Українці на мундіалях. 1962. Віктор Каневський

На дебютному для збірної СССР Чемпіонаті світу-1958 у Швеції представників українських клубів було двоє. Щоправда, оборонець Володимир Єрохін усі п’ять матчів відсидів у резерві. Хавбек Юрій Войнов відіграв у всіх зустрічах і увійшов за підсумками шостого мундіалю до символічної збірної турніру. На жаль, до наших днів ці вихованці московського футболу, які розкрили себе сповна в команді київського «Динамо», не дожили. Єрохін помер у 1996-му, Войнов – у 2003 році.

На наступному чемпіонаті світу в 1962 році в Чилі значущість українців суттєво зросла. До заявки на той мундіаль тренер Гаврило Качалін включив трьох киян – хавбека Йожефа Сабо та нападників Віктора Серебряникова і Віктора Каневського. На поле зрештою виходив лише динамівський капітан, а час Сабо та Серебряникова настане через чотири роки, коли збірна СССР досягне найвищої в своїй історії вершини – стане четвертою на планеті.

В Чилі ж червона команда, як і в 1958-му в Швеції, зупинилася на стадії чвертьфіналу. Той результат був визнаний провалом. Гравцям і тренерам після повернення додому влаштували обструкцію. Цікаво, що найконструктивнішими в своєму аналізі за участю усього тодішнього радянського тренерського корпусу були якраз двоє представників України.

Перший наставник команди київського «Динамо» Михайло Товаровський на той час займав посаду державного тренера Спорткомітету СССР. Михайло Давидович, на відміну від більшості колег, не критикував тренерський штаб, а зосередив увагу на вадах у підготовці футболістів. «У нас мало хороших дріблерів, - казав тренер. – Потрібно збільшити інтенсивність тренувань – скоротити час занять, але працювати з максимальною віддачею. У «фізиці» суперників ми вже не переважаємо. Потрібно звернути увагу на силову підготовку, розвиток спритності та координації рухів».

Втім, поряд з суто футбольними моментами пан Товаровський тоді висловив крамольні для тих часів думки: «Гравці збірної Чилі після першого матчу отримали від уряду житло. Вони додавали від матчу до матчу. Принаймні, стимули у них були аж ніяк не ідеологічного характеру».

Про не менш революційні для тих часів речі говорив і заступник голови президії Федерації футболу УССР Оратовський. «Яке правове становище радянських футболістів? – запитував функціонер. – Якщо так можна сказати – ніяке! Законами нашої держави футбольна праця, футбольна професія не визнані. Гравець віддає футболу 15-20 років, кращі молоді роки, а праця його не визнана. Праця футболістів фактично є професією, але насправді вона перебуває на нелегальному становищі, та й зарплату футболісти отримують нелегально. Потрібно узаконити футбольну професію. Це викликало б у футболістів нове ставлення до футболу, дозволило б позитивно і більш гнучко вирішувати питання матеріального заохочення, питання переходів. Чимало випадків, коли футболісти не хочуть переходити з Класу Б в Клас А, оскільки там більше платять». Цікаво, що деякі доповідники з інших республік назвали висловлювання пана Оратовського «боржуазним поглядом на радянський футбол».

Такі були часи. І нині про них в інтерв’ю UA-Футбол згадує славетний капітан команди київського «Динамо» Віктор Каневський. Зателефонувавши Віктору Ізраїлевичу до США, де він мешкає вже 26 років, ми попрохали згадати легендарного футболіста, як динамівці формували чемпіонський менталітет, про труднощі через «п’яту графу», рішучість Лобановського, про будні українського американця. Поділився пан Каневський своїм баченням подій на бразильскому мундіалі, що стартує на цьому тижні. Та розпочалася наша розмова зі спогадів про чемпіонат світу в Чилі.

- Вікторе Ізраїлевичу, на єдиній у своїй кар’єрі першості планети Ви, сидячи поруч, взяли автограф у найсильнішого футболіста всіх часів Пеле. Мабуть, зберігаєте цю реліквію понині?

- Куди там! Ще до переїзду з Києва у мене випросив квиток, на якому стояв цей підпис, один хлопець. Казав, що перефотографує його і віддасть. Я не погоджувався, але після тривалих благань все ж не встояв. Знав цього хлопчину, як людину інтеліґентну і ніколи не міг подумати, що взявши цей квиток, він зникне. Шкода, бо для мене той автограф був дуже пам’ятним.

