Українці на мундіалях. 1986, 1990. Іван Яремчук

Великий Бичків – то одне з найстаріших сіл у східному Закарпатті. Надзвичайно мальовниче, адже знаходиться воно біля підніжжя Карпатських гір, де річка Шопурка впадає в Тису. Саме там у березні 1962 року народився один з найяскравіших в українській історії футболістів – Іван Яремчук. У 1986-му він переміг у Кубку кубків і зіграв на першому в кар’єрі чемпіонаті світу. А потім була важка травма, отримана після зіткнення з Хорхе Вальдано на турнірі в Мадриді. Неодноразово доводилося чути думки, що якби не той перелом, Яремчук міг заявити про себе на європейській арені дуже гучно. Зрештою, заявив і без того.

Краєвиди Великого Бичкова, батьківщини Івана Яремчука. Фото - Іван Вербицький

Нашу розмову з Іваном Івановичем ми розпочали з теми мундіалів, на яких він виступав. Звісно, не обійшлося без балачок про «Динамо» Лобановського й, безперечно, про азартність нинішнього гостя UA-Футболу. Про неї не дала забути навіть одна зі знайомих футболіста, котра проходила поряд. «Де ти зараз?» - запитав Яремчук. «В казино працюю, в готелі у центрі» - каже. «А там є казино? О, треба зайти» - загорівся Іван Іванович. «Ваню, не треба, це зло». «Та я ж не грати, а просто». Обоє після цих слів засміялися.

- Іване Івановичу, у своїх коментарях під час чемпіонату світу-1986 ви говорили, що не дивлячись на статус дебютанта, виходячи на поле, зовсім не хвилювалися. Не лукавили?

- Трохи вже стерлися ті відчуття. Але, здається, так і було. Ми тоді виграли Кубок кубків, були на піднесенні. Зважте також, що я й у «Динамо» заграв відразу, ледь прийшовши в команду у 1985-му. Як почав мене ставити Валерій Васильович на передсезонному зборі в Ґантіаді, як відіграв я там всі матчі, так з того часу й був основним правим півоборонцем, випадаючи з основи лише тоді, коли отримував травми. А в збірну у 1986-му почав викликати ще Едуард Малофеєв. Хоча при ньому частіше сидів на заміні, ніж грав.

- Не один київський динамівець з того часу говорив, що не розумів вимог Едуарда Васильовича…

- У кожного тренера свої погляди на футбол, тактику гри і фізичну підготовку. Мене найбільше під час співпраці з Малофеєвим дратувало те, що тренування розтягувалися до двох годин і за весь той час ми не робили майже нічого суттєвого. Втомлювалися більше від того, що нічого не робили. У Лобановського процес був поставлений чітко. Тренування тривали годину п’ятнадцять-годину двадцять. Спершу була серія, між серіями пауза у вигляді ударів по воротах, передач чи чогось у тому роді. Все в динаміці.

- Зі збірної Фінляндії в Москві радянська команда грала через тиждень після динамівської перемоги над «Атлетіко» в фіналі Кубка кубків, з сімома киянами в складі. Результат 0:0 і малоініціативна гра наштовхувала одних на думку, що футболісти базового клубу перебувають на спаді, інші ж припускали, що таким чином Малофеєва «зливають»…

- Ми тоді були спустошеними радше емоційно, бо перемога в Кубку кубків – то була велика радість. Малофеєва точно ніхто не «плавив», але Федерація футболу свої висновки зробила і призначила наставником збірної Лобановського.

- На мундіаль до Мексики їхали з розумінням, що можете поборотися за високі місця?

- Після серії навдалих матчів від нас ніхто нічого суттєвого не очікував. Ми свої можливості знали і розуміли, що показавши свій футбол, з групи повинні виходити точно. Коли приїхали до Мексики, то найперше мусили адаптуватися до особливостей місцевого клімату. То високогір’я. Впродовж дня стояла сильна спека, а вночі йшли дощі. Коли вранці знову було сонце, ставало дуже парко. Через ці вітрові випари дихати було майже неможливо. Оскільки матчі проводилися приблизно о дванадцятій чи першій дня, то ця спекотна погода ставала основною перепоною.

