Українці на мундіалях. 1982, 1986, 2006. Андрій Баль

Від редакції. В травні цього року напередодні старту ЧС-2014 ми записали велике інтерв'ю зі славетним футболістом та тренером Андрієм Балем. Сьогодні, 9 серпня, його не стало, а ця розмова виявилася чи не останнім великим інтерв'ю з паном Андрієм. Баль помер просто на футбольному полі під час гри, якій присвятив все своє життя і яка, на превеликий жаль, його передчасно забрала. Вічна Вам пам'ять, Андрію Михайловичу...

Спробував задатися метою і виділити три найпам’ятніших миттєвості за участю українських футболістів на чемпіонатах світу. Відразу спали на думку серія пенальті в зустрічі Україна – Швейцарія в 1/8-й мундіалю-2006, сльози Ігоря Бєланова після матчу тієї ж стадії СССР – Бельгія у 1986-му і шалений удар Андрія Баля по воротах бразильців на першості планети-1982. Виходить, усі ці події пов’язані з нинішнім співрозмовником UA-Футболу напряму.

Наша бесіда відбувалася на трибуні динамівського стадіону. На дворі сонячно, навіть спекотно. «Заодно й засмагнемо трохи» - жартує видатний у минулому футболіст. Пан Баль розповідає, що має безліч клубних справ на посаді заступника спортивного директора «Динамо». Але журналістам не відмовляє. «Сьогодні спілкуюся з вами, а завтра пообіцяв зустрітися з німецьким репортером» - каже.

- Андрію Михайловичу, пам’ятаєте, коли вперше подивилися матч чемпіонату світу як вболівальник?

- Добре пам’ятаю матчі за участю збірної СССР на чемпіонатах світу 1966 року в Англії, 1970 в Мексиці. Мабуть, ще не усвідомлював достеменно, що то за турнір, а просто разом з дорослими вболівав за «наших». З футболістів осоливо закарбувалася в пам’яті гра Йожефа Сабо, а також вилучення Ігоря Численка у півфіналі СССР – ФРН. В футбольному плані з матчів тих мундіалів особливо запам’яталася фінальна зустріч між Бразилією та Італією в Мехіко. Також передивився чимало матчів німецького мундіалю 1974-му. Мені пощастило, бо телеантени у Львові ловили польські телеканали.

- Вже через якихось два роки Ви були у збірній СССР самі. У юнацькій команді, але тим не менш…

- То була велика честь, адже обирали тренери поміж футболістів з 15-ти республік. Конкуренція була шаленою і для мене було особливо почесним, що гравці обрали мене капітаном тої команди. Коли ми виграли перший чемпіонат Європи серед юнаків у 1976-му, через рік на базі нашої команди була створена юніорська збірна, яка перемогла на першому чемпіонаті світу в Тунісі. Там я теж був капітаном. Хочу сказати, що ніхто уваги на те, що я з західної України, не звертав. Навпаки, хлопці з інших республік ставилися до мене з цікавістю. Російську хоч і знав непогано, але говорив з відчутним акцентом. Казали, що у мене закордонний діалект. При цьому ніхто з мене не кепкував, не дражнився. Навпаки, я навчив Ваґіза Хідіятулліна українській пісні, а він мене – російській. Він мене – «По Дону гуляет казак молодой», я його – «На камені стою, навкруг мене тече вода, а я сі не бою».

- На тих юнацькому та юніорському рівнях перед вами ставили завдання обов’язково перемагати?

