Олімпік. Формула успіху

Владислав Гельзін, напевно, більше полюбляє розповідати про свої пригоди в якості гравця, аніж в якості футбольного функціонера. Єдиний президент футбольного клубу в Україні, який одночасно є його польовим гравцем – це родзинка, яка додає вишуканості футбольній страві донецького "Олімпіка". Українське суспільство втомилося від всього буденного і шаблонного, тож новинки сприймаються на ура.

Але слова про те, що донецький "Олімпік" цікавий громадськості тільки персоною президента-гравця, будуть верхом несправедливості. Навпаки, в свідомості людей, які футбол бачать не тільки через рожеві окуляри, ця родзинка може здатися гірким лушпинням. Скептики без над-зусиль знайдуть недоліки в такій нестандартній схемі – мовляв, не те, що порушується, а в корені руйнується субординація. "Футбол для мене відродився, коли ми з партнерами стали займатися футбольним клубом "Металург". Тоді знову почав серйозно тренуватися, навіть із першою командою. Постійно просив тодішнього тренера "Металурга" Семена Йосиповича Альтмана взяти мене в склад. А він завжди був проти. Я, як керівник, начебто і міг йому щось сказати, але в той же час не міг. Такий стан у нас з ним був, мало не до конфлікту доходило. Приходив з сумкою в роздягальню, а він мене не ставив ніколи" – Владислав Григорович, згадуючи свою кар’єру в донецькому "Металурзі" (як футбольну, так і управлінську), сам визнавав, що іноді статус заважав йому особисто і всій команді в цілому. При нормальних ситуаціях гравець, котрий не потрапляє до складу, залишається довше на тренуваннях, відмовляється від вихідних, одним словом – працює над собою, щоб стати кращим. А коли ти керівник, і коли ти хочеш грати – то спокуса використати своє службове становище неодмінно проявиться в якихось моментах.

Зараз уже не актуальною темою буде питання "Металурга" часів Владислава Гельзіна. Бізнесмен із Донеччини давно відійшов в бік від справ "металургійних", сконцентрувавшись на власному проекті під назвою "Олімпік". Але не відійшов від активної гри. В свої сорок (з лишком) Гельзін продовжує підтримувати форму на рівні зі своїми молодшими підданими, руйнуючи усі можливі стереотипи. Втім, Владислав Георгійович уже переріс період, коли управлінське єство придавлювалось бажанням грати і образами, викликаними недовірою. Гельзін чудово розуміє, що місця в основному складі "Олімпіка" більше гідні молодші та більш професійні гравці, аніж він. Гельзін надто багато віддав "Олімпіку", щоб тепер руйнувати його внутрішню гармонію своїми примхами.

Владислав Гельзін як президент – це просто один з компонентів формули успіху донецького "Олміпка", який уже зараз можна називати найбільшим відкриттям першої частини сезону. UA–Футбол, не зважаючи на дошкульну поразку донеччан від "Волині" в останньому турі, не впустив нагоди поділитися з читачами своїм розумінням основних компонентів тієї формули, яка приносить скромній донецькій команді безпрецедентний успіх.

1. ПРОСТОТА. Нібито дуже проста річ – залишати кістяк команди і вносити тільки точкові поправки. Але чомусь багато команд, що підвищуються в класі, нехтують цим принципом, женучись за підсиленням і руйнуючи усі напрацювання, які, власне, і допомагають з честю вийти з горнила Першої ліги.

"Олімпік" не став одним із маси, обравши абсолютно протилежну стратегію. Цілком імовірно, що обрав від безвихідності, оскільки бюджет команди не дозволяє донеччанам діяти за принципом "купуй все, що лежить", але то не змінює суті справи. Варіант з орендами списаних із грандів або зовсім необстріляних гравців керівництвом клубу не розглядався, тож нарощування м'язів на тій основі, яка була в "Олімпіка" в Першій лізі, бачився для донеччан єдиним правильним шляхом розвитку.

Стабільність основного складу стала однією з запорук успішного старту команди Романа Санжара. В той час, поки в стані деяких команд продовжується вічний пошук оптимального сполучення, Роман Санжар чітко знає імена, які він використовуватиме не тільки в найближчих матчах, а й взагалі. Це дозволяє більше уваги приділяти психологічній підготовці підопічних. Роман Санжар заклав той плацдарм, який допоміг його гравцям на рівні Прем’єр – ліги ефективно використовувати ігрові зв’язки і награні ще в нижчому дивізіоні комбінації. "Олімпік" вийшов до еліти з заготовкою, яку протягом дистанції вже просто вдосконалює.

2. ДОВІРА. Коли мова заходить про точкове підсилення, то у багатьох з'являється іронічна посмішка. Особливості футбольного господарства України привчили громадськість до того, що якщо вже скуповуватися – то масово. Роль точкової селекції дуже часто недооцінюють. Але "Олімпік" показав, що навіть незначне вливання нової крові може значно освіжити організм, зробивши його більш варіативним і функціональним.

Роман Санжар отримав у своє розпорядження гравців, яким не дуже довіряли у попередніх командах і зробив з них легіон, який серйозно допомагає "Олімпіку" освоюватися у Прем’єр – лізі. При цьому неозброєним оком помітно, що люди прийшли не просто підзаробити грошей, а прийшли змагатись за ідею, досягати якоїсь мети.