- Так чи інакше, вийшовши на перший матч проти угорців, ви просто зім’яли своїх суперників, розгромивши їх 6:0…

- Вася Рац, який розуміє угорську, розповідав, що в підтрибунному приміщенні в тонелі, яким команди виходять на поле, угорці виглядали розслабленими, зверхніми. Вони реготали і не сумнівалися, що розірвуть нас. Угорщина ж незадовго до чемпіонату світу розгромила 3:0 бразильців. Нас вони за суперників не мали. Що ж, ми «взули» їх і показали, хто на що здатен.

Перед цим матчем зі мною і Пашею Яковенком, з яким ми ділили готельний номер, трапився курйоз. Зазвичай, нас будять перед установкою на гру, а тоді, вочевидь, забули. Коли хтось з нас прокинувся, то з жахом зрозумів, що установка вже триває. Прийшовши, зрозуміли, що Валерій Васильович вже розказав футболістам, хто куди біжить, хто на якому місці грає, хто за кого відповідає тощо. І тут відкриваються двері і з’являємося ми. Не знаю, як Лобановський не помітив нашої відсутності до того, але коли ми зайшли, лише прошипів: «Вы где были?». Може, нам би той сон пригадали, але після 6:0 сенсу повертатися до тої історії не було.

Зазначу, що до першого матчу на нас не звертала уваги ні преса, ні суперники. Відчули це вже з першого після прильоту до Мексики тренування, яке не зацікавило нікого. Коли ж «хлопнули» Угорщину, на наступному тренування помітили, що нас потай знімають якісь агенти. В один момент, коли нам показали оператора, ми ганяли його по всьому стадіону.

Рекреація. Василь Рац, Іван Яремчук, Ігор Бєланов, Павло Яковенко

- Андрій Баль в інтерв’ю UA-Футболу висловив думку, що угорці знали іншу збірну СССР, а до оновленої команди готовими не були. Це незнання, мовляв, й призвело до розгрому…

- Мені здається, що вони або недооцінили нас, або переоцінили свої можливості, або те й інше. Наша команда була згуртованою, бойовою, усі футболісти неслися, тили були надійно закритими, ми не могли не показувати хорошого футболу. Легко грати, коли поряд розуміючий партнер, який будь-якої миті може відкритися, отримати чи віддати передачу, забігти.

- Угорщина – то одне. Але в другому матчі вам протистояли чинні чемпіони Європи французи з Мішелем Платіні у складі…

- Ми виходили з розумінням, що маємо результат 6:0 за плечима і що, зігравши внічию, майже напевне вийдемо в 1/8 фіналу. А тут ще й Вася Рац «плюнув» здалека у «дев’ятку» і ми повели. Коли ж Луїс Фернандес зрівняв рахунок, ніхто упереж вже не сунувся. І ми, і суперники розуміли, що нічия нас обох влаштовує.

Перед матчем Лобановський акцентував нашу увагу на тому, як треба грати проти Платіні, як його перекрити. Якщо не помиляюся, то Мішеля ми зустрічали втрьох – один пресингував, двоє інших страхували. Не сказав би, що ми робили щось особливе, бо то була традиційна для нас кучність гри. Пресинг, не даючи супернику віддихати, ми застосовували постійно. Валерій Васильович розібрав дуже детально гру всіх французьких футболістів. Виходячи на поле, я знав, як не дати зіграти лівому півоборонцеві французів і як нав’язати йому свою гру.

Мені ж було всього 24, молодий, фізично підготовлений, за плечима шість виступів у другій лізі, де грав з юних років, ледь закінчивши спортінтернат. Дорослі дядьки нас, пацанів там добре вимуштрували. Зрештою, в «Динамо» теж були люди, які молодим розслабитися не давали. Толік Дем’яненко любив «напіхати», Безсонов, Баль. Але то ж від характеру залежить. На одного крикнеш і подіє, а інший не любить, щоб на нього тиснули. Я не ображався ніколи. Біг, губив, помилявся, відбирав, забивав. Лінивим чи байдужим ніколи не був точно. Мабуть, недарма мене щороку називали кращим правим півоборонцем СССР.

