Іван Шарій: За два голи Лобановський подарував мені адидасівські бутси

Іван Шарій, який 24 листопада відзначив ювілей, згадав перипетії своєї насиченої професійної кар'єри, поділившись ними з кореспондентом UA-Футбол.

КАР’ЄРА ДОВЖИНОЮ У 25 РОКІВ

- Активні виступи у професійному футболі ви завершили у 41 рік 5 місяців та 25 днів. Уся справа у здоров'ї та генах?

- Насамперед, у бажанні. Хоча у всьому іншому теж. Головне, щоб було бажання, яке б дозволяло приносити користь.

- Коли закінчували грати, на скільки років почувалися?

- Років на тридцять, мабуть. Відчував, що можна було б ще трішечки пограти та допомогти "Ворсклі". Однак склалися обставини, що довелося повісити бутси на цвях. Нічого, і так нормально пограв. На жаль, зараз багато тренерів дивляться на паспортні дані, а не на біологічний вік та те, як футболіст виглядає на полі. Яка різниця, скільки йому років – 34, 35 чи більше. Головне – рівень гри, що демонструється. Роналду грає, Мессі грає, Бензема грає. Та й нехай собі грають.

- У поєдинках команд ветеранів регулярно берете участь?

- Авжеж! Часто їжджу на такі матчі. Граю, забиваю...

- Між вашим першим та останнім матчами за полтавську команду був відрізок у 25 років. Обидві гри досі пам'ятаєте?

- Мій дебют у складі "Колоса" відбувся навесні 1974 року в домашньому поєдинку із житомирським "Автомобілістом". Я віддав гольову передачу, а у підсумку наша команда тоді виграла. Щодо останнього матчу, то якщо не помиляюся, це було у грі "Ворскли" проти СК "Миколаїв" у 1999-му.

КОЛИ МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ

- У полтавському "Колосі" ви пограли лише два роки, після чого потрапили до київського "Динамо" - команди, до якої прагнули потрапити багато юних футболістів.

- Це була не лише моя мрія, а й усіх закоханих у футбол хлопців. Мені пощастило потрапити до київського клубу, де надалася можливість проявити себе, починаючи з дубля. Школа київського "Динамо", звичайно, дала мені дуже багато. Там я набрався футбольної мудрості.

- Чи не думали тоді, у 18-річному віці, що пробитися в основу "Динамо" за наявності таких нападників, як Олег Блохін, Володимир Онищенко та Петро Слободян – справа нереальна?

- Не тільки думав, а й знав це. За такого складу та таких гравців дуже важко на щось розраховувати. Тому через два роки і пішов з "Динамо", вирушивши шукати щастя в інших командах.

- Що сказав вам Валерій Лобановський під час першої зустрічі?

- Нічого особливого не говорив. Не було жодних побажань чи чогось такого. Та й взагалі він не схильний був багато розмовляти. Лобановському було важливо подивитися на готовність футболіста, як він віддається на полі на тренуваннях та у грі. З цієї роботи він і робив висновки. Все було на професійному рівні.

ПІД ОПІКОЮ ТРОШКІНА ТА МАТВІЄНКА

- Як вас прийняли у зірковому колективі "Динамо"?

- Нормально. У команду ми тоді приїхали разом із Володею Безсоновим – обом нам належало проходити військову службу. У команді все було за спортивним принципом: хто був сильнішим, той і грав. Зрозуміло, що пробитися в основу за наявності Блохіна, Онищенка та Слободяна, які роком раніше виграли Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, було нереально. Не буде ж тренерський штаб замість будь-кого з них, якщо вони грають і забивають, ставити в офіційних матчах молодого! Підпускали до складу лише в контрольних іграх на тренувальних зборах.

- Хтось із досвідчених одноклубників брав вас під опіку?

- Так, такі були. Трошкін і Матвієнко (Царство їм небесне). Обидва були набагато старші за віком, і ставилися до мене з людською симпатією. Вони допомагали порадою, ділилися досвідом. Був період, коли з Матвієнком я навіть у одній кімнаті жив. Крім них, у "Динамо" було в кого повчитися: у Конькова, Мунтяна, Колотова, Фоменка, Буряка, Решка. Усі вони бійці, які мали багато титулів як у нашому футболі, так і на міжнародній арені.

- Виступаючи за дубль "Динамо", ви демонстрували надзвичайно результативну гру. Прикро було усвідомлювати, що це аж ніяк не допоможе пробитися в основу?

