Ігор Наконечний: Лобановський про мене говорив: "Поки двох не обіграє, пас не віддасть"

Українські вболівальники зі стажем добре пам'ятають гру технічного півзахисника Ігоря Наконечного, який впродовж багатьох років захищав кольори команд Києва, Одеси і Запоріжжя. У його кар'єрі футболіста був і виступ в Ісландії, де він став першим українським легіонером. Найбільш же витіюватою та насиченою виявилася тренерська робота Наконечного, на якій 23-го лютого він і зустрів своє 60-річчя. У першій частині великого інтерв'ю Ігор Анатолійович згадує початок і пік своєї ігрової кар'єри, який пройшов в Одесі та Запоріжжі.

- Про що більше згадуєте у ювілей - про виступи в ролі гравця чи тренерську кар'єру? - насамперед цікавлюся у ювіляра.

- Більше, звичайно ж, про кар'єру футболіста. Пригадується все - від юнацьких змагань до кінця активних виступів на професійному рівні. Було багато чого - як хорошого, так і неприємного. Зокрема, травми, які були і в юнацькому віці, і в зрілому, коли було вже за тридцять. Решта періоду кар'єри, на щастя, пройшла без серйозних ушкоджень.

- Якби випала нагода повернути час назад, своє життя знову пов'язали б з футболом?

- Звичайно. Я б нічого не міняв.

- Чи не виникало почуття, що в кар'єрі гравця ви себе реалізували не "на всі сто"?

- Так, виникало. Все могло б бути і краще. Думаю, що в першу чергу це пов'язано з характером людини і його життєвими принципами. Якщо вона по своїй натурі скромна, то їй все дається важче - як в житті, так і в футболі. Мені було непросто пробиватися, тому доводилося більше розраховувати на технічні та фізичні якості. Інші ж брали пробивним характером і навіть нахабством. Я знаю багатьох футболістів, які володіючи меншими технічними і фізичними можливостями, мали досить успішну футбольну кар'єру.

В ОДНІЙ КОМПАНІЇ З САБО І МУНТЯНОМ

- Роблячи перші кроки в футболі в Києві, напевно мріяли грати в "Динамо"?

- Авжеж. І був період, коли на завершальному етапі навчання в Київському спортінтернаті мене запросили в "Динамо". Але на жаль, у мене була важка травма - перелом двох кісток гомілки. На цьому все з динамівської кар'єрою і завершилося. Довго відновлювався, а потім потрапив до київського СКА.

- Як опинилися в армійському клубі?

- Я грав за інститутські команди, де мене помітили і запросили. У той час армійською командою керував молодий ще Йожеф Сабо, який починав тренерську кар'єру всього роком раніше у ворошиловградській "Зорі". У СКА я потрапив разом з Віктором Догадайлом, адже за регламентом належало, щоб в складі грало два футболісти 18-річного віку.

- Судячи з того, що в СКА ви провели п'ять сезонів, в команді ви стали своїм.

- Що й казати, школу другої ліги я пройшов хорошу. Пам'ятаю, у 1978-му в кубковому розіграші грали з представником вищої ліги ташкентським "Пахтакором", який через більш, ніж рік розбився в авіакатастрофі. Для мене це був дебют на такому високому рівні. Треба сказати, що друга ліга союзного футболу, де в шостий зоні виступали українські команди, була дуже сильною. У кожній з них грала велика кількість відомих футболістів, які вміли зарекомендувати себе з кращого боку. У СКА тоді теж кваліфікованих гравців вистачало - Пінчук, Насташевський, Юрецький, Семенов ...

- За армійців на початку 80-х грав також і улюбленець київської публіки Володимир Мунтян.

- У СКА він потрапив через кілька років після автокатастрофи, через яку пропустив великий період своєї кар'єри. Спочатку він грав, а потім, коли ми підвищилися у класі, став старшим тренером.

- У цього досвідченого майстра багато перейняли?

