Пекло в турецькій лазні, або Повний Йилдирим. Десять років тому Шахтар провів найнебезпечний спаринг в історії

Під час перебування тренером "Шахтаря" Мірча Луческу був великим шанувальником міжнародних товариських матчів. Як він не раз підкреслював, такі ігри потрібні були для того, щоб молоді футболісти швидше отримували міжнародний досвід і готувалися до важливих єврокубкових ігор. Причому, підопічні Луческу не обмежувалися лише численними спарингами, які входили в програму передсезонних зборів, а катали товарняки і у "позаурочний час". Наприклад, під час пауз на матчі збірних – щоб гравці, що залишалися в розпорядженні головного тренера "оранжево-чорних", також, як і збірники, могли підтримувати ігровий тонус. А ближче до початку євросезону товариські матчі часом проводилися навіть в середині тижня, між турами чемпіонату країни. Це, на думку Луче, допомагало команді входити в єврокубковий режим з двома іграми в тиждень. Одним з таких поєдинків мав стати виїзний спаринг проти турецького "Фенербахче", який відбувся в четвер 21 липня 2011 року.

А треба зазначити, що програма подібних одноденних гостьових вояжів в "Шахтарі" кінця 2000-х – початку 2010-х була відпрацьована майже до автоматизму. Команда вилітала вранці з Донецька чартерним рейсом, по прибуттю селилася в готель, там обідала, кілька годин відпочивала. Увечері – на стадіон, а потім відразу в аеропорт – і до півночі була вже вдома. Але найголовніше, що для освітлення цих бліц-турне, які носили напівекскурсійний характер, як правило, запрошувалася велика група донецьких журналістів: як представників регіональних ЗМІ, так і спецкорів столичних медіа-ресурсів. Благо, місця в чартері вистачало на всіх. При цьому, клуб брав на себе вирішення візових питань, а напередодні матчу організовував для представників ЗМІ культурну програму, що включала автобусну (а то і паромну) екскурсію містом, пішу прогулянку і оплачений обід. Одним словом, це було досить круто – на один день змотатися з "Шахтарем" на футбол до Стамбулу чи Бухаресту...

Тому, коли в середині літа 2011-го "гірники" полетіли на виїзний товарняк з "Фенербахче", разом з командою та адміністрацією клуба до берегів Босфору також звично відправилися близько трьох десятків донецьких журналістів. По прибуттю до "міста контрастів" нас вже чекав туристичний автобус з російськомовним екскурсоводом, на якому ми кілька годин колесили по найзнаковіших місцях Стамбула. Побували в Блакитній мечеті та Айя-Софії, в палаці Топкали і на набережній Уксюдарі, помилувавшись Дівочою вежею. Потім Старим містом, прикупивши додому східних солодощів. І нарешті висунулися до місця майбутнього матчу – стадіону "Шюкрю Сараджоглу". На під'їзді до арени накрили приємні спогади, оскільки саме тут двома роками раніше "Шахтар" завоював Кубок УЄФА, перегравши у фіналі німецький "Вердер" (2:1), а багато хто з нас був присутній на тому матчі. Тим часом, перед стадіоном спостерігалася неслабка "двіжуха". Власне, ми й очікували побачити щось подібне. Адже ще за кілька днів до спарингу з'явилася інформація, що по ходу поєдинку шанувальники "канарок" планують акції на підтримку президента клубу Азіза Йилдирима, який незадовго до того був заарештований за підозрою в організації договірних матчів. І це викликало вибух обурення серед вболівальників "жовто-синіх", які вважали, що їхній клуб – на той час діючий чемпіон Туреччини – став жертвою змови. Перед грою в околицях "Шюкрю Сараджоглу" раз у раз спалахували стихійні мітинги фанатів. Майже всі вони були одягнені в однакові футболки з зображенням боса "Фенербахче", на багатьох також були картонні маски з обличчям Йилдирима. Причому портрети ці друкували не в кустарних майстернях, а в клубній друкарні, про що свідчив відбиток на внутрішньому боці виробу. Маски роздавали не тільки добровольці на вулиці (багато з нас теж взяли собі по кілька штук – на пам'ять), але і деякі стюарди всередині арени. Знали б вони тоді, чим це все відгукнеться!

Вже за півтори години до початку гри на трибунах "Шюкрю Сараджоглу" було досить багатолюдно. Фанати енергійно заводили один одного піснями і гаслами, і захоплено зустріли появу на полі гравців і тренерів своєї команди. Оригінальності антуражу майбутнього матчу додавали величезні полотна з портретами Азіза Йилдирима, які розвівалися по всьому стадіону.