- На заключний матч групового турніру проти Канади Лобановський випустив тих футболістів, які не грали в перших двох поєдинках. Не вважаєте, що цей хіт тренера вибив команду з ігрового тонусу?

- Васильович враховував особливості мексиканського клімату, те, як важко гравцям основного складу далися два перших матчі. Не дивно, що Лобановський вирішив поберегти наші сили. Не забувайте також й про психологічні навантаження, адже відповідальність за результат на нас тиснула. То був тактичний хіт тренера, але коли гравцям другого складу щось не виходило, Лобановський відразу випустив Ігоря Бєланова і Сашка Заварова, після чого команда понеслася і заграла в притаманний їй футбол.

- Вам не здається, що Бельгії в 1/8 фіналу збірна СССР програла через недооцінку суперника?

- Навряд чи. Тоді ми заспокоювали себе тим, що один з м’ячів бельгійці забили з відвертого офсайду. Втім, коли переглядаєш той момент зараз, то безперечним, як тоді вважалося дво- чи триметровим те «поза грою» вже не здається, треба було догравати епізод до кінця. А недооцінка? Ви ж бачите, як у футболі іноді буває. Ось «Атлетіко» у фіналі Ліги чемпіонів впродовж усієї гри володів перевагою, але в компенсований час пропустив, а потім в додаткових 30 хвилин взагалі програв «Реалові» 1:4. Іноді долю гри може вирішити одна миттєвість. Ми це знали, як розуміли й те, що розслабившись до матчу, під час гри зібратися дуже складно.

- Що було після тих 3:4 в роздягальні?

- Смуток. Деякі гравці, зокрема я, плакали. Ми ж розуміли, що за грою могли доходити мінімум до півфіналу.

- Правда, що перед матчем Лобановський запропонував назвати футболістам свій варіант складу і майже всі гравці вказали у воротах прізвище Чанова, а не Дасаєва?

- Ми ж Вітю, виступаючи разом за «Динамо», краще розуміли і відчували. Хоча не став би говорити, що поступилися ми через те, що у воротах був Дасаєв. Помилок наробили всі футболісти і виділяти когось одного було б невірно.

"Динамо" Київ - чемпіон СССР-1985. Іван Яремчук - сидить четвертий справа у нижньому ряду

- Судячи з того, що Лобановський зберіг свою посаду, провалом поразка в 1/8 фіналу тоді не вважалася…

- Всі розуміли, що ми могли зіграти краще, але враховували якість гри. Коли ми прилетіли з Мексики до Москви, нас зустрічало багато людей з транспорантами, з оркестром.

- На батьківщині через ті 6:0 неприємностей з угорцями ви чи ваші рідні не мали?

- Великий Бичків розташований на кордоні з Румунією. Більшу частину населення у нас складають українці. На другому місці – румуни. Також є євреї (багато з них потім емігрували до США) й трохи угорців. З мадярами ми жили по сусідству. Між собою розмовляють по-мадярськи. Та що казати – у мене мама розмовляла угорською. Не думаю, що вони на мене злилися. То у Береговому чи Франчиковому, звідки Вася Рац, угорська діаспора найбільша і вони, мабуть, переживали поразку своєї збірної болючіше. Наші ж мадяри навпаки, здалося, пишалися тим, що їхній сусід грає на чемпіонаті світу. Досі пишаються. Ось недавно телеканал «Футбол» транслював матчі проти французів і бельгійців, то мені телефонували з Бичкова і казали: «Ваню, подивися, який молодий і красивий ти там бігаєш». Я віджартовуюся: «Раніше був зростом 2,20, а зараз стерся».

- Після мексиканського мундіалю перед вами розкривалися значні перспективи. Але невдовзі сталася прикрість, яка на думку багатьох, зламала вам кар’єру…

- Зламана Хорхе Вальдано нога на «Бернабеу»? Недавно переглядав цей матч. Досі був схильний думати, що я, прикриваючи на бровці м’яч, наступив на нього однією ногою, а по іншій отримав. Але тепер побачив, що прокинув м’яч повз Вальдано в русі, після чого Хорхе приклався до ноги. Приклався так, що зламав одночасно і малу гомілкову кістку, і порвав дельтовидні зв’язки в гомілкостопному суглобі. Коли мене привезли до лікарні, то поставили діагноз – перелом малої гомілкової кістки. І все. Наклали гіпс і повідомили про терміни видужання. Ще коли знаходився у мадридському госпіталі, Вальдано з кимось з керівників і тренерів приїхав до мене, вибачався, казав, що бив несвідомо. Хорхе подарував мені позолочений годинник з символікою мадридського «Реалу».

