Кілограм болота на лисині Ольшанського. Як над збірником СССР Івано-Франківськ сміявся

У кар’єрі колишнього наставника ужгородського "Закарпаття" та луцької "Волині" Петра Кушлика були багаторічні виступи за рідний івано-франківський "Спартак", що грав у першій лізі чемпіонату СРСР. В одному з домашніх матчів спартаківців трапився випадок, про який і досі згадують вболівальники із стажем. Про нього Петро Іванович розповів кореспондентові UA-Футбол.

"У березні 1978-го ми грали в Івано-Франківську із московським ЦСКА на Кубок СPСР. Зібрався повний стадіон, 15 тисяч народу! Незважаючи на розкисле від вологи поле, була хороша "заруба", гра йшла на зустрічних курсах. В одному із ігрових епізодів у центрі поля я виграв складне єдиноборство у одного з армійців, як тут Сергій Ольшанський мені каже: "Ти що, синок, нажерся сирого мяса?". А я у відповідь: "Все нормально. Ти ще живий?". Він замовчав. Але через деякий час знову момент: я вдруге вириваю м'яч у підкаті, забираю - і віддаю партнеру по команді. А сам думаю: побіжу вперед, аби отримати передачу. Крикнув одному з наших "Дай!" - і сам рвонув метрів на п'ятнадцять. Одноклубник навісив, а я по ходу прийняв м’яча на груди і прокинув його собі вперед. У цю мить Ольшанський знаходився поруч, і зробивши крок, завалив мене на в’язкий газон. Опинившись в болоті обома руками по лікті, я почув від армійця дещо зверхнє: "Вставай, молодий, що ти симулюєш!".

А тут якраз суддя біжить із жовтою карткою напоготові. Аби дещо пом'якшити свою провину, Ольшанський рукою взяв мене за одну руку і став допомагати підійнятися з газону. На іншу ж мою руку після падіння у багнюку начепилося з кілограм болота, яке я на гладку, наче скло, лисину нахиленого наді мною москвича і поклав. Наче обіймаючи. Ви б бачили цю картину: стоїть гравець ЦСКА та збірної СРСР Ольшанський, а з його голови по обличчю стікає бруд. Армієць у шоці почав витиратися власною футболкою, а весь стадіон жваво аплодував. Сміх на трибунах не вщухав хвилин з п’ять.

Щоправда, за неспортивну поведінку арбітр показав мені жовту картку. Потім у роздягальні начальник команди мені каже: "Петро, ти чому збірника ображаєш?". А я йому: "Та ніякого я не ображав! Навпаки - якраз він мене ображав. А я що, може маю падати перед ним на коліна?". - "Будеш покараний: із ставки 160 рублів переводишся на 110".

Після матчу виходимо із роздягалень - і несподівано зіткнулися з Сергієм Ольшанським у дверях. "Ну що, молодий?", - питає він, позираючи на мене з-під шапочки, яка щільно облягала його лисину. "Вибачай, якщо щось не так", - кажу. "Та нічого-нічого, брате. Буває, це ж гра. Я неправий, і ти теж неправий - мене трохи зганьбив", - остаточно поклав край непорозумінню армієць. Після цього я запропонував все забути і тему було закрито. А на пам'ять про Ольшанського взяв собі ту саму шапочку, яку вже по-дружньому "експропріював" з його голови. Він не заперечував: "Бери, - каже. - Будеш мати на згадку". Вона у мене збереглася по сьогоднішній день - я в ній роблю пробіжки.

Та на цьому тема нашого знайомства з Сергієм Ольшанським не закінчилась. Пройшло понад десять років і я приїхав до Москви на навчання у Вищій школі тренерів. Її директор В'ячеслав Варюшин мене, як заступника старости групи слухачів якось підкликає і запитує: "Петро, сьогодні у Москві хокей - СРСР - Канада у турнірі на приз "Известий". Хочете піти?". - "Звичайно ж, хочу! І не тільки я, а вся група із 45 чоловік".

Варюшин уточнив, до якого входу у Палаці спорту потрібно підійти, щоб групу провели на відведений для неї сектор. Приїхали ми на хокей, зайшли до споруди - а там у зазначеному місці на службовому вході стоять троє чоловік високих військових чинів - підполковник та двоє полковників. Коли я сказав, що ми група із ВШТ, один із військових мені каже: "Про вашу групу нам доповіли. Усіх проведуть на сектор, а ви, молодий чоловіче, залишіться". Я спочатку не зрозумів, чому. Але обличчя цього полковника мені здалося знайомим. Через мить, коли мої колеги по групі пішли на сектор, чоловік у формі раптом знімає військового кашкета і, виблиснувши лисиною, каже: "Здоров, дорогий!". Я оторопів: "Це ти, Серього?" - "Я!", - відповів полковник, яким виявивсь… Ольшанський. Такої несподіваної зустрічі я аж ніяк не чекав! Ми обійнялися, по-дружньому поцілувалися, а він і каже своїм колегам: "Ось цей хлопець в Івано-Франківську поставив мені на лисину кілограм багнюки". І всі дружньо засміялись.

А далі Ольшанський, який по завершенні виступів у ЦСКА залишився армійцем, але вже в іншій ролі, повів мене із іншими військовими до свого кабінету. У той час, коли мої колеги по групі ВШТ насолоджувались хокеєм, я спостерігав, як полковник Ольшанський діставав із сейфу хліб, кусок сала та дволітровий бутиль горілки. Розливаючи її у кілька прийомів у чотири грановані стакани, він вимовляв тости за здоров'я та футбольне братерство. Щоправда, я обмежився лише однією дозою - і пішов дивитись хокей.

А після матчу мій старий знайомий розпорядився, щоб всю нашу групу до місця дислокації в Ізмайлово відвіз службовий автобус".