- В радянські часи розуміли тільки одне – результат і перше місце. Люди, які ставили такі завдання, думаю, не дуже розбиралися у юнацькому футболі і не зважали на те, що там виступають команди з усього світу. Перед вильотом в Туніс нас у своєму кабінеті зібрав заступник голови Спорткомітету СССР Сич і дав наказ: «Перемогти». Ми до того завдання поставилися спокійно, адже жодної інформації про інші команди не мали. Лише розуміли, що основними суперниками будуть представники футбольних держав Південної Америки та Західної Європи. То наш тренер Сергій Мосягін переглядав окремі матчі потенційних фаворитів чемпіонату і робив акцент на їхніх провідних гравцях. Ми ж, коли зустрічалися з цими супернками в Тунісі, то просто виходили і грали. Для нас тоді не існувало авторитетів. Звісно, найважче було з латиноамериканцями. Туніс, літо, сонце пече. Мало того, що для тих же бразильців природні умови були звичнішими, так ще й технічно оснащені вони дуже непогано. Попервах нам було складно забрати у бразильських гравців м’ячик.

- Пам’ятаєте свій дебют у складі дорослої збірної СССР?

- То був 1981 рік, останній поєдинок відбірного турніру чемпіонату світу. Ми зустрічалися зі збірною Чехословаччини в Братиславі. Пригадую, що перед виходом на поле хвилювався. Оскільки матч відбувався в кінці листопада, поле було дуже важким.

- За рік до того у вас була змога виступити на Олімпійських іграх в Москві, однак з київських динамівців Костянтин Бєсков включив до заявки тільки Володимира Безсонова і Сергія Балтачу. Сприймалося то так, наче кияни своїми перемогами вже встигли стати комусь поперек горла…

- Я на це уваги не звертав. Просто виходив і грав. Кандидатом на участь в Олімпіаді був до останнього. В останньому спарингу, коли два склади збірної грали між собою, друга команда, за яку виступав я, перемогла з рахунком 5:3. В підсумку, до заявки на Ігри з того складу потрапили тільки мінчанин Олександр Прокопенко та Валерій Ґаззаєв. Решту відсіяли. Причина в тому, що з основою Костянтин Іванович вже визначився. Але потім до складу національної збірної мене почав залучати саме Бєсков.

- На чемпіонаті світу-1982 командою поряд з ним керували Нодар Ахалкаці та Валерій Лобановський…

- Три наставники – то тільки номінально. Головний тренер у збірної був – Бєсков. Як вони розподіляли обов’язки – достеменно не знаю. Але склад на гру завжди називав Костянтин Іванович. Він же перед кожним поєдинком розмовляв з гравцями. Ахалкаці та Лобановський були помічниками і втручалися в процес лише коли Бєсков з ними радився. Хоча то мої спостереження. В їхню кухню я не влазив. Моє завдання було одне – грати. Можу лишень сказати, що пересмикувань з точки зору тактики не було в жодному з матчів.

Квітень 1982-го. Збірна СССР напередодні товариського матчу з аргентинцями

- Перед іспанським мундіалем збірна СССР втратила через травми трьох провідних футболістів – Леоніда Буряка, Давіда Кіпіані та Ваґіза Хідуятулліна…

- То були дуже серйозні втрати, адже кожен з цих гравців вважався основним. Хідіятуллін взагалі травмувався на останній хвилині заключного контрольного матчу проти другої збірної.

- Перший матч на чемпіонаті світу радянська команда проводила проти бразильців. Поступилась 1:2, але були всі шанси бодай на нічию. Мабуть, після перемоги збірної СССР у 1980-му на «Маракані» позитивний для вас результат нікого не здивував би…

- Справді, окрім забитого м’яча ми не використали ще й ряд хороших моментів. Ми могли повести 2:0 і тоді відігратися бразильцям було б складно. Втім, сил нам вистачило хвилини до 75-80-ї. Річ у тім, що в Севільї тоді стояло страшенне пекло, спека сягала 40-ка градусів. Організм не встигав відновлюватися. Усі мікроорганізми з тіла повиходили й ми відчули спад фізичних сил. Для бразильців, які домінували, ліпше тримали м’яч і до того, такі умови звичніші. Вочевидь саме через цю причину до кінця встояти ми не змогли.

