П’ятдесят років найяскравішому чемпіонству Бразилії

Чемпіонство 1970-го особливе для Бразилії та усього світу з багатьох причин. В країні особливими вважають перемоги в Швеції та Мексиці. Чилійське золото відносять до категорії "перемога самотньої зірки"*, адже левова частка успіху належить неформатному генію Гаррінчі. Чемпіонства з 1994-го та 2002-го все ж не були надто яскравими. Між 1958-м та 1970-м наступна різниця: в Мексиці вже був абсолютний Пеле, неймовірний, такий, яким він міг би бути на двох попередніх мундіалях, де травми на грубість суперників не дали розігнатися "Королю футболу". Під час здобуття "Трі", як це титул звуть у Бразилії, він вже був не лише довершеним майстром, а й прагматиком, котрий готовий був відповісти ударом на удар.

Другим аргументом на користь чемпіонства №3 проти чемпіонства №1 є склад атаки команди. В Швеції були свої робочі конячки Загалло і Вава, а на мексиканських полях просто розсип геніїв. Здавалося їм усім не знайдуть місця в основі, проте Загалло, тоді вже тренер, вирішив це питання. Ось і виходить, що в 1950-му зірок було, можливо й більше за 1970-й, принаймні до символічних збірних усіх часів бразильці охоче ставлять Жилмара, Джалму та Нілтона Сантосів, Діді, Гаррінчу, Пеле, часом ще й Орландо з Зіто, але найкраща атака це все ж команда "Трі".

А останній аргумент, це можливість побачити все і вже у досить пристойній якості, у когось навіть в кольорі. Про 1958-й на батьківщині переможців чули тільки завдяки радіорепортажам.

Шлях до "Трі" почався, що логічно, з невдачі 1966-го. Головні фаворити змагань навіть не вийшли з групи. Щоправда, сильної групи де виступала Португалія Еусебіо, сформована на базі "Бенфіки", дворазового володаря Кубку чемпіонів. А ще в квартеті була Угорщина. То було дуже нещасливе за результатами покоління. Воно хоч і не настільки високо цінувалося, як команда Пушкаша, та невезучим було ще більше за збірну 1954. Від них категорично відверталася Фортуна у 1958, 1962 і тому ж таки 1966 в матчі проти команди СРСР, що визнає навіть Йожеф Сабо. Але гравці були дуже хороші, до того ж були й олімпійські чемпіони 1964-го року. Тож провал Бразилії мав не лише суб’єктивні, внутрішні причини.

1966 став також роком очищення для "селесао". Пішов остаточно зі збірної тренер Вісенте Феола. Пішли золоті ветерани: Гаррінча, Орландо, Белліні, Джалма Сантос, Зіто. Також залишив "селесао" Пауло Амарал – мабуть, перший видатний в історії футболу тренер з фізпідготовки, який рівнем амбіцій переріс свою посаду і тому в Англії просто став деструктивним елементом, що тягнув ковдру на себе.

Збірну прийняв Айморе Морейра, той, хто переміг на чемпіонаті світу в Чилі. У дядьки цікава історія з національною командою. Він очолив її вперше 1953-го, замінивши свого брата Зезе, який до цього керував "селесао" тільки на Пан-Американському чемпіонаті та виграв його. Айморе ж невдало звозив команду на Копа Амеріка до Перу і замість нього прийшов Зезе.

Потім він керував збірною з 1961 по 1963 і пішов через те, що керівникам федерації не сподобалась гра команди у низці товариських поєдинків. Останній ж його прихід справді не був вдалим. Тому відставка очікувалася. Не очікували ж появи Жоао Салданьї біля керма "селесао". Бразильці взагалі любили раніше міняти тренера з настанням нового ігрового року. Ось і 1969-й зустріли з комуністом, перекладачем, журналістом, скандалістом та оригінальним тренером на чолі. На колегу тренера Юстріча він кидався з пістолетом, піддавав нищівній критиці інших тренерів у ЗМІ, зі скепсисом ставився до серйозної фізпідготовки. Призначити Салданью, котрий на той момент не тренував вже понад вісім років, запропонував інший Жаоа, Авеланж. Мовляв, хай критик спробує сам, він ж начебто тренер.

