Футбол Юхима Школьникова: про боксерське прізвисько, автокатастрофу Буковини та позаштатну роботу в Ізраїлі

В українському футболі є чимало відомих тренерів, які за роки роботи здобули любов і повагу багатотисячної армії вболівальників. Один із них – Юхим Школьников, який залишив про себе добру пам'ять у рідному Чернігові, Вінниці та Чернівцях. Цікаво, що в команди кожного з цих міст як наставник він запрошувався по кілька разів – настільки цінували його професійні та людські якості люди, які ними опікувалися. Цінували тренера й в інших клубах, де він трудився.

Через тринадцять років після відходу Школьникова в інший світ автор цих рядків виявив у своєму архіві три історії з його тренерської біографії, про які фахівець йому розповідав. Кожна з них публікується вперше.

"МЕНЕ ПРОЗВАЛИ КАССІУС КЛЕЙ"

- Коли я був молодим тренером-початківцем, нерідко доводилося боротися з необ'єктивним суддівством не зовсім педагогічними прийомами, - згадував Школьников. - Мені запам'яталися два такі випадки. Один із них стався у Кіровограді, де "Десна" грала з місцевою "Зіркою". Під час атаки на наші ворота нападник кіровоградців отримав м'яч, перебуваючи у положенні "поза грою". Воно було настільки очевидним, що ні захисники, ні воротар "Десни" навіть не намагалися йому перешкодити. Однак відмашки арбітра на лінії не було. Гравець господарів поля наблизився до порожніх воріт і спрямував м'яча у сітку. Коли суддя вказав на центр, нашому обуренню не було меж. Як же так, повне суддівське свавілля! Після цього я вирішив помститися лайнсменові. Роблю заміну, виходячи разом із резервним гравцем до краю поля – нібито даю йому останні вказівки. Наблизившись до бокового арбітра, я непомітно схопив його пальцями за тіло. Мій щипок був настільки сильним і затяжним, що бідолаха не міг навіть вимовити й слова. Він лише стояв, витріщивши очі від болю. Думаю, що після подібної "процедури" цей суддя запам'ятав мене надовго.

А був ще випадок. В одному з матчів другої ліги сезону-1981 "Десна" мала грати на виїзді зі стаханівським "Стахановцем". Судив зустріч харківський рефері Леонід Сизоненко, котрий перед цим добре запам'ятався "Десні" своєю упередженістю. Ось і вкотре він був у своєму репертуарі. Спочатку не зарахував чистий гол, забитий "Десною" у ворота господарів, після чого відразу видалив з поля нашого гравця Бобарико, який намагався з'ясувати причину такого безглуздого рішення.

Потім ми знову досягли успіху – і знову Сизоненко гол не зарахував. Більше того, показав червону картку ще одному футболісту "Десни" – Данилевському. Після такого повороту подій ми зрозуміли, що розраховувати на забитий м'яч нам не варто. Дай Боже, думаємо, внічию, 0:0, зіграти. Однак не так сталося, як гадался. За кілька хвилин до закінчення матчу суддя начебто угледів у нашого голкіпера Кисельова пробіжку у власному штрафному майданчику та призначив вільний удар. Суперники його розіграли та забили переможний м'яч.

Враховуючи, що в мене раніше вже були випадки висловлення протесту арбітрам, після закінчення гри я не став йти до суддівської, а відправив туди свого помічника Андрія Процька. Сам же поспішив у роздягальню заспокоювати хлопців, обурення яких досягло найвищої точки. Один з них, Устич, не витримав такого свавілля і рвонув коридором до суддівської кімнати. Я - слідом. Прибігаю – а він уже судді врізав. Що робити? Однією рукою я відразу почав відтягувати Устича, а на другій повис Процько. Але на цьому пристрасті не вляглися: почалася словесна суперечка між мною та Сизоненком. І треба ж такому трапитися: в цей момент колега, що тримав мене, зісковзнув з моєї руки, яка наче вільний важіль, за мить влучила арбітру прямо в обличчя. Той одразу ж звалився на шафу, що стояла за його спиною.

