Проукраїнська позиція О. Шуфрича, угорський вплив та похід на війну. Інтерв'ю з колишнім пресаташе Говерли

Роман Сенишин – людина, з якою можна розмовляти годинами. Про футбол. Про війну. Про історію. Людина, яка дуже заглиблена у перипетії місцевого закарпатського футболу. Людина, яка, маючи фах історика, чудово розуміє соціальні процеси, які відбуваються в його рідному краї й загалом в Україні. Нарешті, людина, яка не з чуток знає про життя на війні.

Автор цих рядків познайомився з Романом Сенишиним на початку свого шляху в журналістиці. Тоді доводилося часто відвідувати домашні матчі "Говерли"/ "Говерли-Закарпаття", а Роман Сенишин працював там пресаташе. Він один з тих, хто чудово знає про ті процеси, котрі відбувалися всередині футбольного дітища сімейства Шуфричів. Він той, хто пліч-о-пліч працював з кількома одіозними футбольними особистостями України. І він той, хто розуміє, як повинен розвиватися футбол на найнижчих рівнях його ієрархії.

Нарешті, Роман Сенишин – це людина, яка в часи повномасштабного вторгнення росіян свідомо взяла в руки зброю й пішла на фронт, побувавши в одній з гарячих точок цієї війни. Попри те, що мала право на законну відстрочку. Нині Роман Сенишин – пресаташе академії ФК "Мункач", дитячі команди якої змагаються в Кубку та чемпіонаті ДЮФЛУ, а доросла команда має досвід виступів серед професіоналів. Мета цього інтерв'ю – поговорити на актуальні теми в такому ключі, аби це було цікаво не тільки для жителів Закарпаття, а й для вболівальників футболу з інших регіонів України. Ми спробували, наскільки це можливо, торкнутися тих тем, які вважаються колоритними, своєрідними. Зачепили минуле. Спробували змоделювати деякі ситуації під соусом "якби". Зробили прогноз на майбутнє.

Розмова журналіста UA-Футбол з Романом Сенишиним – до уваги читачів нашого видання.

---

З ФУТБОЛЬНОГО ФРОНТУ – НА ФРОНТ РЕАЛЬНИЙ

- Романе, вже довгий час не існує такого футбольного суб'єкта як "Говерла"/"Говерла-Закарпаття", але тебе досі асоціюють з ним як колишнього пресофіцера клубу. Однак це не єдине місце роботи, яке у тебе було. Ким ти ще працював у футбольній сфері й головне – з чого починалася твоя історія у футболі?

- Футбол я любив змалку. Я його дивився, грав у нього, жив футболом. Мене постійно тягнуло до цього виду спорту. Настільки, що взагалі хотів бути професійним футболістом. Займався у Мукачевому, відвідував футбольну секцію.

Одного разу з товаришем ми прямували на футбол і дорогою туди нас зупинили шибеники. Відлупцювали жорстко, після чого я перестав відвідувати футбольну секцію. Після того брав участь лише у шкільних змаганнях, а згодом виступав за юнацький, а згодом і основний склад сільської команди (на той час я мешкав у селі Арданово Іршавського району).

Після закінчення школи вступив до мукачівського педагогічного училища, провчився там чотири роки, завершив його. Далі вступив на стаціонарну форму навчання на історичний факультет університету. Тобто за фахом – я педагог, вчитель початкових класів і вчитель історії. Освітньої спеціалізації у спортивній журналістиці не маю, але працювати у цій сфері довелося.

Потрапив у журналістику ще в студентські роки. У нас був викладач на факультеті, який працював у газеті "Соціал-Демократ". Це було видання, як легко зрозуміти, прив'язане до тоді створеної соціал-демократичної партії. І це було тісно переплетене з футболом. Футболові відводилася особлива роль. На той час партійні члени Григорій Суркіс, Віктор Медведчук та інші їздили областю, просували, серед іншого, й бренд "Динамо". Розкручували також газету.

Отже, в ній, як я уже казав, працював наш викладач. Одного разу я до нього звернувся зі словами, що хотів би спробувати себе у сфері журналістики. Він запропонував мені написати статтю. Я її написав. Про те, як біля будівлі Адміністрації вирубували дерева. Матеріал пішов у друк і так потроху я втягнувся у цю сферу.

