Відрізав палець, щоб швидше повернутись в гру. Історія життя та смерті легендарного кіпера-дальтоніка

25-метрове зображення Карлоса Кастільо з’явилося на будівлі тренувального центру "Флуміненсе". Художник Марсело Мент, затятий вболівальник "триколору", намалював найбільшу зірку в історії команди воїнів з Ларанжейри. Він був воротарем збірної з 1950-го по 1965-й роки.

"Святий Кастільо" звала його торсида. Було за що. У переліку найкращих воротарів країни він завжди буде у топ-списку. Поруч з Жилмаром, Леао, Карлосом, Таффарелом, Дідою та іншими. Ще Кастільо звали "Стоїком". Багато хто проливав піт і навіть кров за право бути гравцем "Флуміненсе", але лише він віддав частину себе за це, у прямому розумінні. 1957-го року Кастільо вшосте серйозно ушкодив мізинець на лівій руці, цього разу зламав. Аби якомога швидко повернутися до гри він наполіг на ампутації. Після чого на чемпіонатах світу у Швеції та Чилі був другим воротарем "селесао" після Жилмара.

Вважається, що за майстерністю та врівноваженістю він не поступався Жилмару. Мінусом Кастільо був дальтонізм, він міг переплутати колір футболки і під час великого скупчення гравців сприйняти чужого як свого. Особливо проблемним для нього було розрізнити зелений і червоний. За іронією долі обидва ці кольори присутні у триколірному забарвлені його рідного клубу. Також він мав проблеми з вечірніми матчами – штучне освітлення погано впливало на зір воротаря, особливо якщо грали білим м’ячем. Спочатку то було його таємницею, а з часом про це дізналися суперники і намагалися, за можливості, грати проти "Флу" тільки ввечері і м’ячем, самі розумієте, наскільки світлим.

Козирями Кастільо були виходи на високі подачі, коли стрункий воротар вистрибував з величезною силою та правильно розраховував траєкторію польоту м’яча. Також Карлос вважався майстром відбиття пенальті.

Найцікавішою сторінкою його життя варто вважати взаємини зі збірною. До неї він потрапив напередодні домашнього чемпіонату світу 1950-го року. Тренер Флавіо Коста лишився ним задоволений після двох матчів проти Парагваю (нічия і перемога), та беззаперечно основним був Моасір Барбоса. Кастільо має за це дякувати долі – поразка від Уругваю у завершальному матчі того чемпіонату стала національною трагедією, а видатні гравці тієї "селесао" ніколи вже не мали щастя у збірній. "Мараканасо", так зветься той вікопомний програш і він спричинив хвилю самогубств в країні, тренеру ж Кості, найкращому наставнику Бразилії минулого століття, коштував того, що він мав ховатися разом з родиною від розлючених торседорес. З "Маракани" його після фіналу вивезли під виглядом забинтованої постраждалої людини.

Той ж Барбоза сповна скуштував народної "нелюбові". Натомість Кастільо відразу став основним після того фіаско. Барбозу банально прибрали, аби не було зайвих проблем. Для підтримки цього "проклятого" гравця, його у 1953-му поставили на неважливий матч чемпіонату Південної Америки, який проходив у Перу.

Тоді в збірній Кастільо вже був беззаперечно першим номером, йому повністю довіряв тренер Зезе Морейра, наставник, з яким Карлос провів свої найкращі матчі. Зокрема 1952-го року герой цього допису став учасником поєдинку, який вважається помстою за "Мараканасо". То був Панамериканський чемпіонат. Розумію, назва сумнівна. Але головне, що у вирішальному матчі зустрілися Бразилія та Уругвай. З боку "селесте" вийшли шестеро головних героїв фіналу Мундіалю-1950 – Роке Масполі, Матіас Гонсалес, Віктор Андраде, Хуліо Перес, Оскар Мігес та "прокляття Бразилії" Алсідес Гіджиа, той, хто забив смертельний гол на "Маракані" 16 липня 1950 року. Тренером в Уругваю був той самий тріумфатор чемпіонату світу Хуан Лопес, а ще двоє гравців збірної мали статус чемпіонів світу у якості запасних.

Натомість у Бразилії з учасників "Мараканасо" зіграв лише капітан Адемір Менезес. І вона перемогла 4:2. Зокрема, завдяки Кастільо. Зезе Морейра казав: "Мене не цікавить, які кольори він бачить, він бачить гру і розуміє її".

Під завісу кар’єри легендарний воротар зіграв за "Пайсанду" і виборов звання чемпіона штату Пара. Так, це може виглядати смішно з погляду сучасності, але Кастільо став легендою і цього клубу, перебуваючи там менше п’яти місяців. "Пайсанду" був домінатором у штаті й до цього, але внесок голкіпера у ту перемогу вболівальники, які бачили ті матчі, вважають вирішальним.

Фото - fluminense.com.br, ФК Флуміненсе

Карлос Кастільо потім став досить непоганим тренером. Принаймні, завше мав попит на свою роботу. У мікроскопічному клубі "Операріо" з Мату-Гросу він взагалі дістався до півфіналу чемпіонату країни (турнір з груповими змаганнями і плей-оффом), де драматично програв "Сан Пауло". Після роботи в "Сантосі" він на кілька місяців лишився вільним і незабаром отримав досить грошовиту пропозицію очолити збірну Саудівської Аравії. Бажання їхати туди він не мав, але через власні помилки мав чимало боргів. Тож, погодився. Проте його друга дружинна категорично відмовилася їхати хтозна куди у далекі піски. Це, чи цілий комплекс проблем штовхнули Кастільо до останнього кроку, достеменно невідомо. Перед смертю він також провів два серйозних медичних обстеження. Їх результати ніколи не розголошувалися. 2 лютого 1987-го року він вистрибнув чи то з балкону квартири своєї першої дружини, чи то з його даху.

"Святий Кастільо" легко міг сплутати кольори рідного "Флуміненсе" з іншими та й просто не знав, як вони виглядають. Це не завадило йому стати найбільшим ідолом торсиди "Триколору". Нині ім’я Карлоса Кастільо носить тренувальний центр клубу.