Чому Петракову не місце у збірній, навіть якщо той виведе Україну на Чемпіонат світу

Олександр Петраков пройшов довгий шлях до менеджера головної команди країни, бачив всю ієрархію національного футболу і може заслужити любов фанатів, якщо відправить команду до Катару. Але, нещодавно він видав цитату: "Якби Португалія та Італія, то було б дуже важко, можна сказати, було б без шансів", – головний тренер не повинен говорити подібні речі, якими б очевидними вони не були. Тому що на ЧС якраз будуть Португалії, Італії та інші. Ця фраза знову звертає увагу на принципові недоліки Олександра Васильовича як головного тренера збірної – запальність, зайві відкритість та дитячу безпосередність.

Хоч із ним і підписали повноцінний контракт, винагородивши за вихід у стики, але Павелку вже треба думати, кого запросити, щоб не зганьбитися, як із Ребровим у серпні. Петраков взагалі не людина для національної збірної і ніколи нею не була. Пояснюємо, чому через три місяці це стало ну зовсім очевидно.

Досягнення Петракова з молодіжкою беззаперечні, але це зовсім інший рівень. Менеджери юнацьких команд рідко в принципі знаходять себе у великому футболі, особливо якщо йдеться про збірні. Захоплюватися результатами молодіжної команди "Динамо" у Лізі чемпіонів можна скільки завгодно, але реальність така, що тільки в цьому віковому сегменті ми й можемо перемагати "Баварію".

Гравці з юнацьких команд також рідко досягають успіху. У заявці на матч із Боснією був лише один гравець із тієї самої збірної Петракова, з якою він узяв ЧС – Різник, воротар. Так, виходив Сікан, так, заявляли Булецу, десь у "Реалі" просиджує кар'єру Лунін... Футбол збірних у принципі специфічний: потрібен результат тут і зараз, на короткій дистанції. Мало часу на збори, більшість тренерів національних команд потрібні лише для того, щоб готувати плани під конкретні матчі. З дітьми все перераховане тільки загострюється. І ось УАФ ставить людину, яка 20 років тренувала юніорів, до керма головної збірної. Що могло піти не так?

Не так пішло багато чого, але для початку віддамо належне Олександру Васильовичу за вихід у стикові матчі. Сподіватися на перше місце було б безпросвітною дурістю. Петраков дав те, на що від команди чекали, і приємний бонус у вигляді нічиєї з французами. Певний карт-бланш також видавався тренеру за досягнення з молодіжними командами, а перемога у фіналі Чемпіонату світу це взагалі фантастика, яка не тільки підіймає престиж нашого футболу, але й саму країну вкотре відправляє у заголовки. Тому немає жодних сумнівів, що Олександр Васильович заслуговував на шанс попрацювати з головною командою. Інше питання в тому, що ця можливість все норовить якось вислизнути у нього з рук.

Петраков виявився абсолютно не готовим вести діалог із дорослими футболістами. Через надмірну відкритість натури, публічним став конфлікт з Малиновським, який розвинувся, коли той був лідером "Аталанти". Як би тренер не бачив склад і як би на це не ображався футболіст, такі речі не повинна знати вся країна, особливо коли проблеми залишаються невирішеними. Подібні струси негативно впливають на атмосферу в команді, яка і так була підірвана після трьох нічиїх поспіль. Та й загалом подібна відкритість тренера напружує: яка гарантія в інших гравців, що менеджер не збовтне зайвого, про те, що відбувається всередині роздягальні? За Шевченка подібних ситуацій не виникало, напевно, бо Андрій Миколайович пізнав ці тонкощі, за роки гри та тренерства на дорослому рівні.

Спочатку до Петракова схиляєшся, хочеться слухати яскраві та прямі відповіді на запитання – така Олександр Васильович людина. Але після третього інтерв'ю його стає забагато. Тут теж дається взнаки брак досвіду – навколо молодіжних збірних просто немає такої кількості уваги.