Віддати належне новому наставнику. З досвідом самостійної роботи лише у неповні два роки він взявся до справ рішуче – відразу оголосив список тих, кого вважає основою і найближчим резервом збірної. Сам Салданья ніколи тренерству не вчився і на професійному рівні не виступав. Його футбольні погляди формувалися на журналістських спостереженнях та досвіді роботи перекладачем в "Ботфаого" при тренері угорці Ізідорі Кюршнері. Був він потім знайомий і з Белою Гуттманном. Коли стверджують, що перемога на чемпіонаті світу була досягнута Маріо Лобо Загалло за рахунок напрацювань Салданьї то це близько до істини. В першому ж матчі під його керівництвом в основі вийшли восьмеро гравців, що будуть основними і на чемпіонаті світу. Саме Салданья сформував магічну п’ятірку атаки збірної. В списку одинадцяти він наважився одночасно поставити Жерсона, Тостао, Пеле, Жаїрзіньо та Дірсеу Лопеса. Останній та Еду були претендентами на основу. А от у Загалло обидва пішли в резерв, а повну довіру отримав Рівелліно.

З Салданьєю Бразилія виграла усі шість матчів кваліфікації до Мундіалю, а Тостао в них забив 10 голів. Також команда пропустила тільки двічі.

Головною версією відставки Салданьї вважається його небажання брати до збірної таранного форварда Даріо "Дада Маравілью" з "Атлетіко Мінейро". У вересні 1969-го збірна зіграла контрольний матч з цим клубом і поступилася. За іронією долі його тренував той самий Устріч, якому погрожував зброєю Жоао. А вирішальний гол забив Даріо. Видатний голеадор свого часу, ексцентрик і улюбленець президента країни Еміліо Гаррастазу Медісі (або Медічі за італійським походженням прізвища). Медісі був дуже непростим президентом, фактичним військовим диктатором, найбільш жорстоким в Бразилії у 20-му столітті. Не дарма в Мексиці "селесао" підтримає багато співвітчизників – більша частина це журналісти й політики, що втекли від переслідувань.

Салданья, якого президент і його оточення погано сприймали через його ліві погляди, від Даріо відмовився. Тож фактор політичного невдовлення при його відставці мав місце. Але, здається, вирішальним чинником того, що за 78 днів до Мундіалю тренера прибрали був інший форвард, значно крутіший за "Даду Маравілью". Мова про Пеле з яким Салданья зумів посваритися. То й не дивно, характер у тренера-журналіста був дуже складний. Політичні ж події в країні і тиск відповідальності з наближенням Мундіалю додавав нервовості. Конфліктувати ж з Пеле було вироком. "Король" не був капітаном, не був лідером роздягальні, де заправляли більш рішучі, суворі і харизматичні гравці. Проте, коли говорив Пеле замовкали усі. Усі зірки-лідери чітко розуміло хто вони як футболісти поруч з ним. Тому голос Пеле звучав не дуже часто, але потужно. До певної міри його роль можна порівнювати з сьогоденною роллю Мессі в "Барселоні".

14 березня збірна під орудою Салданьї зіграла з клубом "Бангу" 1:1, 17-го Жоао пішов, 22-го Бразилія під керівництвом Загалло розгромила Чилі 5:0.

Маріо Лобо мав великий авторитет як гравець і вже певні досягнення як тренер. Формально він двічі керував Бразилією й до призначення в березні 1970-го, але то були матчі, коли "селесао" формували лише з гравців клубів з Ріо-де Жанейро. Його прихід зняв напруження в команді, що з’явилося він через підвищення нервозності Салданьї. Тому чесно казати, що Жоао "Безстрашний" зробив цю команду повністю, але далеко не факт, що він обов’язково переміг би на полях Мексики.

Загалло хитро заспокоїв президента – дав Даріо дебютувати у національній команді, забити в ній перший гол, провести усього п’ять контрольних ігор і … засунув у найглибший резерв під час Мундіалю. Галасливий і проблемний форвард змушений був змиритися, бо усі авторитети підтримали тренера. То була демонстрація не тренерського хисту, а людської мудрості дворазовго чемпіона світу, котрий стане і триразовим в Мексиці, і навіть чотириразовим 1994-го, як технічний директор "селесао". Сам Загалло свято вірив у фарт, а Бразилія вірила у його фартовість. До речі, з перемогами 1958, 1962 окрім постатей Пеле і Загалло збірну поєднував ще й масажист Маріо Амеріко, який працював на семи чемпіонатах світу.

Розповідати ж як Бразилія перемагала в Мексиці 1970-го зайве. Зараз на сайті ФІФА в хорошій якості є купа відеоматеріалів про ту перемогу. Збірна, що здолала суперників в усіх матчах впевнено та яскраво, а у фіналі не лишила від Італії нічого (4:1), посіла своє місце в історії футболу. Ніхто до та після не був настільки переконливим здобуваючи головний титул серед збірних.

*Так називають клуб "ботафого" за який виступав Мане, так згодом стали називати й самого Гаррінчу.