- Як би ти не намагався, а конкурувати з висококласними майстрами, які до того ж входили до складу збірної Радянського Союзу, було складно. Пригадую, якось Лобановський вирішив мене підбадборити стимулом. "Заб'єш, каже, два м'ячі у матчі дублерів – я тобі подарую бутси". Я забив. Наступного дня він приніс новенькі адидасівські бутси!

КОЛИ "ПІШЛИ" БАЗИЛЕВИЧА

- Після двох років у Києві ви поїхали до іншого "Динамо" – мінського. Яким вітром вас туди занесло?

- У мінській команді старшим тренером тоді був Олег Базилевич, який добре мене знав по спільній роботі з київським "Динамо". Він мене в столицю Білорусії і запросив.

- Чому не вдалося залишитись у Мінську більше, ніж на один сезон?

- Так вийшло, що з мінського "Динамо" Базилевич незабаром пішов. Точніше, його "пішли". Прийшов новий тренер і з того часу все стало по-іншому. Нічого не вдієш: як вийшло – так вийшло.

- А чим залучив вас середняк першої ліги запорізький "Металург", у якому ви опинилися 1979-го?

- До мене додому приїхали двоє його представників – начальник команди Віктор Білоблоцький та директор стадіону Йосип Малкін, які запропонували пограти у "Металургзі". Я й ризикнув, приїхавши до Запоріжжя. Думаю, що не помилився, бо назабивав за "Металург" багато м'ячів. Якщо бути точним, то 31 гол за сезон. Цей рекорд у запорізькому клубі досі ніхто так і не побив.

- У тому ж сезоні-1979 ви боролися за звання найкращого бомбардира першої ліги із нападником львівських "Карпат" Степаном Юрчишиним, який у результаті його виграв….

- Було діло, так! Ми з ним конкурували, довгий час йшли у списку снайперів поряд. Але потім Юрчишин як видав серію, де забивав по три м'ячі за матч, що зрештою і фінішував із показником у 42 голи! Ми як конкуренти зустрічалися в іграх наших команд один проти одного. Пригадується, у Львові перед грою привіталися, не більше. Розмов на кшталт "Я більше заб'ю, ніж ти!" не було. У ході ж матчу, який завершився перемогою "Карпат" з рахунком 2:1, кожному з нас вдалося відзначитися. Cтепан забив два м’ячі, я – один.

ІЗ МЕТАЛУРГІЙНОГО ЗАПОРІЖЖЯ – ДО БЕРЕГІВ ЧОРНОГО МОРЯ

- Коли раніше футболіст отримував запрошення з іншого клубу, то найчастіше висувалися три вимоги: підйомні, квартира та машина. Під час переходу до "Металурга" ваші умови були задоволені?

– Справа в тому, що тоді в запорізькій команді підйомних як таких не було – був оклад. Ну і квартира та машина. Щодо цього у "Металурзі" все було солідно – те, що обіцяли, те й надали. Жодних проблем не виникло.

- Чи правда, що під час розставання з "Металургом" ви добровільно віддали ключі від квартири?

- Так. Це була моя особиста квартира, яку довелося віддати після пропозиції, що надійшла від одеського "Чорноморця". Адже раніше було все не так, як зараз, коли можна мати хоч десять квартир. Якщо мав одну, другу квартиру просто так не отримаєш. Лише службову. В Одесі подбали про те, щоб забезпечити мене трикімнатною квартирою в Приморському районі, неподалік Аркадії. Як сказали – так і зробили.

- Забивного форварда завжди не проти були отримати багато команд вищої ліги. Окрім "Чорноморця" такі пропозиції надходили?

- Ще задовго до того, як я дав "добро" одеській команді, була ще одна спроба спробувати себе у "Динамо". Я навіть був заявлений за київську команду. Зрозуміло, що ніхто не міг гарантувати місця в основному складі. Мені ж хотілося грати, а не чекати на свій шанс роками. Зрозумів: треба шукати щось інше. Підійшов до Лобановського та попросив мене відпустити. Пояснив своє прохання бажанням грати. Він мене зрозумів. Після цього повернувся назад до "Металурга", де відігравши півсезону 1980 року і встигнувши забити 18 м'ячів, таки перебрався до Одеси.

- Як виник варіант із "Чорноморцем"?