- Натомість від чемпіонату світу сильних вражень, якщо вірити колишнім висловлюванням, у Вас не залишилося…

- В Аріці, де ми грали проводили свої матчі, атмосфера була сільською. Це ж кінець світу! Наш готель був розташований на самому узбережжі Тихого океану. Умови для проживання були відмінними. Але все інше… Стадіон, неначе у нас в райцентрах, саме місто – свята, якого ми очікували, не відчували. Якщо вірити статистиці, то на матчах групового турніру за нашою участю збиралося близько десяти тисяч глядачів. Думаю, не було й їх.

- Для Вас особисто цей переліт в Чилі був першою настільки дальньою мандрівкою. На Вашому стані ця тривала подорож позначилася?

- Легко. Ми з Москви не відразу в Чилі полетіли, а спершу завітали до Колумбії, де провели товариський матч, потім перелетіли до Коста-Ріки і лише звідти відправилися прямим рейсом в країну-господарку чемпіонату світу. Загалом процес акліматизації пройшов безболісно, хоча щойно вийшов з літака, відразу охопило таким жаром, якого не зустрічав ніколи в житті. Але швидко до цих особливостей звик і впродовж чемпіонату не відчував жодного дискомфорту. Інша річ, що для мене було трохи несподіваним, що тренери з першого матчу довірять мені місце в основі. До того я в збірній виходив виключно на заміни.

Пригадую, у 1958 році, коли невдовзі після Чемпіонату світу Качалін викликав мене до збірної вперше, я ледь не по кутах ховався, дивлячись на видатних футболістів, які були поряд. Але потім був матч проти Чехословаччини в Празі, де відіграв більше тайму і ми перемогли 2:1. Також запам’яталася гра в Лондоні на «Вемблі» проти англійців восени у 58-му. Я тоді на поле не вийшов і дивився, як наша команда програє 0:5, з лави запасних. Але то теж був досвід. Поступово адаптовувався до збірної, знайомився з колективом. Хоча, звісно, перед першим виходом в основі на Чемпіонаті світу хвилювався, але емоції приборкував і грав начебто добре.

Збірна СССР напередодні дебютного матчу мундіалю-1962 проти Югославії. Віктор Каневський - в центрі верхнього ряду

- У тому поєдинку збірна СССР зустрічалася з югославами, командою, для якої з огляду на поразки у фіналах Олімпіади-1956 і чемпіонату Європи-1960 цей поєдинок був надто принциповим…

- Балканці вийшли налаштованими по-бойовому. Вони жадали виграти. Югославія ж нам мала що протиставити й крім характеру. Драґослав Шекуларац, Драґан Єрковіч, Йосип Скоблар, Мілан Ґаліч – то були тогочасні зірки. Але недарма ж казали, що та збірна СССР була найсильнішою за всю історію виступів на Чемпіонатах світу. Ми були готовими до боротьби і не зламалися, коли суперник грав жорстко, на грані. За рахунку 1:0 на нашу користь після накладки з переломом поле залишив наш оборонець Едуард Дубинський, травмувався Слава Метревелі. Півтайму мусили грати в меншості. Встояли, а наприкінці зустрічі Віктор Понєдєльнік забив другий м’яч і ми перемогли 2:0.

- Після тієї перемоги питання виходу до чвертьфіналу здавалося вирішеним…

- Так, бо ніхто не сумнівався, що в наступній зустрічі ми здолаємо колумбійців, які тоді вважалися аутсайдерами турніру. Власне, за перших 15 хвилин ми забили тричі, а за 20 хвилин до фінального свистка вели 4:1. Здавалося, справа зроблена. Але суперники подають кутовий. Льова Яшин кричить Ґіві Чохелі, який прикривав ближню стійку: «Грай!» Той почув «Граю» і пропустив м’яч. Врятувати команду воротар вже не міг – «куля» залетіла в ближній кут. Пропустивши цей курйозний гол, ми посипалися. Гра розвалилася. Колумбійці зрівняли рахунок і на заключних хвилинах цілком могли забити вп’яте. Нам банально пощастило. Напомилявся у цьому відрізку один видатний футболіст, який невдало грав і після того й, повернувшись до Москви, визнав свої помилки і на час навіть завершив кар’єру.

