Не треба овацій. Акценти глядача на грі України з Фінляндією

Ні, по-людськи я вас дуже навіть розумію. Після цих п'яти нічиїх (між іншим, дві з них з Францією - не забули?) і всієї безнадії єврокубків для нас це був пристойний ковток повітря. І все ж не варто перебільшувати його значення. Крім арифметики і психології - без перемоги над Боснією він стане останнім подихом.

Тут з Петраковим неможливо не погодитися. Як, втім, і з Степаненком, коли він говорить про те, що Фінляндія - команда нашого рівня. Справа не у віртуальних цифрах вартості гравців - як самої гри. Така реальність, подобається нам це чи ні. І те, що ми живемо в цій країні, на жаль, не робить її збірну менш посередньою.

Той, хто люто «замінусує» автора, відібравши у нього зайві зірочки (до речі, коньяк - взагалі не мій напій), напевно, великий патріот своєї країни. Але при чому тут гра в футбол? У нас був шанс вийти в люди, і навіть почало щось виходити, але тепер ми від цього енергійно відхрещуємося, звично молячись на ущербний прагматизм.

Сама гра в Гельсінкі мала всі шанси стати видовищем, якби не другий тайм, коли все здулося і застопорилося. Їй-богу, для пересічного глядача все одно, чому це сталося. Чи то втомилися, чи то надмірно обережними, то чи і те, і інше. Це шкода, тому що перший тайм був настільки несподівано хороший, що навіть вселив помилкові надії.

Фото - palloliitto.fi

Згоден: підсвідомо боялися втратити ще одну перемогу, та й про синдром другого матчу забувати не слід. Що ще - енерговитратний футбол імені Петракова позначився? Теж аргумент. Так чи інакше, на виході ми отримали дійство середньої руки. Адже після перерви, крім напівмоменту Довбика - Корнієнка під фіранку, було що?

Правильно: тільки унікальний, але вбивчий момент у фінів на 76-й хвилині. Коли після чергового сейву П'ятова зобов'язаний був забивати Араюурі, але пробачив нас грішних. По суті, ми були на волосок від шостої нічиєї (якщо не гірше). І безрозмірний чан з помиями вашої критики вже був занесений над командою в похилому положенні.

І так, це було чисте везіння. Нехай ми і не заслуговували гіршого результату. За загальним співвідношенням небезпечних моментів, на мій погляд, Україна награла на ці абсолютно конкретні 2:1. Але є й інші цифри. Якщо враховувати тільки реально гольові можливості, не повірите, але ми в них поступимося господарям поля.

Тому що, стовідсотково реалізувавши обидві своїх (ще чотири можна говорити лише про напівмоменти), ми дозволили супернику, крім голу, ще потенційно летальний удар Лода на 3-й хвилині, коли П'ятов врятував вперше, і вже згаданий вище штрафний з добиванням Араюурі. І цей рахунок не на нашу користь.

Тому, якби фіни були точнішим хоча б в одному з цих епізодів, тональність нашого сприйняття матчу була б діаметрально протилежною. Незважаючи на всі захоплення до перерви. Ще раз, про всяк випадок: ми і почати могли з 0:1.

Однак безсумнівною правдою і очевидною заслугою Петракова є те, що на цю гру Україна вийшла з особливим настроєм. Вона вийшла перемагати. Особисто для мене уособленням цього бажання став Ярмоленко. Називайте його хоч левом, хоч тигром, хоч слоном - але це був справжній лідер і душа команди. Без нього не виграли б.

Фото - УАФ

Якщо ж говорити про тих, хто взяв участь в більшій кількості ключових епізодів матчу, то першим назвав би нашого воротаря. Три сейви П'ятова, включаючи той, після якого ми все-таки пропустили, скажуть за себе.

Стільки ж разів я відзначив зі знаком плюс дії Яремчука і Циганкова. Але тільки в першому таймі, і не завжди вони приводили до бажаного результату.

Приємно здивував іспанський арбітр. Можу помилятися, але його прізвище могло б звучати в перекладі, як «Яблуневий», або щось в цьому роді. Не скажу, що відсудив прямо в яблучко, але нічого не зіпсував, а місцями навіть здалося, що був прихильним до команди гостей.

Словом, виграли - і чудово. Як ми часто любимо говорити, вчора найважливішим був результат. І ніщо і ніхто (включаючи автора цих слів) не затьмарить вашу радість від цієї перемоги. Тільки не потрібно її переоцінювати. По-перше, вона аж ніяк не була переконливою, як би нам цього не хотілося.

А по-друге, один випадок - випадок. Другий і третій будуть з Боснією. Щоб продовжити боротьбу за вихід на ЧС, нам потрібно виграти один з цих поєдинків і не програти в іншому. Підкреслю: все одно, в якому саме порядку. Так що прибережемо овації наостанок. А вчора були лише три очки, які дозволили розправити плечі.

Не потрібно було бути великим провидцем, щоб відразу після жеребкування передбачити конкуренцію за друге місце в групі між Україною та Боснією. Ось це вже однозначно суперник нашого калібру (причому, явно не зі зручних). Так воно і сталося. І тепер очна двораундова дуель визначить, хто з них більш достойний.

Фото - УЄФА

Що ж стосується персони тренера, то я обіцяв висловити свою думку про нього після того як його місія буде закінчена. До слова, звичайно ж, погано для нього (та й для збірної), що він всього лише виконує обов'язки. Некомфортно почувати себе тимчасовим правителем навіть в головній команді країни.

З іншого боку, за визначенням, зараз він не може погіршити її стан. Лише поліпшити або залишити незмінним. Тобто, і попит з нього не може бути по повній програмі. Незважаючи на всі ті тиск і критику, які звалилися на Петракова. Але в будь-якому випадку, він їх відчуває і не в змозі від них відмовитися.

Можу лише сказати, що чисто асоціативно і тільки зовні - поведінкою, емоціями і вчинками - нинішній наставник нашої збірної смутно нагадав мені Микиту Хрущова. Був такий політичний діяч понад півстоліття тому. До речі, мав прямий стосунок до України.

Так ось, коли він пішов з життя, пам'ятник на його могилі був зроблений з білих і чорних каменів. Що для багатьох символізувало рівновагу добрих і злих справ. Ось зараз я вже нікого ні з ким не порівнюю. Просто згадалося - пам'ять так влаштована ...