Ґабор Вайда: Після розмови Габовди з Решком до Львова з Києва приїхали ревізори

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу легендарний воротар "Карпат" розповів про внутрішню кухню з життя зіркової львівської команди 70-х – вредного Покору, віртуоза Хижака, "пса" Савку, "танка" Кульчицького, Габовду, який міг два дні пити, а потім вирішував долю матчів. А ще – про своє дивне видіння, коли серед матчу пан Вайда немов опинився в окопі, поперед ворожого танка.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю – "Коли совєти вбили батька, мені не було й року"

- Пане Ґаборе, Янош Габовда справді міг поміж карпатівців випити найбільше?

- Пригадується історія, яка трапилася в 1971-му. Виграємо вдома з однаковим рахунком 3:1 три поспіль матчі – у мінського та київського "Динамо" і ростовського СКА. То за умови, що проти киян через травми не могли грати обидва центральних оборонці – Поточняк і Валерій Сиров. Більше того, на початку зустрічі зламався ще й Іван Ґереґ і довелося Юстові випускати на лівий фланг оборони Анатолія Рибака. Толик мав шалений удар з лівої. Щойно він вийшов, як першим дотиком вгатив метрів з 28-ми. М’яч влучив у поперечину, від неї Євгенові Рудакову в вухо і залетів у ворота. То був другий гол, а перший Габовда забив головою. Наприкінці ж першого тайму той же Рибак зі штрафного забив утретє.

1971-й. Вайда випереджає динамівського нападника Анатолія Пузача в матчі, який "Карпати" виграли 3:1

Після матчу Габовда зустрівся зі Стефаном Решком. "Щоб гру обговорити". Вони ж народилися в одному селі – Ключарках Мукачівського району. Випили по 50 грамів і за розмовою Янош проговорився, скільки нам за цю перемогу заплатили. Трохи прибрехав, перебільшив, а через два дні до Львова з Києва прибула ревізія, перевіряли зарплатні відомості клубу "Карпати". Виявилося, що все гаразд.

Але мова не про те. Після перемог над киянами і мінчанами ми приймали СКА. Напередодні матчу Габовду розшукували дві доби. Чудака у Львові не було взагалі. Решта команди готувалося до матчу на базі. І ось у день гри приводять Яноша о п’ятій ранку. Знайшли його десь у ресторані в Радехові. "Поставте мені ящик кефіру і щоб я вас тут до п’ятої вечора не бачив. Нікого" - сказав Габовда тренерам. Янош відіспався, попив кефіру, постояв під душем, а о сьомій виходить у складі і забиває ростовцям головою один з трьох м’ячів. "Хлопці, па-па, я пішов, мене вже чекають" - жартує.

- Натомість Остап Савка розповідав UA-Футболові, як естонський арбітр Еуґен Хярмс не зарахував у ваші ворота чистий гол від нападника "Крильєв совєтов" Бориса Казакова.

- Куйбишевці у тому році були єдиною командою, яка відібрала у "Карпат" три очки. Вони перемогли нас удома і зіграли внічию у Львові. Епізод, про який згадував Остап, трапився хвилині на 20-й. Кульчицький любить розповідати, що до воріт було метрів 40, але то перебільшення. Метрів 20-25, не більше. Казаков володів страшенної сили ударом. Він влупив той м’яч по воротах під табло на "Україні" зльоту так, що я навіть не встиг підняти рук. М’яч пролетів мені над головою і вилетів у поле аж за 16-метрову лінію. Хлопці розповідають, що м’яч вдарився не в каркас воріт, а в дошку, яка слугувала перемичкою за ворітьми. Петя Данильчук підхопив м’яч першим і зі злості вибив його вперед. Вийшла передача на Ліхачова. Генка втік від оборонців і ми на контратаці ледь не забили. Але на трибунах гул. "Товаришу воротар, був гол?" - підійшовши до мене, запитує Хярмс. "Я тричі перехрестився, щоб той м’яч у мене не потрапив. А був гол чи ні – не знаю" - відповів, як є.