Як тільки-но це сталося, бокові судді (один із них був юристом за освітою) зраділи: ну нарешті Школьников попався! 15 діб напевно йому гарантовані! "Юрист" на якийсь час залишив суддівську, повернувшись незабаром у супроводі величезного здоровили, який виявився заступником начальника місцевого карного розшуку. Звинувативши мене у хуліганстві, він почав складати протокол. "Прізвище?", - запитує. "Школьников", – відповідаю я. І відразу згадую, що в сусідньому місті першим секретарем обкому партії є мій однофамілець. Коли представник закону хотів поцікавитися, чи не доводиться той Школьников мені родичем, я не без пафосу відповів йому: "Це мій дядько". Колишня суворість працівника розшуку відразу зникла, змінившись на повчальний тон. Мовляв, ну як же ви могли, товаришу Школьников, виявити таку нестриманість, га? "Так, я розумію, судді - народ непорядний, але розбиратися з ними подібним чином треба не тут", - резюмував він. А насамкінець заступник начальника "угро", наче підкреслюючи свою прихильність до мене, демонстративно порвав заяву, написану арбітром-"юристом". Щоправда, про те, що сталося у Стаханові, він повідомив чернігівській міліції. Звичайно, дізналися про це незабаром і у верхах влади. Пригадується, після найближчого домашнього матчу "Десни" до мене підійшов один із керівників Чернігівського обкому партії та запитав: "Ти суддю сильно вдарив?" - "Та наче сильно, він навіть, здається, впав", - відповідаю. "Молодець!", – сказав представник партійного апарату.

Однак уникнути неприємностей після випадку у Стаханові мені не вдалося. Спочатку довелося отримати прочухана від тодішнього голови Федерації футболу України Миколи Фоміних, а потім уже тримати відповідь перед вищими органами. Нас із Устичем викликали до Москви на засідання СТК, на якому, пригадується, були присутні переважно люди похилого віку. Ніхто з них, зрозуміло, на грі в Стаханові не був, так само як і не мав уявлення про те, що сталося. Проте обговорення відбувалося досить бурхливо. В результаті було прийнято рішення: за антипедагогічну провину усунути Школьникова від роботи, Устича – довічно дискваліфікувати, а суддям дозволити продовжувати обслуговування футбольних матчів. Рішення ж української Федерації футболу щодо Сизоненка, ухвалене дещо раніше, було абсолютно протилежним: дискваліфікувати. Адже, окрім "Десни", цей горе-рефері отримав багато нарікань і від інших команд, яким встиг насолити. Отже справедливість все ж таки перемогла.

Після стахановського випадку один із колег назвав мене Кассіусом Клеєм (це справжні ім'я та прізвище легендарного боксера Мохаммеда Алі). Ця кличка закріпилася за мною на три роки.

АВАРІЯ ПІД ЗБАРАЖЕМ

У житті Юхима Школьникова сталося чимало подій, що залишились у пам'яті на довгі роки. Одна з них – у квітні 1989-го мало не закінчилося для нього трагічно.

Це сталося під час виїзного турне чернівецької "Буковини за маршрутом Рівне – Тернопіль. Наступного дня після гри з рівненським "Авангардом" підопічні Школьникова мали стати учасниками товариського матчу в райцентрі Дубно, приуроченого до урочистого відкриття міського стадіону. Було вирішено, що на цю гру поїде змішаний склад – футболісти, які не грали напередодні плюс кілька молодих хлопців із резерву. У Тернопіль же на підготовку до календарного матчу з "Нивою" цього дня мало вирушити тринадцять провідних гравців разом із другим тренером Валерієм Богуславським. Однак коли автобус "Буковини" та службовий "рафік" були готові до від'їзду, Юхим Школьников про всяк випадок вирішив поцікавитися у команди, чи все гаразд із ігровою формою. Дізнавшись, що гетри у футболістів виявилися різних кольорів, наставник буковинців вирішив у Дубно не їхати – щоб не ганьбитися разом з усіма. Керувати діями "Буковини" вирушив Богуславський, а Школьников зайняв його місце в "рафіку". Навряд чи міг він тоді припустити, що чекає на нього в дорозі…

