До річниці історичного турне. Як Шахтар Китай відкривав

Рівно 40 років тому, у серпні 1983-го, донецький "Шахтар" здійснив турне до Китаю, провівши три зустрічі на стадіонах Пекіна та Шанхаю. Незвичайність цього вояжу полягала в тому, що гірники стали тоді першою радянською спортивною делегацією, що ступила на китайську землю після потепління відносин між СРСР і КНР. Двома місяцями раніше Пекін звернувся до Москви з проханням надіслати до Піднебесної для проведення товариських матчів футбольну команду. Вибір колективу надавався радянській стороні, висувалась лише одна обов'язкова вимога: це має бути профспілкова, робоча команда. У цій ситуації кращого варіанта, ніж "Шахтар", важко було відшукати. По-перше, чинний володар Кубка країни, а це все-таки статус; по-друге, сама назва команди – суворо в рамках китайського прохання. І спортивне керівництво країни вирішило: їде "Шахтар"!

У Китаї "помаранчево-чорні" провели близько двох тижнів, зігравши за цей час три матчі. Результати не можна назвати особливо визначними (нічия з командою Пекіна – 0:0, перемога над збірною Шанхаю – 2:0, нічия з національною збірною Китаю – 1:1). Втім, на спортивний підсумок увагу тоді особливо не звертали, оскільки це турне насамперед розглядалося, як частина загального "наведення мостів". І в цьому сенсі своє завдання "Шахтар" виконав абсолютно.

Свого часу, спілкуючись з ветеранами гірників, автор неодноразово порушував тему "відкриття" ними Китаю, і його співрозмовники завжди із задоволенням ділилися своїми враженнями та спогадами про той непересічний виїзд.

Нижче – деякі витяги з цих оповідань.

• Михайло Соколовський, капітан "Шахтаря" 1980-х:

"Напередодні поїздки нас неабияк проінструктували керівники різних рангів. Але не на предмет того, що "ви повинні обов'язково перемагати". Акцент робився на іншому. "Не забувайте, що ви їдете як посли доброї волі, для зміцнення дружби та миру між країнами, якщо будуть провокації – не піддавайтеся", – наказували нам. Але в результаті все пройшло чудово, настільки цікавим стало це спілкування для обох сторін. Китайці виявилися зовсім не такими, як ми їх уявляли. Та й в нас вони побачили нормальних людей. Після наших ігор китайські газети писали приблизно таке: "Футболісти "Шахтаря" за 10 днів зробили більше, ніж усі політики, разом узяті, за 10 років".

Специфіку китайської погоди ми відчули відразу після прильоту. Виходжу на трап літака і відчуваю, що не можу зітхнути на повні груди, просто не виходить – вологість як у парилці. Важкувато в цьому плані довелося. Але потім нічого, адаптувалися. На полі рухалися непогано, комбінували. Щоправда, у вазі втрачали пристойно. Пригадую, вже на розминці перед грою доводилося міняти футболки. Знімаєш, і можна викручувати.

Було видно вже тоді, що Китай має велике спортивне майбутнє. Народ валом валив на матчі, всі квитки було продано за багато днів наперед. А самі гравці – дуже добре підготовлені фізично, витривалі. Щоправда, про тактику мали невиразне уявлення – всією командою бігали за м'ячем. Але при цьому старанні, готові постійно вчитися та вдосконалюватись. Прагнули запозичити якнайбільше нашого досвіду.

За весь час у Китаї я жодного разу не бачив п'яних. І лише в останній день, на прощальному бенкеті, зрозумів причину. Вони пригощали нас своєю горілкою. Так чарочки були розміром із наперсток, можна в ніс закапувати. Натомість кухню китайську запам'ятали на все життя. Словами це передати неможливо – треба лише спробувати самому.

