Максим Білий: Я не хотів залишатися в Україні

В інтерв'ю хорватському журналу Naprid Bili новачок "Хайдука" Максим Білий розповідає про бажання залишити Україну, війну, Младена Бартуловіча, Артема Мілевського і навіть про відмінності між українською та хорватською мовами.

- Я хотів щось змінити в своїй кар'єрі, хотів чогось стабільного. Не хотів залишатися в Україні. Я грав за луганську "Зорю" протягом чотирьох років... Нині прийшов час змін. Я дуже хотів грати за кордоном, відчути щось нове, відчути стабільність. Залишити Україну. Коли я отримав пропозицію від хорватської команди, я зробив свій вибір... так, Луганськ нині в зоні війни і ми переїхали до Запорож'я (або Запоріжжя, як кажуть українці). Там мирно та нормально, і ми звично живемо та працюємо, але ми не у себе вдома, і це є великою бідою для всіх людей з Луганська.

- Чим вас привабив "Хайдук"? Кращим контрактом?

- Ви не повірите, але ні. В Україні я заробляв більше. Що стосується фінансів, там сплачують більше, але я одразу відгукнувся на пропозицію "Хайдука". У "Зорі" не зрозуміли, що я хочу йти далі. Європa, світ. Я дізнався про можливість приєднатися до "Хайдука" і сам дав вказівку агенту. Тоді до Києва приїхав пан Горан Вучевіч (спортивний директор хорватського клубу - прим.перекл) і ми швидко узгодили умови контракту.

- Чи розмовляли ви з Даріо Срною про "Хайдук"?

- Ні, не з ним. Проте з Младеном Бартуловічем. Він живе в Дніпропетрoвську. Бартуловіч розповів мені основні речі. Чудове місто, великий клуб, фанатичні вболівальники.

- Вас він вмовив, а чому сам не повернувся?

- Бартуловіч, наскільки я зрозумів, одразу отримав пропозицію від "Ворскли" і підписав угоду, а мова йде про четверту за фінансуванням команду України після Динамо, Шахтаря, Дніпра. "Ворскла" фінансово міцна. Мова про інші гроші, значно вигідніший контракт. Але Бартуловіч розповів мені лише чудові речі про "Хайдук".

- Нині в Україні війна... Нажаль, ми добре знаємо, що таке війна з власного досвіду і ми можемо зрозуміти українців.

- Так, війна, війна... Луганськ нині в зоні бойових дій і зазнав пошкоджень та руйнувань, саме тому моя "Зоря" переїхала до Запоріжжя. В Донецьку не легше, навіть гірше, а в Криму відбулася чиста анексія. Він був забраний росіянами. Я не хочу говорити про це. Я не займаюся політикою.

- Як твої рідні переживають війну, чи вплинула вона на них?

- На щастя для мене, дуже мало. Я щасливa людина. Лише одна з моїх бабусь залишилася в зоні війни, в селі за Дніпропетровськом, близько до Донецька. Дякувати Богу, ми маємо зв'язок з нею. Мою родина була в Дніпропетровську, де немає війни.

Максим також розповів про перші дні в новій команді та розмову з тренером:

- Тренер Буріч сказав мені, що я буду важливим гравцем. Я відчув це під час розмови, хоча для мене це й було логічним. Задля цього я й перейшов до команди. Допомогти "Хайдуку" та змінити оточення, бути в Європі, залишити Україну. Я бачив, наскільки мене поважають, коли обирав номер. Я сказав, що в "Зорі" грав під 25-им номером, а новий тренер сказав мені взяти номер захисника, номер 4 вільний, він сказав мені, бери, ти будеш номером 4. Це мало чимале значення для мене.

- Що вам каже Мілевський?

- Ми з ним бачилися похапцем, кілька контактів. Він просто сказав мені, наскільки фантастичним є місто, атмосфера, люди. Лише компліменти. Гарне місто для життя.

- Хто є твоїм кумиром серед гравців?

Мальдіні. Італієць Паоло Мальдіні. Він грав в захисті, а наш національний кумир Андрій Шевченко в нападі "Мілану". Коли я був хлопчиком, то полюбляв "Мілан". Мені було п'ять років, коли "Мілан", на мій превеликий жаль програв "Аяксу" у фіналі Ліги Чемпіонів у Відні, і я пам'ятаю, що я вже тоді любив і єдиний гол забив Клюйверт і зняв свою футболку, щоб показати кожному номер гравця, що забив гол. Він залишився у моїй голові. "Мілан" програв, але він був і залишається моїм клубом. Нині разом з "Хайдуком", звичайно.

- Мальдіні лівоногий?

- А моя сильна нога - права. Ось як вам подобається? Але Мальдіні був сильним гравцем. Я хотів би бути схожим на нього, принаймні в якості захисника.

- Дякую за інтерв'ю та удачі. То ми домовилися розмовляти українсько-хорватською?

- Так, ми такі. Українці розуміють хорватську, трохи складніше розмовляти. Росіянам значно важче розуміти хорватську. А українська та хорватська мови близькі.

- Ми вже дізналися, що українці не кажуть "спасібо", коли дякують.

- Точно, кажемо не "спасібо", а "дякуємо". Як словацькою чи чеською.