Але виграли ми з рахунком 2:1 той фінал і повернулися до Києва. Власне, сам факт цієї перемоги трохи заспокоював і дозволяв на мить забути про травму. Бо той наш успіх – то і престиж, і хороші призові. Гіпс мені зняли тижнів через шість. Почав бігати, розробляти ногу. Болі не вщухали. То потім дізнався, що дельтовидна зв’язка не зростається, а може без навантажень не турбувати. У мене ж після чергового кросу гомілкостоп розпух. Поїхав на Святошин, у четверту київську лікарню до доктора Лінька. Там мені зробили знімок і виявили розрив зв’язки. Тоді й дізнався, що таке спиця Ілізарова, коли кістку мені пробивали наскрізь, проводили підтягування і вирівнювання. Пролежав з цим копитом майже три місяці. Про футбол довелося забути на рік.

- Наскільки складно далося повернення?

- Форму відновив швидко. Я такий, що на мені заживає, як на собаці. Інша річ, що ігрова пауза була довгою й трохи зник навик. Та то нічого, після кількох матчів вже почував себе добре. Біда лишень у тому, що травми продовжували мене переслідувати. Два роки поспіль, у 1988-му і 1989-му у день мого народження мені знову ламали малу гомілкову кістку. У 88-му, коли мені на початку матчу з «Чорноморцем» наступили на середній палець, вибув майже на три місяці і пропустив чемпіонат Європи, на якому радянська збірна стала другою. Відразу, коли це сталося, навіть подумати не міг, що наслідки будуть такими серйозними.

- Виходить, для вас день народження свято справді сумне. Хоча так було не завжди. У день свого 24-річчя ви відзначилися двома голами у чвертьфінальному матчі Кубку кубків проти віденського «Рапіду»…

- Та то життя таке – то щастить, то не щастить. У мене просто манера гри така – завжди любив мотатися, возитися з м’ячем, обігрувати суперників. Нещодавно мені показали ролик з нарізкою моментів за моєю участю, то там було кілька таких слаломів, що мені аж сподобалося. Ніколи не міг подумати, що я так можу. Та менше з тим. Коли знову зламався на свій день народження у 89-му в зустрічі з «Араратом», то через рік, коли ми 17 березня знову мали грати з єреванцями, вже навіть думав, щоб не травмуватися знову, не виходити. Але нічого, вийшов і на цей раз обійшлося.

Іван Яремчук з автором інтерв'ю у фан-зоні Києва невдовзі після фінального матчу Євро-2012. Фото - Максим Ананьєвський

- Вбереглися, щоб поїхати на другий в кар’єрі чемпіонат світу…

- То вже була інша збірна й інша ситуація. Лобановський в рамках підготовки до мундіалю випробовував чималу кількість молодих футболістів. Зокрема на моєму місці вже грав спартаківець Ігор Шалімов, а я вважався запасним. Врешті зіграли ми на тому чемпіонаті невдало. Суттєво приклалися судді. У зустрічі з румунами рефері призначив пенальті в моменті, де Ваґіз Хідіятуллін зіграв рукою майже в метрі до лінії штрафного майданчика. В поєдинку з аргентинцями за рахунку 0:0 подаємо кутовий, Олег Кузнєцов б’є головою і Дієґо Марадона зупиняє м’яч на лінії рукою. На позначку арбітр тут не вказав. Але загалом то другорядне. В Італії ми зіграли явно не в свою силу.