Писав про спорт та ще про різні соціальні теми. Коли я вже працював у газеті, у футбольному клубі "Закарпаття" працював Василь Гаджега. Познайомився з ним і виявилося, що він мій земляк. Ми часто говорили про футбол, я писав про футбол у газету, обмінювалися думками. Згодом, через певні обставини, Василя Михайловича Гаджегу звільнили з "ФК "Закарпаття", і тодішні менеджери клубу запропонували мені спробувати себе як пресаташе, адже мене вже знали: на той час вже мав декілька зроблених для газети футбольних інтерв'ю. Я погодився, адже для мене це було незвично, цікаво. Це було десь на межі 2003 -2004 років, відтоді й почав працювати в футбольному клубі.

- До роботи в ФК "Закарпаття", "Говерлі" ще повернемося. Наскільки мені відомо, повномасштабне вторгнення Росії застало тебе на посаді пресаташе ФК "Мункач". Як назріло рішення піти на фронт? Це був спонтанний порив, чи ти від самого початку розумів, що опинишся в окопах?

- Це був водночас й емоційний, і свідомий порив. Пам'ятаю, наче сьогодні. Я навіть не знав, що розпочалася велика війна. Відвозив доньку в садок, увімкнув в автівці радіо й дізнався, що різні міста України піддалися бомбардуванням та вторгненню. Був наплив злості. Кілька днів ходив сам не свій.

Потім пішов у міський військкомат, де мене не прийняли. Мені сказали, що я ще не готовий. Чому – я не знаю. Повернувшись з військкомату, я зателефонував знайомому журналісту, який зумів потрапити на службу. Запитав у нього, в якій він частині, той повідомив, що він у ТРО, і сказав мені, що якщо є бажання, я можу до них прийти. Я прийшов. Провівши зі мною бесіду, керівництво частини сказало, що візьме мене на службу. Буду, мовляв, ловити в області диверсантів. Заповнив всі формуляри й став військовослужбовцем. Це було другого березня 2022-го року. Мене зарахували до складу 101-ої бригади.

- Розкажи трохи детальніше про перебування на війні. Ти ж деякий час знаходився на передовій…

- Березень і квітень 2022-го року ми провели на місці, в Закарпатті. Тренувалися, навчалися. 26-го квітня зі своєю частиною ми відбули на територію Донецької області.

Кінець квітня й практично цілий травень я зі своїми побратимами перебував у зоні бойових дій. Від футболу повністю віддалився. Не було можливості за ним слідкувати, думати про нього. Десь почув про Лігу чемпіонів – але це було таке далеке… Навкруги кулі свистять, міни й снаряди – було не до футболу.

Майже за місяць перебування на передовій частина зазнала втрат. Нас перевели у Черкаську область на відновлення. У мене тоді якраз загострилася стара травма ноги. Вже вживав знеболювальні. Видно, вплинули ті навантаження, які виникали під час бігу з наплічниками, зброєю, бронежилетом.

Було терпимо, але нога боліла. Час від часу біль загострювався. Тож написав рапорт, і взяв направлення до Ужгорода для поглибленого дослідження й лікування до свого лікаря, в якого раніше лікувався. Рентген показав, що мені потрібна операція. Я вагався, але лікар казав, що варіантів не дуже багато. Що спеціальні уколи не дадуть бажаного довготривалого ефекту. Потрібно було міняти суглоб.

Дружина також сказала своє слово. Просила, аби я пролікувався як слід. Тож погодився на операцію. Після хірургічного втручання деякий час був у госпіталі. Згодом, пройшовши військово-лікарську комісію, отримав висновок, що до служби в армії більше не придатний. У серпні ще повернувся у свою частину, яка на той час знаходилася на Сумщині, пробув там близько десяти днів і звільнився.

- Будучи на війні, як ти ставився до наміру, а потім і до факту повернення футболу? Не було думок про несправедливість? Мовляв, ти там ризикуєш життям, а інші на території твого рідного і відносно спокійного Закарпаття грають в м'яч? Чи, навпаки, було відчуття, що життя триває, йде своїм шляхом?