- Ви згадали про ті ворота під табло. Читав, що ви постійно намагалися вибирати.

- То правда. У тих воротах мені було якось комфортніше, тому волів перший тайм проводити у них. Хоча, здається, атакувати "Карпати" теж більше любили саме на цей бік. Але один курйозний гол у ці ворота таки пропустив. Передувала йому епопея навколо кубкового чвертьфіналу з тбіліським "Динамо". Перший матч у Львові завершився результатом 0:0. На виїзд приїхали в п’ятницю, а гра у неділю. Та після прильоту в мене страшенно розболівся зуб. Нас поселили на заміській базі, до цивілізації далеко. "Поїхали, вирвемо" - благав лікаря. "Не хвилюйся, пройде" - каже той. Та не проходило. В п’ятницю, суботу і неділю. Був певен, що грати не зможу. Але Полосін зачитує склад – я в основі! Виходячи на поле, думав: "Зараз вам влаштую!" Грав, очікуючи, що мене хтось вдарить, аби забути про біль. Був готовий роздерти своїх і чужих. Мене таки справді вдарили. На 50-й хвилині Ґіві Нодія забив гол, а мене зі струсом мозку винесли з поля на ношах.

- Іштван Ковач, який вас замінив, став героєм гри.

- Бо не пропустив пенальті від Нодії? Треба було бачити, як то було. Пенальті арбітр за рахунку 1:1 призначив після того, як після передачі на наші ворота в карному майданчику впав Муртаз Хурцилава. Було там порушення чи ні, але арбітр вказав на позначку. Так ось, Нодія, виконуючи пенальті, так зарив ногою в землю, що м’яч не полетів, а повільно пострибав до воріт. Якби грузини знали правила, то могли б цим скористатися – інший гравець міг побігти і добити м’яч у ворота. Ковач стрибнув у лівий кут, а м’яч був спрямований вправо – покотився і за півметра за лінією воріт зупинився. На тому й усе – "Карпати" вийшли до півфіналу. А розчарований Нодія начебто виїхав у гори і три дні сидів у якихось печерах. Жарти жартами, а вболівальники погрожували його роздерти.

- Роман Хижак після цього матчу теж начебто відзначився.

- То був номер, якого більше не бачив у житті. Впродовж матчу Ромко міг Хурцилаві чи Додику Дзодзуашвілі, збірникам СССР, 10-15 разів засунути м’яч між ніг. Для грузина більшого приниження немає. Так ось, щойно ми тоді прилетіли, як лунає дзвінок. "Хижак приїхав?" - питають російською з грузинським акцентом. "Так". "Ой, що з нами буде?!" Думаю, то Додик телефонував. Зазвичай Роман грав на краях. Але в цьому конкретно взятому випадку він змістився до центру. Отримав на вході до штрафного майданчика передачу, а на зустріч – Хурцилава і Дзодзуашвілі. Хижик якось так фінтанув, що Муртаз з Ревазом зіткнулися головами і попадали. Ромко перекинув через них, лежачих, м’яч, виходить сам-на-сам з воротарем і зовнішньою стороною стопи б’є неточно. 80 тисяч грузинів здіймаються зі своїх місць і скандують: "Хижак – герой!"

Після матчу Ромка справді забрали десь у гори, там поїли, а привезли в компанії "аеродромів" (людей у кавказьких кашкетах – авт.), точніше, ледь не принесли перед самим нашим вильотом до Львова. Розумієте, Хижак отримував задоволення не стільки від голів, скільки від самого процесу обігрування суперників. Для суперників образливо, але у тому й річ, що на Хижого не злився ніхто. Він був вельми добродушний. Подивиться на тебе своїми блакитними очима – й пробачаєш усе. Роман міг грати у збірній. Якби так шалено не пив. Власне, ця вада його, здається, й згубила. Начебто пив на кухні з сусідами чи якимось випадковими знайомими й вони вкоротили Хижакові віку.

