Девіч: Ми практично про все домовилися з Динамо, але потім мене набрав Даріо Срна

Нападник Марко Девіч розповів про пам'ятні моменти своєї кар'єри, зокрема в українських клубах та збірній.

- Ти вже тренер?

- Майбутній тренер.

- Ти відчуваєш, що це твоя професія?

- Зараз я ще футболіст, я ще граю.

- На скільки відсотків ти гравець, а на скільки - тренер?

- Саме на сьогоднішній день на 90 відсотків - гравець, на 10 відсотків - тренер.

- Чому ти вибрав тренерство?

- Цей крок я вибрав тому, що він пов'язаний з роботою, яку я найбільше в житті люблю.

- Але ж не завжди з великих футболістів виходять хороші тренери.

- Значить, у мене є шанс, адже я був средненьким гравцем.

- Ти був великим гравцем.

- Думаю, це все індивідуально. Думаю, це залежить від гравця і людини.

- Ти бачиш в собі потенціал стати хорошим тренером?

- Не знаю, наскільки я компетентний і об'єктивний, щоб відповісти на це питання зараз ... Бажання присутнє. Кожна сесія навчання мені каже, що туди треба йти.

- А яку команду ти б хотів відразу очолити? Хотів би відразу стати головним тренером великої команди або все ж почати з поста асистента?

- Не знаю. Напевно, сходинка за сходинкою. Думаю, це буде найправильніший хід. Так, я добре грав у футбол. Але потрібна практика. Може, потрібно попрацювати помічником рік-два ...

- Україна? Сербія? Де хотілося б?

- Там, де хотіли б мене бачити.

- Чому ти досі граєш?

- Тому що люблю футбол і можу грати.

- Тобто на першому місці стоїть гра?

- Так.

- Багато футболістів їдуть грати в такі чемпіонати, як азербайджанський, щоб заробити.

- Зараз в Азербайджані не така ситуація. Відверто кажучи, під час переїзду в Азербайджан фінансове питання в пріоритеті не стояло. За свою кар'єру я достатньо пограв, досить заробив.

- Тебе запрошували в "Металіст 1925".

- Так, була розмова. Але поки що вони виступають в Першій лізі, а мені б хотілося пограти у Вищій лізі ... Однак якщо я вирішу, що буду завершувати кар'єру, якщо вирішу, що певний рік буде останнім, хотів би зробити це в Україні.

- Ти підходиш для Української Прем'єр-Ліги?

- Гарне питання. Це залежить від функціонального стану. Що стосується інших речей, за них я не переживаю. Якщо здоров'я ще послужить, думаю, годжуся.

- Скільки б ти хотів ще пограти?

- Нещодавно мені виповнилося 35 років. Я на кожне тренування і гру виходжу, як на останню. Я розумію, що великі помилки, паузи і травми можуть вплинути на закінчення моєї кар'єри. Хотілося б ще порадувати себе і вболівальників - забити важливий гол, виграти гру. Одночасно з цим не хочеться, щоб останнє враження про Марко Девіча, якого всі знали, було "не дуже".

- Ти ще не відчув, що потрібно завершувати?

- Точно ні.

- Ти відмовився від 350-ти тисяч доларів, простивши "Металісту" борг, правильно?

- Так.

- Як можна відмовитися від таких грошей?

- Напевно, ти зрозуміла б, якби була в моїй ситуації. За свою кар'єру я заробив більше, ніж очікував. Я вважаю, не можна сказати, що "Металіст" мені, Марко Девичу, щось винен. Коли я відправив папери в клуб, відчував якусь радість. Повторюся, гроші я вже заробив. Вчинив би я так само, якби у мене не було грошей? Напевно ні. Інших гравців, які подали в суд, я підтримую. Це їхні гроші, вони їх заробили. Однак це моє рішення. Прийняв я його не для того, щоб пропіарити себе. Я просто не зміг подати на "Металіст" до суду. Я сподівався, що це допоможе. Думав, може, ще якийсь гравець так зробить, що збитки клубу зменшаться, що все складеться позитивно. Але це не допомогло.

- Чому свого часу тебе перевели в дубль "Металіста"?

- У мене закінчувався контракт. Тоді я був одним з провідних гравців команди, тому вирішив запросити зарплату, як у легіонерів.

- А як ти дізнався, що вони отримують більше, ніж ти?