- Судячи з мемуарів того ж Яшина, Ігоря Нетто, начальника команди Андрія Старостіна, можна зробити висновок, що ці 4:4 серйозно підірвали мікроклімат у команді…

- Не згоден. Емоції були, але дуже вірно після того матчу вчинив Качалін. Він не шукав винних, не сварив футболістів, а спокійно розібрав гру, вказав на помилки, вислухав гравців. Цією стриманістю Гаврило Дмитрович заспокоїв команду. Надалі атмосфера в колективі була робочою. Ми забули про ті 4:4 з колумбійцями.

- Відігравши два стартових матчі в основі, заключнй поєдинок групового турніру проти уругвайців і чвертьфінал з чилійцями Ви дивилися з лави для запасних. Тренер був невдоволений Вашими діями?

- Тоді мені ніхто не відчитувався. Після перших двох матчів тренери моєю грою були задоволені. То трохи згодом у своїй книзі Качалін прямо сказав, що головною своєю помилкою на цьому чемпіонаті він вважає те, що виставив проти чилійців не Каневського, а Олексія Мамикіна.

- Правда, що після невдалої гри з Колумбією тренери збиралися замість Яшина виставити у воротах Серґо Котрикадзе?

- Так і було. Але Андрій Старостін сказав: «Зрозумійте мене правильно. Якщо ми не поставимо Яшина, нам після повернення додому повідривають голови. Ніхто не стане слухати, добре Льова грає чи погано. Це – Яшин. Тому Лев Іванович буде грати доти, доки матиме здоров’я».

- Яшин був справді готовий до цього чемпіонату погано?

- Мабуть, що так. Помилок, які йому були невластиві, Льова допустив надто багато. І в матчі з колумбійцями, і в чвертьфіналі проти Чилі, коли не врятував команду в двох випадках і ми програли 1:2. Яшин сам розумів, що зіграв погано. Власне, він і був тим видатним футболістом, який, повернувшись до Москви, завершив кар’єру. Не хотів називати прізвища, оскільки Лев Іванович – видатна особистість. Але що було, те було. Добре, що трохи згодом Костянтин Бєсков, очоливши московське «Динамо», через півроку повернув Яшина у футбол.

- Яшина повернув, а ви при Костянтині Івановичі, який прийняв збірну після Качаліна, там більше не грали…

- То рішення тренера. Міг з ним погоджуватися чи не погоджуватися, але суті справи це не змінювало. В останнє у збірну мене запросили ще перед призначенням Бєскова, на матч, який був присвячений відкриттю стадіону у Волгограді.

Команда київського "Динамо" зразка 1961 року. Віктор Каневський - другий зліва у верхньому ряду поряд з Йожефом Сабо

- До слова, на чемпіонаті світу в Чилі представників чинного чемпіона СССР, команди київського «Динамо», було всього троє. При тому на поле випускали лише Вас…

- Зрозумійте, що Київ тоді вважали переферією. Три гравці – то й так багато. Не беруся судити, кого вартувало запросити ще, але, на мій погляд, Сабо і Серебряников мали грати в основі нашої збірної. Обидва – бійці, надзвичайно працелюбні хлопці, здатні виконати будь-яку роботу, яку від них вимагав би тренер. Але за результат відповідав Качалін. Він вирішив так, як вважав за потрібне.

- Виліт у чвертьфіналі в Москві назвали невдачею. Однією з причин назвали моральне виснаження команди. Мовляв, гравці надто довго тренувалися разом і були поза межами власних домівок й десь переситилися футболом…

- Ми ж постійно змінювали обстановку. Проводили збори вдома, їздили грати за кордон. Але, звісно, то був тривалий відрізок. Півроку ми просиділи в готелях, були в Угорщині й Польщі. Зрештою, не чув впродовж усього підготовчого періоду жодної розмови, що комусь все це набридло. З огляду на це, причини поразки від Чилі вартувало шукати в ігровій площині.

- Вікторе Ізраїлевичу, знаєте, що цьогоріч виповниться 50 років з того моменту, коли Ви провели свій останній матч у складі команди київського «Динамо»?