Чудово було організовано культурну програму. Стільки всього подивилися: і музеї, і храми, навіть у китайський цирк ходили. Пропонували з'їздити і на Велику китайську стіну, але ми відмовилися. Треба було їхати понад 100 кілометрів від Пекіна, а це під спекою, та ще й у задушливому автобусі дуже втомлює. До речі, на одній із екскурсій стався кумедний випадок, який наочно показує, наскільки менталітет китайців відрізняється від нашого. Ми тоді були в якійсь старій фортеці, на кшталт музею просто неба. Повертаємось до автобуса. Наш гід-перекладач запитує: "Всі?". Ми такі: "Та начебто всі. Поїхали!" Ну, наша людина як вчинила б? Поїхали та й поїхали. А китаєць почав щось звіряти у своїх папірцях, рахувати нас по головах, а потім показує мені: "Ви двох втратили. Треба чекати". За кілька хвилин і насправді двоє наших прибігають, вони десь там серед руїн загубилися. Ми їм: "Дякуйте китайцю. Без нього ви б вже на попутках добиралися". Отакі вони відповідальні люди.

• Сергій Ященко, півзахисник "Шахтаря" 1980-90-х, автор двох із трьох м'ячів гірників у тому турне:

"Летіли ми в Пекін годин дев'ять. Але радянським людям на той час до такого було не звикати: країна у нас була велика, і переліт, наприклад, до Хабаровська займав не менше часу. Особисто про себе можу сказати, що мій організм переніс зміну часових поясів досить легко, але навіть я повністю відчув себе "у своїй тарілці" десь на третю добу.

З чим дійсно потрібно було бути акуратним, то це з харчуванням. Годували нас дуже рясно, але їжа, як-то кажуть, на любителя – досить гостра. Тому на наше прохання раз на добу нам готували страви європейської кухні.

Наш приїзд викликав неабиякий ажіотаж. На всіх трьох іграх за нашою участю стадіони були заповнені "під зав'язку". Але що мене вразило. Виходимо на розминку за півгодини до матчу – глядачів майже нема. Ну, думаємо, гратимемо при порожніх трибунах. Починається гра – стадіон забитий. І де вони тільки з'являлися? Те саме і після матчу: ми тільки встигли помитися і переодягнутися, через 15 хвилин виходимо, а ні на самому стадіоні, ні навколо нього – ні душі. Усі 80 тисяч глядачів розсмокталися напрочуд швидко та організовано. Не те, що у нас тоді.

Ще вразила величезна кількість велосипедів на вулицях. До речі, було незвично, що вулиці в китайських містах спеціально розділені на три частини: для машин, велосипедистів та пішоходів. Дивишся з вікна готелю, а внизу тротуаром тече людська річка зелено-синього кольору. Весь Китай, від малого до великого, ходив тоді в однаковому спецодязі захисного та синього кольорів.

Коли зараз чую розмови про те, що в Пекіні – смог, складна екологічна ситуація, мені важко в це повірити. 40 років тому місто було дуже чистим: промислового виробництва майже ніякого та досить багато зелені”.

• Олександр Сопко, захисник "Шахтаря" 1980-х:

"Було не те, що важко, а дещо своєрідно. Потрапили з дня в ніч. Спочатку вдень тягнуло на сон, а вночі навпаки не могли заснути. Добре, китайці пішли нам назустріч і пересунули початок матчів на дев`яту чи десяту годину вечора за місцевим часом. Ми в цей час почували себе нормально, та й спека якраз спадала, але все одно за гру втрачали по чотири-п'ять кілограмів – після матчу навіть шнурки були мокрими. Тому для відновлення водного балансу в організмі нам після ігор навіть дозволяли пити пиво.

Що приховувати, на той час будь-яка поїздка за кордон була для нас ще й можливістю трохи заробити. За кордон везли горілку та ікру, які виступали еквівалентом валюти, а назад – дешевий ширвжиток. Того разу ми теж затарилися "пальним", але в Китаї нас чекало розчарування. Китайці майже не пили, і горілка виявилася незатребуваною. Ми пропонували покоївкам у готелі, швейцарам, а вони – ні в яку. Потім намагалися навіть дарувати – все без толку. Виявилось, що китайці взагалі бояться її пити. Що робити? Не в унітаз же виливати. А з собою тягати теж набридло. "Виручив" усіх наш воротар Валентин Єлінскас, у якого саме стався день народження (15 серпня. – Прим. авт.). Ми пішли ввечері до нього в номер привітати, і кожен подарував по пляшці горілки. Вже й не знаю, що він потім із цілою скринькою робив (з посмішкою).