…Я ж тоді після прильоту з Тбілісі наступних дев’ять днів пролежав вдома. За весь цей час до мене ніхто не зайшов, не запитав, як почуваюся, тренери не цікавилися, чому мене немає на тренуваннях. І лише 3 квітня (а матч відбувався 4-го) приїжджає Сусла. "Чому тебе немає на базі? - питає. – Вдягайся, їдемо. Завтра будеш у складі". На свою біду погодився. Борис Кох забив мені єдиний у грі м’яч прямим ударом з кутового. Річ у тім, що перед виконанням корнера Борис переглянувся з одним з партнерів за командою. "Мабуть, буде навіс на ближню стійку" - думаю. Кох розбігся, я зробив крок уперед, а Борис закрутив м’яч у дальню "дев’ятку".

"Карпати"-1972

- Наскільки мені відомо, один з матчів у чемпіонаті проти того ж тбіліського "Динамо" теж був для вас особливим.

- Мабуть, мова про той, який відбувся 6 жовтня 1972-го (у пана Ґабора фантастична пам’ять на дати – авт.). Спека в Тбілісі була страшенна. Наприкінці першого тайму "горимо" 0:2. Стрибнувши за м’ячем, відчув у спині різку біль. Загрозу якось відвів, а піднятися не можу. Почав розтирати те місце кулаками, але не допомагало. Боліло нестерпно. Потім виявиться, що заробив собі в тому матчі травматичний радикуліт. У перерві кажу Бубукіну: "Валентине Борисовичу, спина спокою не дає, не можу грати". "Ты струсил?" - питає тренер. "Да заради Господа…" В другому таймі у воротах вже був Сашко Швойницький. Господарі нас добили і виграли 5:1. Впродовж усього жовтня лікувався, не зіграв жодного матчу. Лікарі не могли вдіяти абсолютно нічого. Але в листопаді "Карпати" мали летіти на Кубу. "Поїдеш з нами?" - питає Бубукін. "Ні, що я там буду робити?" - відповідаю. "Відпочинеш, позасмагаєш на пляжі, будеш вигріватися" - каже тренер.

За два роки до того я ж літав на Кубу і не зіграв там жодної гри. Причому Юст не пояснював мені, чому не виставляв. Готуюся до кожного матчу, а на поле виходить Швойницький. Ернест Ервінович хитрий, на мої запитання відповідав: "Не граєш – то піди собі випий пива". І лише коли поверталися додому, Юст сказав: "Я тобі дав перепочити. Ти ж з 40-ка 34 матчі в першій лізі відіграв".

1972-й. Карпатівці на Кубі

Натомість у 1972-му все було трохи інакше. Хвилин за 15 до початку першого матчу на Кубі Бубукін каже: "Роздягнися в запас". Перевдягнувся, вийшов, але навіть на лаві сидіти не можу. Лежу. Благо, на місцевому стадіоні з одного боку трибуна, а з іншого - поляна. Але на 15-й хвилині після флангового прострілу могутній чорношкірий нападник кубинців влупив Швойницького так, що голова роздулася, як огірок. Сашко лежить без свідомості, а Бубукін кличе мене: "Іди ставай у ворота". "Я?!" – перепитую. "А що я?" - Бубукін демонстративно погладив свою лисину. Довелося виходити. Перший удар полетів ліворуч від мене. Поки ліг, м’яч уже поставили на центр. Проте я з того страху підскочив так, що біль відійшов зовсім, наче рукою зняло. Той матч відіграв впевнено, хоча ми й програли 1:3, а потім виходив на поле у всіх інших поєдинках кубинського турне. Не дарма ж мудрі люди розповідають, що майже нерухома людина в разі пожежі може вхопитися з ліжка, взяти відро і бігти гасити вогонь. Те саме сталося й зі мною.

