"Ми програли матч, але врятували собі життя": як Ізраїль назавжди покинув азійський футбол

Ерец-Ісраель

Ізраїль від початку був білою вороною серед своїх сусідів.

Мусульманські суспільства з традиційним укладом і тисячі біженців з охопленої війною та погромами Європи - ну що в них спільного? Лише земля, яку вже пару тисячоліть не вдається поділити.

Футбол не став виключенням - вони й тут різні. Якщо в арабські країни гру завезли британські солдати, то в Ізраїлі перші м’ячі та поля з’явилися з подачі численних мігрантів, що прибували ще коли Палестина була під османами.

Перший сезон відбігали у 1927-28 роках. У 1929-му футбольну федерацію Ерец-Ісраель (Землі Обітованої) прийняли до ФІФА.

Взагалі EIFA мала представляти все населення Британської Палестини, але араби спочатку пасли задніх, а далі і поготів вийшли зі збірної. Ясна річ, це не через спорт. Євреїв ставало дедалі більше по мірі того, як Європу накривав фашизм. Якщо у 1910-му вони становили 10% населення, то перед Другою світовою - вже 30%. І це був точно не кінець.

Also, against the British plans, large numbers of the Jewish diaspora were returning. The 20s & 30s saw a massive population boom from new immigrants, Arabs & Jews.
When Britain handed over the land, the Jews reestablished the Nation of Israel & were attacked on day one. pic.twitter.com/OzipG7NNqE

— Brian K. Lewis (@bklewis201) October 30, 2023

Що мали робити британці? Дозволити євреям підім’яти під себе арабську більшість? Або ж дати добро арабам на окупацію поселень сіоністів? Лондон застряг у шпагаті.

Тим часом футбольна збірна Ерец-Ісраель цього ніби не помічала. Вона першою в Азії боролася за право зіграти на мундіалях. У кваліфікації до ЧС-34 євреї були биті Єгиптом (1:7, 1:4), через чотири роки їх зупинила Греція (1:3, 0:1).

Інших матчів у команди було небагато; лише у 1940-му французький Ліван погодився зіграти і був розгромлений 5:1. Це перша перемога євреїв у міжнародному футболі.

Ну, а вже наступні матчі Ізраїль проводив як незалежна держава. Він себе такою оголосив у 1948-му, і цей крок несподівано підтримали і США, і СРСР, хоча одностайності в жодній зі столиць не було.

"Ви просто не усвідомлюєте, що існує 40 млн арабів і 400 тис євреїв. Мільйони арабів візьмуть гору над тисячами євреїв. Нафта - ось той бік, на якому ми маємо перебувати", - переконував президента Гаррі Трумена міністр оборони Джеймс Форрестол і виявився неправим, бо за неповний рік єврейське ополчення наголову розбило арабські армії і вийшло до Червоного моря.

Lets talk Data series - The Arab-Israeli War of 1948
The Arab-Israeli War of 1948 broke out when five Arab nations invaded territory in the former Palestinian mandate immediately following the announcement of the independence of the state of Israel on May 14, 1948. In 1947, and… pic.twitter.com/bLwXoZ0i6A

— IC (Intellectually Confused) (@IntConfused) October 27, 2023

Ізраїль виборов своє право на існування, авжеж. А через 7 років, у 1956-му, доклався до створення Азійської конфедерації футболу (AFC), розраховуючи через спорт пом’якшити відносини із сусідами.

Дарма, звісно.

Золотий вік

Таким його називають самі євреї.

Це період у 1964-74 роках, коли збірна Ізраїлю та тамтешні клуби здобували купу трофеїв.

Почалося 26 травня 1964-го з перемоги Ізраїлю на домашньому Кубку Азії. Господарі перемогли Гонконг 1:0, далі Індію 2:0 і, нарешті, у фіналі переграли Південну Корею - 2:1.

Ймовірно, сам цей календар викликав у вас питання: "А де решта?" Так-от арабські і просто мусульманські держави бойкотували Ізраїль. Скоро до них додався і маоїстський Китай.

Israel- 1964 Asian Cup winners after their 2-1 victory over South Korea at the Ramat Gan Stadium.#FootballHistory pic.twitter.com/HY9HjC2URC

— Kootsebi Sowah (@Kootsebi) September 29, 2021

Іноді доходило до абсурдного. Так, у відборі до ЧС-1958 проти Ізраїлю відмовилися грати усі його суперники - Судан, Туреччина, Єгипет та Індонезія. Довелося євреям бігати стики з міцною командою Вельсу - і самі розумієте, що було далі.