Можливо, захмарна старанність, яка йде від Тищенка, Кадимяна, Лисенка, Міщенка, Максимова, Єременка, Литовки, як тільки вони з'являються на полі – це подяка головному тренеру і президенту клубу за довіру. Кожен з цих футболістів, незважаючи на свій відносно молодий вік, уже пережив моменти розчарування, тож "Олімпік" став для них можливістю довести собі і всім іншим власну значимість.

3. НЕСТАНДАРТНІСТЬ. Легіонери стали невід'ємною частиною українського футболу. До кризи, яка вдарила в тому числі і по футболу, малюнок гри чи не половини команд УПЛ (якщо не більше) визначали варяги. Зараз тенденція змінилася, але без легіонерів зовсім не обходиться.

Не обходяться без них і в "Олімпіку", але два іноземці на заявочний список з 54-х виконавців – це нормально. Українізація ніяким чином не страждає, а команді користь, бо ті легіонери додають грі "Олімпіка" нестандартності, родзинки, вишуканості. Роман Санжар вміло адаптував Ісу Шерифа та Моху до своїх побудов, використовуючи їх найсильніші якості.

Нігерієць мало забиває – в 10-ти зіграних матчах на його рахунку тільки один гол, але мало забивають у "Олімпіку" всі. Головна цінність Шерифа – це нестандартне мислення, яке він може використовувати на будь-якій позиції в півзахисті. Опорником, атакувальним центральним, відтягнутим нападником – в будь-якій ролі Іса виглядає притертим до команди.

Про Моху так однозначно сказати не можна, адже сам Роман Санжар протягом дистанції звертав увагу на те, що іспанському марокканцю не вистачає розуміння гри, яку сповідує "Олімпік". Але в старанні і в бажанні прогресувати хлопцю не відмовиш. Саме правильне ставлення до роботи допомагає Мосі долати перешкоди на шляху до стабільного місця в основі "Олімпіка". Швидкість, техніка, віртуозність – цей гравець має все для того, щоб стати лідером команди.

4. ЄДНІСТЬ. В будь-якій справі важлива командна робота. Єдність – то та основа, на якій можна будувати і розвивати свої найсміливіші плани. Єдність – та якість, якої не вистачає багатьом українським клубам, через що ми не можемо піднятися на вищий рівень в своєму розвитку.

В розвинених європейських країнах люди якщо беруться за футбольний проект, то команду формують виключно з однодумців. Для кожного чітко розподілені функції, кожен до дрібниць розуміє свої маневри, заробітні платні якщо й відрізняються, то не настільки, щоб це вносило розбрат в колектив. Саме з такою єдністю й можна класти перед собою реально серйозні завдання.

Владислав Гельзін за ці тринадцять років, протягом яких він займається "Олімпіком", вибудував серйозну структуру з сильними менеджерським відділом та розумовим центром. Стабільність у фінансуванні, правильний підхід до кадрової політики і продуктивна менеджерська робота за межами поля дають змогу Роману Санжару концентруватися виключно на своїх прямих функціях, не думаючи про організаційні проблеми, які б могли заважати розвиткові команди. За такої ситуації вся відповідальність за результат лежить виключно на тренерові, тому з психологічної точки зору йому працювати важче. Але то нормальний розклад, за якого і має функціонувати футбольний клуб. Робота Романа Санжара відображається в організації "Олімпіка" на полі і в тому, як прогресують його підопічні.

Не вибиває донеччан з колії навіть те, що з початку сезону команда ще не грала вдома і не відомо, коли гратиме взагалі.

5. АЗАРТ. Хороша оплата праці – це немалий стимул для футболістів, але іноді цей стимул має протилежний ефект. Коли після часів добробуту наступають труднощі, пов’язані із затримкою або скороченням виплат, футболісти втрачають жагу до боротьби і не можуть змусити себе працювати за менші кошти так само старанно, як раніше.

В "Олімпіка" інший шлях. Платити мало (відносно мало, звісно; за словами керівництва клубу, менший бюджет у Прем’єр – лізі тільки у "Говерли"), але стабільно. Не розбалувані великими грошима гравці "Олімпіка" не мають що втрачати, а мають стимул йти вперед, проявляти себе в кожному матчі, щоб отримати шанс перейти на більш кращі умови. То якраз не той випадок, про який говорять "бідні, бо дурні".

Сила донеччан в азарті; в тому, що команда не розбалувана не тільки грошима, а й великою грою; в тому, що ніхто тут не може сказати, що він наївся, втомився, або не хоче грати ніде інде, крім "Барселони". Для когось "Олімпік" - це останній шанс себе проявити, для когось – трамплін. І найважливіше те, що гравці обох цих категорій зацікавлені в тому, щоб віддавати грі за донецьку команду всі сили.

Хтось уже назвав донецький "Олімпік" командою-вискочкою, але чомусь є переконання, що донеччани в Прем’єр – лізі затримаються надовго і будуть не виживати, як це роблять деякі інші колективи, а жити і боротись за свою мрію. І український футбол від цього тільки виграє.

Фото - Олександр Приходько, Денис Руденко, Анна Барко