- У Тернопіль виїхало п'ятнадцять чоловік – тринадцять футболістів, я і водій, - згадував Юхим Школьников. - Зайнявши місце на передньому сидінні, я взявся за улюблену справу - почав розгадувати кросворди в "Огоньку". Здавалося, все йшло нормально: проїхавши більшу частину шляху, ми вже були біля Збаража, що кілометрів за 16 від Тернополя. І тут водій вирішив змінити касету в автомагнітолі. Один незграбний рух - і його рука несподівано йде на дев'яносто градусів. "Рафік" на якусь мить стає некерованим. І раптом – божевільний удар! Мотор одразу ж відвалився, а мене відцентровою силою викинуло з машини в невелику виїмку на узбіччі. "Рафік", кілька разів перевернувшись, колесами вгору ліг на мене. Точніше, на цю виїмку, в якій я перебував. Хоч основний удар прийняла на себе земля, корпус автомобіля зачепив мою ногу. Травма, як з'ясувалося пізніше, виявилася дуже серйозною. На той момент, мабуть, перебуваючи в стані шоку, я не відчув болю. Що пам'ятаю – так це ідеальну тишу, яку порушують співи птахів. А незабаром почулися голоси хлопців, багато з яких – Бобарико, Будник, Гузієнко, Задорожняк та інші зазнали різних травм. А ось Гій, Олійник, Сарафінчан та Мглинець взагалі не постраждали, обмежившись легким переляком. У Мглинця, щоправда, трапилася непритомність після того, як він побачив мене нерухомо лежачим з струмком крові, що стікав з рота.

На наше щастя, на той момент трасою проїжджав "ЛуАЗ", який віз групу медичних працівників. Вони миттєво надали першу допомогу хлопцям, мені ж наклали "шину" з кількох гілок і терміново відправили цією ж машиною до тернопільської лікарні. Мені пощастило: завідувач травматичного відділення свого часу працював у Чернігові та відвідував футбольні матчі. "Ви випадково не родич Школьникова, який грав за "Десну" 1965-го?", - запитав він якось під час обходу. "Так, це я і є", - говорю. А знаєте, що таке своя людина (та ще й заввідділенням у медичній установі!) у чужому місті? Велике діло! За мною відразу ж була закріплена санітарка, і, зрозуміло, побільшало уваги. А тим часом у Чернівцях рознеслася звістка про мою загибель. Причому нібито я загинув разом із начальником команди Володимиром Воронюком, який на цей виїзд взагалі не їздив. Виявилось, що дезінформацію повідомили пасажири рейсового автобуса Луцьк – Чернівці, які бачили аварію.

Коли ж з'ясувалося, що "похований" насправді живий, перший секретар Чернівецького обкому партії Микола Нівалов зателефонував до свого тернопільського колеги, після чого я опинився під наглядом медичних світил – професорів, академіків.

На перший погляд, процес загоєння (а у мене було пошкодження головки стегна) відбувався дуже інтенсивно. Мій знайомий заввідділенням радів, ніби за дострокову здачу "об'єкта" на нього чекає орден. Через три-чотири тижні мене збиралися виписувати, хоча, як пізніше з'ясувалося, жоден лікар не мав права цього робити. Адже після травм, подібної до моєї, хворі повинні перебувати на стаціонарному лікуванні не менше пів року. Так от, я вже збирався було стати на милиці, що, як ви розумієте, могло спричинити серйозні наслідки. Але на щастя, якраз у цей час на прохання Нівалова до Тернополя приїхав завідувач ортопедичного відділення однієї з чернівецьких лікарень, який є досвідченим фахівцем у цій галузі. Його приїзд виявився дуже доречним, тому що в той день я повинен був вперше піти на милицях. Якби це сталося – і міг би опинитись інвалідом на все життя. Справа в тому, що знімок, зроблений на старому ренгенівському апараті, не показав наявності сегмента, що відколовся від головки стегна. Він і міг зіграти злий жарт з моїм здоров'ям. Дякувати Богу, все обійшлося.

Два з половиною місяці я пролежав на лікарняному ліжку у Чернівцях, потім упродовж місяця перебував під наглядом лікарів Київського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології. До речі, під час перебування у ньому я отримав… звання заслуженого тренера України. Приклав до цього руку мій вихованець, гравець київського "Динамо" та збірної СРСР Олег Кузнєцов. Якось завітавши до мене, він висловив обурення: "Григоричу, а чому вам досі не присвоїли звання заслуженого? Окрім мене ви багатьох виховали – олімпійського чемпіона Тищенка, "збірника" Вишневського, Панчишина". Яким же було моє здивування, коли за кілька днів, відкривши "Спортивну газету", я дізнався, що мені присвоєно таке почесне звання. Виявляється, Олег мешкав по сусідству із головою Республіканського комітету по фізичній культурі та спорту Михайлом Бакою. Ось і порушив це питання перед ним...