Тоді на Кубі дуже класно відіграв Едвард Козинкевич, багато там забивав. Після стартових 1:3 наступних два матчі ми виграли переконливо. А перед заключним поєдинком нам кажуть, що існує домовленість, що ця серія має завершитися з балансом 2:2. Та на самому початку зустрічі забиває Козинкевич. У відповідь "Карпати" почав "душити" суддя. Не випускав нас із власної половини, двох футболістів вигнав з поля. Причому як вигнав? В одному з епізодів суперника врізав Остап Савка. Піднявся й сховався за спини. Арбітр не став розбиратися і показав червону картку Поточняку. "А мене за що?" - питає Ростик. "Ви всі на одне обличчя, ґрінґо" - відрубав суддя. Мабуть, дотисли б тоді нас. Але на 59-й хвилині почалася злива. Коли блискавка вразила дерево, суддя втік з поля першим. Інші учасники матчу побігли за ним. Так той поєдинок 1:0 і завершився.

Ґабор Вайда і дружина Едварда Козинкевича Оксана

- Карпатівці вашої епохи ту поїздку постійно згадують з особливими емоціями. А вам більше запам’яталася Куба чи африканське турне з "Зенітом"?

- Куба – то щось особливе. А з "Зенітом" ми спершу полетіли в Замбію. Одну гру там програли, дві виграли. Замбія цікава тим, що там відкритими методами добувають мідь. Копнеш землю на сантиметрів 20 – і вже мідна руда. Після того провели дві гри в Уґанді. Спочатку – з чемпіонами цієї країни, командою, яка складена з в’язничних наглядачів. Один з тих матчів виграли 8:1. Коли забили вшосте, їхній воротар, нікому нічого не сказавши, пішов з поля. Після того зіграли 1:1 з національною збірною Уґанди, яку тоді тренував німець Буркхард Папе. Але найцікавіше, що в кожному з матчів того турне нам били пенальті. Причому хвилини до 15-ї. Нічого дивного, адже судді місцеві.

Те саме коїлося в Ефіопії. Матч грали столиці Аддіс Абебі. Звичний вже ранній пенальті я відбив. Суддя не вгомонився і продовжив тиснути. Ми не могли вийти зі своєї половини. Сумбурні спроби суперників забити теж, щоправда, особливих труднощів для нас не складали. І тут отримую по своїх воротах щільний удар. Витягую правицю, однією рукою фіксую м’яч намертво й відразу викидаю його в центр поля на Бурчалкіна. На трибунах – повнісінька тиша. А на стадіоні було тисяч 30 народу, всі вдягнені у білі накидки. "Що ти накоїв?" - питає після матчу Фальян. "Заспокоїв їх" - відповідаю. Так той матч 0:0 і завершився. Взагалі, ми тоді в Ефіопії всі три матчі нічиїми завершили. Виграти нам не дозволили.

Поруч із нами товариські матчі в Ефіопії тоді проводив "Лідс Юнайтед". Англійці жили з нами в одному готелі. Взяли за один з матчів 30 тисяч доларів і перемогли 2:0. Пізніше Фальян розповідав, що ефіопські мільйонери зацікавилися, хто ж із цих команд сильніший – "Зеніт" чи "Лідс". Африканці були готові проспонсорувати нашу участь у поєдинку, Фальян начебто погодився, але виходити на поле проти англійців нам тоді заборонило КҐБ. Шкода, бо, може, трохи б заробили. Нам впродовж того африканського турне платили по п’ять доларів добових. Тим все й обмежувалося. А за десять днів перебування в біднішій на тлі інших Уґанді нам взагалі дали по три долари. Виходить, за місяць заробили 130 доларів.

1969-й. Зенітівці Павло Садирін, Лев Бурчалкін і Едуард Шаповаленко в Замбії

- Пане Ґаборе, ви, мабуть, погодитеся, що цей міжнародний досвід цінний найперше з туристичної точки зору. З єврокубковими матчами проти румунської "Стяуа" в 1970-му їх не порівняти.