- Що, вже 50 років минуло? Справді, я ж у 1964-му пішов, а нині – 2014-й. Пригадую, восени ми грали у фіналі Кубка СССР і я тоді забив «Крильям Совєтов» єдиний у тій зустрічі гол. Та перемога у Києві залишилася зовсім не поміченою. Нам ніхто навіть не подякував, не вручив грамоти, хоча її ми й не потребували. Та бодай для пристойності команду відзначити могли. Власне, через таке дивне ставлення у мене свого часу й почали з’являтися думки, щоб залишити СССР.

27 вересня 1964-го. Москва. "Динамо" - "Крилья Совєтов" - 1:0. Віктор Каневський забиває "кришталевий" гол

- Найпоширеніша думка – з «Динамо» Ви пішли, бо Віктор Маслов запроваджував нову систему гри і місця в ній для Вас не бачив…

- Мені Віктор Олександрович цих деталей не розжовував. Не виключено, що так і було, бо невдовзі після мене команду залишили Олег Базилевич та Валерій Лобановський. Разом з тим, не можу сказати, що стосунки з Масловим у мене не складалися. «Дід» прийшов до нас досвідченим тренером, зі сталими поглядами на футбол. Він добре спілкувався з усією командою. Жодного негативу у ставленні до себе я не відчував. Тому, коли дізнався, що команді більше не потрібен, то сильно здивувався. Довідався, що Маслов хоче мене позбутися, від інших людей. Після цієї звістки задав Вікторові Олександровичу пряме запитання і сказав, що раз так, то хочу піти. Маслов не заперечував і без зайвих розмов відпустив.

- На той час вже мали якісь запрошення?

- Ні. Але згодом отримав пропозицію з Запоріжжя, щоб очолити місцевий «Металург». Втім, тренерський дебют виявився нетривалим, оскільки Юрій Войнов, який тренував «Чорноморець», через якихось два місяці покликав до себе. Пограти. Ми з Юрою дружили ще з тих пір, коли разом виступали у складі «Динамо», тому погодився без роздумів. Але виявилося, що, народивши мене заново, Войнов мене як гравця й убив. Відіграв за одеситів другу половину сезону-1965, постійно грав і на старті наступного чемпіонату. Тому, коли мене викликали в Одеський обком партії і показали список людей, від послуг яких тренер відмовився, дуже здивувався. Там було й моє прізвище. Пішов відразу, навіть не поспілкувавшись з Войновим і не вияснивши, чому він так вчинив і що його в мені не влаштовувало.

1960-й. Юрій Войнов (крайній справа) і Віктор Каневський (третій зліва) у складі команди київського "Динамо"

- Войнову на той час було всього 35 і його тренерська кар’єра лише розпочиналася. Досвід роботи з молодими наставниками у Вас на той час вже був, адже у 1961-му «Динамо» вперше в історії стало Чемпіоном СССР під керівництвом 36-річного В’ячеслава Соловйова…

- Річ у тім, що ми не сприймали В’ячеслава Дмитровича за молодого тренера. Він нам був неначе друг. Соловйов був надзвичайно конструктивним, різносторонньо розвинутим наставником. Його бачення футболу відрізнялося від того, до якого ми звикли, працюючи під орудою Олега Ошенкова. Соловйов прагнув, щоб ми грали в технічний футбол, щоб усі гравці перебували в постійному русі, грали раціонально, в пас. Нам усі ці риси імпонували, тому й тренер заслужив довіру гравців. Найперше В’ячеслав Дмитрович змінив нашу психологію. Адже команда, яка прагнула поборотися за перше місце, у Києві була вже давно. Втім, до цих завдань ми не були готові ментально. Вважали, що нам просто не дадуть відідбрати у москвичів перше місце. Соловйов усі ці думки від нас відігнав.

То був прекрасний тренер і пишаюся тим, що у нас з В’ячеславом Дмитровичем були прекрасні стосунки. Потім працював разом з Соловйовим уже як тренер, коли допомагав йому в «Пахтакорі» та «Таврії». Робота та була дуже непоганою, адже ташкентців ми вивели у вищу лігу, а сімферопольців – у першу.

1961-й. Щойно, зігравши внічию 0:0 з харківським "Авангардом", "Динамо" вперше стало чемпіоном СССР. На передньому плані - В'ячеслав Соловйов і Віктор Каневський

- Капітаном «Динамо» Вас призначив Соловйов чи обрала команда?

- В’ячеслав Дмитрович мене рекомендував, а потім було голосування гравців. Усе робилося для того, щоб обрали не мене. Ми тоді знаходилися в Краснодарі, куди прилетіло керівництво й намагалося налаштувати футболістів відповідним чином.