- А ще ви не згадуєте про суддівство…

- Краще за нас про свого арбітра тоді сказала іспанська преса. «Кастільо, ти ганьба Іспанії» - то була шапка однієї з провідних спортивних газет. Нині я до того ставлюся філософськи. На кожному турнірі є фаворити і як би неупереджено суддя працювати не намагався, до таких команд певні симпатії завжди існують.

- Ваш гол – наслідок імпровізації чи мали установку бити здалеку?

- У футболі існує негласне правило: знаходячись на вигідній позиції, атаку потрібно завершувати ударом, щоб не допустити обрізки. Ось і я вдарив, хоч до воріт було под 30 метрів. Як казав Юра Гаврилов: «Головне – влучити в стулку. А там воротар або піймає, або пропустить». Бразильський голкіпер Перес пропустив.

- Програвши за доброї гри, вам додалося перед наступними матчами впевненості чи навпаки ця поразка вдарила по самолюбству?

- Ввважаю, що нам трохи пощастило з календарем, адже другий матч ми проводили проти збірної Нової Зеландії. То, мабуть, була найслабша у нашій групі команда. Ми провели гарний матч, виграли 3:0 і отримали певну перевагу напередодні останнього матчу проти шотландців. На той час то був дуже сильний суперник, у складі якого грали Стів Арчібальд, Ґрем Сунесс, Ґордон Стракан. Матч вийшов дуже непростим. Ми швидко пропустили й відігралися лише в середині другого тайму. Втім, коли Рамаз Шенґелія забив другий м’яч, ми вже тримали гру під власним контролем. Шотландці відігралися, але нічия нас влаштовувала.

- Невихід з групи на другому етапі того чемпіонату – то стратегічна поразка чи поляки були справді сильнішими?

- Складно сказати. Бельгія, яка була нашим першим суперником – то теж сильна команда. Ми не могли подумати, що поляки їх розгромлять 3:0. Більше того, ми навіть сподівалися, що Бельгія може забрати у Польщі очки. Та Збіґнєв Бонєк проявив себе сповна, забив тричі. Ми ж у першому матчі групи проти бельгійців грали на перемогу. Її й здобули завдяки єдиному голові Хорена Оґанесяна. Нагоди забити ще були, але ми їх не використали.

ЧС-1982. Андрій Баль в зустрічі проти бельгійців

Коли ж зустрілися у вирішальній зустрічі проти Польщі, то мусили перемагати, тоді як суперників влаштовувала нічия. Звісно, ми старалися, але зламати оборону поляків не змогли. І моментів майже не створили. Мали одну, десь 80-відсоткову нагоду, але її не використали. Польща тоді була сильною, організованою командою. Опоненти зіграли так, як цього вимагала турнірна ситуація й свого завдяки нічиїй 0:0 досягли. Втім, я не виключаю, що влаштовуй нічийний підсумок нас, так само не змогли б зіграти ми.

- Ваш результат вдома визнали провалом…

- То не дивлячись на те, що ми програли всього одну зустріч. На нас тоді очікували розбірки, шквал критики в пресі, страшенний тиск на футболістів, від яких «чекали більшого». Мене якось у цьому аспекті пропустили (усміхається).

- Віталій Хмельницький, згадуючи в інтерв’ю UA-Футболу чемпіонат світу-1970, сказав, що «радянська преса писала так, як їй говорив прикріплений за нею деригент зі Спорткомітету»…

- Дуже сильно нас критикував Юрій Ваньят з газети «Труд». Не шкодувала нас «Комсомольська правда». А ось спеціалізовані спортивні видання коментували наш виступ помірковано. Вони пройшлися лише по окремих людях, але загалом зійшлися на думці, що виступили ми так, як змогли. Але відзначили, що шанс вийти до півфіналу був. І не погодитися з цим твердженням важко. Взагалі, на той момент хотілося не думати про мундіаль, а швидше про нього забути і зануритися у виступи команди київського «Динамо» в чемпіонаті СССР.