Після приїзду до нас одразу приставили двох молодих китайців, які нас всюди супроводжували. Їздили з нами на екскурсії, були присутні на наших тренуваннях та іграх. Нам їх представили як молодих футболістів, які хочуть навчатися у "великого брата". Але я так думаю, що це були агенти китайських спецслужб, оскільки до м'яча вони так жодного разу не торкнулися. Хоча щось про футбол і намагалися розпитувати

Зі східною специфікою доводилося стикатися на кожному кроці. Взяти хоча б назви вулиць. Наприклад, у Пекіні центральна вулиця називається Проспект вічного спокою – дуже красиво та незвично.

Запам'яталося розкішне поле їхнього національного стадіону. Такого ідеального газону я раніше ніде не зустрічав. Трава, щоправда, трохи жорстка, але вища, ніж у нас, дуже густа і так цікаво пострижена – смугами. На газон виходиш, як на смугастий килим. Поле ідеально гладке, м'яч на ньому як більярдна куля – летів точно туди, куди ти її направиш

З побоюванням чекали знайомства з дивовижною китайською кухнею. Думали: "Ну зараз почнуть нас різними смаженими тарганами та зміями пригощати". Але насправді годували так, що, на загальну думку, з усіх поїздок за кордон, які були на нашій пам'яті, Китай на десять пунктів попереду всіх і за кількістю, і за різноманітністю їжі. Наприклад, обід складався з 20-25 різних страв. Приносили спочатку потроху спробувати. Якщо тобі щось сподобалося – замовляєш більше. А остаточно вони нас вбили в останній день. На честь завершення нашого турне нам влаштували прощальну вечерю в самому знаменитому на той час пекінському ресторані з назвою "Качка по-пекінськи". Раніше я чув, що є така страва, але не більше того. У ресторані нас нагодували просто до відвалу, ми вже не могли дивитися на їжу. І тут оголошують: "А тепер головна страва сьогоднішнього вечора – качка по-пекінськи!" І виносять не просто так, а під музику, у супроводі дівчат, що танцюють. Потім цю качку обробляють на безліч порційних шматочків (причому їхню кількість суворо визначено) так, що на блюді залишається один скелет. Словом, цілий ритуал. Ми виключно з ввічливості вирішили з'їсти по шматочку, щоб не кривдити господарів відмовою. Але коли я спробував, то зрозумів, що життя вдалося. Більш смачного м'яса мені не доводилося їсти ні до, ні після цього".

• Ігор Петров, атакуючий півзахисник "Шахтаря" 1980-90-х:

"З тієї поїздки зберіглася у пам'яті зустріч із Анатолієм Тарасовим. Знаменитий хокейний тренер перебував тоді в Пекіні, читав лекції студентам спортивного вишу. Ну і, звичайно, прийшов подивитися наш матч зі збірною Китаю. А після гри завітав до нас у роздягальню та влаштував "розбір польотів". А Віктор Носов, наш головний тренер, у цей час скромно стояв осторонь. Що цікаво, у Тарасова чомусь найбільше претензій було до гри Юрченка. Мовляв, у його діях не було самовіддачі. Ми ще, пам'ятаю, дивувалися, бо Ігор завжди був такий боєць

А в Шанхаї, пам'ятаю, нас прийшли підтримати моряки з кількох радянських торгівельних кораблів, що стояли у порту. Вони зайняли один із секторів за воротами. Порівняно з китайцями їх було – крапля у морі, але їхні голоси все одно було чути. Особливо після матчу. Ми тоді виграли, і вони довго скандували: "Молодці!" Було дуже приємно.

Дуже кумедно було спостерігати, як китайці займаються своєю гімнастикою ушу. Їдемо містом, а у всіх парках, та й просто на галявинах люди виконують якісь дивовижні плавні вправи, як у сповільненій зйомці. Причому вони цим могли займатися у будь-який час доби і в будь-якому віці. Дивишся і дивуєшся: бабусі років 90, а вона півгодини стоїть на одній нозі. Потім починає робити якісь вправи на розтяжку, які в нас не кожному молодому під силу.

Наприкінці поїздки на зекономлені добові майже всі хлопці купили додому порцелянові сервізи – чайні та столові, та китайські термоси. Тоді там, за великим рахунком, більше й брати не було чого".

Фото - з особистого архіва Андрія Бабешка