В Азійському клубному чемпіонаті - попереднику Ліги чемпіонів АФК - відбувалося те саме. У 1967-му "Хапоель Тель-Авів" виграв трофей, зігравши один матч із запланованих чотирьох.

У 1969-му пройшло краще, бо "Маккабі" одразу відправили в групу з представниками лояльних держав - і ізраїльтяни знову виграли кубок, здолавши у фіналі південнокорейський "Янджи".

У 1970-му був новий розіграш і новий скандал - тепер проти "Хапоеля" не вийшов грати ліванський "Хоменетмен".

Ще через рік демарш перед фіналом влаштувала "Аль-Шорта" із саддамівського Іраку, і "Маккабі" взяв кубок без бою.

Started in 1967 with ???????? Hapoel Tel Aviv, stopped in 1971 after ???????? Al Shorta withdrew and ???????? Maccabi Tel Aviv won, returned in 1985, changed its format in 2002, and in #ACL2021 will witness a new king, with a record of 4 titles.
???????? Al Hilal or Pohang ????????#ACLFinal tomorrow???? pic.twitter.com/p3oEolc2xj

— Uri Levy (@Levyninho) November 22, 2021

Звідки такий спротив? По-перше, образа за ганебну поразку в Шестиденній війні. Сирія, Єгипет та Йорданія не просто не поклали край існуванню Ізраїлю, а й попутно втратили Синай, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан та Голанські висоти, а ще майже всю авіацію.

По-друге, помститися євреям у футболі араби не могли - ті були на голову сильнішими. Тренер Еммануель Шеффер та нападник Мордехай Шпіглер - головні персони тих часів. На Олімпіаді в Мехіко їхній дует вивів Ізраїль до чвертьфіналу, а вже у 1970-му Ізраїль здивував усіх на дебютному для себе мундіалі. Нічиї проти Італії (0:0) та Швеції (1:1) вкупі з бойовою поразкою від Уругваю (0:2) різко контрастували з тим, що фани звикли бачити від азійських збірних.

Зрештою, Шпіглер довів свою якість і потім у новоствореному "ПСЖ", забивши 10 голів у 13 матчах, а далі - у "Нью-Йорк Космос", де догравав поруч з Пеле.

Араби на цьому тлі виглядали відстало, і вони планували помсту - водночас військову та спортивну.

Матч смерті в Тегерані

Щодо армій, то ви, мабуть, чули про Війну Судного дня.

У 1973-му Єгипет та Сирія так напали на Ізраїль в Йом-Кіпур, що, якби не втручання СРСР, обом довелося б підписувати капітуляцію.

Що ж до спорту, то головні події розвернулися на Азійських іграх в Тегерані у 1974-му. Зараз це звучить дико, але в ті часи Іран був однією із небагатьох дружніх до ізраїльтян держав у регіоні. Місцеві команди грали з ними футбол, приймали на своїх стадіонах; в Тегерані жила численна єврейська громада.

Чи подобалось це місцевим? Вже у 1979-му вони дадуть на це таку відповідь, яка вразить весь світ.

This week in April 1974, Iran's football federation appointed former Manchester United manager Frank O'Farrell as manager of the national team, after Brian Clough turned down the job. O'Farrell won gold at the 1974 Asian Games with Team Melli, beating Israel 1-0 in the final. pic.twitter.com/xmyjQvkCnq

— Robert Steele (@rob_steele1) April 12, 2022

Ну, а у 74-му шах Реза Пехлеві ще контролював ситуацію - принаймі, йому так здавалося. Ізраїльтяни, яких запросили на Ігри, бачили ситуацію інакше.

"У нас було багато лекцій з самооборони, які читали працівники служби безпеки. Вони водили нас на стрільбище і вчили користуватися бойовою зброєю", — згадував футболіст Одед Махнес. - Більше того, деякі стіни будинку з нашою делегацією були з гіпсокартону, щоб у разі небезпеки можна було пробігти крізь них".

Скажете, даремно? Але після того, як Оріт Абрамовіц виграла золото у стрибках у висоту, її суперниці з Китаю та Японії відмовилися потиснути їй руку. Коли Естер Рот-Шахаморов завоювала третю золоту медаль і звучав національний гімн Ізраїлю, десятки тисяч іранців викрикували лайки та кричали: "Іран! Іран!" Іцхак Пістінер, баскетбольний рефері, був відправлений на трибуни після того, як команда Північної Кореї відмовилася реагувати на його свистки.

#Iran beat #Israel 1-0 to the win the 1974 Asian Games. pic.twitter.com/oE3UWrOt49

— OldFootballPhotos (@OldFootball11) May 6, 2020

Ігри ненависті - ось що це було. І головна їх подія планувалася на закуску - фінал футбольного турніру Ізраїль - Іран.