Однак зі стартовим свистком стало зрозуміло, що гарячі фани "Фенербахче", яких зібралося майже 40 тисяч, мають намір не тільки підтримати президента, що, на їхню думку, безвинно сів, а й поквитатися з тими, хто в цьому винен. І першу хвилю "джихаду" вони спрямували на ЗМІ. Агресивно налаштовані вболівальники сусідніх з ложею преси секторів кинулися до бар'єрів, які відділяли їх від журналістів, демонструючи загрозливі жести (великим пальцем дуже виразно проводили по горлу) і щось скандуючи. "Вони кричать: "Забирайтеся геть! Це місце не для вас!" – переклав мені їхні вигуки турецький колега, що сидів поруч. І пояснив: "Фани вважають, що ми нічого не робимо, щоб допомогти Йилдириму, а тому не маємо права перебувати на стадіоні". Українські журналісти на те, що відбувається дивилися спочатку навіть з деяким інтересом. Але коли на ложу преси обрушився град з монет, запальничок, брелоків і склянок з водою, стало зовсім кепсько (дещо раніше піддалися "обстрілу" і поспішно ретирувалися фотографи, які працювали за воротами команд). Агресивно налаштовану публіку не відвернув від тиску на представників ЗМІ навіть футбол. Тому, що відбувається на полі, уваги приділялося значно менше, ніж жбурлянню всього, що потрапляло до рук, у бік ложі преси. Як наслідок, вже через 15 хвилин після початку гри залишатися на своїх місцях у нас не було ніякої можливості. Мені прилетіли дві монети номіналом в 1 ліру (рази в півтора важче за нашу стару "велику" гривню), а в сусіда-турка – пластиковий стакан з водою. Від гріха подалі журналістів – і місцевих, і українців, що потрапили під гарячу руку фанів – поспіхом евакуювали в підтрибунні приміщення. Причому, відступати довелося напівзігнувшись, по живому тунелю зі стюардів та співробітників служби безпеки стадіону, що прикривали нас своїми тілами. У підсумку, перший тайм ми додивлялися на великому екрані в прес-центрі стадіону. А в цей час фанати прорвалися в спорожнілу ложу преси, стусанами і виламаними сидіннями нагнавши звідти стюардів, і показали, "чиє це місце" – розтягнули великий банер з портретом Йилдирима. Але найцікавіше чекало попереду.

Під час перерви нас провели до сектору позаду лави запасних "Шахтаря", попросивши зняти акредитації та не користуватися фотоапаратами і ноутбуками, щоб не видати належність до ЗМІ. Але зі своїх нових місць ми спостерігали за грою ненабагато довше, ніж з ложі преси на початку матчу. На поле раз у раз почали вибігати міцні хлопці в футболках із зображенням президента "Фенербахче". Коли в середині другого тайму (на табло до цього часу все ще горіли нулі) чергового бігуна стюарди скрутили прямо перед сектором ультрас "канарок", це викликало виплеск агресії уболівальників. Прорвавши кордони, вони кинулися на поле – десять чоловік, сто, тисяча... Стюарди ледве врятувалися втечею, оперативно зникли в тунелі і команди. Сек'юріті зосередилися на тому, щоб не дати вболівальникам прорватися в підтрибунні приміщення. Ми ж опинилися по суті заручниками скаженого натовпу, що взяв стадіон під свій повний контроль. Сп'янілі вседозволеністю фанати носилися по полю, рвали сітки воріт, гойдалися на перекладинах, намагаючись їх зламати. В українських журналістів, які перебували всього в декількох метрах від кромки поля, не було ніякої можливості покинути свої місця. Скажу відверто, в той момент стало по-справжньому страшно. По-перше, в нашій групі було кілька дівчат, і це могло стати додатковою "приманкою" для божевільного натовпу. По-друге, в голові пульсувала думка: "Як турецька поліція планує "викурювати" бузотерів зі стадіону? Чи не надумають місцеві силовики запустити який-небудь газ?". На щастя, ані нездорового інтересу до нас, ані газової атаки не трапилося. Покомизившись в своє задоволення, фанати потрохи почали залишати стадіон. Одночасно з цим в наш сектор пробралися кілька співробітників служби безпеки, і невеличкими групами, по 2-3 людини, почали виводити нас всередину арени. І перше, що ми побачили, опинившись в холі – від'їжджаючий автобус "Шахтаря". Всі були засмучені. Особливо Мірча Луческу, який привіз команду до Стамбулу грати і жодним чином не очікував побачити в Туреччині подібне. Хвилин через 30 після команди в сторону аеропорту рушили і журналісти. По дорозі нам раз у раз траплялися поліцейські вантажівки з автоматчиками і бронетехніка. На щастя, як ми потім дізналися, зброю застосовувати не довелося – вболівальники заспокоїлися, розсіялися по місту, і до серйозного "замісу" справа не дійшла.

У Донецьк ми повернулися за північ, хоч і злегка "общипані", але в доброму здоров'ї. А "гірники" з тих пір вважали за краще проводити міжнародні спаринги у себе на "Донбас-Арені", куди потім приїжджали і "Ліон", і "Зеніт", і "Спартак".

Фото - із архіву автора