А на милицях я ще десь із пів року ходив. Однак ця обставина не заважала мені їздити з "Буковиною" на виїзні ігри і навіть бігати. Так-так, саме бігати. Причому, робив це я так спритно, що багато хто не міг утриматися від сміху. До речі, милиці не заважали мені й м'ячем жонглювати. Це, повірте, виходило у мене не менш ефектно.

"ШКОДУЮ, ЩО НЕ ЗАЛИШИВСЯ В "ХАПОЕЛІ"

У тренерській біографії Юхима Школьникова був період, про який українським любителям футболу практично нічого не відомо. Йдеться про його візит до Ізраїлю, де він мало не залишився працювати на посаді наставника "Хапоеля" з Кфар-Саби.

- Після закінчення першого кола сезону-1993/94 у вищій лізі, коли я працював у вінницькій "Ниві", вирішив трохи відволіктися від клубних проблем і відгукнувся на запрошення мого давнього товариша, відомого у минулому хмельницького рефері Олега Вайнберга - відпочити в Ізраїлі, - розповідав Школьников. - Мій відпочинок був у розпалі, коли якось прогулюючись передмістями Тель-Авіва, випадково набрів на дві футбольні бази. Одна з них належала тель-авівському "Хапоелю", а інша - команді з Рамат-Гану. Я дізнався про розклад тренувань і почав їх регулярно відвідувати.

"Що, вже встиг скучити за футболом?", - запитав мій приятель.

"Зізнатися, так", - кажу.

"А чи не хотів би ти тут попрацювати?", - поцікавився він.

"Невже в Ізраїлі це можливо?"

"Я готовий тобі в цьому допомогти, тільки якщо ти справді цього хочеш", - запевнив мій хмельницький товариш.

Я відразу згадав про "Ниву" з її щоденними проблемами і зрозумів, що робота в Ізраїлі – чудовий шанс "зіскочити" з вінницьких турбот, від яких вдома йшла голова обертом. Та й з мером міста, що курирує команду, стосунки при цьому не довелося б рвати. Отже, подумав – і наважився.

Незабаром Вайнберг познайомив мене із впливовими людьми, серед яких був керівник усіх хапоелівських команд Ізраїлю, які грали у вищому, першому та другому дивізіонах національного чемпіонату. Минуло лише кілька днів і мене запросили на переговори до клубу "Хапоель" (Кфар-Саба). Його президент зустрів мене дуже дружелюбно і питання про мою роботу як головного тренера кфар-сабської команди було вирішено досить швидко. Домовилися так: протягом чотирьох місяців я працюю тренером-консультантом, а потім займаю пост наставника, що залишає клуб. Було навіть складено проект мого майбутнього контракту, який мав набути чинності з 1 липня. І я взявся за роботу. Звісно, ​​реакція мого ізраїльського колеги, якого я мав консультувати, була не найкращою. Він навіть "забував" зі мною вітатися під час зустрічі.

Загалом перебував я в "Хапоелі" в ролі такого собі вільного волонтера: до моїх порад головний тренер не прислухався, та й я ні за що не відповідав. Щоправда, замінити мені колегу одного разу довелося. Це сталося, коли він захворів.

Все складалося начебто непогано. Проте телефонний дзвінок моєї дружини Терези з Чернігова, як виявилося пізніше, змінив плани щодо Ізраїлю. Вона нагадала, що 31 січня у мене День народження і у зв'язку з цим непогано було б на кілька днів приїхати додому - як-не-як друзі зберуться, знайомі. Відпроситись у президента труднощів не склало і незабаром я прилетів до України. Про мій приїзд додому не знав ніхто, тож коли мені зателефонував мер Вінниці Дмитро Дворкіс, я був дуже здивований. Він привітав мене з Днем народження і запропонував зустрітися: приїдь, мовляв, до Вінниці, поговоримо, бо якось не зовсім гарно виходить. Я, звичайно ж, знав, до чого зводитиметься розмова, проте до Вінниці все ж таки поїхав. Поговорив із мером, а також із занепокоєними моїм відходом з команди уболівальниками "Ниви" і… до Ізраїлю після цього вже не поїхав. Потім довго шкодував, що змінив своє рішення. По-перше, цим самим я негарно вчинив по відношенню до президента "Хапоеля", а по-друге, у Вінниці на краще нічого так і не змінилося.