Пам'яті Вадима Шевченка. Про запрошення від динамівських легенд, розправу у Маріуполі та цікаве хобі

У будь-якій сфері є люди, які хоч і не перебувають у центрі уваги, проте їх усі знають. Саме це можна сказати про Вадима Шевченка, який завдяки своїм людським та професіональним якостям користувався повагою у футбольних колах України. Так тривало з тих пір, як уродженець Баку потрапив до Києва, де і розпочиналася його спортивна кар'єра. Пізнавши секрети популярної гри у футбольній школі київського "Динамо" у далеких 70-х роках, він впродовж семи сезонів захищав ворота різних команд. Дебютувавши на професіональному рівні у сезоні-1977 в складі житомирського "Спартака", Вадим Шевченко потім встиг пограти за криворізький "Кривбас", київський СКА (у цей колектив він потрапляв двічі), рівненський "Авангард", ташкентський "Пахтакор" та бережанську "Ниву".

Цікаво, що у більшості цих команд носій одного з найрозповсюдженіших українських прізвищ виступав під керівництвом фахівців, яких об'єднував цікавий факт - всі вони колись захищали кольори київського "Динамо". У Житомирі він був підопічним старшого тренера Віктора Банникова, у Кривому Розі грав під орудою Віталія Хмельницького, у київському СКА - Володимира Мунтяна, у Рівному - Віктора Матвієнка, а у Ташкенті - Іштвана Секеча.

* * *

Завершивши через травму активні виступи на останньому рубежі досить рано - у 27 років, Вадим Шевченко з футболом не порвав. Він вирішив спробувати себе в арбітражі, де починав з проведення матчів на нижчому рівні. Попервах судив у чемпіонаті СРСР, а починаючи з 1992 року став працювати на поєдинках вищої ліги національного чемпіонату України. Минав рік за роком, і у цій справі був накопичений чималий досвід. Кваліфікація судді Шевченка, який однаково успішно виконував свої обов’язки як у якості головного рефері, так і арбітра на лінії, не викликала сумнівів у футбольних людей.

Зрозуміло, що траплялися ситуації, коли представники тієї чи іншої команди, яка втратила очки, робили головними винуватцями служителів Феміди. Один з таких матчів ледь не закінчився для Вадима Шевченка трагічно. Це сталося 13 липня 1997 року у Маріуполі, де місцевий "Металург" під керівництвом Юрія Погребняка грав із полтавською "Ворсклою". Господарі поля, які перед цим зазнали болючої поразки від донецького "Шахтаря" 0:5, поступились і в поєдинку з полтавчанами. Причому, знову пропустивши п'ять м'ячів - 2:5.

Невдоволення результатом з боку маріупольців виллялось у жорстоку розправу над Вадимом Шевченком та одним із його асистентів - Олександром Козаченком. Серед ночі до них у готель завітали непрошені гості і почали бити. Сліди на тілі обох суддів після цього були такими, що люди, які їх потім бачили, жахалися. До цих пір пригадується кольорове фото одного із постраждалих у журналі "Футбол Інтер", котре нікого не залишило байдужим. Головного тренера "Металурга" тоді було довічно відсторонено від роботи в українському футболі, хоча через кілька років покарання було скасоване і він знову приступив до виконання своїх обов'язків (щоправда, в іншому клубі). Те свавілля серйозно підірвало здоров'я обох рефері: Козаченко помер на початку 2004-го, через шість з половиною років після маріупольської розправи. Організм Шевченка, схоже, виявився міцнішим, хоча наслідки жорстокого побиття все ж давали про себе знати...

* * *

Окрім арбітражу Вадим Шевченко займався ще й громадською діяльністю. З кінця 90-х років він працював у федерації футболу Київської області, куди його запросив відомий екс-рефері Микола Кирсанов. Завершивши суддівську кар'єру, Шевченко впродовж багатьох років інспектував матчі в різних лігах України, а у період з 2008-го по 2011-й роки займав досить високу та відповідальну посаду - був головою Комітету арбітрів ФФУ. Його авторитет був беззаперечним, і для багатьох молодих суддів він слугував взірцем. Багато хто із колег та підопічних згадують Вадима Вікторовича як надійного товариша та вмілого наставника, який міг не тільки поділитися слушною порадою, а й пожартувати.

Кореспондентові UA-Футбол за багато років журналістської кар'єри не раз доводилось перетинатись із Шевченком на матчах чемпіонату України у різних містах. Запам'ятались його простота та почуття гумору. Якось на початку 2000-х у робочих справах я завітав до Комітету арбітрів, де під час спілкування з його представниками до рук потрапив довідник із досьє на кожного суддю вищої ліги. Полиставши це видання, звернув увагу на дані Вадима Шевченка. У розділі "Хобі" було вказано: "Колекціонує марки". Коли ж я вирішив уточнити у самого Шевченка, чи дійсно він збирає марки, той із серйозним виразом обличчя відповів жартом: "Так. Дойчмарки".

* * *

Мало хто знає, що у Вадима Вікторовича є рідний брат, який грав за збірну СРСР. Мова йде про Віталія Шевченка, відомого нинішньому поколінню вболівальників по роботі у ролі головного тренера донецького "Металурга" (у другому колі сезону-2004/05) та одеського "Чорноморця" (у сезоні-2007/08 та у першому колі сезону-2008/09). Він є старшим за Вадима на п'ять років, і теж народився у Баку. На відміну від молодшого брата, за плечима Віталія великий досвід виступів на високому рівні - у бакинському "Нефтчі", київському "Динамо", одеському "Чорноморці" та московському "Локомотиві". Ще більший у тренерській роботі - крім двох українських команд Шевченко-старший працював у росії, Болівії та Ізраїлі.

"У нашій сім'ї панував справжній культ спорту, - згадував Віталій Шевченко в одному із інтерв'ю. - Мене та мого молодшого брата Вадима батьки виховували у спортивному дусі. Ми з братом із дитинства долучилися до футболу. Вадим у воротах отримав травму плеча, тож більше не грав. Натомість став відомим футбольним суддею, арбітром ФІФА. Я ж у 16 років став потихеньку виступати за бакинський "Нефтчі".

* * *

Звістка про смерть Вадима Шевченка для багатьох його колег по суддівству стала несподіванкою.

"Ми з ним з далекого 1986 року дружили, - прокоментував цю подію Ігор Горожанкін, який давно мешкає за кордоном. - Більш відкритого, товариського, щиросердечного друга, якщо не брати Хібліна і Ярменчука, у мене не було. Коли б я не приїхав до Києва, завжди жив у нього. Скільки чудових годин і днів ми провели - не порахувати! Такого балагура в моєму житті, якщо не брати того ж Хібліна, не було. Мир праху твоєму, друже мій. Плачу разом з усіма, хто тебе знав... "

"Шкода, дуже шкода, - із сумом відреагував на звістку Ігор Ковалевич. - Ми всі, люди, маємо як позитивні риси, так ​​і негативні – куди ж без цього? Вадик ще був й справжнім! Пишу "був" - і не віриться".

"Вадим - золота Людина, - сказав про колегу Віктор Парадников. - Щира відкрита душа, велике серце. Він був справжнім другом і жив для людей. Завжди пам'ятатимемо його".