Юлія Кревсун, «Єва Карнейро» українського футболу: Хвилювалася, чи приживуся серед чоловіків

Жінок українському футболу не вистачало. Олена Христофорівна Гуц в статусі диктора на столичному стадіоні «Динамо», ведучі найпопулярніших футбольних шоу Олександра Лобода й Іріша Блохіна, улюблений лайнсмен Мірчі Луческу Наталія Рачинська – більше, по суті, згадати й нікого. Добре, але не те. Нам не вистачало своєї Єви Канейро, особи, яка б сиділа на лаві запасних, поряд із футболістами, брала безпосередню участь у матчі.

Але віднедавна пробіл вочевидь заповнився. Вчора на своєму офіційному сайті клуб «Геліос» з Харкова презентував персону нового тренера із загальнофізичної підготовки. Нею виявилася одна з найсильніших донедавна вітчизняних легкоатлеток, рекордсменка України в бігу на 800 метрів, учасниця двох Олімпіад Юлія Кревсун.

Власне, з розмови про крутий поворот у кар’єрі відомої спортсменки UA-Футбол й розпочав це інтерв’ю. Наша гостя розповіла, як потрапила у «Геліос» і як на неї реагували на перших зборах футболісти, згадала, як дивом не стала призеркою чемпіонату світу й із сумом описала невеселі реалії стану легкої атлетики в нашій державі.

- Наставник «Геліосу» Сергій Сизихін – мій добрий друг, - каже Юлія. – Разом з ним ми закінчували Донецьке училище олімпійського резерву. Підтримували дружні стосунки й коли завершили навчання. Нещодавно, коли Сергія призначили на посаду тренера, він постійно звертався до мене з питань функціональної підготовки футболістів, стосовно інших деталей, пов’язаних із тренувальним процесом. Після того ж, як попередній чемпіонат завершився і Сизихіна залишили на посаді, він вирішив залучити мене до роботи з командою безпосередньо.

- Які залишилися враження від двох тижнів міжсезонних зборів?

- Тільки позитивні. Досі так серйозно з футболістами не спілкувалася ніколи. Дотепер в мене складалося враження, що представники цього виду спорту – не такі професіонали, як легкоатлети. Точніше, ставлення до справи у них не таке серйозне. Але хлопці мене приємно здивували. Вони – надзвичайно організовані, працелюбні, цілеспрямовані. З ними цікаво працювати, це професіонали своєї справи, котрі працюють на команду і результат.

Взагалі, на збір їхала радше щоб придивитися, чи зможу працювати в цій атмосфері. Не дивно. Бо досі я ще ніколи такий тривалий проміжок часу не знаходилася виключно в чоловічому колективі. Сумнівалася, чи витримаю. Але практика показала, що це не важко і навіть цікаво. Сподіваюся, зможу чимось допомогти хлопцям, а вони в свою чергу теж розширять мої знання, адже для мене це новий досвід.

- Футболісти на вас реагували виключно як на тренера?

- Мене це напередодні виїзду на збори теж турбувало. Але впродовж тих півтора місяця, впродовж яких знаходжуся в команді, жодних підстав хвилюватися не мала. І мене це приємно здивувало. Хлопці спілкуються культурно, без жодних натяків.

- У чому відмінність підготовки футболістів і легкоатлетів у міжсезонний період?

- Проблема в тому, що пауза між двома чемпіонатами вкрай коротка. Через те вести мову про повноцінну підготовку, закладання якогось фундаменту на тривалий період не доводиться. Працювали над загальнофізичною підготовкою, з окремими гравцями тренувалися за індивідуальним графіком. Значно цікавіше буде під час зимового антракту, коли буде змога закласти підґрунтя функціональної і фізичної готовності на всю весну. Ось ця робота буде наближенішою до підготовки легкоатлетів.

- Цікавитеся тонкощами власне футбольної підготовки?

- Безперечно. Приглядаюся до вправ, запитую, на розвиток яких якостей вони спрямовані. Розуміння цих тонкощів змушує змінювати певні нюанси в моїй роботі.

- Під час сезону маєте менше роботи, ніж на зборах?

- Ні. Після кожного матчу проводжу з командою стрейчинг, на тренуваннях відповідаю за вправи із загальнофізичної підготовки. Крім того, індивідуально працюю з травмованими гравцями.

- Футболісти знають, хто їх тренує?

- Думаю, що так. Хто хотів, той дізнався. Сила інтернету їм допомагає. А з Віталіком Комарницьким ми й узагалі разом із Вінниці. Розговорилися, виявилося, що у нас є спільні друзі.

- Юліє, за вашими плечима – успішна спортивна кар’єра. Ви виступили на двох Олімпіадах, на першій з них бігли у фіналі. Втім, медалей Ігор чи чемпіонатів світу так і не здобули. Чого в спогадах більше – позитивних моментів чи розчарувань?

- Досі шкода, що не змогла виграти медалі на чемпіонаті світу-2009 у Берліні. Зробила помилку, коли метрів за 200 до фінішу 800-метрової дистанції кинулася фінішувати разом із Кастер Семенею, бігункою з Південної Африки. Після фінішу мій тренер Ігор Ліщинський правильно відзначив, що все було б гаразд, якби я бігла розумом, а не серцем. Але тоді погналася за золотою медаллю, а в підсумку не отримала нічого, стала четвертою. Суперниці на фініші мене банально «хлопнули». Зосередься я на другому-третьому місці, точно повернулася б додому з медаллю. Прикро, бо тоді була готова прекрасно.