- Навіщо це робилося?

- Бо графа у мене погана, ось і все. Повірте, євреям у Києві в ті роки було дуже складно. Відчував особливе до себе ставлення постійно. Хіба не показово, що після здобуття «Динамо» звання Чемпіона СССР звання заслужених майстрів спорту отримали всі, крім мене? Можете уявити, що мене навіть не подали на отримання? Пояснень ніхто не давав. Соловйов, який тоді був заступником голови Федерації футболу, зателефонував і сказав: «Тебе не прийняли». Більш ніж переконаний, що В’ячеслав Дмитрович мене відстоював. Але раз не послухали й його, то означає, що проти були дуже впливові люди. Зрештою, я цим не переймався і просто грав.

- Для людини, яка полишала заняття футболом і незадовго до того, як проявити себе в «Динамо», йшла працювати на завод, не дивно…

- Так тоді мені нічого іншого не залишалося. Грав за збірну України у Чемпіонаті СССР серед юнаків. Поки та першість завершилася, з нашої команди залишилося лише кілька гравців, які не змогли прилаштуватися у якомусь з клубів. Одним з таких був я. Чекав приблизно до серпня. Коли ж переконався, що ніхто мною не цікавиться, пішов працювати. Але через нетривалий час повертаюся після роботи додому і знаходжу в поштовій склинці листівку від наставника «Динамо» Олега Ошенкова. Тренер запрошував на стадіон «Динамо». Туди навіть не йшов – біг. Ця команда була мрією мого життя. Втім, ця радість була передчасною, адже впродовж двох років мене до основи не підпускали. Я ж тоді худющим був – важив 62 кілограми! І то при зрості 176 см.

1963-й. Віктор Каневський атакує вопрота кутаїського "Торпедо"

Як наслідок, з команди мене відправили до армії. Відслужив лише тиждень. Мені просто пощастило, що в цей період відбувався чемпіонат серед військових частин. Я, звісно, виступав за свій полк, який знаходився на Подолі. Перший матч ми виграли 10:0, я забив вісім м’ячів. Відразу після гри до мене підійшов адміністратор «Динамо» Рафаїл Фельдштейн. «Олег Олександрович сказав, щоб ти їхав з командою на збори», - каже. «Як же я поїду, якщо у мене немає ні бутсів, ні форми?», - питаю. «Я тобі все привезу», - пояснює Рафаїл Мойсейович. Так я й відправився на тимчасову базу «Динамо» в Святошино. Коли приїхав, Ошенков запитав: «Ну. Як настрій?» «Все нормально», - відповідаю. - «Добре, давай».

Наступного дня Олег Олександрович оголосив мене в складі на матч Чемпіонату СССР проти кишинівського «Буревісника» на позиції центрального нападника. На дворі був травень 1956 року. Суперники непрості. Булкін, Коротков, Мухортов – то були сильні футболісти. Не дивно, що «Буревісник» на той момент займав друге місце. Для мене рішення тренера стало несподіванкою. Тим не менш, вийшов і відіграв прекрасно. Усі мене хвалили (Каневський на 80-й хвилині забив переможний м’яч і кияни перемогли 2:1 – авт.). З того часу і на наступних дев’ять років у основі «Динамо» став незамінним.

- Поряд з вами на лівому фланзі нападу тоді грав інший корінний киянин Валерій Лобановський. Він згодом серйозно посприяв Вашій тренерській кар’єрі…

- Переходячи в «Динамо», Валерій Васильович порекомендував мене на своє місце в «Дніпрі» у 1973-му. Погодився і переїхав з Ташкента до Дніпропетровська. Пропрацював там майже п’ять років. Ми не боролися за медалі, але грали доволі добре, займали місця в десятці.

- Валерій Поркуян, який виступав під Вашим керівництвом у «Дніпрі», сказав у інтерв’ю UA-Футболу сказав наступне: «У Каневського не було того характеру, тої жорсткості, якими відзначався Лобановський»…

- (Сміється). Не знаю, як можна бути жорсткішим за мене. Мабуть, Валерієві я здався м’яким у порівнянні з Лобановським. Взагалі, у «Дніпрі» в мене були відмінні стосунки з усіми гравцями. То за умови, що в разі, якщо хтось провинився, я карав нещадно.

