Шлях до Парижу. День другий. Дивовижні бельгійці й очікування 25-ї хвилини

Вдоволені, наче індики, яких не зарубали у недільний борщ. Шкода, що проявити свою радість складно, адже поза межами курника ніхто її вже не сприймає. Судити є з чого. У Брюсселі росіян впродовж дня зустрічав чимало. Вони видавали себе поведінкою, специфічною говіркою. Однак жодних ознак ідентичності на кшталт одягу з двоголовою куркою чи трикольоровим прапором на грудях не вдягали. Тут вони в меншості. Тут вони не бажані. Тут – то в мить, коли триває чемпіонат Європи з футболу і на територію країни-організаторки, а також її сусідів в’їхало чимало закордонних гостей, які від нахабства росіян люті настільки, що готові чистити представникам зухвалої нації писки.

Власне, очікуваного шоу під час перегляду в одному з брюссельських пабів у центрі міста матчу Англія – Росія не вийшло. Приміщення заповнили в основному солідного віку місцеві чоловіки, які поєдинок спостерігали без зайвих емоцій. Виходячи з того, стримав і свою радість, коли рекордсменові Ліги чемпіонів Акінфєєву забив на 74-й хвилині Ерік Дайєр. Зате сусідній паб вибухнув емоціями. У ньому вочевидь була частина підданих Її Величності. Коли наприкінці поєдинку забивав брат Бєрєзуцкій, мовчанка була повною в обох закладах.

Та атмосфера чемпіонату Європи, відчуття якої бракувало вчора в Ризі, заполонила в Бельгії ледь не відразу відколи прибув до міжнародного аеропорту в Шарлеруа. Двох чоловіків із бельгійським стягом зустрів уже на виході з летовища. Виявилося, що так оригінально вони зустрічають свого друга. Коли знайшов готель, то зустрівся з трьома підхмеленими пивом чоловіками, котрі щойно переглянули матч-відкриття.

Шарлеруа. Ратуша

Трохи розчарував лише таксист, з яким долав дорогу від приаропортового голелю «Ібіс» до вокзалу в місті Шарлеруа. Цей чорношкірий чоловічок пригальмував поруч із зупинкою в мить, коли очікував маршрутку №68 майже годину. Прорекламована кимось в інтернет-спогадах про Шарлеруа, вона ходить вкрай рідко. Оскільки ж часу мав небагато, вирішив ризикувати. Коли машина зупинилася, її чорношкірий шофер запропонував доїхати до потрібного місця за 50 євро. Сказав, що таких грошей не маю. «А скільки маєш?» - питає. «20». «25 – і поїхали» - після паузи сказав чоловік. У салоні він намагався завести розмову. Почувши, звідки я, сказав: «О, Руссія та Україна – то один народ!» «Ні, - відповідаю, - Руссія і Україна – вороги. У нас триває війна». Водій про це вочевидь не знав, бо змовчав. Після невеликої паузи він запитав, куди тримаю дорогу. Розповів і дізнався, що мій чорношкірий перевізник футболом не цікавиться. «Бон вояж!» - висадивши мене поруч зі старовинним фасадом вокзалу в Шарлеруа, промовив водій.

Звичайно, їхати до Брюсселя відразу бажання не було. Тим паче, що потяг до Лілля, яким попрямую в місто, котре прийме перший матч української збірної на Євро-2016, заброньований на ранок 12 червня. Натомість квиток з Шарлеруа до Брюсселя – дуже вигідний. За ним міг відправитися будь-коли у проміжку з 11 по 26 червня. Але лише раз. Оскільки поїзди до столиці Бельгії курсують щогодини, можливості роздивитися Шарлеруа бодай трохи не втратив.

Проблема лишень у тому, що заважала сумка, котра ще вчора їздила на коліщатах. Та в Ризі чемодан вочевидь від старості років зламався. Одне з коліщат непомітно стерлося навпіл і банально не крутилося. А отже іншого виходу, як здавати багаж у камеру схову, не мав. Втім, виникла проблема. Автоматична кабінка не спрацьовувала. Не лише у мене. Помітивши мої страждання, на допомогу прийшов приблизно моєго віку бельгієць. Він теж трохи пововтузився, але виявив, що необхідні 5 євро можна сплатити лише монетами. Їх у мене не було.

Але відмовлятися від екскурсії Шарлеруа не бажав, тому вирішив волочити сумку за собою. Звичайно, не пошкодував, бо погуляв вуличками затишного європейського містечка. Ось лише до біса воно брудне. Сміття вздовж тротуарів і на газонах валяється всюди, а доповнює картину велика кількість безхатченків, котрі з самого ранку впивалися дешевим пивом та ще й сварилися так, що чути було за сотні метрів. Пригадую, як понад два роки тому їздив з командою київського «Динамо» до бельгійського Ґенка. Назвав тоді це місто в «Мандрівці від UA-Футболу» «Їхньою Макіївкою», маючи на увазі шахтарське містечко, яке прибране та охайне. Так ось, Шарлеруа, не май воно справді автентичної архітектури, могло б претендувати на звання Макіївки автентичної – також шахтарської, але брудної і неохайної.

Та цікавого в Шарлеруа справді чимало і з розумінням цього вирушив назад у найохайніше будівлю цього міста – залізничний вокзал (на фото). Варто також зазначити, що Шарлеруа активно розбудовується. Хочеться вірити, що колись це місто побачу іще раз і зміниться воно на трохи чистіше. Але при цьому не втратить старовинної автентики.