- Під час моїх виступів у "Металургу" за мною неодноразово приїжджали тренери Матвій Черкаський та Віктор Прокопенко. Вони спостерігали за моєю грою в деяких домашніх матчах та на виїзді. Відмовити було важко. До того ж, я не любитель вести подвійні чи потрійні переговори. Запросили до "Чорноморця" – так тому й бути, відповів згодою. Хоча приховувати не буду – звали і до інших команд. Вибравши ж Одесу, ні про що і досі не шкодую. В одеській команді провів п'ять прекрасних років, і думаю, що якийсь внесок у її турнірні справи все ж таки зробив. Адже були і хороші ігри, і дуже вдалі. Це футбол.

ДОЛЕНОСНИЙ МАТЧ У МІНСЬКУ

- Які плюси відіграли роль у вашому рішенні перейти до "Чорноморця"?

- По-перше, вища ліга. По-друге, "Чорноморець" – престижний варіант, оскільки команда ця самобутня. Ці чинники стали вирішальними. А те, що місто Одеса особливе, то й так зрозуміло. Радий, що все з одеським варіантом вийшло.

- Довіру тодішнього старшого тренера "моряків" Микити Симоняна одразу вдалося завоювати?

- Ні, не одразу. Був момент, коли гра в мене не йшла, і я навіть зібрався було йти з "Чорноморця". Але все вирішив виїзний матч із мінським "Динамо". Матвій Леонтійович (Черкаський – прим. авт.) переконав мене поїхати до Мінська, де мене випустили на заміну у другому таймі за рахунку 1:0 на користь динамівців. Я тоді забив Вергєєнку, причому непогано вийшло. Ми тоді зіграли 1:1, і питання про мій відхід з "Чорноморця" було знято. Ніби нічого й не було.

- На той час у "Чорноморці" була ціла група класних нападників – Віталій Шевченко, Юрій Горячев, Ігор Бєланов, Олександр Щербаков, Володимир Фінк, Віктор Сахно. Місце в основному складі після мінського матчу Шарієм було надовго заброньовано?

- Після тієї гри у мене, як то кажуть, "пішло". Якщо подивитися статистику, то майже завжди вдавалося забивати за "Чорноморець" переможні м'ячі. Найчастіше ігри закінчувалися з рахунком 1:0, рідше – 2:1. Забивав у ворота фаворитів чемпіонату – київського "Динамо", московського "Спартака", дніпропетровського "Дніпра", а також донецького "Шахтаря", московських "Динамо" та "Торпедо", алма-атинського "Кайрата" та багатьох інших команд. Так було протягом кількох сезонів поспіль. Адже можна набити за один чемпіонат 15 м'ячів, але в програних матчах. Якщо я забивав по 6-7 за сезон, то всі приносили "Чорноморцю" очки. Я якось спеціально порахував, скільки вдалося їх набрати. Вийшло чимало. Та й у кубковому розіграші також відзначався переможними голами. Пригадую, якось забив воротарю "Шахтаря" Єлінскасу в матчі 1/8 фіналу. Ми тоді перемогли 1:0.

НА ЗАСІДАННІ ІЗ ВЕТЕРАНАМИ БОРОДИНСЬКОЇ БИТВИ

- У 80-х роках "Чорноморець" регулярно ставав володарем різних призів, один з яких – "Гроза авторитетів". Як йому це вдавалося?

– Для нашої команди авторитетів не було. Ми могли "бахнути" будь-яку команду – будь то чемпіон, призер, володар Кубка чи лідер чемпіонату.

- З ким дружили у "Чорноморці"?

- Здебільшого підтримували стосунки з Вітею Пасульком. На нашій базі та виїзних матчах жили в одній кімнаті. Хлопець він нормальний, та й гравець хороший.

– У сезоні-1984 одеська команда ледь не виграла бронзу. Не вистачило лише одного очка.

– Вважаю, що його ми втратили у розпал чемпіонату у Дніпропетровську, коли харківський арбітр Юрій Сергієнко дав фінальний свисток під час польоту м'яча у ворота "Дніпра". Тоді наш гравець Ігор Соколовський потужним ударом зі штрафного вразив ціль, але рефері його скасував. Там різні ситуації вплинули, але я не хотів би про це говорити. Якби деякі учасники того поєдинку грали по-чоловічому, то все було б нормально. А так... Бог їм суддя. На жаль, цього очка нам справді на фініші не вистачило.

- Якщо ми торкнулися теми суддівства, то не можна не згадати ще один епізод. На початку наступного сезону після матчу з київським "Динамо" ви надовго вибули зі складу, отримавши дискваліфікацію. Чим не догодив вам московський рефері Кирило Доронін?

