Метаморфози Хосе Андраде: Чистильник взуття. Секс-символ. Алкоголік

Життя Хосе Леандро Андраде – одна велика загадка. Часто, дізнаючись новий факт з біографії геніального футболіста, ще більше заплутуєшся. Чи дійсно таке могло бути, чи це чергова локшина, яку намагаються повісити тобі на вуха сучасні журналісти та історики? Дуже багато запитань викликає персона батька Андраде. За найпоширенішою версією, ним був колишній бразильський раб, який зумів втекти з країни, де багато диких мавп, завдяки магії. Чарами він й продовжував заробляти на життя, кочуючи латиноамериканськими містами. Його головними клієнтами були юні дівчата чи жінки, які просили мага приворожити коханого. Він ніколи не відмовляв, а інколи міг запропонувати й інші послуги. Так, під час одного з сеансів магії він познайомився з майбутньою матір’ю Андраде. Коли в 1901 році в містечку Сальто на світ з’явився Хосе, батькові вже виповнилось 98 років. Мабуть, без магії тут не обійшлося.

Прихильники цієї версії стверджують, що тато передав сину частину своїх унікальних здібностей, які неабияк допомагали йому при штурмі воріт суперників та жіночих сердець. Чарівникам не надто до вподоби просте маґлівське життя. А тому не дивно, що невдовзі після народження спадкоємця Хосе Ігнасіо накивав п’ятами з Сальто. Андраде ніколи не бачив свого батька, коли він запитував в матері: «Де тато?», то завжди чув одну і ту ж дивну відповідь: «В повітрі». Невдовзі хлопчику вже не було в кого запитувати. Мама більше не хотіла жити в злиднях та вирушила на пошуки принца на білому коні. Син видавався їй зайвим тягарем в цій мандрівці, а тому вона залишила його сестрі на пару днів. Ці кілька днів перетворилися на 15 років, поки Андраде не став на ноги та не придбав собі власний будинок. Хосе більше ніколи не побачить маму, залишившись при живих батьках сиротою.

Добре, що йому пощастило з тіткою. Вона виявилась більш приземленою жіночкою та розуміла, що ніякий принц їй не світить, а тому працювала в поті чола, чому і вчила племінника. Свої перші песо хлопчина заробив, чистячи взуття та продаючи газети на вулицях Монтевідео (саме там мешкала тітка). Тоді в житті Андраде з’явилися два захоплення, без яких він себе вже не уявляв – танці та футбол. В 1921 році Хосе чистив взуття помічнику тренера Мірамар Місьйонес. Хлопець розповів наставнику про власне важке життя й попросив його взяти в клуб, розповідаючи, що в себе в кварталі Палермо він – найкращий футболіст. Мужчина вирішив допомогти підлітку та дав йому шанс. Як показав час, помічник не прогадав. Так Мірамар Місьйонес отримав свою головну зірку. Щоправда, через очевидні причини вона там недовго сяяла. На першому ж тренуванні всі тренери та гравці Мірамара витріщалися на чорне чудо з відвислими щелепами. Вони ще ніколи не бачили такої віртуозної техніки. Андраде не грав на полі, а танцював. До того ж, він дуже швидко вчився, адже ловив все на льоту. Невдовзі Хосе потрапив на олівець скаутам скромного клубу Белья Віста. Цікаво, що в цій посередній команді Андраде перетнувся з Насассі, з яким він згодом куватиме перші великі тріумфи уругвайського футболу.

Фантастична гра Хосе не могла довго залишатися непоміченою. В 1923 році Селесте захотіла його бачити в своїх лавах. Однак в Андраде був один невеличкий «недолік», який міг завадити йому одягнути блакитну футболку. Хосе народився чорношкірим. На його щастя він з’явився на світ в Уругваї, де не існувало таких жорстких расових бар’єрів, як в тій же Бразилії. Першим кольоровим, котрий зіграв за Селесте, був Ісабеліно Градін. Він успішно поєднував футбол з бігом. Градін в 1919 та 1920 роках виграв 4 золота на чемпіонатах Латинської Америки з легкої атлетики на дистанціях в 200 та 400 метрів. Ісабеліно здобув лаври кращого бомбардира дебютного чемпіонату Південної Америки з футболу (тодішня назва Копа Амеріка), а з ними й чергову медаль найвищої проби. Чилійці, яким Селесте відвантажила 4 м’ячі, спробували анулювати результат матчу. Вони накатали в оргкомітет турніру скаргу, в якій обурювались тим, що за уругвайців грали двоє африканців – Градін та півзахисник Хуан Дельгадо. Аргентинські чиновники, попри свою ненависть до сусідів, навіть не розглядали це висмоктане з пальця обвинувачення.