- У 1983-му на збірну, а надто – її київських представників очікувало вже справжнє цькування…

- І якби ж воно було справедливим. Крайніх треба знаходити. Ось їх і знайшли в тренері Лобановському, в київських футболістах. У відборі до чемпіонату Європи-1984 ми в домашньому матчі у Москві розгромили Португалію – 5:0. Виїзний матч був останнім і вирішальним. Нас влаштовувала нічия і ми її цілком могли досягти. Якби не абсурдний пенальті, коли португальський гравець почав валитися метрів за п’ять до лінії штрафного майданчика і просто в’їхав у карну зону. Більше моментів у Португалії не було, але одинадцятиметровий господарі реалізували і ми залишилися поза межами європейської першості.

- Взагалі, період з 1982 по 1984 роки був одним з найскладніших в історії «Динамо». Окрім цієї невдачі збірної були також клубні метаморфози, десяте місце у чемпіонаті СССР-1984…

- Хочете поцікавитися, як ми не зламалися? У тому й сила людського духу, щоб у такі складні моменти вистояти. Крім того, зважте, що тоді виходило лише кілька газет, котрі пригадували про наші невдачі кілька разів і на цьому затихли. То нині видань безліч і відповідно тиск з боку ЗМІ значно вагоміший.

- «Динамо» встояло і два наступних роки одними з найкращих у клубній історії. Втім, тренер збірної Едуард Малофеєв киян у збірну викликав дуже обрежно…

- Ми до цього ставилися з розумінням. За результат відповідає тренер і він вирішує, хто підходить під його ігрову концепцію, кому він довіряє. Спершу ідею щирого футболу в збірній реалізовували знайомі Малофеєву по клубу динамівці Мінська. З часом тренер переглянув кадрові пріоритети і почав запрошувати більше киян, московських спартаківців. Були й представники інших клубів. Упередженості в діях Малофеєва точно не було. Він був у пошуку тих людей, у яких, як він говорив, «горітимуть очі». Не всі ці вимоги розуміли й тому збірна виглядала непереконливо.

- Власне, після перемоги київського «Динамо» в Кубку кубків за якийсь місяць до старту чемпіонату світу-1986 місце Малофеєва знову зайняв Лобановський…

- Дізналися про це тоді, коли повернулися з Ліону, з фінального матчу проти мадридського «Атлетіко». У Москві нам сповістили, що Лобановського призначають головним тренером збірної. Ті, хто входив у збірну, залишилися, а решта динамівців полетіла в Київ. Коли ми разом з клубом знаходилися на зборі в Закарпатті, Валерій Васильович довикликав для заявки на чемпіонат світу ще трьох динамівців – Віктора Чанова, Вадима Євтушенка і мене. Ось і вийшло, що на мексиканському мундіалі виступало 12 киян.

- Наскільки складно було підходити до турніру, до якого морально ви не готувалися?

- Особливих труднощів не виникло, бо ми знаходилися у прекрасному функціональному стані, в хорошій фізичній формі. Адаптовуватися до колективу теж не потрібно, адже поряд з представниками інших клубів виступав уже тривалий час. Перемога в Кубку кубків теж додавала впевненості у власних силах, адже перемогли ми не просту команду, а мадридський «Атлетіко». І зробили це переконливо, з рахунком 3:0, на очах заповненого вболівальниками суперників стадіону. Наших прихильників у Ліоні можна було перерахувати на пальцях. Ця перемога додала впевненості в своїх силах.