- Мене не чіпляло те, що грають у футбол на відносно спокійних територіях. Але чіпляло інше. Коли мені дружина говорила: "Ти там, а тут у нас, в місті, всі кафе переповнені, люди сміються, дехто навіть російською говорить". Це трохи зачіпало, адже було розуміння, що деякі молоді люди переїхали з одного кінця країни в інший, продовжували жити, ніби нічого й не трапилося: з посиденьками на терасах, розвагами, тоді як інші хлопці залишили все і ризикували своїм життя. Я просто не знав, що відповісти на запитання дружини: "А чому так? Чому ті, хто переїхали зі сходу, не захищали свої домівки, а ти з побратимами з найзахіднішого куточка України відбув на схід?". Десь трохи це нервувало.

Але потім вже було легше, психологія налагодилася. Я просто зрозумів, що кожен з нас обрав свій шлях. Я обрав такий шлях, який обрав. Це моя доля. Хтось зробив для себе інший вибір. Я вже нікого з тих, хто відсиджувався, не звинувачував і не звинувачую: це їхній вибір. А я вибрав шлях захищати країну.

Багато людей дивувалося, чому я пішов. Адже у мене як у вчителя було "бронювання". По суті, якби я не хотів – я б не пішов на фронт. Але це мій свідомий вибір. Бо я розумів, що тих, хто вдерся, не треба і не можна пускати далі. Треба їх зупиняти там, на сході. Якби вони просунулися далі – у нас би було сотні-тисячі "буч". Якби такі частини, як наша, не поїхали туди й впродовж певного відрізка часу не закривали собою ті щілини, що виникли, москалі, рашисти, ці тварюки пішли б далі.

ФК МУНКАЧ. ЗАКАРПАТТЯ І УГОРЩИНА

- Повернувшись з війни, ти повернувся до старої роботи?

- Так. Я повернувся в школу, а також в ФК "Мункач", де я нині є пресаташе.

- "Мункач" – це ж угорські інвестиції. Ти коли збирався на фронт, повідомляв про свої наміри керівництву клубу? І чи не було з їхнього боку перешкод, зважаючи на ту позицію, яку політична еліта Угорщини займає стосовно війни в Україні?

- Для клубного керівництва моє рішення було несподіванкою. Але ніяких перешкод зі сторони роботодавців не було. Навпаки. Мене всіляко підтримували. Мені надавали моральну підтримку, цікавилися, чи все гаразд з забезпеченням.

Робоче місце за мною зберегли, оплату я отримував згідно з договорами і законодавством. Всі зобов'язання з їхнього боку переді мною були виконані.

- Що за історія трапилася з ФК "Мункач"? Коли йшли розмови про можливе поновлення Першої ліги, "Мункач" був у списку тих, хто висловив готовність грати. А потім раптово зник з професіоналів, натомість у Другу лігу заявився ФК "Хуст".

- Так, "Мункачу" пропонували заявитися навіть не в Другу, а в Першу лігу. Давали там місце. У клубу спершу були наміри брати участь у змаганнях, а потім все ж прорахували варіанти й передумали. На інвесторів вплинув той факт, що у нас розпочалася велика війна. Була невизначеність щодо майбутнього. Інвестори "Мункача", не секрет – з-за кордону, угорці. Вони відмовилися не тільки від участі в Першій лізі, а взагалі на деякий час відклали в бік свої амбіції щодо професійного футболу.

- Про "Мункач" можна говорити окремо й довго. Але давай зараз сконцентруємось на глобальній темі впливу Угорщини на Закарпаття на прикладі спортивного сегмента. Чи вважаєш ти загрозливими інвестиції Угорщини у Закарпаття в плані того, що з часом інвестор може потребувати чогось на заміну?

- Я розумію, до чого ти хилиш. Є в угорців якийсь біль після Тріанонського договору. Мені важко судити про те, до речі, чи справедливо з ними тоді обійшлися. Маю на увазі, після Першої світової війни, яку вони програли у складі Центрального блоку.

- Чи бачиш ти паралелі між Угорщиною й Закарпаттям і довоєнним Донбасом та Росією?