"Спартак"- "Динамо". Яремчук проти Хідіятулліна

- Лобановський на мундіалі-1990 випускав вас на заміни в матчах з Румунією та Камеруном. То за умови, що за два тижні до старту чепіонату світу збірна СССР розгромила у контрольному матчі німецький «Шальке» з рахунком 7:0 і Яремчук у тій зустрічі відзначився чотирма голами…

- Нічого собі! Мабуть, дійсно щось з пам’яттю моєю сталося, раз я забув такий момент. Може, тоді проти нас грав дубль «Шальке»? (Статистика зберегла лише авторів голів у тій зустрічі – крім «покеру» Яремчука відзначилися Шалімов, Саленко і Лютий – авт.).

- Після заключної для збірної СССР гри з Камеруном Лобановський в інтерв’ю югославському виданню «Спортске новості» сказав наступне: «Футбол йде вперед великими кроками і йому потрібні люди з новими ідеями. У мене їх більше немає, і тому мені найкраще піти зі збірної»…

- Валерій Васильович був засмучений. Не беруся судити, чи допустив він помилки зі складом, але фізично команда була готова добре і в цьому контексті питань до тренера бути не може. Воно ж іноді як буває? Згадайте недавній півфінал Ліги чемпіонів «Реал» - «Баварія». Мюнхенці весь матч тисли, але поступилися 0:1. Вдома ж баварці взагалі програли 0:4. Мати перевагу недостатньо – треба її матеріалізувати. Чи візьміть Грецію на чемпіонаті Європи-2004. Один раз забивають і закриваються. Суперники постійно атакують, а відігратися вже не можуть. Гадаю, ми за якістю гри в Італії теж не заслуговували на поразку від Аргентини. Але обставини склалися так, як склалися. Лобановський узяв вину на себе, хоча готував він нас так само, як у 1986-му чи 1988-му. Не виключаю, що то гравці вже «наїлися» футболу. Дехто знаходився на спаді. Але навіть при цьому ми могли, вчини судді трохи по-іншому, могли виступити краще.

Фото - Іван Вербицький

- Причини того провалу – виключно футбольні?

- Нюанси були. Напередодні одного з товариських матчів ми погрожували не вийти на поле, оскільки нам не виплатили преміальних за попередні зустрічі. Але врешті компроміс був знайдений. Тим не менш, негативний відбиток ці конфлікти теж наклали. То нині футболісти здатні за п’ять-десять років кар’єри стати мільйонерами і забезпечити себе до старості. У наш час заробітки були скромними. Приміром, після чемпіонату світу в Мексиці ми отримали преміальних по 2000 доларів на гравця. Зараз то копійки, а тоді в СССР за ці гроші можна було купити квартиру та машину. Але ви не рівняйте тих заробітків з нинішніми.

- Невдача в Італії сильно вдарила по самолюбству?

- Лобановський прищепив нам дуже сильну рису: вмінню швидко перемикатися і не концентруватися як на перемогах, так і на невдачах. Так, аналіз помилок був проведений, на зустрічах нас критикували. Але життя продовжувалося і ми, київські динамівці, згуртувалися вже навколо чемпіонської гонки у першості СССР. Вбиватися через поразки – то теж не вихід. Повернувшись до клубних справ, у 1990 році ми для «Динамо» виграли останнє, як виявилося, союзне золото.

Чемпіонський сезон-1990. Іван Яремчук опікає московського армійця Ігоря Корнеєва

- Той сезон для вас разом, як і для решти ваших партнерів по «Динамо» 80-х, виявився останнім у Києві. Ось лишень обраний вами шлях здивував – команда другої Бундесліги «Блау Вайс»…

- По-перше, мені вже було 29 років і сильно перебирати не міг. То у 1986-му, після наших матчів у Кубку кубків і на чемпіонаті світу пропозицій було безліч. До мене й інших наших гравців представники клубів з топ-чемпіонатів підходили особисто. Але ми розуміли, що шансів піти немає. В СССР існувало обмеження, згідно якому футболіст міг переходити за кордон тільки з настанням 28-ми років. Та й то зі згоди тренера і Федерації. Мене кликали в клуби з Німеччини та Англії. Мав шанс перейти до лав майбутнього володаря Кубка чемпіонів «Порту». Але від нас чи нашого бажання тоді нічого не залежало. Я відправляв перемовників до Лобановського. Звичайно, в глибині душі сподівався, що Валерій Васильович дасть згоду. Заварову тренер свого часу виключення зробив і відпустив Олександра в «Ювентус» в 27-річному віці.