- Грали з "Динамо" в Одесі у березні, коли погода була ще зимова. Ми забили м'яч, суддя його зарахував. Але коли кияни збиралися розводити з центру, боковий арбітр щось шепнув чи махнув – і Доронін гол скасував. Я підбіг до нього, трохи штовхнув, ледве торкнувшись грудей, а він послизнувся на злегка заледенілому газоні і впав. Після цього мене викликали до Москви на засідання СТК. Вердикт мені виносили не заслужені футбольні фахівці, а люди з партквитками з-поміж ветеранів праці, Великої Вітчизняної війни, Бородинської битви та Куликівської битви (посміхається). Вони мене пожурили: "Як так можна?!" - і вирішили дискваліфікувати на цілих десять матчів! Якби в залі сиділи футбольні люди, то може обмежилися б трьома чи максимум п'ятьма! Було прикро, адже пропустив великий відрізок сезону. Втім, добре, що дискваліфікували не на двадцять матчів.

НА РІВНИХ З "ВЕРДЕРОМ" ТА "РЕАЛОМ"

– Сезон-1985 був для "Чорноморця" парадоксальним. У чемпіонаті СРСР команда боролася за збереження прописки в еліті, а у Кубку УЄФА на рівних суперничала з бременським "Вердером" та мадридським "Реалом"...

- Так, є що згадати! За сумою двох матчів ми зуміли вибити з розіграшу очолюваний Отто Рехагелем "Вердер" (2:1 в Одесі і 2:3 у Бремені – прим. авт.), а зіграти успішно з "Реалом" не вистачило лише трішечки – гола у матчі-відповіді в Одесі, який завершився нульовою нічиєю (у першому поєдинку в Мадриді "моряки" поступилися 1:2 – прим.авт.). "Чорноморець" хоч і вилетів із турніру, але залишив приємне враження. Щоправда, під час суперництва із "Реалом" мене в команді вже не було.

- Що стало причиною вашого відходу з "Чорноморця"?

- Мені сказали "дякую".

- Було прикро?

- Звичайно, трохи було. Але нічого. Гадаю, я згодом довів, що рано вирішили зі мною попрощатися.

- Багато футболістів з інших міст, які одного разу отримали запрошення з "Чорноморця", залишаються жити в Одесі. Ви теж так вчинили?

- Так вийшло, що після відходу з команди я ще довго був прописаний в Одесі. Загалом провів у цьому чудовому місті одинадцять років. Саме з Одеси я переходив до кишинівського "Ністру", повертався до "Ворскли", їздив до болгарського "Етиру" та вінницької "Ниви".

ОСОБЛИВОСТІ КИШИНІВСЬКОГО ФУТБОЛУ

- Як опинилися у Кишиневі?

- Невдовзі після того, як довелося розлучитися з "Чорноморцем", до мене приїхали представники "Ністру" і стали наполегливо кликати до Молдови. Я подумав: що мені втрачати? Чому б не пограти у першій лізі? Поїхав.

– У молдовській столиці нудьгувати не довелося?

- Загалом умови там були непогані – у цьому плані все гаразд. Ось тільки якби керівництво республіки серйозніше віднеслося до команди, поставивши перед нею тверді завдання підвищитися в ранзі, то було б цікавіше. Спочатку начебто завдання ставилися, але потім ставлення до "Ністру" було не таким, як очікувалося. Начебто й потрібна команда, та от належного впливу на її турнірні справи не було. Хоча "Ністру" у Кишиневі вболівальники любили – на домашніх матчах збиралося чимало глядачів. Це вже потім, через рік, у Кишиневі почався справжній футбольний бум. Було це за тренерства Володимира Ємця, а потім і Ахмеда Алескерова. Щоправда, мене в "Ністру" вже не було – у Кишиневі я провів лише один сезон.

- Футболісти, які мали за плечима досвід виступів у вищій лізі, не завжди охоче йшли до команд, нижчих за рангом. Ви ж у 29 років перейшли до "Ворскли", яка завоювала путівку до другої ліги…

- Я сам полтавець, і свою кар'єру у великому футболі розпочинав саме у головній команді рідного міста. Хіба я міг відмовити "Ворсклі"? Згодом я відіграв у її складі багато сезонів, пройшовши шлях від другої союзної ліги до першої, а відтак і вищої ліг українського футболу. А тоді, 1987-го, у "Ворсклі" підібрався чудовий колектив, у якому грали класні футболісти – такі, як Різник, Ділай, Колядюк. Окрім досвідчених, були і місцеві хлопці – сумлінні, добротні, які максимально віддавалися на полі, демонструючи впевнену гру. Колектив вирізнявся згуртованістю, був непоступливий.