- Я не думаю, що тут можна проводити якісь паралелі. Тут немає для всього цього підґрунтя. Я не думаю, що місцеві закарпатські угорці хотіли б чогось такого, що трапилося там…

- Від колег-переселенців доводилося чути, що для них дивно, коли в деяких закарпатських селах практично неможливо дочекатися відповіді від місцевих жителів про дорогу чи наявність магазину, якщо ти не запитуєш про це угорською…

- Ну, напевно, це поодинокі випадки. Але одного разу, десь років сім чи вісім тому, розмовляв з колегою-вчителем з сільської угорської школи. Він, крім угорської, міг спілкуватися російською (на російську чомусь закарпатським угорцям легше переходити, ніж на українську). То він розповідав, що його дружина - вчителька математики в закарпатському селі, де мешкають етнічні угорці, взагалі не знає ніякої іншої мови, крім угорської. Та, до прикладу, в містах, та і в більшості сіл, як от в Дерцені (угорське село на Мукачівщині), де знаходиться база МФА, педагоги та й мешканці прекрасно володіють українською. Тож гадаю, що ситуація в майбутньому виправиться на краще.

Адже ми живемо в Україні. І кожен викладач, вчитель, та й пересічний громадянин, який тут працює, зобов'язаний знати українську мову. Ніхто ж не забороняє етнічним угорцям розмовляти тут угорською. Але діловодство, документація, уроки української мови повинні бути. А ті суперечки про якісь утиски не варті навіть виїденого яйця.

Я думаю, що проблема має якесь зовнішнє походження. Бо в Україні, в Закарпатті на цьому взагалі не акцентують увагу.

ПРО РОБОТУ У ГОВЕРЛІ. АЛЕ БЕЗ ЗАПИТАНЬ ПРО ДОГОВІРНІ МАТЧІ ТА БОРГИ

- Ти шкодуєш про те, що свого часу працював у "Говерлі"/ "Говерлі-Закарпаття"?

- За великим рахунком, нема про що шкодувати, але деякі питання все ж були… В цілому це був великий досвід для мене. Звичайно, були моменти, що ми по пів року не отримували зарплатню. Але я тоді паралельно працював на іншій роботі. Певно, якби не той паралельний заробіток, то, звісно, не залишався б у "Говерлі". Але змога працювати там у мене була, тож і працював там трохи більш як десять років – з 2005-го по 2016-ий.

Це була можливість спілкуватися з видатними футбольними особистостями, дехто з яких вже пішов з життя.

- Поясню й доповню своє запитання. "Говерла", "Говерла-Закарпаття" була проєктом сімейства Шуфричів. Нестор мав стосунок до Партії Регіонів, його та його соратників політичні погляди сприяли тому, що в Україну прийшла війна. Розуміючи це, ти, як учасник бойових дій, зараз погодився б на роботу у його футбольній команді?

- Згоден, що частина провини за прихід війни лежить на них. Але я тоді мало уваги приділяв цим питанням. Я концентрувався суто на спортивній частині, що і було моєю роботою. Крім того, Сашко, син Нестора Шуфрича, який тоді опікувався клубом, був проукраїнським. Коли у 2014-му році почалися бойові дії на сході, Олександр був патріотично налаштований. Він не підтримував росіян. Засуджував їх, а нашим хлопцям намагався допомагати.

А щодо батька Олександра Нестора… Не знаю, не можу його засуджувати. Це його вибір. Якби я тоді знав, що дійде до того, до чого дійшло сьогодні? Напевно, я б не працював у "Говерлі". В той період часу не було іншого професійного клубу. Вже потім з'явився "Минай", але це було пізніше.

- Якби тебе попрохали зараз рекомендувати когось для побудови на Закарпатті нової футбольної команди, ти б рекомендував Шуфричів (абстрагуючись від їхньої політично-соціальної ролі)?

- Навряд чи. Мені здається, що Нестор Шуфрич не жив футболом. Він – не футбольна людина. Це для нього була іміджева складова, промоушн-акція. Проєкт для реклами чи самореклами. Сашко переймався справами клубу більше. Але він не фінансист, він не розпоряджався фінансами.

Він навіть закінчив тренерські курси. Якщо не помиляюсь, отримав PRO-диплом, хотів бути, напевно, тренером. Можливо, він розраховував, що цей проєкт житиме далі, але у 2016-му році все закрилося.