Взагалі, припускаю, що нам тоді, на старті мундіалю трохи поталанило. В 2011-му ми грали проти угорців ветеранський матч майже тими ж складами, котрі виходили в дебютному для нас поєдинку чемпіонату світу-1986. Зокрема були й Лайош Детарі, Йозеф Кіпріх. Нині то вже дорослі люди. Але мова не про те. Команда в угорців тоді була дуже сильною. Тренер суперників Дьордь Мазеї знав про збірну СССР буквально все, до деталей. Не прорахував він лишень одного: що прийшли новий тренер і нові гравці. Саме через те, на мій погляд, ми й завантажили Угорщині в першому матчі 6:0. Мазеї бачив зовсім іншу команду, яка при Малофеєві демонструвала зовсім інший футбол. Те саме, гадаю, стосується й нашого матчу з чинними на той час чемпіонами Європи французами. Зіграли ми тоді достойно – внічию 1:1.

Збірна СССР напередодні матчу 1/8 фіналу проти Бельгії

- Ви у тих зустрічах не грали, вийшовши лише в заключному поєдинку групового турніру проти канадців…

- На той поєдинок Валерій Васильович виставив тих футболістів, які не грали у двох перших матчах. Без надзусиль перемогли 2:0 і вийшли в 1/8 фіналу на Бельгію. Там теж грав усі 120 хвилин. Ми постійно були попереду, але перемоги так і не втримали.

- Дискусії навколо того, чи були положення «поза грою» в гравців збірної Бельгії під час двох їхніх результативних атак, точаться понині. Повторів, які б дали чітку відповідь, не існує. З огляду на це, причини невдачі варто шукати не лише в суддівстві…

- Згоден. Десь ми не дотерпіли, не використали тих моментів, завдяки яким могли збільшити перевагу і спокійно контролювати хід гри. Але двічі пропустили зі «стандартів» і врешті сталося те, що сталося. Пригадую, що переживали ту невдачу дуже важко. Понині розумію, що ми мали нагоду дійти дуже далеко. Треба віддати належне Валерієві Лобановському, який ввечері після матчу пройшовся по всіх кімнатах зі словами: «Забудьте все, вже нічого не вернеш». Тренер підтримав нас і дав зрозуміти, що близько до серця цієї невдачі брати не треба. Цікаво, що тоді в Мексиці ми отримали телеграму від президента СССР Михайла Горбачова. У ній говорилося, що зіграли ми достойно, але могли досягти більшого.

ЧС-1986. СССР - Бельгія - 3:4. Андрій Баль вітає Ігоря Бєланова з одним з трьох забитих м'ячів

- Більшого, вийшовши до фіналу чемпіонату Європи, збірна СССР досягла в 1988-му. Але ви, відігравши майже в усіх матчах відбірного раунду, до заявки на німецьке Євро не потрапили…

- Найгіршим для мене тоді було, що в той момент, коли решта футболістів «Динамо», які не входили до складу збірної, пішли у відпустку, а я мусив тренуватися. Лобановський казав: «Не дай Боже, хтось випаде – будь готовий до виклику». Так і готувався у Києві самостійно. І, звісно, радів за хлопців, які в Німеччині показали дуже сильний футбол, якого від радянської збірної ніхто тоді не чекав. На Лобановського за те, що він не взяв мене, не ображався, бо до Німеччини поїхали справді найкращі на той час футболісти.

- Як тренер, ви, мабуть, не станете заперечувати, що таке розуміння у футболістів буває не завжди…

- Далеко не завжди. Грати хочуть усі. Зрештою, я теж хотів грати і трохи засмутився. Але розумів, що тренер бачить, хто сильніший. Тим паче, що на той час я вже грав на місці ліберо. На цій позиції добре грав Хідіятуллін. Власне, тому у 1989 році зіграв у Любліні проти поляків свій останній матч у складі збірної.

- В статусі гравця. А в 2003-му ви увійшли в збірну України вже в статусі помічника Олега Блохіна. Коли Олег Володимирович під час своєї презентації в прес-центрі стадіону «Динамо» сказав, що виведе збірну на чемпіонат світу з першого місця, з нього кепкували. Не дивно, адже золоте покоління 90-х вже відходило (Максимов, Косовський, Лужний, Головко, Скрипник, Калитвинцев уже завершило кар’єру, а Ребров, Гусін та Ващук були близькими до того), а нове, як тоді вважалося, сформуватися ще не встигло. У чому феномен тієї збірної-чвертьфіналіста чемпіонату світу-2006?

