Після першої ліги нашій команді було важко. Вже тоді почав розуміти, що поява великих грошей футбол до добра не доводить. У нас як зазвичай? Де великі гроші – там і команда. Гроші закінчуються – команда зупиняється. Навіть якщо всі ті гравці, які раніше давали результат, залишилися.

Найбільше переконався в тому, коли в 2008-2009-му став головним тренером «Чорноморця». Команда під моїм керівництвом спершу виступала непогано. Але матеріальної стабільності не було і тому на старті чемпіонату-2009/2010 довелося піти. Вдячний тим гравцям, які до мене прислухалися. Пояснив ситуацію чесно, сказав, мовляв, хлопці, є труднощі, треба потерпіти. Дехто, щоправда, дав задній хід. Почалося – те болить, се болить. То вже не футболісти. Але основна частина погодилася грати. Взяти Влада Ващука. То – справжній професіонал, який викладався сповна за будь-яких обставин. Так вже він вихований.

Сезон-2008/2009 ми завершили достойно, посіли десяте місце. То за умови, що з нас зняли шість очків. Якби не ця дискваліфікація, то для потрапляння в «зону єврокубків» достатньо було виграти лише одну гру. Сподівався, що в наступному чемпіонаті ситуація покращиться. Однак після відпустки фінансові питання у гравців залишилися. Хлопці підходять до мене, питають, а керівництва немає. Після того почало лунати зрозуміле: «Васильовичу, вибачте, але в нас є сім’ї, треба годувати дітей». Що я мав зробити, якщо кожне тренування розпочиналося з того, що біля моїх дверей стояло по шестеро-семеро гравців?

Сказав керівництву, що хочу піти, ще перед стартом чемпіонату-2009/2010. «Ні, залишайся, все буде добре» - запевнили. Але через кілька тижнів зрозумів, що мене годують лише обіцянками. Тоді повідомив про відставку в прямому ефірі, по телебаченню. Я ж розумів, що достукатися до гравців, які не отримують грошей, складно. Зараз час такий: якщо не заробив – ти ніхто.

- Не шкодуєте, що пішли? Може, вартувало потерпіти, попрацювати на тренерське майбутнє?

- Що зробив, те зробив. Потім ще попрацював трохи в «Чорноморці», очолюючи дубль, а загалом віддав клубові на тренерських посадах і на посту директора клубної ДЮСШ 12 років. Пішов, бо сприймаю підготовку футболістів трохи по-іншому, ніж її розуміють у клубі. Ті хлопці, які виступали за дублюючий склад спершу під керівництвом Ігоря Наконечного, а потім у мене, нині складають основу першої команди «Чорноморця». Хоча тоді говорили, що у цих гравців немає перспективи. Розумієте, тренерові в наших умовах працювати складно. Бо залежати доводиться від багатьох факторів, не пов’язаних із суто тренерською діяльністю.

- Ви зараз якось пов’язані з «Чорноморцем»?

- Ні. Півроку тому написав заяву. У них в клубі своє бачення, у мене своє. Ні з ким не сварився, а просто сказав, що так працювати не буду. Завершив діяльність на посаді спортивного директора ДЮСШ «Чорноморець». При мені вперше команди відразу чотирьох вікових категорій потрапили до фіналу чемпіонату України. Але сказали, що то не те. Що ж, нехай.

- Чим займаєтеся зараз?

- Допомагаю синові, який займається будівельним бізнесом. Маю більше часу для внуків – Андрієвого синочка Артема і Сашиної доньки Соні. А вириватися кудись з Одеси не можу, бо другий рік важко хворіє теща. До речі, Артемчик, якому невдовзі буде чотири, теж буде футболістом. Він у нас кучерявий. Марадона! (сміється).