Чи погодився б я ще раз працювати з ними, якби була така пропозиція? Навряд чи. Та й щодо фінансових питань були нюанси. Якось він там з нами розрахувався, але осад залишився.

- Як вважаєш, на Закарпатті може існувати професійна футбольна команда, у якої буде нормальна репутація? Бо після "Говерли" і Шуфричів є "Минай", власником якого є Пересоляк, якого свого часу вносили до санкційного списку (констатую факт) й діяльність якого у деяких любителів футболу, судячи з дописів на форумах та приватних розмов, асоціюється з контрабандою (висновки зі спостережень)…

- А в нас взагалі в Україні є такі власники клубів, у яких зовсім чиста репутація?! Якщо покопатися, то можна багато в кого знайти скелети в шафі. "Колос" і Засуха, "Інгулець" і Поворозюк. У футболі багато одіозних людей. Але це не змінює того факту, що їх об'єднує любов до футболу. Вони живуть цим футболом. Видно, що той же Козловський переймається футболом, їздить на матчі. Так само Поворознюк. От коли в цих колах власників клубів був Нестор Шуфрич, то він рідко відвідував матчі "Говерли".

- Нагадай будь ласка, чи працював ти з Севідовим?

- З Севідовим працював майже два сезони. Скільки часу він провів у "Говерлі", стільки часу там працював і я.

- Ти знаєш, що з ним зараз у футбольному плані? Що його довічно усунули від футбольної діяльності?

- Знаю, звісно. Він судився, навіть в міжнародні інстанції подавав апеляції. Як з людиною в мене з Севідовим були дуже добрі стосунки. Ми й залишилися в нормальних відносинах. Чесно сказати, для мене було справжньою несподіванкою те, що він займався такими речами. Якщо займався, бо я цього напевне не знаю. А як людина, повторюсь, він мені дуже імпонував.

- Ти в "Говерлі" довгий час працював з Грозним. Тобі прикро, що він зараз не залучений як тренер? Чи міг би він щось ще дати українському футболу?

- Грозного було цікаво слухати. До речі, у нього були ж класні гравці: Кошич, Нікулає, Ле Таллек, був іспанець, ще кілька легіонерів середнього рівня. Я відвідував тренувальний процес, побудований Грозним – мені подобалося. Він добре тренував, до деталей розбирав помилки, тренувальний процес міг зупиняти свистками й пояснював гравцям, як треба робити ті чи інші речі правильно. Мені це дуже імпонувало. Я думаю, що як фахівець, як тренер – він добрий спеціаліст. У ньому є поєднання і теоретика, і практика. А чому не склалося в "Говерлі"? Не знаю. Але результати впродовж його періоду роботи в Ужгороді були не дуже. Попри те, що було багато орендованих з "Динамо" гравців.

ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКАРПАТСЬКОГО ФУТБОЛУ

- У Німеччині є "Гоффенгайм" з Зінсхайма, де кількість населення не доходить до сорока тисяч. Клуб грав у Лізі чемпіонів. В Італії є "Аталанта", населення Бергамо – близько 120-ти тисяч, як і в Ужгороді. Ще є сила силенна інших прикладів, коли з невеликих населених пунктів команди пробивалися у єврокубки. Як вважаєш, чи може колись бути таке, що представник Закарпаття вийде у Європу? І якщо так, то скільки приблизно часу треба на це чекати?

- Ну ось ти сказав про "Гоффенгайм" і мені стало цікаво, хто його фінансує…

- Відносно нещодавно у Німеччині був скандал щодо того, що власник "Гоффенгайма" зумів обійти правило "50+1", пов'язане з володінням акціями клубу. Там наче є власник-монополіст. "Гоффенгайм" вважали вискочкою…