- Ми тоді зібрали дуже гарний колектив. Хлопці в кожному матчі віддавалися без останку. Все, що гравці могли в силу можливостей, вони видавали на полі. І це вже було добре. Хлопці підтримували один одного. Так, кожен матч ставав окремим важким боєм. Від нас ніхто не очікував, що ми здатні перемогти бронзових призерів мундіалю-2006 турків на їх полі з рахунком 3:0. Команда повірила в те, що вона здатна виконати поставлене завдання. Ми терпіли, старалися. Згадайте виїзний матч проти чинних на той час чемпіонів Європи греків, впродовж якого ми майже не виходили зі своєї половини поля. Але ми не лише вистояли, а й примудрилися провести контратаку і виграти 1:0. А дебютний поєдинок проти Данії хіба був простішим? Теж перевага суперників, але вириваємо нічию 1:1.

1989-й. Прощальний матч Блохіна. Андрій Баль збиває Олега Володимировича в межах карного майданчика

- Втім, після 0:4 у першій зустрічі мундіалю в матчі з іспанцями віра у власні сили могла щезнути не лише в гравців, а й у тренерів…

- Стадіон у Лайпціґу, на якому ми проводили ту зустріч, нагадує львівську «Україну». В тому плані, що теж знаходиться в ямі. Там було дуже спекотно. Знову ж таки – піренейці до таких умов звикли більше. До всього нам ще й не пощастило, коли Хабі Алонсо в дебюті матчу забивав з допомогою рикошету зі штрафного. Після того стало складно подвійно, адже іспанці контролюють м’яч ідеально. Суперники чітко розбиралися у наших дрібних помилках і майстерно їх використовували. Грати без м’яча надзвичайно складно. Особливо – коли на футбольному прямокутнику взагалі немає тіні. Окремі гравці навіть прагнули перейти зі своїх позицій на ту сторону, де був мінімальний затінок.

Іншими словами, іспанці перемогли цілком заслужено і команда спершу була через такий підсумок шокована. Але треба віддати належне хлопцям. Вони зуміли зібратися і в наступному матчі проти Саудівської Аравії продемонстрували усе своє вміння. Перед поєдинком з Тунісом ситуація була спокійнішою і шансу вийти з групи ми вже не втратили.

Чесно кажучи, з цього квартету ми виходити мусили. Туніс з тренером Роже Лемерром і кількома представниками німецького і французького чемпіонатів у складі ще виглядав доволі непогано, а ось арівійці були відверто слабкими. Тому ми зробили те, що мали зробити.

- Проходження першого етапу, здається, додало команді стільки моральних сил, що вона вже не могла поступитися швейцарцям…

- В матчі 1/8 фіналу все залежало від того, чи зможуть гравці перевершити себе. Було непросто. Гра нервів. Зрештою, я схильний позитивно оцінювати й матч з італійцями у чвертьфіналі. Ми грали непогано і за рахунку 0:1 втратили кілька хороших нагод – була й поперечина, й Джанлуїджі Буффон у воротах зіграв надійно. Гадаю, ми б ще побилися з італійцями. Але на той момент у нас вже спостерігався дефіцит футболістів. Андрій Воронін не грав через травму. В’ячеслав Свідерський на початку матчу отримав попередження. Італійці – розумні футболісти, вони відразу почали провокувати В’ячеслава на другу картку. Як наслідок, вже на 20-й хвилині нам довелосмя проводити заміну. Наприкінці першого тайму травмувався Андрій Русол. Ще одна заміна, після якої оборона була повністю перекроєною.