Ні з того, ні з цього він закрився на пресконференції від питань журналістів і відповідав однозначно, просто тому, що звинуватили у зайвій відкритості. Виглядає, як дитяча образа. Та й вести футболістів до церкви перед вирішальним матчем із Боснією – сподівання на вдачу. Так, з Болгарами збірній просто не щастило, але у попередніх нічийних зустрічах звинувачувати фортуну – поверхнево. Якби збірна пройшла цей етап на більш серйозних "щах", ефект від перемоги був би не такий змащений. Країна віруюча і подібний крок міг бути сприйнятий нормально, якби не хитка репутація Олександра Васильовича, яка вкотре є результатом медійної неграмотності менеджера.

З результатом все не так погано, але з грою – не дуже. У плей-офф команда заскочила в останній вагон, дотягнувши вирішення турнірних питань до гри з боснійцями. Те, що це слабкий результат, не повинно обговорюватися. Питання можна було вирішити набагато раніше – не грай унічию з казахами та перший матч із боснійцями. Позитивний результат лише один – зустріч із французами, де збірна виїхала на індивідуальній майстерності Шапаренка та везінні біля своїх воріт. Лишилися вже згадані нічиї з Боснією та Казахстаном (яких не мало бути) та переможний відскок проти фінів – команда Петракова створила на третину гола менше, ніж "філіни" (xG 1,78 проти 1,33 у України). Маємо лише дві перемоги у 5 зустрічах.

Цікаво, що збірній України не щастить в атаці рівно настільки, наскільки щастить в обороні. В заключному матчі групи боснійці могли двічі карати у першому таймі, але реакція Бущана та удача опинилися на нашому боці. Приблизно такі ж за гостротою моменти команда допускала в кожному матчі відбору. Звідси випливає питання: що ж будує Олександр Васильович у збірній?

Ми переграємо за володінням та статистикою мертвих Боснію та Казахстан, але поступаємося контратакуючим фінам. Допускаємо багато моментів. Здається, команда не забула як тримати м'яч зі слабкими супротивниками з часів Шеви, але чіткого малюнка з серйознішими суперниками не видно. Коли Петраков тільки приходив, було ясно, що збірна оборонятиметься з рівними і сильнішими опонентами – у це він грав із молодіжкою, але питання в тому, чи це ефективно? Із фінами пощастило, але не факт, що пощастить із іншими. У збірної України немає стрибучих центральних захисників (ігри наших клубів у єврокубках та кількість голів, пропущених після навісів тому підтвердження), щоб ефективно боротися з облогою, а швидкостей Ярмоленка (як адресата більшості передач в атаку) недостатньо, щоб стабільно карати на контратаках будь-кого, хто хоч трохи сильніший за Фінляндію.

Якою б важкою на Євро не була збірна Андрія Шевченка, але це команда, якій 5 років прищеплювали певний стиль. З такої різкої зміни вектора нічого не вийде, до того ж, не зовсім ясно, який взагалі у Петракова вектор. Спершу він використав звичну собі схему із трьома центральними захисниками, а потім відкотився до налаштувань, яких збірній задав ще Андрій Миколайович. Гнучкість? Можливо. Але у виконанні Петракова це було схоже спробу вигрести черпаком воду з “Титаніка”, зберігши його на плаву. Доцільним і обдуманим здавалося призначення Сергія Реброва, який проповідує подібний до Шевиного стиль, але УАФ продемонстрували феєричний непрофесіоналізм, не зумівши домовитися з "Аль-Айном".

Навіть якщо Олександр Васильович виведе команду до Катару, його треба знімати, платити остступні арабам і ставити Реброва. Петраков не людина для першої збірної, принаймні зараз. Його однозначно загартували перші місяці, але є відчуття, що він все ще не розуміє, де знаходиться. Олександру Васильовичу буде відкрито дорогу до УПЛ, після рівних результатів зі збірною і хочеться, щоб він продовжував набиратися досвіду у "великому футболі", але в національну команду йому точно рано.