Владнавши всі необхідні формальності, Андраде вирушав на Олімпійські ігри в Париж. Покидаючи свою халупу в Монтевідео, Хосе не підозрював, що згодом підкорить найромантичніше місто світу. Він потрапить не лише в найкращі будинки Парижа, а й в найрозкішніші ліжка столиці Франції.

В дебютному матчі Олімпіади 1924 року жереб підкинув в суперники уругвайцям югославів. Балканці вирішили подивитись на заморське диво та відправили на тренування Селесте кількох шпигунів. Андраде одразу ідентифікував засланих козачків. Він запропонував своїм партнерам клеїти дурня на полі. Шпигуни ледь не надірвали животи, спостерігаючи за грою своїх майбутніх суперників: м’яч відскакував від уругвайців, як від стіни, після їхніх «влучних» ударів по воротах м’яч летів в район кутового. Також вони неодноразово зіштовхувалися одне з одним. Можливо, Селесте в дебютному матчі задовольнилась би кількома забитими м’ячами, але французькі організатори завели латиноамериканців не на жарт. На стадіоні уругвайський прапор висів догори ногами, а замість гімну ввімкнули якийсь бразильський марш. Перед стартовим свистком наставник югославської збірної Тодор Секулич вирішив наперед вибачитись перед своїм уругвайським колегою Ернесто Фіголі: «Мені дуже шкода, що ви приперлися за тридев’ять земель, щоб вилетіти одразу ж в першому раунді. Але це футбол, ми не можемо грати з вами в піддавки. Вибачте, але ми змушені будемо зробити свою роботу».

Однак того дня на полі була лише одна команда. Селесте розтрощила Югославію 7:0. Європейські журналісти охрестили матч з балканцями другим відкриттям Америки. Традиційний британський футбол, на який орієнтувались провідні збірні Старого Світу, не витримав випробування латиноамериканською креативністю та пристрастю. Проза вкотре капітулювала перед поезією. Попри те, що Андраде в матчі з югославами не забив жодного голу (та й за весь турнір він так і не відкриє свій бомбардирський рахунок), саме його експерти визнали MVP матчу. Особливо глядачів вразив такий фокус Хосе. Він подолав пів поля з м’ячем, жодного разу не опускаючи його на землю. Ще більш дивним було те, що Андраде жонглював сферу не ногами, а головою. Італієць Альфредо Пітто, якому не пощастило перейти дорогу Андраде на шляху до фіналу ОІ 1928, не шкодував компліментів на адресу уругвайця: «Я впевнений, що Хосе міг би без жодних зусиль провести м’яч по центру Мілану в святковий день, не давши круглому ні разу поцілувати землю».

Перший матч Уругваю на Олімпіаді зібрав смішні 3 000 глядачів. А ось в чвертьфіналі, подивитися на гру американських чарівників на стадіон «Коломб» прийшло вдесятеро більше вболівальників. Селесте виправдала сподівання футбольних гурманів, видавши черговий спектакль. Єдине, що не сподобалось фанатам – те, що під гарячу уругвайську руку потрапили господарі. Рахунок 1:5 аж ніяк не додавав оптимізму галлам. Й знову в лавах Селесте найбільше виділявся Хосе. Тоді в Парижі розпочалася справжня Андрадеманія. Він перестав ночувати на уругвайській базі, яка знаходилась в передмісті столиці Франції. Хосе змінив землю, на котрій він спав в халупі тітки на найдорожчу постіль фешенебельних готелів Парижа. Тренер Селесте, побоюючись, що Хосе може не приїхати вчасно на матч, оскільки той завів собі нову звичку– вставати о 17 годині, приставив до нього персонального сторожа, форварда Анхеля Романо. «Після тривалих пошуків я знайшов Хосе в найкращому готелі Парижа. Коли я відкрив двері в номер, то побачив в ньому дуже апетитну картину. Там лежав десяток розкішних оголених жіночих тіл, за якими я ледве розгледів голову Андраде. Він нагадував султана в гаремі. Андраде зробив мені пропозицію, від якої було важко відмовитись: «Може, допоможеш мені впоратись з усіма цими жінками. А то я вже повністю вичерпаний»», – згадував Романо.