- Клуб заплатив за них 10-12 мільйонів. До цього в своїх клубах вони точно не грали за 200 тисяч. У мене не було егоїзму. Не було такого: "Я забив десять голів, хтось забив чотири, а тому я повинен стати найбільш високооплачуваним гравцем в команді". Ми просто почали розмову. Я сказав, що треба переходити на інші суми. Переговори я вів сам, без агента. Коли я назвав суму, я не сказав, що має бути так і ніяк інакше. Я озвучив цифри в рамках розумного. Не було такого, що вся команда заробляла по 500-600 тисяч, а я вимагав три мільйони. Я не вимагав стільки, щоб мене вигнали. У мене не було мети йти в дубль. Ярославський сказав, що я шантажую клуб - мене відправили в дубль. У той же час були куплені Бланко і Крістальдо, за яких клуб заплатив 15 мільйонів. Вони поїхали разом з командою на збори, а я - тренувався з дублем. І тільки коли в команді побачили, що дані футболісти не можуть себе знайти, зі мною вирішили поговорити. Якби Бланко і Крістальдо в перших трьох іграх забили по чотири м'ячі, моя історія в "Металісті" закінчилася б.

- Ти отримав стільки, скільки хотів?

- Ні, трохи сторгувалися. Це можна було б зробити відразу.

- Опиши Мирона Маркевича.

- Не дивлячись на серйозний вид, він - дитина, який дуже сильно любить футбол.

- А Олександра Ярославського?

- Він був справжнім президентом. Він не тільки давав гроші і платив зарплату. Він заходив в роздягальню після ігор, він не був байдужий, він дуже сильно переживав.

- Ваш "Металіст" був дуже близький до Ліги чемпіонів.

- Дуже близький, нам залишався один крок. Серйозні проблеми почалися якраз тоді, коли нас дискваліфікували. Це був дуже сильний удар для команди. Багато гравців жили Європою, особливо Лігою чемпіонів. Я навіть не можу уявити, щоб було б, якби в Харкові пролунав гімн Ліги чемпіонів. Ця моя мрія. Може бути, в ролі тренера або помічника я її і здійсню.

- Що у вас сталося з Хосе Сосою? Чому два гравці "Металіста" вирішили з'ясовувати стосунки прямо на футбольному полі?

- Ми обидва винні. Йому щось кілька разів не сподобалося. Я ж вважав, що його претензії безпідставні. Все вийшло дуже негарно. Але в роздягальні ми вирішили питання, все було нормально.

- Не шкодуєш, що взяв українське громадянство?

- Ні, на сто відсотків.

- Чия це була ідея?

- Розмови про це почав Євген Олексійович Красніков. У 2007-му або 2008-му році я став найкращим бомбардиром України. А коли ти стаєш найкращим бомбардиром, навколо тебе починаються розмови, починаються дзвінки. Збірна Сербії проводила дві товариські зустрічі. На ці ігри викликалися гравці, яких хотіли переглянути. У підсумку викликали 30 гравців, але мене в списку не було. Найкращого бомбардира України

- Чому? Можливо, був якийсь конфлікт?

- Не знаю. Конфліктів не було. Євген Красніков запропонував варіант з українським громадянством. Я поговорив з батьками, вирішив ще почекати. З Сербії ніхто не дзвонив, тому ми почали цей процес.

- Хтось був проти?

- Ні.

- Ти був першим легіонером в збірній України. Проти були деякі вболівальники. Наприклад - в твоєму дебютному матчі проти Норвегії був вивішений якийсь банер.

- Так, було таке. Але ти повинна розуміти, що гра проходила в Дніпропетровську. Я ж грав за їх принципового суперника. Іноді було важко. Однак жодного разу за час перебування в збірній я не відчув себе чужим. Жодного разу не було такого: "Серб, ти не наш". Для мене кожна гра збірної була, як фінал. Я хотів довести, що Україна правильно зробила, а Сербія - помилилася. Я ніколи не міг вийти на гру і просто відіграти.

- Як ти можеш описати ваші відносини з Михайлом Фоменко?

- Холодні. Професійні. Я читав про конфлікти, що я якісь речі говорив або робив. Йому більше сподобалася манера гри Романа Зозулі. От і все.

- Прикро, що не зіграв на ЄВРО-2016?

- Дуже прикро. Але найприкріше - гра відбору на ЧС-2014 проти Франції. У Києві ми виграємо 2:0, через три-чотири дні граємо матч-відповідь і... Я, чесно кажучи, думав, що вийду зі старту, адже це була інша гра, комфортний рахунок, нам не треба було поспішати. Крім цього, вдома Зозуля відіграв повний матч, віддав всю енергію - було питання, відновився він чи ні ... Коли ми програвали 0:3, час на заміну був, нам потрібно було забивати ... Але заміни не відбулося. Зайшли в роздягальню, автобус, літак - дивимося Чемпіонат Світу вдома. При Фоменку збірна грала майже так само, як і "Таврія" під його керівництвом. Він вибирав силовий, оборонний футбол.

