Футбол війни. Тридцять років вчинку Звоніміра Бобана, який став символом хорватської боротьби з режимом

13-е травня 1990-го року, Загреб, стадіон "Максімір". Досить часто ця дата і події саме у цьому місці згадуються як початок війни на Балканах. То не є правдою, просто футбол теж потребує своїх легенд, а в них завжди реалії перемішані з фантазіями, а подекуди й відвертою брехнею. І все ж на "Максимірі" справді трапилася історична подія за участі видатного футболіста. І вона стала одним з символів успішної війни Хорватії за незалежність.

Сербсько-хорватські розбірки корінням своїм сягають часів Османської імперії. Тоді хорвати були останнім форпостом християнства, що стримувало експансію турецької наддержави. Натоміть серби в часи розквіту Австро-Угорської імперії стали панівною нацією на Балканах, саме їм, переважно, були делеговані управлінські посади.

Нового імпульсу протистояння отримало в 19 столітті. Ілля Гарашанін сформулював програму зовнішньої політики Сербського князівства у своєму маніфесті "Начертаніє". Програма передбачала звільнення південнослов'янських народів з-під влади Османської імперії та їхнє об'єднання під егідою монархічної Сербії. Хорватів він проголосив "сербами католицької віри" та "народом без самосвідомості".

На противагу виступив хорват Анте Старчевіч, який був жорстким противником загально-балканської єдності. Походження назви "серб" він виводив від латинського "servus", тобто раб. Ставало дуже гаряче. 1902-го року сербський політик Нікола Стояновіч оприлюднив свою статтю "Серби та хорвати", більш відому під назвою "Do istrage naše ili vaše" через відповідну цитату. Дядько питання наших і ваших вирішував просто – Великої Сербії не буде без винищення усіх хорватів, які не готові стати сербами. Після цього в Загребі почали бити й різати сербів.

Після розвалу Австро-Угорщини утворилося об’єднане королівство сербів, хорватів та словенців. Згодом воно трансформувалося в Югославію. Наче б то це й була балканська єдність, проте панування у керівництві сербів швидко призвело до проблем. Тим паче, згадане "Начертаніє" стало ледь не державною ідеологією.

Реванш настав під час Другої світової війни. Німецька окупація. Хорватські радикали пішли на співпрацю з Райхом, тож отримали частину владних повноважень і почалася чергова різанина.

Далі був комуністичний диктатор Йосип Броз "Тіто". Він, хорват за походженням, покладався переважно на сербів у керівництві держави. У 70-ті роки хорвати отримали трохи самостійності. Але вже після "Тіто" у 1986-му році вийшов сумнозвісний меморандум Сербської академії наук і мистецтв. Його постулати знов виймали з шухляд історії ідею сербоцентризму. Вважається, що саме цей документ завдав остаточного удару по соціалістичній Югославії як єдиній державі.

Отже, ситуація в державі тоді була вкрай напруженою. Усі фактори майбутньої війни вже існували й навряд чи її можна було оминути. Ну а футбольне протистояння сербів та хорватів – це звичайно ж матчі головних команд цих народів, "Црвени Звезди" та загребського "Динамо". Перша була найтитулованішою командою країни й мала прекрасний склад, який за рік переможе у Кубку європейських чемпіонів. Проте й другий мав чимало цікавих виконавців. У чемпіонаті "Динамо" катастрофічно відстало від "Црвени Звезди" і йшло другим, а серби вже давно оформили чемпіонство. Цікаво, що загребців поєдинок цікавив як можливість зберегти другу сходинку у боротьбі з іншим хорватським клубом "Хайдуком" зі Спліту.

В Загребі були дуже вороже налаштовані до гостей. Та серби підготувалися радикально: трьохтисячний десант сербів був очолений угрупуванням "Делије", яким керував Желько "Аркан" Ражнатовіч, один з найбільших садистів-злочинців Балканської війни, засуджений усіма можливими трибуналами, зокрема, міжнародним. Як він міг підготувати «Делије»? Здогадайтеся самі.

У господарів ж були ультрас "Bad Blue Boys", теж зовсім не схожі на дуже-дуже хорошого хлопчика Джима Гокінса, швидше – на піратів.

Спокійно це закінчитися не могло. "Ми вб'ємо Туджмана*" та "Загреб – це Сербія!" – неслося з сектору гостей. У відповідь лунало "сербів на верби!".

Великі бійки почалися на трибунах, коли "Делије" напали на хорватську трибуну. "Bad Blue Boys" через поле кинулися допомогти своїм. Бійка перемістилася на газон. Згодом господарі будуть стверджувати, що поліція втрутилася у події дуже заангажовано, серйозно лупцювали тільки хорватів і поблажливо ставилися до сербів. З наявного відео такий висновок не зробиш. Просто поліція була уся привезена зі столиці, отож її і сприймали вороже. Гравці "Црвени Звезди" усі пішли у підтрибунні приміщення, те саме зробили й футболісти "Динамо", окрім капітана Звоніміра Бобана. Тоді йому був 21 рік, він – зірка золотого покоління, яке 1987-го виграло молодіжний чемпіонат світу. Не просто лідер на полі, а й вже тоді культова постать, вперше капітанську пов’язку одягнув у 19 років.

Бобан намагався зупинити неподобства, зокрема, роздійняти фанатів. Поруч з ним поліцейський надто жорстоко кийком бив вболівальника "Динамо". Звонімір атакував правоохоронця ногами. У відповідь дісталося вже йому й тепер фани захищали Бобана.

Югославський футбольний союз дискваліфікував Звоніміра на дев'ять місяців, хоча першочергово розглядалося значно суворіше покарання. Згодом футболісту пом’якшили бан до чотирьох місяців. Головне ж те, що Бобан не поїхав на чемпіонат світу до Італії.

Просто бійка, просто скандал, але для хорватів – це символ боротьби з режимом. Чемпіонат Югославії незабаром розвалився, а паралельно й уся держава. Почалася війна. В 1995-у році після операцій "Блискавка" та "Буря" Хорватія визволила свої території і повноцінно стала окремою країною.

На "Максимірі" зараз є меморіальна дошка з написом: "Тим уболівальникам "Динамо", для яких війна розпочалася 13-го травня 1990-го року битвою на цих трибунах і чиє життя покладено на вівтар Вітчизни".

*Франьо Туджман, дисидент, хорватський політичний лідер, згодом перший президент Хорватії.