Капітан збірної Цві Розен зізнавався: "Ми бачили інші матчі [на турнірі], які були наполовину товариськими. А от Іран проти Ізраїлю - це була війна. Футбольний фінал перестав бути спортивною подією, і це нас дуже тривожило".

Як тільки ізраїльтяни під’їхали до стадіону, їх закидали тисячами курячих голів. Натовп заверещав: "Ми повинні відпиляти голову Моше Даяна і застрелити Голду Меїр".

Шпіглер вже не грав, а лише коментував матч з місця подій разом із Яїром Штерном, і вони обоє були до смерті налякані.

"Нам було зрозуміло, що якби Ізраїль виграв, гравці не залишилися б живими", – сказав Штерн, коли дістався додому. "У прес-ложі панувала справжня паніка. Ми боялися, що якщо заб'ємо перший гол, скажена публіка помститься нам".

Зрештою Ізраїль тоді схитрив і забив єдиний гол у матчі у власні ворота. Його автора Іцхака Шума партнери вітали так, ніби він приніс трофей.

"Нехай ми програли матч, але ми врятували собі життя", - визнав тоді тренер збірної Давид Швейцер.

Ну, а ще через два тижні у тому-таки Тегерані була проголосована резолюція авторства Кувейту, згідно якою Ізраїль викидали із AFC. За це рішення проголосували Афганістан, Бахрейн, Бруней, Ірак, Кувейт, Ліван, Непал, Саудівська Аравія, Сирія, Північна Корея, ОАЕ, Пакистан і Китай.

"Арабська терористична війна є подвійною: вона поєднує варварські фізичні напади зі спробами ізолювати Ізраїль у світі", - заявив тоді міністр освіти Аарон Ядлін. "Але наша країна готова воювати на всіх фронтах".

Що це означало по факту? Лише те, що на наступні 20 років футбольний Ізраїль став безхатьком.

Шлях до УЄФА

Куди поткнутися? З ким грати? Неясно.

Найгірше було клубам - вони взагалі потрапили в ізоляцію. Ніяких міжнародних матчів, що рівноцінно застою та деградації.

Щодо збірної, то на ЧС-1978 вона намагалася відібратися через OFC (Океанію), але та грала спільний відбір із азіатами, і в разі виходу у фінальний раунд євреїв чекало все те, що вони вже пройшли.

Аби цього уникнути перед ЧС-1982 Ізраїль подався вже до УЄФА, де набрав 5 очок в групі з Шотландією, Північною Ірландією, Швецією та Португалією. Опозиція була надто сильною, щоб навіть мріяти про мундіаль.

Що робити? Знову прибилися до Океанії, однак навіть не вийшли у міжконтинентальні стикові матчі у 1986-му - це право виборола Австралія.

Успішніше виступили ізраїльтяни через 4 роки - цього разу вони подолали відбір у OFC, а у стиках нав’язали боротьбу Колумбії Рене Ігіти, Карлоса Вальдеррами та Фредді Рінкона. 0:1 за сумою двох матчів - це було гідно.

Мабуть, після тих поєдинків європейці і зрозуміли, що Ізраїль в УЄФА каші не зіпсує, тож одна за одною з’явилися пропозиції взяти IFA до себе. Австралія була не проти - навіщо їй штучний і до того ж сильний конкурент? Ну, і логістичний аргумент теж виявився цілком робочим.

19 вересня 1991-го ізраїльські клуби були допущені до єврокубків; ще через два роки на Кіпрі IFA стала тимчасовим членом УЄФА; 28 квітня 1994-го входження оформили остаточно - така була хронологія подій.

І, так - Ізраїль з тих пір жодного разу не грав на чемпіонатах світу чи Європи. Поки його успіхи обмежуються молодіжним футболом.

Також євреям досі зрідка "щастить" на антисемітів. Для контексту, у 2007-му фанати боснійського "Широкі Брієг" весь матч "кидали зіги"; у 2013-му під час спарингу з Угорщиною в Будапешті група ультрас скандувала "смердючі жиди". Все це буває.

Але чи пожаліли ізраїльтяни про своє рішення? Чи задумувалися хоч раз над поверненням в Азію, де точно були б одним із грандів і, ймовірно, грали б на ЧС? Коли спікера IFA Шломі Барзеля запитали про це, він лише усміхнувся:

"Ми вважаємо за краще, щоб наші клуби та національні збірні грали на європейському рівні. У Європі ми знаходимо теплий, гостинний і повний викликів дім".

Ще б пак. Футбол футболом, але понад усе люди хочуть жити, і бажано подалі від фанатиків, що пориваються їх вбити.