- Мені завжди імпонувала манери гри Мунтяна, він був технічним футболістом. В ту пору, коли він грав за "Динамо", я регулярно ходив на домашні матчі за його участю.

- Про потрапляння на олівець до динамівських селекціонерів прізвища Наконечного нічого не чули?

- Пам'ятаю, коли пізньої осені 1980-го СКА грав перехідні матчі за право виступати у першій лізі з гродненським "Хіміком" і барнаульським "Динамо", то представники київського клубу відвідували наш стадіон. Навіть сам Лобановський приходив. Але в той період я динамівцям не підійшов. Мені потім говорили, що Валерій Васильович пояснив це так: "Поки він одного за одним двох гравців не обіграє - пас не віддасть".

СПІЛЬНА МОВА З ВІКТОРОМ ПРОКОПЕНКОМ

- Після того, як київські армійці завоювали путівку до першої ліги чемпіонату СРСР, за два сезони виступів на цьому рівні ви стали отримувати запрошення з команд, що вищі за рангом. Було з чого вибирати?

- Мене кликали до себе московський "Спартак", харківський "Металіст" та одеський "Чорноморець".

- Що зумовило вибір на користь "моряків"?

- Знову ж таки - мій характер. Не знаю чому, але зупинив свій вибір на Одесі. Як на більш прийнятному для мене варіанті, напевно. За мною приїхав Семен Альтман, після розмови з яким пропозиція "Чорноморця" здалася мені найбільш переконливою (сміється). Хоча він був не єдиним з тих, хто намагався вплинути на зміну команди.

- Стати своїм на той період у "Чорноморці" було непросто, чи не так?

- Я це відчув. Сподівався, що буду відразу грати в основному складі, але все вийшло не так. Спочатку мені віддавали перевагу, але потім склалося так, що у першому колі сезону-1983 я більше виходив на заміну. У вищій лізі були свої нюанси. По-перше, на цьому рівні все відбувалося швидше, а по-друге, багато дій до штрафного майданчика вдавалися краще, ніж в безпосередній близькості від неї. Все це потрібно було враховувати. Адже раніше, граючи у другій і першій лігах, про специфіку роботи у вищій я мав туманне уявлення. В першу чергу, це стосувалося дій опорного півзахисника під час гри в обороні. Не зовсім правильно я її розумів. Тоді у "Чорноморці" було багато футболістів, здатних зіграти на цій позиції - Плоскина, Лещук, Поконін, Шаломай. Ось і вийшло, що більше виходити в стартовому складі став у другому колі. Та й то - не на одній і тій же позиції. Грати доводилося і крайнього захисника, і крайнього півзахисника. Лише десь через рік або трохи пізніше я став діяти на місці центрального півзахисника.

- З молодим на той час тренером Віктором Прокопенком спільну мову швидко вдалося знайти?

- Віктор Євгенович така людина, що з усіма міг знайти спільну мову. Якщо він бачив, що людина віддається на футбольному полі, то з усіма розмовляв, обговорював якісь певні моменти. У житті це була дуже розумна людина, яка вміла аналізувати, робити висновки. До того ж, у нього були хороші помічники. Завдяки всьому цьому в комплексі Прокопенко і досяг високих результатів у тренерській кар'єрі.

ОЧКО, ЦІНОЮ У БРОНЗУ

- Сезон 1984 року вболівальники "Чорноморця" згадують із сумом - лише одного балу не вистачило для бронзи ...

- Так, пам'ятаю той сезон дуже добре... Дуже добре...

- Що більше згадується - восьмиматчева безпрограшна серія, що тривала до самого останнього туру чемпіонату, чи літний поєдинок з "Дніпром" на виїзді?

- Той самий, де у нас відібрали одне очко? Як же - пам'ятаю... Ось бачите, які в нашому футболі були судді! Таких зараз немає (сміється). Арбітр міг передбачити політ м'яча і встигнути дати фінальний свисток до того, як той влетить в сітку! Ми втратили одне очко в тому матчі, а "Дніпро" одне здобув. Зарахуй рефері той м'яч Соколовського зі штрафного - і саме "Чорноморець", а не "Дніпро" фінішував би на третьому місці.