- То за умови, що вона й так впродовж турніру постійно змінювалася…

- А щойно налагодилася, як почалися проблеми іншого характеру. Також врахуйте, що для усіх наших футболістів то був перший в їхній кар’єрі мундіаль. Хіба Андрій Шевченко за рахунок свого досвіду міг повести команду за собою. Для решти така кількість матчів на рівні чемпіонату світу була першим досвідом. Гравці ще не розуміли, що на початку гри вартувало трохи притримати м’яч, засушити гру. І лише потім нагнітати.

- У той час окремі спеціалісти та журналісти дивувалися, чому жодної хвилини на турнірі не провів Сергій Назаренко…

- Усе просто: на цій позиції були інші виконавці. Ось скажіть мені: який тренер буде міняти склад, коли команда показує хороший результат? Відповідь очевидна. Нам якщо когось і не вистачало, то Сашка Рикуна чи В’ячеслава Чечера. Але хлопці себе зі списку учасників чемпіонату світу викрислели самі.

- До слова, ваш тренерський штаб розпочав роботу зі збірною з того, що під час одного з перших зборів виключив зі складу за порушення режиму Черера, Сергія Закарлюку та Олександра Зотова. Рішення неоднозначне, але для інших воно, мабуть, стало взірцевим й слугувало стримувальним фактором. Але вже безпосередньо під час чемпіонату світу один з українських журналістів помітив на наступний день після поразки від Іспанії, як в ресторані готелю розпивають пиво Володимир Єзерський та Андрій Гусін. Гравців не покарали, зате мій колега потрапив під обструкцію…

- Нічого страшного там не було. Точніше, жодного порушення не було. Пиво може пити будь-який футболіст, якщо він цей напій, звісно, любить. Я вже казав, що з іспанцями ми грали за 40-градусної спеки. Футболісти за цю гру втратили по кілька кілограмів ваги. Немає нічого страшного, якщо вони вип’ють по келиху пива. Бодай тому, щоб покращити апетит. Показово, що на тренуванні наступного дня всі гравці були в хорошому стані. Ви також врахуйте, що футболісти пережили ту поразку так само важко, як і тренери.

- Поділюся особистим спостереженням: з приходом до керма збірної Блохіна і його тренерського штабу за збірну стало грати престижно, футболісти їхали до табору збірної не примусово, як то бувало раніше, а залюбки. Показово також, що саме з того часу гравці почали співати перед матчем національний славень…

- Насправді нічого надзвичайного ми не зробили. Якщо говорити про гімн, то я вирішив трохи пожартувати над футболістами. Не те щоб пожартувати, а натякнути їм про знання «Ще не вмерла…» Коли хлопці мали отримувати преміальні, їм сказали, щоб зайшли до мене. Я роздав їм листки з текстом гімну. «Розкажите перший куплет – отримаєте своє» - кажу. Але виявилося, що футболісти вже й до того знали ці слова. Просто не всі співали. Після того випадку, звісно, співати почали більше.

А на чемпіонаті світу, коли на наші матчі збиралося по п’ять-сім тисяч українців, не виконувати гімну було просто неможливо. Ви ж зважте, що під час виконання славня відбувається й внутрішнє самоналаштування. Хочу сказати, що коли на чемпіонаті світу грав я, то на матчах збірної СССР збиралося максимум по 20 наших прихильників. У Мексиці прихильниками нашої команди були спеціалісти, які закінчували Вищу школу тренерів у Москві і яких на мундіаль відправляла Федерація футболу. Щоправда, пригадую пам’ятний випадок перед матчем з бельгійцями. Помітив на трибуні синьо-жовтий стяг з тризубом. Виявилося, що то приїхав на гру етнічний українець з Канади. Коли ми вийшли на розминку, він махав тим прапором і вигукував нам слова підтримки. Не дивно, нас же там було дев’ятеро киян у складі одночасно. І тренер теж українець. А в Німеччині жовто-блакитними були цілі сектори. То було неймовірне відчуття.