Торнадо поки не справляється зі спадком Патріарха. Куди прямує Уругвай

До чемпіонату світу 2022 у Катарі Уругвай вважався фаворитом другого ешелону. Магія стародавніх перемог 1930-го 1950-го давно минула, натомість ще досить свіжим залишався спогад про виступ цієї команди на світовому чемпіонаті у Південній Африці 2010, тоді це було проривом і визнанням на рівні збірних низки футболістів, котрі потім зроблять велику кар’єру і завершать її тихенько в Катарі.

Нинішній Уругвай є досить цікавим явищем – до чемпіонату світу в нього вірили як в команду низки талантів, які досягнули або піку свого розвитку, або опинилися дуже поруч з ним, а також зірок останньої "великої гастролі". Тобто передумови для серйозних сподівань були.

Особливим чинником у цьому контексті виглядав тренерський. Попередній наставник Оскар Вашингтон Табарес був таким собі сучасним "батьком футболу Уругваю". Його історія з "селесте" розпочалася ще у вісімдесяті. Перша каденція зі збірною не принесла успіхів, та Табарес звозив її на Мундіаль-1990-го.

Другий його період настав у 2006-му. Наступного року його Уругвай дійшов до півфіналу Копа Амеріка, де програв лише у серії пенальті Бразилії, яка згодом виграла увесь турнір, здолавши у фіналі Аргентину з Рікельме, Мессі, Тевесом, Маскерано, Вероном, Камбьяссо та Дзанетті. Новий шлях Табареса виявився вдалим – в нього вірили й він сам багато робив для команди. Це лише зараз комусь може здатися, що з Суаресом, Кавані та іншими не могло бути інакше.

Табарес, а його тінь буде нависати ще над кількома наступними тренерами "селесао", робив усе, наче й, банально, але послідовно та логічно. Дійсно його команда жодного разу не зробила великого дива. Разом з тим, вона й не розчаровувала, також в окремому матчі могла обіграти будь-якого фаворита. Тож вона була ідеальною для тих, хто вболіває проти грандів, але й не є ідеалістом стосовно тотальних андердогів. Такий статус сподобався уругвайським фанам. Вони вже давно не відчували справжньої сили своєї команди, а тим паче серйозних симпатій до неї з боку іноземців.

Насправді, для нинішніх часів збірна Табареса добре позиціонувала себе у світі й досягала вельми хороших результатів. Та для цього не знадобилося див. Потрібен був спокійний, часом надто канонічний, однак мудрий і психологічно заспокійливий, як любий дідусь, керманич.

Але ж, ера Табареса минула. Якщо чесно, то минула вона дійсно через вік тренера, хоча й його хвороба теж далася взнаки. Сам Оскар Вашингтон казав: "Мені зовсім не важко тренувати, а ось пересуватися це вже серйозна проблема".

Усю цю передісторію я розповів заради того аби ви мали уяву наскільки великі сподівання покладалися на наступного трена збірної і наскільки важко йому було брати увесь спадок "Маестро" Табареса.

Рівно рік тому його естафету прийняв Дієго Мартін "Торнадо" Алонсо. Він мав досить хороше реноме тренера, а як футболіст пограв за "Валенсію" та "Атлетіко" Мадрид, за збірну, але в часи пост і перед Табаресом. Від нього очікували осучаснення гри збірної, ставки на більший креатив ніж той, що був з "патріархом". Чотири перемоги у чотирьох матчах кваліфікації наче й запевнили у тому, що Алонсо став правильним вибором. Далі ж аналізувати не має змісту аж до самого чемпіонату світу в Катарі.

Перший матч став тотальним провалом усіх його учасників – Уругвай та Південна Корея на завдали жодного удару у площину воріт суперника на двох за увесь поєдинок – це рекорд першостей нового тисячоліття, по попереднім просто не існує повної статистики. Це ще можна було списати на втому, та все ж видовище було надзвичайно тяжким. У наступному матчі уругвайці тотально програли Португалії і опинилися у вкрай важкій ситуації.

Вони все ж змогли перемогти на останок Гану (2:0), однак цього не вистачило. Уругвайці нарікали на непризначений пенальті у ворота суперника, та мали не забувати, що за нульового рахунку Андре Айю не реалізував пенальті. Після гри Хосема Хіменес (нині найкращий захисник команди) вдарив-штовхнув інспектора матчу і наговорив йому того, що може коштувати йому 15 матчів у офіційних змаганнях під егідою УЕФА. Такий самий удар може очікувати й Едінсона Кавані, який з відчаю почав бити монітор відеоповторів для головного арбітра. До речі, для Кавані, за певних умов, дискваліфікація може стати фінальною крапкою виступів за "селесте".

По хорошому, цей чемпіонат світу був фінальним акордом для Суареса, Кавані, Годіна, Касереса та Муслери (хай він без того був у резерві). Тож попереду новий Уругвай. Вже зараз він вже не був командою згаданих дідів. Насправді це був Уругвай команди, що виступила на чемпіонаті світу серед молодіжних збірних 2017-го року. Тоді Уругвай не програв жодного мату, та посів четверте місце. То була команда Вальверде, Бентанкура, Віньї, Олівери, Каноббіо та Де Ла Круза. Перші двоє вже незамінні у збірній, інші мають певний вплив.

Тож на цьому фундаменті Алонсо має вже будувати нову команду. Насторожує ж те, що він у Катарі був обережнішим за Табареса. Підстаркуватий Оскар Вашингтон міг дозволити собі зіграти з Де Арраскаетою та Де Ла Крузом разом, хоч й зовсім зрідка. А от "Торнадо" не ризикнув. Та обережних же торнадо не існує!

Проблеми ж нового Уругваю, це забути часи Суареса+ і вміло використати потенціал нового покоління, яке вже в стадії розквіту. Нинішній тренер поки з цим не впорався.