- Стусанів після гри суддям в серцях не надавали?

- Пам'ятаю, що були якісь крики, а після фінального свистка багато наших побігли на поле. Але що з того? Гра закінчена, рахунок зафіксовано - що тут ще розбирати?

- Після того випадку Юрій Сергієнко матчі за участю "Чорноморця" не судив три роки ...

- Щодо суддівства наших ігор не пам'ятаю. А ось його прізвище на все життя добре запам'ятав - Сергієнко. Якщо не помиляюся, з Харкова.

БІЙКИ НА БАЗІ, БРОДІННЯ ТА РОЗБРАТ

- Чим поясните такий парадокс: через рік у союзному чемпіонаті "моряки" боролися за виживання у перехідних іграх, а в Кубку УЄФА на рівних билися з "Вердером" і "Реалом".

- Склад у нас тоді був непоганий. Однак вийшло так, що два роки поспіль "Чорноморець" опинявся в зоні "вильоту". І якщо в 1985-му вдалося зберегти прописку в еліті у перехідному турнірі в Москві, то наступного року ми її втратили. Причиною тому стали бродіння в команді - мала місце конфліктна ситуація між хлопцями. Мабуть, Віктор Євгенович упустив якусь нитку, в результаті чого і утворився розбрат. Ви, напевно, пам'ятаєте всі розбірки, пов'язані з цим - зокрема, зустріч з уболівальниками на стадіоні. Дехто з гравців, схоже, подумав, що після успішного сезону-1984 він уже багато значить, особливо з огляду на запрошення у серйозні команди. Один з футболістів на нашій базі бився кожен день, причому з усіма, незважаючи на особи. То зі Щербаковим, то з Плоскиною, то ще з кимось зійдеться. Всіх вже й не згадаю. Легше було б назвати тих, з ким він не побився (посміхається). На полі під час гри він теж був надто запальним. Якщо втрачав контроль над собою, то вже не розумів, що робить. Хлопця просто "перемикало". Адже в якій би ти не був ситуації, ніколи не можна втрачати голову. От і вийшло, що доки з'ясовували, хто правий, а хто винен, "Чорноморець" "вилетів".

- Після того, як пішов з команди Віктор Прокопенко і подій, що призвели до розставання з вищою лігою за підсумками сезону-1986, не виникало бажання продовжити кар'єру в якому-небудь іншому елітному клубі?

- На той період я навіть і не думав про це. Всі хотіли повернутися у вищу лігу - саме так питання тоді стояло! Ніхто нікуди не хотів йти. Всі розуміли, що необхідно відвоювати прописку в еліті. У міжсезоння під керівництвом нового старшого тренера Анатолія Полосіна була проведена серйозна підготовча робота, яка дозволила пройти весь сезон, немов на одному диханні. У першій лізі ми нікому не давали шансу: з самого початку чемпіонату і до останнього туру весь час йшли на першому місці, виконавши поставлене завдання.

ФЕНОМЕН ПОЛОСІНА ТА НАПОЛЕГЛИВІСТЬ НАДЄЇНА

- Що скажете про феномен Полосіна, який був відомим фахівцем з підвищення команд у класі? До "Чорноморця" він чотири рази виводив команди у більш високі ліги, а після такого ж результату в Одесі зробив це ще двічі.

- Пам'ятаю, що розмови про здібності цього фахівця у футбольних колах уже тоді ходили. Зараз таких тренерів називають "кризовий менеджер". Основним критерієм в роботі Полосіна була фізична підготовка. У 1987-му ми "заганяли" всі команди. Хоча справа не тільки в одній "фізиці" - у нас же ще і склад був хороший. Без кваліфікованих гравців і якихось тактичних напрацювань тренера нічого не вийшло б.

- У 1989-му в "Чорноморець" з волгоградського "Ротора" повернувся Віктор Прокопенко, проте у розпал сезону ви залишили команду. Чому?