- Безперечно. Ми поступилися румунам найперше тому, що не знали цієї команди. А там півскладу – збірники Румунії. У Львові ми програли зокрема й через мене. Поле було мокрим. Вибиваючи на 88-й хвилині м’яч вправо на Бодю Грещака, я трохи послизнувся. Гості виграли верхову боротьбу і спрямували м’яч у напрямку наших воріт. В принципі, Ростик Поточняк мав зіграти на перехопленні, але через те таки мокре поле він спіткнувся, Ґеорґе Тетару вийшов зі мною віч на віч і проткнув м’яч піді мною. Ця невдача мене так розчарувала, що до тями не зміг прийти навіть у наступному поєдинку проти "Кайрата" в Алма-Аті. Знов допустив помилку. Мав таку звичку – ловити м’яч однією рукою. На цей раз помилився. Відразу після того Юст мене замінив. "Що ти піжонишся?" - каже.

Власне, після того матчу не виставив мене тренер і в Бухаресті. Не знаю, може, буде не дуже етично з мого боку, але Михайло Лупол, який мене замінив, той поєдинок просто завалив. То за умови, що "Карпати" грали прекрасно. У перерві перекинувся кількома словами з одним із лідерів "Стяуа" Лайошем Сетмеряну. Спілкувалися угорською. Річ у тім, що Лайош – етнічний мадяр, його прізвище адаптоване під румунський стиль угорське Сетмері. "Ви нас сьогодні переможете" - каже мені Сетмеряну. Щастя "Стяуа", що Лупол у тій грі помилявся аж так часто. Не був Михайло готовий до матчів такого рівня і нічого тут не поробиш. Після Бухаресту він за "Карпати" більше не грав.

- Юст визнав свою помилку?

- Ні. Ернест Ервінович був людиною норовистою. Звичайно, не один Лупол винен. Міг не призначати пенальті німецький арбітр Ґюнтер Менніґ. Ліхачов також був невдоволений адідасівським м’ячем, яким ми проводили львівську зустріч. М’яч "жувався", наші футболісти до таких м’ячів не звикли. Мені ж за підсумками того протистояння запам’ятався епізод наприкінці першого тайму домашнього матчу. То коли я вилетів з воріт і потягнув з "дев’ятки" потужний удар від Тетару. Саме у ті ворота, під табло. Угорський арбітр Іштван Жолт, який судив зустріч, підбіг і промовив одне слово: "Нодьсери". То "прекрасно" угорською. Зізнаюся, я й сам не міг второпати, як дотягся до того м’яча.

"Карпати" напередодні першого матчу проти "Стяуа"

Хоча іноді стрибучість мене підводила. Грали ми на стадіоні СКА у Львові в 1971-му матч 1/8 фіналу Кубка проти "Паміра". Дощ, поле у багнюці. В одному з епізодів м’яч летить у метрі від дальньої стійки. Вартувало залишатися на місці, але я вилітаю. До м’яча таки дотягся, але випустив його з рук і нападник суперників Володимир Ґулямхайдаров зрівняв рахунок – 2:2.

- На цей раз Юст вас не карав?

- Ні, хоча грав тоді Сашко Швойницький. Перед матчем-відповіддю таджики не сумнівалися, що переможуть, та ми перемогли 0:1. Мені більше запам’ятався виїзд до того ж Душанбе на матч 1/16-ї Кубка в 1972-му. У Душанбе летіли через Москву. Але я з командою не полетів. Будильник не спрацював. Ніколи того Покорі не забуду. Ми ж, нагадую, в одному будинку жили – він на третьому поверсі, я на четвертому. О шостій ранку Ромко вийшов з хати й подивився на моє вікно – темно. А ми ж разом мали на тролейбусі добиратися в аеропорт. Та Покора приїхав сам і мовчить. Коли оголосили повідомлення про посадку, хтось усвідомив, що немає Вайди. Їдуть за мною "Побєдою" начальника команди, або "малим Мікльошем", як ми її називали. Будять мене. Наспіх вдягаюся, але швидко заїхати неможливо, бо ж рання весна, ожеледиця. Коли приїхали в аеропорт, літак показав нам хвіст.