Вид з вікна поїзда на містечко Nivelles

Що також вразило у маленькому бельгійському містечку, так це відчуття атмосфери Євро, про відсутність якої розповідав у контексті Риги. На відміну від латвійської столиці, в Шарлеруа можна було зустріти і логотипи змагань, і рекламні буклети, а надто – велику кількість стягів, якими мешканці міста виявляли свою прихильність до однієї зі збірних. Звичайно, левова частка прапорів була бельгійськими, однак вистачало також італійських, іспанських, португальських, албанських і турецьких стягів. То пізніше, взявши на вокзалі безкоштовну газету «Метро», виявив, що редакція навіть проводила опитування, яку збірну бельгійці хотіли б бачити переможцем на Євро і зробила претендентами лише дві команди. З результатом 59:41 у процентному відношенні «перемогли бельгійці.

Між тим, схожа ситуація зі стягами спостерігалася вздовж всього мальовничого шляху від Шарлеруа до станції Брюссель-Міді. Прапори можна помітити на великій кількості будинків навіть начебто не дуже розвинених сіл. Про сам Брюссель годі й говорити. Тут стяги команд-учасниць (особливо – господарів) видно з багатьох балконів домівок. А власники барів, намагаючись вочевидь проявити прихильність до збірної тієї країни, з якої вони походять, одначе почепляли національний стяг держави, в якій живуть.

Цікаво, що українські стяги з вікон великих будинків теж траплялися. Як і вдалося зустріти у центрі Брюсселя чимало співвітчизників. Першими помітив земляків з Тернополя – батька Сергія і сина Михайла (на фото). Вони розповіли, що добиралися на євро варшавським літаком, приблизно половина пасажирів якого була українцями з Галичини, Києва, Дніпра й Харкова.

Трохи пізніше зустрів ще одного тернополянина в компанії двох киян. Ті добиралися до Брюсселя через Будапешт. Спеціально до виїзду замовили собі оригінальні футболки. Ще один вболівальник приїхав на Євро разом з дівчиною з Гамбурга, де вони останнім часом живуть. Сам він родом із Сумщини. Цікаво, що майже всі українці говорили про ту саму 25-ту хвилину, на якій має пролунати всесвітньо відомий хіт про московського карлика.

Траплялися на вулицях Брюсселя й фанати інших збірних. Особливо колоритною й галасливою була компанія з Ірландії і Швеції. Ті й інші, звичайно, були вдягнені у національні кольори. Але здружившись, пісні горланили спільно. Ось лишень ірландці виглядали галасливішими і така мовчанка скандинавів їх трохи не влаштовувала. Але ті суперечки були локальними. Цікаво, що один зі шведів розповів, що їздив на Євро до України і зберігає про ту подію найяскравіші спогади.

Хлопчик, звісно, пісяє, але на цей раз вдягененим

Взагалі, впродовж цього дня Брюссель вдалося обходити пішки доволі суттєво. То Львів у нас поділяють на два міста – для туристів і місцевих мешканців. Брюссель сміливо можна ділити на три – крім туземців і туристів, додати варто таку категорію, як ділові люди, під яких у бельгійській столиці виділено цілий квартал.

Власне, до «ділової» частини міста, де знаходиться центральний офіс Євросоюзу, добратися не встиг. Зате мав змогу відчути принади життя у нетуристичному районі, в якому проживають араби та чорношкірі мешканці. Насмічено тут будь здоровий. Зате в центрі, де збираються тисячі туристів, чистота. Якщо й не ідеальна, то лише тому, що за гостями і не встигають поприбирати.

Центральна площа Брюсселя

...і головний собор на ній

Залишаючи Бельгію, хотів би відзначити найперше чуйність та душевність місцевих мешканців, які відчував на кожному кроці. Найбільше, звичайно, вразив той водій таксі поруч з аеропортом, про якого розповідав вчора і котрий не злакомився за реальною наживою, а розповів, як дійти до готелю пішки. Вранці ж, коли очікував на зупинці поруч із готелем на маршрутку, підійшов інший бельгієць. Дізнавшись, звідки я, він навіть перейшов на російську. Проте інформація, що від готелю в аеропорт регулярно їздять автобуси компанії, виявилася непотрібною, адже прямував я в інший бік. Зазначу, що чоловік той був абсолютно стороннім. Про хлопця, який у Шарлеруа допомагав всунути у комірку багаж, розповідав вище.

Трохи "сучасного" Брюсселя

Надодачу вже у Брюсселі була ще й чорношкіра продавчиня магазину. Її запитав, де знаходиться готель «Аіасьйон». По карті то виглядало зовсім поруч із розгалуженим безліччю виходів вокзалом «Брюссель-Міді», проте на ділі виявилося, що знайти адресу не так-то й просто. Більшість місцевих мешканців спрямувати гостя банально не могли й лише ця жіночка, зашивши магазин, побігла до когось із сусідів за картою. Готель на ній вона знайшла і вказала напрям. Шкода лишень, що трохи з ним помилилася. Цю літеру «Г», як потім виявиться, треба було робити в інший бік. Найсмішніше, що правильний шлях в усіх деталях італійською розповів трохи згодом статечний італієць років 50-ти.