Тоді ж Андраде нібито закрутив романи з одними з найхаризматичніших жінок світу: Колетт та Жозефіною Бейкер. Перша була геніальною письменницею, яку в 1948 році номінували на Нобелівську премію. Не менше ніж своїми літературними працями, вона прославилася скандальними подвигами на амурних фронтах. В 1907 році Колетт не лише відверто цілувалася на сцені Мулен Руж з Матильдою де Морні в пантомімі «Єгипетський сон», а й імітувала з нею статевий акт. Навіть таке кубло розпусти, як Червоний Млин, не витримав цього неподобства та викликав поліцію. У 1912 році Колетт вдруге виходить заміж. Але вона дуже швидко розчарувалася в своєму новому чоловікові бароні Анрі де Жувенелі, та накинула оком на його 17-річного сина. Якось вона прийшла до юнака в костюмі Єви та заявила: «Сьогодні ти станеш чоловіком!»

Під час Олімпіади Анрі де Жувенель, який був власником газети «Le Matin», відправив дружину в табір уругвайської збірної, яка святкувала перемогу над Нідерландами в півфіналі. Колетт писала репортаж про таємничих уругвайців без жодного ентузіазму, розповідаючи різні небилиці: «Вони приготували мені стейк з м’яса, яке вирізали в живої корови. Після того, як корову трішки підрізали вона продовжувала пастись, як ні в чому не бувало. Уругвайці – це дивне поєднання цивілізації та варварства. Вони є кращими танцюристами, яких я будь-коли бачила, коли виконують танго, а ось, коли починають танцювати якісь божевільні африканські танці, то скидаються на канібалів, від яких в мене кров стигне в жилах». Ентузіазм Колетт збільшився після того, як вона помітила Андраде, який виконував запальну румбу та водночас крутив шматок м’яса на кінчику кинджала. Розповідають, що згодом письменниця ближче познайомилася з уругвайцем в більш інтимній атмосфері.

Друга відома жінка в паризькій колекції трофеїв Андраде могла дати фору самій Колетт. Відомий поціновувач екзотики Ернест Хемінгуей так сказав про Бейкер: «Це найбільш сенсаційна жінка, яку я зустрічав в своєму житті». Жозефіна з’явилася перед паризькою публікою 2 жовтня 1925 року. Це було кохання з першого погляду. Публіка, яка до того ніколи не бачила танець чарльстон, почала носити нову зірку на плечах. Про Жозефіну говорили, що вона зовсім не нагадує гротескну темношкіру танцівницю, а схожа на чорну Венеру, яка відвідує Бодлера в його снах. У 1926-27 роках вона спричинила ще більший фурор, вийшовши на сцену в апетитній банановій спідничці. Після тріумфального виступу в Берліні, німецькі нудисти запропонували Жозефіні відвідати їхню вечірку, проте вона відмовила. Цікаво, що в її танцях помітні елементи нових стилів, які з’являться лише через десятки років. Відверті, як на ті пуританські часи, костюми та танці Бейкер закрили для неї сцени Відня, Праги, Будапешту, Мюнхена. Але це лише збільшувало її славу.

Жозефіну називали чорним дивом та чорною перлиною. Це останнє прізвисько вона згодом розділить з Андраде, а якщо вірити деяким з біографів Хосе, то не лише його, а й ліжко.