Я ж у 1990-му ішов туди, куди виходило. Точніше, знайомі, які посприяли мені з переходом, обіцяли, що в разі, якщо заграю в «Блау Вайсі», відразу переберуся в один з клубів першої Бундесліги. Щойно приїхав до Берліна, як мені дали службові машину і квартиру, хорошу зарплату – тільки грай і проявляй себе. Але знову травмувався – мені вирізали меніск. Випав на два чи три місяці. Тим не менш, мені пощастило.

Щойно відновився, як на мене вийшов Бернд Штанґе, який тоді тренував берлінську «Ґерту». Він добре знав Лобановського, у своїй роботі керувався принципами Валерія Васильовича. Мене Штанґе запрошував найперше як вихованця «Динамо». Але за «Ґерту» не провів жодного матчу. На першому ж тренуванні отримав по коліну і порвав хрестообразну зв’язку. Ось і вийшло, що за три роки в Німеччині зіграв лічену кількість матчів. А молодшим я не ставав. Грати хотілося, тому приймав ті варіанти, які були. Виступав і в Росії, і в Ізраїлі, і в Чехії, а в 1996-му півроку провів навіть у Казахстані. Але то вже було не те. Після «Динамо» і збірної все інше виглядало несерйозно.

- Може, не вартувало йти з «Динамо»?

- Хтозна, чи то був вихід. Там змінилося покоління. З нашої команди в «Динамо» Анатолія Пузача не було вже нікого. Лише трохи згодом на нетривалий час повернулися в команду Дем’яненко і Яковенко. Припустимо, залишився б. Може, став би раз чи два чемпіоном України. Але хотілося змінити обстановку. І не жалію про такий крок. Вважаю, моя футбольна кар’єра вдалася сповна. Мені навіть складно сказати, чи вдалося комусь заявити про себе так стрімко, як я. За два роки я з гравця команди другої ліги перетворився в заслуженого майстра спорту. Здається, так само швидко це звання здобув на початку 70-х Віктор Колотов. Але він приїхав до Києва з першолігового «Рубіна».

Звісно, Набережні Човни, Камишин, Рішон-ле-Ціон, казахстанський Актау, празький «Боґеміанс» - то від безвиході. Керівники клубів на що дивляться? Де футболіст грав у останньому сезоні. Ось Артем Мілевський навіть у Казахстані не може закріпитися. Олександр Алієв має проблеми з пошуком клубу після «Анжи». Те саме було й у мене.

Іван Яремчук у чемпіонаті Казахстану. В боротьбі з оборонцем "Кайрату" Аскаром Кожаберґеновим

- В Алієва і Мілевського є ті недоліки, яких у вас не було…

- То Мілевського стосується. Алієв не п’є. Футболісту ще пощастити трохи має. Таких випадків, коли гравець змінює кар’єру. А потім губиться і стинається з команди в команду, безліч. І не лише про українців мова. Майкл Овен був зіркою в «Ліверпулі», а після того, як не зміг заграти у «Реалі», повернувся додому і догравав у скромному «Сток Сіті».

- Ви, якщо можна так сказати, дверима грюкнули серйозно, вигравши разом з дебютантом вищої ліги «Ворсклою» бронзу чемпіонату України…

- Я спершу й не збирався переходити в Полтаву. Мені було 35 і, отримавши пропощицію від В’ячеслава Грозного, збирався продовжити кар’єру в «Дніпрі». Поїхав на збори, у товариськома матчі забив гол. Але в цей час не знаю з якої причини поряд тренувалися чи грали полтавці. Їхній тренер Віктор Пожечевський підійшов до мене і запропонував хороші умови – зарплату, підйомні. Оскільки я був вільним агентом, то міг переходити в будь-яку команду безкоштовно.