- Це схоже на радикальний, а не планомірний шлях розвитку. Коли вливаються великі гроші одразу, а міцного фундаменту в клубу немає. У нас так було у "Говерлі". Команда фактично висіла в повітрі – без фундаменту, без школи. Але зовсім інакше – у "Мункачі". Там немає зараз професійної команди, але вона обов'язково буде, принаймні інвестори запевняють в цьому. Тоді, коли вони вирішили не заявлятися на Першу лігу, вони запевнили вболівальників, що коли закінчиться війна, команда професійна буде. А зараз проводиться велика робота з дітьми. Вже під час війни у лютому цього року за кошти угорських інвесторів були організовані десятиденні тренувальні збори двох вікових груп юних гравців МФА у турецькій Анталії. Сорок діточок 2008-го та 2009-го року народження мали нагоду займатися в чудових умовах. Ці діти мали в тяжкі часи війни таку можливість, яка мало кому випадає зараз в Україні. Трохи не пощастило, що потрапили в Туреччині якраз в той період, коли стався землетрус. Але в Анталії, слава Богу, не сильно трусило.

- Якби від тебе залежала модель розвитку місцевого футболу, що б ти обрав: прихід сюди мецената, який збере всіх найталановитіших закарпатців, доповнить їх топ-футболістами з інших регіонів і закордону, й виведе в єврокубки, чи все ж розвиток шкіл, академій, ДЮСШ, вихованці яких будуть грати в українських грандах, а згодом – і збірній України?

- Я прихильник консервативного, еволюційного методу. Тобто, починати шлях зі школи, накопичувати ресурс, будувати піраміду з низів. Починати з маленького і йти до великого. А не робити професійний клуб, а потім підганяти під нього всі інші структури.

Такий шлях – важчий, він забирає більше часу. Але це правильно. Так розпочав і "Мункач" – зі своєї школи. Потім запровадили професійну команду, яка виступала у Другій лізі один сезон. Але потім трапилася війна.

На жаль, у нас часто починають будувати футбольну структуру з вершини. А треба навпаки. Треба виховувати гравців. Це важко, але це природно. І з часом це допоможе сформувати команду зі своїх виконавців.

- Назви трьох, на твою думку, найталановитіших гравців, що походять з Закарпаття (за увесь час Незалежності України).

- Іван Гецко, Олександр Надь, Василь Кобін.

- І трьох футбольних людей Закарпаття, яких наразі ти поважаєш найбільше…

- Президент "Миная" Валерій Пересоляк. Яким би він не був, але він тримає клуб. І наскільки мені відомо від футболістів, він людина, яка тримає слово. Попри всі ті нюанси, які є навколо його імені, він вирішив забезпечувати клуб і дійсно виконує цю функцію.

Золтан Сільваші. Він починав з тренера ДЮФК "Мукачево", який сам спільно з батьками своїх вихованців і створив. Багато десятків років працював з дітками, знаходив таланти, розвивав їх і зумів з цього зробити одну з найпотужніших академій в Україні. Бо саме на його ДЮФК прийшли угорські інвестори. МФА і є результатом його ефективної роботи.

Іван Дуран. Фактично на ньому вже кілька років тримається чемпіонат Закарпатської області. Це людина, яка організовує, курує, модерує, залучає і підтримує крайові команди.

- Прогноз на залишок сезону: "Минай" втримається в УПЛ? І чи готовий буде "Хуст" найближчим часом до підвищення в класі? Можливо, ти бачиш ще якусь закарпатську команду, яка найближчим часом готова отримати статус професіоналів?

- Нещодавно я був у Хусті, відвідував поєдинок "Хуста" з "Кременем-2". Закарпатці виграли. Скажу чесно, в них цілі амбітні. Вони мають мету потрапити у Першу лігу. Шанси у команди є і вона за ці шанси б'ється.

Мав нагоду говорити з власниками ФК "Хуст". Там є ціла група людей, які підтримують проєкт. Там дуже амбітні цілі. Окрім футболу, активно розвивають біатлон та деякі ніші види спорту. Діточки займаються. Працює футбольна секція. Інфраструктура якісна. Є всі шанси досягти мети й підвищитися до Першої ліги. А далі побачимо. Якщо піде, то, можливо, й на Прем'єр-лігу зазіхнуть (усміхається).

У "Миная" є реальні шанси зберегти прописку в УПЛ. Часто закарпатські команди балансують між лігами. Так було, зокрема, з "Говерлою". Але у "Миная" зараз є добрі шанси уникнути вильоту.

Всі фото - UA-Футбол