- Ви продовжували обраний Валерієм Васильовичем напрям чи йшли своїм шляхом?

- Реалізація будь-якої стратегії залежить від ігрового потенціалу футболістів. Лобановський у «Дніпрі» теж працював далеко не за тими принципами, які він використовував у «Динамо». То були лише намітки. Відповідно я обрав свій шлях, заснований на вправах з м’ячем. Постійних переміщеннях гравців. Хоча базу фізичної підготовки я створював таку ж, як Валерій Васильович. І хоч тренери команд-суперниць зазвичай уникають консультацій одне з одним, ми з Лобановським підтримували зв’язок. Він говорив: «Не поспішай робити того, що роблю я. Працюй так, як працюєш». Лобановський розумів, що він має на увазі. У нього один колектив і одні завдання, а в мене те й інше відрізнялося.

- В одному з Ваших інтерв’ю вичитав фразу, мовляв, Ви розуміли, що на більш високий тренерський рівень, ніж робота з «Дніпром», Вас не пустять. Чому ви так сказали?

- Почнемо з того, що я так не говорив. Тренерську кар’єру в СССР я припинив, бо подав заяву на виїзд з країни. Сталося це в 1978 році. Спершу Федерація футболу УССР довірила мені підготовку команди «Переправа» до першості Союзу серед гравців, не старших 21-го року в Сухумі. Ми стали чемпіонами. Після повернення мене мали відправити в Алжир, тренувати місцеву збірну. Була відома навіть дата вильоту. Але телефонує з Москви В’ячеслав Соловйов і сповіщає: «Тебе «зарубали». А «зарубала» секретар київського міському партії Тамара Главак.

Тоді й зрозумів, що пора щось міняти і виїздити за кордон. Я подав заяву і через день мене виключили з партії. Ким тільки після того мене не обзивали! Став ворогом й автоматично втратив можливість тренувати. Цікаво, що за день до подання зустрівся поруч зі стадіоном «Динамо» з Лобановським: «У мене є пропозиція». «Яка, Васильовичу?», - запитую. Пропоную готувати збірну України до Спартакіади народів СССР. «З задоволенням , - кажу. – Але я подав заяву на виїзд». Виходить, втратив нагоду опрацювати разом з Лобановським з власної волі.

Тренерський штаб харківського "Металіста"-1968 - Віктор Каневський, Віталій Зуб, Юрій Сергієнко

Впродовж двох років відчував, що за мною слідкують, розмови прослуховують. Найсмішніше, що моє прізвище почало зникати зі статистичних довідників у ті сезони. Коли я виступав за «Динамо». Що казати, якщо мене вирізали з фото чемпіонської команди 1961 року? Ось у мене вдома стоїть поряд два знімки. Зовні однакових, але на одному я є, а на іншому – ні. Не дивно, що в той період колишні динамівці намагалися уникати зустрічей зі мною. Одним з тих небагатьох, хто не лякався, був Лобановський. Валерій Васильович продовжував спілкуватися зі мною і в 1983 році добився, аби спеціально під мене створили команду в Ірпені. Складена вона була з гравців, які не потрапляли до складу «Динамо». З цими хлопцями ми відразу виграли Чемпіонат України.

- Але 1983-й з 1978-м розділяє п’ять років. У той період теж мусили за щось жити…

- Врахуйте, що я чистокровний киянин і у мене в рідному місті чимало друзів, які представляють різні галузі. Спершу влаштувався на роботу в басейн до Сабо, який працював там директором. Але невдовзі Йожеф телефонує і каже: «Мене попередили, щоб я тебе звільнив». «Йосику, які можуть бути розмови? Все розумію. Що треба – обхідний лист підписати?», - питаю. «Та нічого не треба». Після того тривалий час працював будівельником. Будував палаци культури по селах.

- Митарства, наскільки розумію, закінчилися лише з початком в СССР «перебудови»?

- Не знаю, що вплинуло, але у 1988-му мене викликали в районний ОВІР і повідомили, що готові документи на виїзд. Точніше, звістка прийшла не мені, а дружині, бо я в той час знаходився в Москві. Будував «закусочну» на Тишинському ринку. Але зателефонувала Тамара: «Швидко збирайся до Києва. Виїжджаємо». Далі – традиційний для радянських біженців маршрут: спершу в Італію, а звідти – у США, в Бруклін.

