Справи мирські, або Повернення в театр одного актора

Коловорот подій в українському футболі має яскраві ознаки циклічності. За останніх 20 років суттєво змінилися навіть кліматичні умови, але не стан справ у футбольному господарстві. Точніше, в часи, коли державою керував злочинець Янукович, відбулася спроба зміни пріоритетів. Спроба настільки успішна, що команда, яка в очах тодішнього керівництва держави була народною, впродовж майже трьох років не отримала у свої ворота жодного пенальті. Втім, суті справи це не змінювало. Як би улюблена команда верховних покровителів не іменувалася, саме її існування впливає на розвиток футболу в країні в цілому згубно.

В 2015-му фактичний контроль над ФФУ знову перейшов до екс-очільника Федерації, а нині віце-президента УЄФА Григорія Суркіса. Звісно, що в країні, яка перебуває у стані війни і котра нещодавно пережила Революцію Гідності, надто зухвало своє панування позначати недоречно. Тому «реформи» проводяться акуратно, без надмірного збурювання громадської думки. Ілюзія боротьби з корупцією в футболі створюється з допомогою так званого «закону Павелка» і гучних заяв пана Кочетова. Дарма, що дієвість Закону доволі сумнівна, а заяви колишнього кегебіста – голослівні.

Рішеннями вибіркового правосуддя з одних команд за ідентичні порушення знімають очки, а інші попри систематичні порушення регламентних норм допускають до чемпіонату без жодних санкцій. Спроба поставити на чолі збірної людину контрольованішу, не пройшовши «громадських слухань», трансформувалася у банальну зміну помічника Михайла Фоменка. Точніше, протекцію пана Колесникова змінила протекція пана Павелка.

Між тим, ФФУ разом зі своїми сателітами УПЛ та ПФЛ демонструють повну неспроможність впливати на процес постійного зменшення кількості професійних клубів. Більше того, небажання йти на поступки, зменшувати в період серйозної економічної кризи розмір заявочних внесків провокують на подальше скорочення числа учасників змагань в усіх лігах. Зрештою, виглядає, що аж надто ця ситуація очільників Федерації не бентежить. Більше того, в інтересах найзаможніших клубів з наступного сезону кількість команд у Прем’єр-лізі скоротиться до 12-ти. І то в країні з 42-ма мільйонами населення. Зрештою, мова навіть не про кількість. Зруйнувати у час політичних катаклізмів найпростіше. Значно важче потім клуби з традиціями криворізького «Кривбасу», запорізького «Металурга» чи тернопільської «Ниви» відновити.

Впродовж усього періоду незалежності керівні органи українського футболу працювали не стільки на благо футбольної країни в цілому, скільки в інтересах окремих клубів чи їхніх впливових власників. Ось і зараз озвучену заступником генерального директора київського «Динамо» Сергієм Мохником позицію про незгоду з переносами чвертьфінальних матчів Кубка України на більш ранній термін швидко продублював єдиний кандидат на посаду очільника Прем’єр-ліги Володимир Генінсон. Мовляв, усі клуби проти. Пізніше коло «всіх клубів» розширилося до «Зорі», ФК, який висунув пана Генінсона на посаду президента УПЛ. Гендиректор луганців Сергій Рафаїлов навіть пригрозив, що в разі переносу дат чвертьфіналів команда з розіграшу зніметься.

Як відомо, пропозицію ущільнити внутрішній календар висловив наставник національної збірної Михайло Фоменко. Для того, щоб у національної команди залишилося більше часу на підготовку до виступу у фінальній частині чемпіонату Європи-2016. Втім, людям, які мислять своїми містечковими категоріями, на інтереси збірної вочевидь начхати. Пан Мохник, приміром, бідкається, що динамівцям доведеться провести відразу п’ять матчів впродовж 17-ти днів. Цікаво що суперник киян за 1/8 фіналу Ліги чемпіонів «Манчестер Сіті» ті ж п’ять поєдинків проведе у відрізку з 21 лютого по 5 березня, тобто, впродовж 14-ти днів. І не з «Олександрією» чи «Карпатами» гратиме, а зокрема у фіналі Кубка Англійської ліги проти «Ліверпуля».

Взагалі, динамівцям зараз непросто. Валерія Мирського катастрофічно не вистачає. То Валерій Ісайович в статусі працівника ПФЛ запровадив у 90-ті гнучку систему резервних днів. Причому гнучкою ця система була виключно в інтересах «Динамо». Прохання інших клубів пан Мирський міг перекреслити з допомогою відомого слова з трьох літер. У прямому розумінні, як у випадку з резолюцією на відомому факсовому зверненні від «Карпат». Ось ці «інші» в часи Мирського змушені були терпіти.

Скажімо, запорізький «Металург». Наприклад, в сезоні-1997/1998 команда мала завершити осінню частину сезону 12 жовтня. Саме тоді очолювана Олександром Томахом команда провела заключний календарний матч чемпіонату проти земляків з «Торпедо». Однак розпустити команди тренер не міг. І не лише через те, що 26 жовтня та 1 листопада колектив мав зіграти два кубкових поєдинки з алчевською «Сталлю». Залишалося ще дві резервних дати – 10 листопада запоріжці змушені були зіграти проти «Шахтаря», а ще через десять днів, 20 листопада – проти «Динамо». Але то ще були квіточки у порівнянні з сезоном наступним. Згідно з календарем, заключний матч осінньої частини запоріжці провели 31 жовтня. Однак навіть вибувши на ранній стадії з Кубка, у відпустку команда піти не змогла, бо мала впродовж місяця (!) готуватися до перенесеного паном Мирським поєдинку проти «Динамо». Зустріч та відбулася 3 грудня і завершилася перемогою динамівців 6:2.

Звичайно, динамівці тоді виступали в Лізі чемпіонів і відповідно потребували постійної ігрової практики. Але чому через інтереси киян мали страждати інші команди? Втім, пан Мирський ніколи й не приховував, що інтереси клубів, які виступають у єврокубках, мають бути пріоритетними. Точніше, не клубів, а клубу, бо в ті часи до пізньої осені в континентальних турнірах затримувалися лише кияни. Що внутрішній чемпіонат при цьому перетворюється в посміховисько? Не біда.

В 2000-ні разом із виходом на пенсію Валерія Мирського поступово зникла й практика резервних днів. Звичайно, позитивно позначилося на бодай показових принципах рівноправ’я загострення конкуренції між «Динамо» і «Шахтарем». Втім, нині, коли «Дніпро» і особливо «Металіст» «третьою силою» стати не спроможні, а «Зорі» до цього статусу не вистачає ресурсів, так звані ґранди (чи ґранд?) знову почали демонструвати власну зверхність. Одні наполягають на зміні формату чемпіонату, інші не бажають поступатися інтересам збірної, котра вперше в своїй історії зіграє у фінальній частині чемпіонату Європи, пробившись туди крізь сито відбірного раунду.

Те, що іменується Прем’єр-лігою, не здатне виступити навіть ширмою. Правильніше було б сказати, що «Динамо» та «Шахтар» цієї ширми не проти позбутися б взагалі. Раз так, то, може, справді доречно назвати «Прем’єр-лігою» розширену серію плей-оф (скажімо, до 15-ти перемог) між «Динамо» та «Шахтарем», а іншим командам дати змогу розігрувати першість у боротьбі за третє місце? Зрештою, то не означає, що інтересами збірної, будь ти хоч тричі ґранд і учасник Ліги чемпіонів, при цьому дозволено нехтувати. Головна команда країни має залишатися такою за будь-яких обставин. Особливо в умовах, коли нічого неможливого тренер збірної не вимагає.