- Семеню підозрювали в тому, що вона лише вуалюється під жінку…

- Гендерні тести підтвердили, що вона – не чоловік, тому всі підозри мусимо залишити при собі.

- Сьоме місце у фіналі пекінської Олімпіади – то був ваш максимум?

- Мабуть, що так. Я була задоволена цим результатом, бо перед Олімпіадою націлювалася саме на фінал. У півфіналі, пробігши 800 метрів за 1.57,32, навіть побила особистий рекорд. У вирішальному забігу показала трохи гірший час, але з півфінальним показником я теж до медалей не дотягувала.

- Через чотири роки на Олімпіаді в Лондоні ви навіть не завершили попереднього забігу…

- Добре підготуватися завадив конфлікт із Федерацією легкої атлетики. Чиновники тоді з відомих лише їм причин не взяли мене на чемпіонат Європи, а до складу олімпійської команди не включили особистого тренера Ігоря Ліщинського. То не дивлячись на те, що крім мене, з ним тренувалися ще дві учасниці Олімпіади в Лондоні – Ірина Ліщинська і Світлана Шмідт.

- Так чи інакше, то був ваш останній серйозний старт у кар’єрі…

- Розуміла, що ліпше виступати вже не зможу, а гірше не хотіла. Коли завершила кар’єру, невдовзі відкрила в Донецьку авіааґенцію. Втім, заняття бізнесом довелося призупинити через початок війни. Торік наприкінці квітня ми сім’єю переїхали з Донецька до Вінниці. Тренерською роботою в легкій атлетиці теж займатися не бажала, адже в нашій країні це справа невдячна. Судіть самі: тренер, який тренує збірників України, має оклад 2800 гривень. Про яку мотивацію мова?

- Але при цьому талановиті легкоатлети в Україні не зникають.

- Знаєте, як їм важко? Як можна залучити спортсмена до занять легкою атлетикою, коли він отримує 1300 гривень зарплати? На комерційні старти, щоб заробити самотужки, можуть виїхати одиниці. Ось навесні, наприкінці березня – початку квітня, були на зборах. Там нам мали виділити по 600 гривень на фармакологію. Тих вітамінів, які були замовлені ще тоді, хлопці й дівчата не отримали понині. А вже закінчився сезон. З тією зарплатою, яку зараз отримують наші легкоатлети, вони не можуть собі дозволити навіть найелементарнішого – сходити на масаж. Повірте, все дуже сумно. На всі цьогорічні змагання наші легкоатлети їздять за свій рахунок. Повертають витрати через п’ять місяців. А їздити доводиться на чотири змагання щомісяця.

Ви згадали про результати. Але їх досягають лише ті люди, які самі собі на підготовку заробляють. З юніорами і молоддю ситуація плачевна. Достатньо сказати, що на юніорському чемпіонаті України на одній дистанції ледве назбирується людей на два забіги. А це ж наше майбутнє.

- Нині ви живете в Харкові. Але рідним, наскільки я розумію, вважаєте Донецьк?

- Так. Але вже й не знаю, коли туди повернуся. В Донецьку ми залишили квартиру, та сумніваюся, що переїдемо туди, навіть коли завершиться війна. Думаю, потрібно років п’ять, щоб усе налагодилося. А я ж мушу думати про безпеку сина Данила. Мені страшно уявити, що він буде ходити вулицями, де можуть бути снаряди, які не вибухнули. Та й не треба дитині бачити всіх цих руїн.

Донецьк для мене й справді був рідним, мені там було комфортно. Я там прожила 17 років, не відчувала жодних проблем, щовихідних було куди сходити – то на футбол, то на хокей. Переїхавши і проживши рік у Вінниці, почала розуміти, що мені тут тісно, що після Донецька це місто для мене надто маленьке. Після переїзду гадали, що мине місяць-другий, відбудеться зачистка і повернемося назад. Однак час ішов, ліпше в Донецьку не ставало, мусили віддавати сина в школу. Нині ось переїхали з сім’єю до Харкова. Знімаємо квартиру, а це сьогодні дорого. Втім, виходу немає. Данило ж у нас футболом займається, тренувався в академії «Шахтаря». Зараз хочемо віддати його в академію «Металіста». Данилові наче й непогано виходить.

- У футбольну секцію сина ви віддавали ще тоді, коли не були пов’язані з футболом. Судячи зі сказаного раніше, поки не опинилися в «Геліосі», теж підтримували стереотипи багатьох спортсменів-олімпійців, які вважають, що футболісти ледарі, яким платять невиправдано багато грошей…

- Вважаю, що легка атлетика – невдячний вид спорту. Якщо у дитини непогано виходить у футболі, то навіщо його стримувати? Тим більше, якщо згодом він зможе заробляти собі цим заняттям на життя. Спортивний вік короткий і його треба використати з максимальною користю для себе. А з тим, що футболісти працюють менше, ніж легкоатлети, я на даний момент вже не згодна. Бачу, які важкі тут тренування. Щоб це зрозуміти, треба побачити з середини. І добре, що заробити можна бодай на футболі. То ж проблема нашої держави, що інші види спорту неоплачувані.