- Мали там знайомих?

- Як вам сказати? Нас тут прийняла Тамарина подруга Неля. Вона нас прийняла на квартиру, на якій ми прожили приблизно два місяці, поки не підшукали вигідного за ціною варіанту і не винайняли житла самостійно. На орендованій квартирі прожили років десять, поки не накопичили грошей і не купили власний дім у Нью-Джерсі, в 45-ти хвилинах їзди від колишнього помешкання. Живемо тут понині. У нашому будинку чотири кімнати, тренажерний зал. Маємо двох собак породи «кане-корсо». До них у нас жив мастиф Рой.

- З роботою після приїзду проблем не було?

- Ледь приїхав, як через тиждень створив у Нью-Йорку приватну дитячу футбольну школу. Займалися у мене як російськомовні хлопчики, так і американці. Функціонувала школа років десять. Трохи згодом взяв до себе на роботу двох помічників. Один колись працював у школі «Чорноморця», інший грав за ужгородський «Спартак» (мова про Матвія Черкаського та Михайла Рибака – авт.). Батьки хлопців, які у нас займалися, платили по 120 доларів за місяць.

- Нині школа ще існує?

- Ні. Закрив її, бо здоров’я працювати не вистачає. Вік такий. Ноги болять, спина.

- Англійською володієте вільно?

- Не володію взагалі. Точніше, знаю уривки фраз, щоб порозумітися на побутовому рівні. Англійську добре вивчила дружина, яка трохи пізніше за мене влаштувалася на роботу за спеціальністю – косметологом. У школі англійською вільно розмовляли помічники. Взагалі, моє коло спілкування тут – вихідці з СССР. Скажімо, Володя Грінберг, у минулому суддя всесоюзної категорії. Ви ж зрозумійте, що для Брукліна англійська мова – чужа. Тут всі розмовляють російською.

- Коли Ви в останнє бували в Україні?

- Вісім років тому прилітав на святкування 70-річчя команди київського «Динамо». Тепло поспілкувалися з Андрієм Бібою, Євгеном Котельниковим, Анатолієм Сучковим. Толик – дуже порядна, добросовісна людина, він сильно допоміг мені у той період, коли я тренував «Металіст» у Харкові.

- Колись Ви сказали, що після переїзду до США Київ Вам снився впродовж двох років…

- Здається, навіть довше. Нині вже спокійніше ставлюся, звик. Але, звичайно, до рідного міста тягне. Нехай в Україні стане трохи спокійніше і обов’язково приїду. У мене ж у Києві, у квартирі на Лук’янівці, поруч з кінотеатрром «Комунар» (нині – «Київська Русь» - авт.) старший брат Леонід живе, заслужений тренер СССР з академічного веслування. Льоня часто бував у нас в Америці, але переїздити сюди не захотів.

- Вікторе Ізраїлевичу, Вам відомо, що з команди СССР, яка виступала на Чемпіонаті світу-1962 у живиж залишилося тільки троє киян і тодішній московський торпедівець Микола Маношин? Ось нещодавно, 2 червня помер Геннадій Гусаров…

- Та ви що? Як же шкода… Гена, Гена… Він же мого віку наче. На рік молодший? Пухом йому земля. Але таке життя.

*****

- Кого вважаєте фаворитами Мундіалю-2014?

- Звичайно, виділю Бразилію та Іспанію. Але все може бути. Нині є чимало сильних збірних. Усі вони приблизно одного рівня. Виділити з них когось окремо складно.

- Збірна США здатна здивувати?

- Здатна. В американців досвідчений тренер Юрґен Клінсманн. Але що значить «дивувати»? З групи можуть вийти, при певних розкладах – у чвертьфінал потрапити. Не більше.

- Найобговорюваніша тема в контексті збірної США – невключення до заявки на чемпіонат світу Лендона Донована…

- Та Донован тут такий король, що іншого немає і бути не можу! Принаймні, він так думає. Лендон тут має привілейоване становище. Може на три місяці поїхати до Англії і його спокійно відпускають. Потім повертається і знову, як ні в чому не бувало, повертається в Америку і грає в MLS. Гроші Донован отримує космічні. Мабуть, Лендон думав, що він і в збірній поза конкуренцією. Але вочевидь Клінсманн у футболі тямить трохи більше.