Мікльош вирішує відправити мене наступного дня. Прилетів у Душанбе в день гри, о п’ятій чи шостій ранку. Розраховував, що Юст мене не поставить, але виявилося, що мушу виходити в основі. В Душанбе випав сніг, грати важко. Сили у мене немає зовсім, у воротах мучуся. Після першого тайму програємо 0:1. На щастя, незадовго по перерві Кульчицький рахунок зрівняв. Ігор усім розповідає, що то він так бив, що у нього такий сильний удар, але ми ж усе розуміємо. Куля виконував навіс зліва, а В’ячеслав Бубенець, вийшовши на перехоплення, до м’яча дотягся, але у руках його не втримав і закинув собі у ворота. Наче Філімонов після удару Шевченка в 1999-му. Наприкінці гри за нас забили два Романи – Шподарунок і Хижак. Ми перемогли 3:1. Але я "не злим, тихим" згадував Романа третього.

Покора є Покора. В угорців є таке поняття як "кумівське вино" То – вино, наполовину розведене водою. Тому, що кум ніколи не платить. То й Покора у мене такий кум. Позичить гроші і не віддає. "Маю, - каже, - але не віддам". "Чому?" "Бо ти мій кум". Роман – хлопака вредний. Не дарма його в команді називали "Вітерком". Він мав прекрасний удар з обох ніг. А ще міг врізати будь-якого суперника. Противний, неприємний гравець. Десь ущипне, десь вдарить. Пригадую збори в Угорщині. Там він з центрального кола не вибігав жодного разу. В одному з матчів Ромко зачіпав свого мадярського візаві з перших хвилин. Раз вставив, другий, третій. Мадяр не витримав, відвернувся, дав Покорі по обличчю і пішов з поля. Покора грав добре у першій грі і останній. Може, здоров’я бракувало. Броварського перебігати Роман точно не міг. А Кульчицький – то взагалі танк. Савку перебігати теж було неможливо. Остап грав як пес – чіплявся за когось, сам не грав і другому не давав. Удар Сава мав сильний, але не поставлений. На тренуваннях куди тільки той м’яч після його ударів не літав! Я навіть не реагував, бо розумів, що у ворота Остап не влучить.

За сезон Савка міг забити у двох-трьох матчах. Якось він поклав три "Локомотиву". "Все, Саво, тепер будеш забивати, станеш найкращим бомбардиром" - казав йому. "Ґаборе, більше я не заб’ю" - відповідає Остап. Гарно бити в нашій команді вмів Броварський. А Ґиника Ліхачова перед матчами завжди прохав мене порозминати. Бо знав, що він б’є точно і по-різному, була змога і впасти в обидва боки. І пострибати. Сава ж як ковирне той м’яч, то або в ліс полетить, або в вухо комусь влучить.

Так чи інакше, півоборона у нас була сильна. Настільки, що навіть Володя Булгаков у 1970-му почав з обойми випадати.

- Чому Юст не залишився на посаді наставника після дебютного для "Карпат" сезону у вищій лізі?

- Ним було невдоволене керівництво. Ернест Ервінович був людиною ґоноровою. Він чув за спинами розмови, мовляв, команда пристойна, а результату немає. Думаю, тренера то зачіпало. Хоча то мої здогадки. Юст рідко розкривався, емоції тримав при собі. Та ще й результати пригнічували. Начебто все було гаразд. Перше коло в 1971-му ми завершили п’ятими, зате в другому не виграли жодного матчу. То я помилюся, то нападники не можуть забити. З 15-ти матчів 11 ми завершили нічиїми і чотири програли. Чи то суперники приноровилися до нашої тактики, чи то у нас був якийсь спад? Наче й постійно атакували, а нічого не виходило.