- Мені було вже 29 років, і я не завжди потрапляв до основного складу. До того ж, грав на різних позиціях - навіть центрального захисника. Зрозумів, що пора йти ще й тому, що у наш клуб стали запрошуватися молоді футболісти. Тому коли мене стали кликати у запорізький "Металург", через якийсь час зважився на перехід. Я бачив, що в Запоріжжі підібралася команда з амбіціями, з хорошими тренерами і кваліфікованими гравцями. І що найголовніше, у неї була конкретна задача - вихід до вищої ліги.

- Хто вас запросив у "Металург"?

- Головний тренер Ігор Надєїн. Він за мною приїхав до Одеси і забрав. До цього його спроби були невдалими, оскільки спочатку до запрошення з "Металурга" я поставився скептично. Ну а потім зрозумів, що в команду до конкретних завдань все ж варто піти. І не шкодую про це. Пішов вчасно.

- Як оцінюєте той період кар'єри?

- Роки, проведені мною у Запоріжжі, в ігровому плані пройшли насичено. Перейшовши в "Металург" в середині сезону 1989 року, друге коло в першій лізі я відіграв повністю. Пам'ятаю, дебют у складі запорізької команди припав на виїзний поєдинок з московським ЦСКА, який тоді лідирував в чемпіонаті і рвався у вищу лігу. Ми обіграли армійців 3:1, показавши свої можливості. У тому сезоні "Металург" посів сьоме місце, а через рік, у 1990-му, завоював право підвищитися в ранзі. Останній рік існування чемпіонату СРСР ми провели у вищій лізі, де виглядали цілком достойно.

ЯК "МЕТАЛУРГ" ГРАНДІВ "ПЛАВИВ"

- У рік дебюту "Металурга" у вищій лізі було чимало заслужених перемог. Одну з них - над московським "Спартаком" в Запоріжжі згадують і досі ...

- Такі ігри не забуваються. Незважаючи на березень, грати довелося у вогку зимову погоду. Після першого тайму "Металург" програвав 0:1, проте у другому мені вдалося зрівняти рахунок, а на останній хвилині матчу Волгін забив переможний м'яч. Це був перший поєдинок запорізької команди у вищій лізі, і виграш у такого серйозного суперника став для нас особливим. У тому сезоні, до речі, в Запоріжжі ми обіграли ще одного гранда - київське "Динамо". З тим же рахунком 2:1.

- Багато хто пов'язує успіхи "Металурга" з відомою фігурою - начальником команди Геннадієм Жиздиком.

- І це не дивно. До цього він працював у Дніпропетровську, в парі зі старшим тренером Володимиром Ємцем. Під їх керівництвом "Дніпро" вперше в історії став чемпіоном СРСР. А ще раніше цей же дует продуктивно працював в Нікополі, де "Колос" успішно грав спочатку в другій, а потім і в першій лізі. Вже тоді, беручи участь в Кубку СРСР, сільська команда добивалася сенсаційних результатів, обігруючи суперників вищих за рангом. Пригадується, у 1978 році, виступаючи у другій лізі, "Колос" зіграв внічию в Нікополі з тбіліським "Динамо", яке блискуче грало в ті часи - 1:1. Я добре запам'ятав склад нікопольців того сезону. У ньому було чимало кваліфікованих виконавців - зокрема, Найда, Журавльов, Дорошенко, Прилепський. Пізніше в "Колосі" грали такі майстри, як Самохін, Дамін, Фейдман, Нечаєв, Надєїн, Погорєлов ... За прізвищами - вся вища ліга! Ясна річ, що і в запорізький "Металург", де матеріальні умови були досить солідними, Геннадій Жиздик запрошував досвідчених хлопців. Склад був досить пристойний: воротарі Сивуха і Мойсеєв, польові гравці Башкіров, Волгін, Пучков, Сторчак, Таран, Гуйганов, Заєць, молоді Дудник, Вернидуб, Скрипник ...

Другу частину інтерв'ю читайте завтра