- Зарплати і підйомні – то одне. Але штрафував Віктор Пожечевський теж серйозно. Мені він розповідав історію, як пригрозив штрафами тим, хто гратиме в карти після відбою. За словами Віктора Олександровича, ви тоді зайшли до нього і запропонували сплатити штраф за себе й двох інших картярів наперед…

- (Сміється). Так і сказав? То ж серйозна справа. Ми «джокер» грали. То командна гра, заруба серйозна. Якщо не помиляюся, Сашко Омельчук та Андрюха Ковтун грали. В кінці місяця – «росчоска» і серйозна надбавка до зарплати в сумі приблизно 1000-1500 доларів. Найчастіше вигравав я. Але то ж азарт. Весело було.

- Ви колись сказали, що азартні ігри – то ваша біда…

- Я ж гравець по життю. В казино грав з того часу, як побачив у Німеччині, що то таке, постійно. І зараз граю в спортивний покер. Я без гри вже не можу.

1986-й. Класичне протистояння "Динамо" і "Спартака"

- Це захоплення називають хворобою з назвою «ігроманія»…

- Є люди, які лікуються від цієї звички. Я лікуватися не хочу. Крім карт, граю також в більярд. Свого часу ставав навіть призером чемпіонату України і отримав звання майстра спорту, їздив на міжнародні турніри з більярду.

- «Якби моя воля – закрив би всі казино» - то ж ваші слова?

- Мої. Якби знав, що цим все закінчиться, то навіть би не пробував, що то таке. Програв купу грошей, квартиру, машину. Особливо шкодую за квартирою на Горького. Коли її продав і розрахувався з банками, міг за ту суму, що залишилася купити дво- чи трикімнатне житло. У «Пасажі» пропонували трикімнатну квартиру за сто тисяч доларів. Але буквально через два роки ціни там підскочили до десяти тисяч за квадратний метр. Тобто, ця квартира автоматично вартувала мільйон. Я цього передбачити не міг.

Власне, через ці захоплення у мене й сім’ї досі немає. Донька є, їй 26 років, але з її мамою ми не зійшлися. То було молодецьке захоплення. В 1998-му я познайомився з дівчиною, жив з нею півтора роки. І продовжував грати в казино. Дівчина терпіла, хоча їй це не подобалося. Врешті, вона мене покинула. 53-й рік мені. Мабуть, вже так і залишуся холостяком. Бодай би житло своє було. А то живу на орендованій квартирі в районі Деміївки. Це не те.

- За що живете?

- Займаюся селекцією, допомагаю гравцям працевлаштуватися. Сам статусу агента не маю. Працюю в зв’язці з людиною, яка має офіційну ліцензію. Телефоную в клуби, пропоную футболістів. Також з нами працюють Олег Венглинський та Андрій Оксимець. Непросто все це дається. Але по життю я оптиміст, тому рук не опускаю. Задоволення приносять матчі у складі ветеранів «Динамо». Останнім частом граємо часто.

Ветеранська команди київського "Динамо". Іван Яремчук - сидить четвертий зліва. Фото - Іван Вербицький

- Такі матчі потребують неабиякого здоров’я…

- Натякаєте на післяматчеві бенкети? Окремі хлопці зловживають серйозно. Я ж можу випити символічно, для підняття бойового духу. Спиртне мене не вабило ніколи. Коли грав, то не пив взагалі.

- Якби ставили на переможця чемпіонату світу-2014, то кому б віддали перевагу?

- Вболівати буду за двох найвидатніших футболістів сучасності – Ліонеля Мессі та Кріштіану Роналду. А ставити? Оригінальним не буду: найвірогідніше, чемпіонат світу виграють Іспанія або Бразилія. Можна ризикнути і поставити на Аргентину чи Німеччину. Менш імовірно, що за чемпіонство поборяться голландці та португальці. Думаю, високо піде Уругвай. Але їм не вистачатиме Луїса Суареса. Теж здатні здивувати колумбійці. Однак у них не буде травмованого Радамеля Фалькао. А від реалізації моментів залежатиме чимало. Виграє той, хто використовуватиме гольові нагоди відсотків на 80.

Мене знаєте що дивує? Що в найфутбольнішій країні світу Бразилії громадяни протестують проти проведення мундіалю. З одного боку, їх зрозуміти можна. Люди живуть погано, а держава викидує на чемпіонат світу страшенні гроші. З іншого ж – то свято, яке своїми очима можна побачити раз у житті.