Шкода, що Юст пішов, бо нам, футболістам, з Ернестом Ервіновичем було цікаво. Можу сказати, що з приходом Анатолія Полосіна команда почала валитися. Причина тому – не лише зміна тренера. Пішов з команди Габовда. Яноша Тарас Шулятицький збаламутив. Шуля був хитрим хлопцем. Тарас до складу "Карпат" не потрапляв і під час якоїсь гулянки почав намовляти Яноша: "Давай підемо у Вінницю, бо у Львові нас недооцінюють, насміхаються". Габовда послухав і у нас виникла проблема з центральним нападником. Володя Данилюк на цій позиції замінити Яноша не міг. Як і Ромко Шподарунок.

- У підсумку на зміну Полосіну прийшов Бубукін. Згодні з Грещаком, Кульчицьким, Данилюком, що то було призначення політичного характеру?

- Не знаю, скільки там було політики, але Бубукін у Львові був чужим. З футболістами він поводився некоректно, несолідно. Бо як, скажіть, сприймати такі вчинки? Граєш в основному складі – їсиш канапку з ікрою. Та коли наступного тижня потрапляєш у дубль – вже отримуєш бутерброд з ковбасою. Який стосунок має харчування до місця у складі? Я не сприймав Бубукіна взагалі. По-перше, важко пережив відставку Юста, довго не міг зрозуміти, навіщо його прибрали. По-друге, з Бубукою було справді важко. Складна людина.

- Взагалі не знаю людей з "Карпат" тих часів, які говорили б про цього тренера щось добре.

- Щось у Валентині Борисовичі було відштовхуюче. Наче й компанійський, постійно розповідав анекдоти. Але тих рис, які відштовхують, було більше. Як наслідок, ми перестали почуватися однією командою. До окремих футболістів Бубукін взагалі ставився зневажливо. Кульчицького прибрав, Данильчука, Сирова, Грещака. Вони ж ще могли грати.

"Карпати" часів Бубукіна

- Кар’єру ви завершили після сезону-1973, 29-річним.

- Бубукін хотів мене позбутися ще після 1972 року, перед Кубою. Але завдяки тим матчам ще на рік залишився. Точніше, залишився тому, що клуб не зміг домовитися про перехід Олександра Ракитського з московського "Торпедо". У Львові Сашко опинився лише через рік.

У 1973-му ми грали жахливо. Програвали і вдома, і на виїзді. Розраховували, що виправимо становище, коли проводили три поспіль матчі вдома. Але де там! Спочатку нас обігрує 3:5 московське "Динамо" (чотири голи мені тоді забив Анатолій Кожемякін), потім отримуємо 1:3 від "Динамо" тбіліського. Залишався матч з "Араратом", який на той час був чинним чемпіоном і володарем Кубка СССР. Перед матчем нас тримали на базі весь тиждень. Прочухана від керівництва отримували щодня. Неділі, коли мав відбуватися поєдинок, очікували з нетерпінням. Хотілося, щоб той тиск нарешті завершився. На гру вийшли злими, дуже заведеними. Зі мною такого не було ніколи в житті. Ще до перерви забили єреванцям тричі. В перерві оборонець суперників Аркадій Арутюнян, з яким ми були добре знайомі, підбігає: "Ґаборе, не забивайте нам більше". Так і виграли той матч 3:0.

Але для мене цей матч був особливим з іншої причини. Десь хвилині на 18-20-й мене переклинило так, що не можу пояснити, що то відбувалося, досі. Мені уявилося, немов іде війна, я сиджу в окопі, в обох руках гранати, а перед очима насуваються танки. Але ж я на футбольному полі! Відходжу і думаю: "Зовсім поїхав мізками". Та минає дві хвилини і уява закидає на вулицю Федьковича. Дивлюся – б’ють Покору. Що то було? Хотів запитати лікарів, але досі так і не наважився. Ще скажуть, що я божевільний. Хоча нічого схожого зі мною не траплялося ні до, ні після того.

- Мабуть, у 29 зав’язувати з футболом ще не хотіли?