В ОДНІЙ КОМАНДІ З БАЛАКОВИМ

- У проміжку між союзним та українським періодами "Ворскли" ви встигли пограти у болгарському місті Велико Тирново за "Етир" та у Вінниці за "Ниву". Напевно, варіант з дальнім зарубіжжям був не кращим, що частково підтверджувала популярна на той час приказка "Курка – не птаха, Болгарія – не закордон".

- (Посміхається). Так-так, пам'ятаю її. Хоча умови в "Етирі" були більш-менш прийнятними. У цьому клубі грав знаменитий Красимир Балаков, а також Іліян Кіряков. Його кольори захищав також Ангел Червенков, який у нинішньому столітті тренував українські команди. У софійському ЦСКА тоді грав майбутній володар "Золотого м'яча" Хисто Стоїчков, а у "Левськи" - Наско Сіраков. На матчі "Етиру" народ ходив, стадіон майже завжди був повний. Загалом, трохи скуштував закордонного легіонерського хліба (посміхається).

- Після повернення із-за кордону зробили висновок, яке вино краще – молдовське чи болгарське?

- І те, й інше хороші. Молдовське непогане, і болгарське більш-менш. Це на любителя.

- У "Ниві" ви теж швидко стали своїм?

- У Вінниці, куди мене запросив знайомий із спільних виступів у запорізькому "Металурзі" Олександр Томах та начальник команди Ігор Гатаулін, домовилися: мовляв, давай спробуємо спільно попрацювати. Я спробував, все виходило. У "Ниві" не зраджував своїй традиції – багато забивав. За сезон-1991 забив 15 м'ячів – найбільше у команді. І знову виходило так само, як і у "Чорноморці" – то 1:0, то 2:1. Схема, яка приносила очки, була незмінною (посміхається).

БРОНЗОВИЙ СЕЗОН ІВАНА ГРИГОРОВИЧА

- Чергове ваше пришестя у "Ворсклу" стало найуспішнішим, чи не так?

– Авжеж! Від сезону до сезону ми йшли до високої мети, радуючи наших шанувальників. Спочатку в першій лізі, де за підсумками сезону-1995/96 вибороли право підвищитися в ранзі, а потім і у вищій, вигравши через рік бронзові медалі. У дебютному сезоні в еліті на орендних правах у "Ворсклі" грала група футболістів київського "Динамо" – Андрій Ковтун, Олександр Головко, Андрій Хомин, Олександр Венглинський, Віталій Самойлов. У складі були також чудові футболісти Віталій Кобзар, Віктор Богатир, Сергій Чуйченко та досвідчений Іван Яремчук. Що й казати, гарна була команда! Як кажуть, усі знайшли одне одного. Хлопці у кожній грі виходили на поле, билися – і результат був гарний.

У бронзовому сезоні-1996/97 запам'яталося кілька чудово проведених матчів: зокрема, в Одесі з "Чорноморцем" – 3:0, у Полтаві з київським "Динамо" – 4:3. У першому з них, пригадую, під час мого виходу на заміну диктор по стадіону оголосив: "На поле вийшов Іван Григорович Шарій", після чого трибуни вибухнули сміхом. Ну а другий зі згаданих поєдинків став для футбольної Полтави історичним: 25 тисяч глядачів, які шалено підтримували "Ворсклу", стали свідками нашої перемоги над грандом. У складі "Динамо" на той час грали зірки, які "бомбили" всю Європу! І тут вони потрапили нам під гарячу руку (сміється). Іноді дивлюся відеофрагменти цього матчу в Ютубі, згадуючи золоті часи "Ворскли".

– У ті роки полтавська команда регулярно грала у єврокубкових турнірах. Які матчі врізалися у пам’ять?

- З бельгійським "Андерлехтом" у Брюсселі у Кубкові УЄФА сезону-1997/98. Ми програли цьому супернику у першому матчі на виїзді 0:2 (з таким же рахунком, до речі, поступились і вдома). Команда у бельгійців була тоді дуже серйозною, її лідером був знаменитий Енцо Шіфо. Були й інші матчі, але брюссельська стоїть окремо.

Відколи Іван Шарій завершив професійну кар'єру гравця, з улюбленою справою – футболом він не порвав. Зараз передає свій багатий досвід молодим футболістам, бере участь у матчах ветеранів. І із задоволенням згадує яскраві епізоди зі своєї насиченої кар'єри.

Колектив UA-Футбол приєднується до численних привітань на адресу ювіляра та бажає йому міцного здоров'я, довголіття, миру та успіхів на всіх фронтах!