У фіналі Олімпіади Селесте не помітила швейцарців, знищивши їх з рахунком 3:0. Невдовзі після цього поєдинку уругвайська газета «Ель Діа» не шкодувала епітетів для головної зірки рідної збірної: «Хосе – герой, фантастичний хлопець з неймовірними ногами. І ти думаєш, дорогий читач, що це перебільшення? Якщо так, ти сильно помиляєшся. Андраде заслуговує на всі ці компліменти. Неможливо писати про нього без таких помпезних слів, які самі падають з кінчика пера». Багатотисячний натовп уругвайців зустрічав в порту Монтевідео своїх національних героїв, які повернулися з паризьких гастролей. Щоправда, Селесте не дорахувалася одного важливого бійця, який «загубився» в столиці Франції. В численних байках про життя Андраде розповідається, мовляв, його викрали багаті парижанки та кілька місяців не відпускали додому. Насправді, Хосе, покуштувавши заборонений плід, не хотів повертатися до свого колишнього життя. Адже після паризьких спокус на нього знову чекало чищення взуття, продаж газет, випас курей та гусей. І не тільки це. Подейкують, що Хосе користувався такою неймовірною популярністю серед паризьких дам не лише завдяки своєму кавовому кольору шкіри, а в першу чергу тому, що вже багато років підробляв в Монтевідео, надаючи інтимні послуги заможним уругвайським панянкам.

Андраде повернувся додому лише через два місяці. Його неможливо було впізнати. Замість юнака, який вирушав в Париж в протертих штанях, приїхав справжній франт. Хосе тепер дефілював вулицями Монтевідео в модних костюмах, дорогих туфлях, лайкових жовтих рукавичках, красивих капелюхах, а в руках тримав чималенький ціпок, на верхівці якого виблискувало срібло. На піку своєї кар’єри Андраде був метроном гри уругвайської збірної. Він, наче Фігаро встигав всюди. Андраде задавав ритм ідеальній грі Селесте. Під час матчу Хосе ніколи не дозволяв собі спочивати на лаврах. Він не посміхався та не святкував забиті голи. Андраде тримав себе в тонусі, постійно клацаючи пальцями – футбол був для нього продовженням танцю. В футболі та в танцях він не знав собі рівних. Щоправда, до пори до часу. З нагоди повернення Андраде, чорна спільнота Монтевідео влаштувала гучну вечірку на честь своєї легенди. Однак Хосе не прийшов на неї. «В нього був дуже важкий характер. Хосе повернувся з Парижа самозакоханим нарцисом, який нізащо не хотів спускатися з французьких небес на грішну уругвайську землю. Він завжди думав лише про себе. До нього було напрочуд складно знайти підхід. Коли Фортуна повернулася до нього задом, всі ці витівки вилізли Андраде боком», – писав Альдо Маззучеллі в своїй книзі «Від поїзда до танго. Стиль уругвайського футболу».

Хосе більше не міг залишатися в заштатному Белья Віста. З 1924 року Чорна перлина сяяла в Насьйоналі. На жаль, тоді ж кар’єра півзахисника полетіла шкереберть. Насьйональ вирішив кувати долари, поки слава про уругвайських віртуозів гриміла Старим Світом. Європейські гастролі вдалися навіть краще, ніж сподівалися боси Трикольорових. Матчі Насьйоналю відвідали 800 000 глядачів, суттєво поповнивши клубну касу. Під час цього турне Трикольорові втратили свою головну зірку. В Брюсселі лікар поставив Хосе діагноз – сифіліс. Паризькі пригоди явно не минулися безслідно для Андраде. Отримавши таку невтішну звістку, Хосе вирішив розвіятись, поїхавши в місто, де вперше посмакував солодким плодом під назвою «слава».

Згодом повернувшись в Монтевідео, Андраде дав одне зі своїх рідкісних інтерв’ю. Журналіст зазначив: «На перший погляд, Хосе не виглядає серйозно хворою людиною. Видно, що він дещо схуд в порівнянні з тим, коли від’їжджав з Уругваю, проте він однозначно не виглядає мучеником. Але, як тільки Хосе заговорив, наша думка змінилася». «Я повернувся, тому що кепсько себе почуваю, і я буду проходити тут курс лікування, щоб повністю відновитися якомога швидше. Тут, в Монтевідео, в мене є впевненість, що все буде гаразд. Я довіряю нашим лікарям набагато більше, ніж закордонним», – розповів Хосе.