- Не дуже й рвався виступати. Хотів мене забрати в сімферопольську "Таврію" Сергій Шапошников. Але щось не склалося і я вирішив, що пора закінчувати. Вочевидь награвся. Футболу з мене було досить. Хоча трохи згодом "реанімував" мене Покора. Покликав виступати за команду села Керниця в чемпіонаті області. Вийшло майже випадково. Сиділи з Ромком у мене в хаті і снідали. "Поїхали сьогодні, подивишся, як ми граємо" - пропонує Покора. Роботи не було, тому погодився. Сіли в машину й поїхали. "Може, пограєш за мене сьогодні?" - ошелешив запитанням Роман. "Як? Я ж незаявлений". Той без слів витягує папку і виймає папір. Виявляється, Покора взяв у моєї дружини фотокартку, пішов у Федерацію і, нічого не кажучи, вніс мене до заявки. Мені в той час було в межах 40-ка років. "Так форми ж немає" - кажу. "Форма є. Бери грай".

Приїхали на гру в Ходорів. На п’ятій хвилині б’ють по моїх воротах. Поле нерівне, м’яч у мить, коли я впав, вдарився в горбик і перелетів через мене у "дев’ятку". Народ на трибунах почав реготати. Я розлютився. "Хрін ви мені більше заб’єте" - думаю. Давав прикурити і своїм, і чужим. Налаштувався й більше не пропустив. Виграли 2:1. Так Покора затяг мене у футбол вдруге. Ми потім навіть у першості колективів фізкультури по Україні їздили.

- Між 1973-м і часом поновлення кар’єри на любительському рівні – цілих десять років. Чим займалися увесь цей час?

- Пішов працювати на м’ясокомбінат – спершу у Львові, потім у Стрию. Харчовій промисловості віддав 15 років життя. Закінчив Інститут харчової промисловості, мав, відповідну освіту й друзі помогли влаштуватися. Довгі роки був начальником цеху холодильників. То була пекельна робота. Особливо в Стрию, де перероблялося по 100 тон м’яса за добу. Майже всю продукцію ми відряджали до Москви, Єревана, Сочі, Адлера. І лише у 1990-му, коли "Карпати" відроджувалися після семирічної паузи, мене в клуб на посаду начальника команди зманив Мікльош. З того часу працюю в "Карпатах" на різних посадах вже 27 років.

Футбол у той час, поки працював на м’ясокомбінаті, фактично випав. Правда, по ветеранах бігав постійно, майже до 70-ти років. Зупинився, бо коли немає сил, то не отримуєш задоволення. А взагалі ці ветеранські баталії дарували море емоцій. Нас запрошували на турніри й свята. Часто грали в міні-футбол у Польщі. Показували місцевим командам, як треба грати. У нас компанія була солідна – Сиров, Володя Безуб’як, Толик Саулевич, Олег Родін.

Поїхали ми якось у містечко Явора Старосамбірського району, яке тоді святкувало 700-ліття. Місцевій команді зараз покійний Георгій Кірпа подарував 50 комплектів форми. Зрозуміло, що проти нас хотіли грати всі. "Лаву запасних" хлопці влаштували в шопі поруч з полем. Коли м’яч з того боку виходив, п’ятеро чоловік сходило, а п’ятеро нових вибігали. З іншого боку поруч з бічною лінією стоїть приватний будинок. Виходячи з хати, господар відразу опиняється на полі. Навпроти дому – криниця. Одним словом, виходить з дверей той чудак у ґумових чоботях. Злий, що йому заважають, взяв коромисло і йде через поле по воду. У цю мить під ноги чоловікові підкотився м’яч. Той як влупить з усієї люті – м’яч влучив точно в дальню "дев’ятку моїх воріт! Я саме вийшов на передню стійку і не встиг зреагувати. Ми повзали зі сміху. Гол суддя зарахував і матч завершився внічию 2:2.

- Борис Рассихін в інтерв’ю UA-Футболу розповідав, що ви зараз ще стометрівки бігаєте.

- У нього будинок довгий. Дам прискорення вздовж нього й виглядає, наче стометрівка. А ще Борис Андрійович сказав вам, що я вино п’ю. То неправда. Якраз вина я й не п’ю (сміється).