- Що сказав Фоменко після поразки від Франції?

- Чесно кажучи, не пам'ятаю. Особисто я був в певній образі. Було шкода, що ми пропустимо Чемпіонат Світу - стелю для кожного футболіста. Проти команд Михайла Фоменка дуже важко грати. Проти його "Таврії" потрібно було кістки на полі залишити, щоб взяти очки. Також було і зі збірною України - нашим суперникам було важко створювати моменти.

- Журналісти тебе діставали питаннями, вивчив ти гімн України, правильно?

- Так. Для них це найважливіше. Зараз подібне говорять про Ярослава Ракицького. Він гімн знає, він грає добре, він відчуває себе українцем, він нічим не нашкодив країні ... Для мене Ярослав - найкращий захисник України за останні 10 років. Преса постійно запитує, чому він не співає гімн. Це йому також заважає. Краще грати, ніж співати. Буває, гравець вийшов, красиво заспівав гімн, а на поле - не біжить, не рухається, його немає.

- Ти вивчив гімн?

- Так.

- Чому свого часу ти вибрав "Шахтар", а не "Динамо"?

- Я спілкувався з президентом "Динамо", ми практично про все домовилися. Але після цього мене набрав Даріо Срна і запитав, чи хочу я пограти в "Шахтарі". Я вибрав "Шахтар". Я впевнений, що зробив правильно. Я знав - якщо щось в "Шахтарі" не вийде, мені буде легко повернутися в "Металіст". А у випадку з "Динамо" я не був упевнений, що зроблю правильно. З президентом "Динамо" ми спілкувалися, ще коли я був в дублі "Металіста". Цей варіант був запасним, але цікавим.

- Ти двічі відмовив Ігорю Суркісу?

- У перший раз ми просто обговорювали це питання, а в другій - практично домовилися. Під час виступів в "Рубіні", коли прийшов момент йти в оренду, глибоко всередині у мене було бажання піти в "Динамо". Я хотів і був готовий, але розумів, що дорога для мене закрита. Справедливо закрита, нічого не можу сказати.

- Якби ти повернувся в той час, то вчинив би так само?

- Так.

- Що тобі дало перебування в "Шахтарі"?

- Новий досвід. Там я побачив дуже сильних гравців, пограв в Лізі чемпіонів. До речі, Ліга чемпіонів була однією з причин, чому я вибрав "Шахтар", а не "Динамо". "Шахтар" потрапляв безпосередньо в груповий етап, а "Динамо" - проходило через кваліфікацію.

- Ти самий високооплачуваний гравець в Азербайджані?

- Там не ті гроші, які були раніше.

- У "Металісті"?

- Скрізь. Мій нинішній контракт приблизно такий же, який у мене був в "Волині" в 2004-му році. Трохи більше.

- Твої суперники говорили, що ти був симулянтом.

- Вони просто не встигали за мною. Били мене.

- Скільки пенальті ти намалював?

- Я досить раз змусив захисників сфолити на мені в їхньому штрафному майданчику. Бувало, десь арбітр робив помилку в мою користь, коли пенальті відвертого не було. На тренерських курсах Кравченко каже: "Ти падав, симулював".

- Був момент, як зі Стерлингом в матчі "Ман Сіті" - "Шахтар"?

- Було гірше. Ми грали в Харкові на стадіоні "Динамо". Я прокинув м'яч, зробив крок, другий і побачив, що м'яч котиться за лінію. Я зрозумів, що не встигаю, і впав.

- З криком?

- Звичайно! Адже треба було переконати суддю, що все - тебе вбили! :) При цьому гравця поруч не було. Думав, суддя дасть жовту, а він поставив пенальті. До сих пір мені не забувають цей момент.

- У "Волині" ти починав півзахисником.

- У Віталія Володимировича Кварцяного ми грали за схемою 3-5-2 або 5-3-2. Він мене ставив на позицію крайнього захисника, але в підсумку весь фланг був моїм. Я бігав поруч з ним, тому мені було дуже добре чутно будь-які підказки, які він давав. Віталій Володимирович дуже емоційний. Він залишив серйозний слід у моїй футбольній кар'єрі, проте коли я був молодий, було дуже складно перенести всю його енергію. Наприклад ... Воротар пропустив гол, перерва. У роздягальні Віталій Володимирович міг лягти на підлогу і показати воротареві, як той спить на поле. Стоїмо в роздягальні, дивимося - він лежить на підлозі.