На жаль, оптимістичні сподівання Чорної перлини не виправдались. Вона вже більше ніколи не сяяла таким яскравим блиском, як в Парижі. На ОІ 1928 року в Амстердамі Андраде грав дещо глибше, ніж зазвичай, і вкрай рідко витягував свою невидиму чарівну паличку. Півфінал Олімпіади проти Італії став фатальним для Андраде. В одному з епізодів він налетів на штангу та травмував око. На морально-вольових Хосе витягнув наднапружений фінал проти давніх аргентинських «друзів». Перший матч не виявив сильнішого, лише в переграванні Селесте схилила шальки терезів на свою користь, вдруге здобувши олімпійське золото. Попри епічну перемогу, Хосе було зовсім не до сміху. Він поступово починав сліпнути на те око, в яке дістав від стійки воріт Скуадри Адзурри.

Через два роки на дебютному мундіалі Андраде вже був лише тінню того, кого називали Чорною перлиною. Проте цього виявилось достатньо, щоб отримати бронзовий м’яч турніру. І Хосе взяли в збірну зовсім не за красиві очі. Якщо б не він, то елітний список чемпіонів світу, можливо, відкривала б Аргентина, а не Уругвай. На останніх хвилинах фіналу, за рахунку 3:2, коли Селесте готувалася святкувати тріумф, захисники господарів проґавили Варальо, який пробив Бальєстероса. Аргентинці вже бачили м’яч в сітці, але раптом, наче чорт з табакерки, вискочив Андраде, який вибив круглого з лінії воріт. Переможний фінал мундіалю став останнім матчем Хосе в футболці збірної.

В 1931 році він змінив Насьйональ на Пеньяроль, з яким двічі тріумфував в чемпіонаті Уругваю. Проте в 1932 в країні нарешті ввели професіоналізм, який насправді давно існував в Уругваї в завуальованій формі. Тепер Андраде змушували тренуватися. Однак він вважав, що тренування для тих, хто не вміє грати. Він пропускав близько половини занять, навіть не попереджуючи наставника. Не дивно, що керівництво Пеньяролю не могло довго миритися з витівками Хосе, який до того ж все частіше почав заглядати в чарку. Повісивши бутси на цвях, Андраде, на відміну від своїх багатьох партнерів по збірній, не зміг влаштуватися в житті. Він поступово перетворювався на алкоголіка. Під час чемпіонату світу 1950 року Хосе на короткий період вигулькнув з небуття. Чорну перлину запросили на бразильський мундіаль в якості віп-гостя. І треба ж такому трапитися, Уругвай вдруге та наразі востаннє став чемпіоном світу. Можливо, тепер Селесте бракує магії Хосе. Цікаво, що одним з лідерів тієї легендарної збірної, яка в 1950 році змусили принишкнути «Маракану», був племінник Чорної перлини Віктор Андраде.

• Читайте також: Чорний діамант. Він міг би затьмарити самого Пеле

У 1956 році Хосе спробував розшукати німецький журналіст Фріц Хак. Для того, щоб знайти екс-кращого футболіста світу, кореспонденту довелося зануритися на саме дно Монтевідео. «Те, що я побачив, було жахливим. Він мешкав в притулку для бідняків. Андраде, сліпий на одне око, повільно помирав від туберкульозу. Я знайшов його п’яним в дрова. Він не розумів, що я від нього хочу, на мої питання відповіла його дружина, сестра одного з його товаришів по олімпійській збірній». Через кілька місяців жінка, не в силах більше терпіти пекло, на яке перетворилося її життя з Андраде, залишила руїну, на яку тепер скидався Хосе й покинула колишню Чорну перлину. Коли до Хосе приходила білочка, він починав кликати Колетт, Жозефіну та вимагав принести йому Вдову Кліко. 4 жовтня 1957 року Андраде знову почав марити, постійно повторюючи: «Я йду. Невдовзі я буду поряд з тобою». Один з нечисленних друзів, який час від часу приносив Хосе шматок хліба, спочатку подумав, що Андраде звертається до нього. Але насправді футболіст відчував близьку смерть. І, мабуть, мріяв про якусь зі своїх численних пасій. 5 жовтня 1957 року Андраде не прокинувся. На його похорон не прийшов жоден з товаришів по непереможній уругвайській збірній.

В 2014 Луїса Суареса та Едінсона Кавані зробили почесними громадянами Сальто. В такий спосіб це невеличке місто вшанувало одних зі своїх найвидатніших синів. Всі вкотре забули про Андраде, без магії якого не обійшлися три з чотирьох зірок, які тепер гордо виблискують на футболках Селесте.