"Якщо ми вийдемо на Чемпіонат світу, знатиму, що прожив своє життя не дарма". Репортаж із табору збірної України у Словенії

Кореспондент The Mail on Sunday Деніел Меттьюз провів кілька днів із гравцями збірної України на підготовчому зборі у Словенії. Пропонуємо вам переклад його репортажу.

Сергій Сидорчук дістає свій телефон і починає шукати нагадування про важкі спогади. Пошук не триває довго.

"Ось що я тобі покажу", – каже український півзахисник, переходячи на англійську. Фотографія не потребує перекладу: його вагітна дружина спить на підлозі парковки, а маленькі діти туляться у багажнику.

Минуло менше року після матчу Сергія Сидорчука у Римі проти збірної Англії у чвертьфіналі Євро-2020. Нині його оточує спів птахів та гори неподалік Любляни.

Дорога між цими двома місцями усіяна бомбами, розбитими вікнами, тілами та ковдрами. Зрештою вона привела його та інших гравців збірної України до невеликого поселення Брдо, у Словенії. Вони пройшли через Румунію, Варшаву, виробничі приміщення та підземні притулки.

"За день до вторгнення, – згадує Сидорчук, – моя дружина не могла заснути. Вона приготувала м'ясо, щоб завтра зробити суп. Я поставив будильник на сьому ранку, щоб відвести доньку до школи".

За кілька годин російські війська почали штурмувати аеропорт під Києвом. "Ручки вікон у моїй квартирі були зламані. Вони просто випали", – каже Сидорчук.

Він і його молода сім'я спустилися в підземний паркінг. Тут Сидорчук провів два дні із Сергієм Кривцовим, Андрієм П'ятовим та Миколою Матвієнком.

Сидорчук зафіксував цей епізод на свій телефон. Потім півзахисник показує ще одне фото, зроблене вже у таборі біженців у Польщі. На ньому зображений хлопчик із блокнотом. "Йому сім років", – сказав Сидорчук. Дитина намалювала російський прапор і будівлі, що палали поруч. "Він вже малює війну". І не лише він.

Дорога гравців та персоналу збірної України на перший збір після початку війни супроводжена проникливими знімками.

У середу ракети впали менш ніж за кілометр від будинку сім'ї одного з членів персоналу; у воротаря Дмитра Різника народився син за день до того, як росія перетнула кордон. Батьки Сидорчука допомагають біженцям із Маріуполя.

"Краща новина на початку дня або протягом дня, це отримати від них повідомлення «У нас все добре»", – каже він. Тим часом життя повертається до нормальності.

Збірна України, яка не грала з листопада, у середу проведе товариський матч із "Боруссією" Менхенгладбах. Потім українській національній команді потрібно якось готуватися до матчу плей-офф із Шотландією, і, можливо, Вельсом.

Поки ж безтурботні пейзажі Словенії пронизані разючими історіями про трегадію, біль і страх.

Тим не менш, на цьому чудовому фоні вони несуть у собі образи опору та переродження. Взяти, наприклад, гомілки Миколи Шапаренка, родичам якого нещодавно вдалося покинути лінію фронту недалеко від Донецька. На одній нозі татуювання зі словом "Blessed" (благословенний - прим.ред), на другій - "Hope" (надія). Поруч зображення голуба та маленького футбольного м'яча. Татуювання були зроблені до початку війни, але навряд чи вони можуть бути доречнішими, ніж зараз.

Також на лівій нозі Шапаренка нанесено фразу латиною: "Pugnare enim vivere". Боротися, щоб жити. Це все, що може зараз робити Україна і її футболісти.

"Ми повинні захистити нашу честь", – каже Різник.

Сидорчук додає: "Як сказав наш президент Зеленський: «Кожен, хто на передовій чи допомагає чим може, він бореться за країну»".

Щодня футболісти збірної одержують повідомлення від українських воїнів. "У них тільки одне прохання, – каже Тарас Степанеко. – Будь ласка, зробіть все, щоб пробитися на чемпіонат світу".

"Адже це буде момент надії і певне свято для всієї країни. Ми гратимемо не просто футбольний матч, ми гратимемо ще серцем і душею".

Перший автобус, який прямував до Брдо, виїхав з Києва о восьмій ранку минулої суботи. У ньому їхали головний тренер збірної Олександр Петраков зі своїми асистентами, а також молодий воротар Різник, син якого розпочинав своє життя у укритті у Харкові.

"Я провів чотири дні у пологовому будинку зі своєю дружиною і сином, потім повернувся до нашої квартири в Полтаві, – згадує Різник. Щодня звучали сирени і ми спускалися в укриття".

Зрештою 23-річний кіпер сів у автобус, який прямував до збірної. Після десяти годин в дорозі, яка включала в себе заїзди до Львова та Ужгорода за іншими гравцями, вони переночували недалеко від кордону. Потім ще десять годин у дорозі, 800 кілометрів через Угорщину.

"Мені 64, я багато чого побачив у своєму житті, – розповідає Олександр Петраков. – Але ми проїжджали порожні заправки... вздовж яких були довгі черги. Коли ми перетнули кордон, я побачив мирне життя, забуте мною в Україні. Усередині я відчув невелике умиротворення".

І у той же час? "Я відчуваю величезну відповідальність за те, що я роблю. Я відчуваю її за весь мій народ".

Різник теж розривається. "Дуже важливо представляти нашу країну...(але) моє серце тут, у Полтаві. Я ніде більше не відчуваю себе вдома, тому зрозуміло, що я переживаю за всіх своїх родичів, всіх українців, за нашу країну. Я знову отримаю спокій лише коли повернуся додому і війни не буде”.

До четверга до Словенії прибули 23 футболісти з українських клубів. Загалом у поїздці взяли участь 50 осіб. Незабаром, минаючи поле для гольфу, озеро та струмки біля національного словенського футбольного центру, до них приєднаються зірки збірної на кшталт Олександра Зінченка та Андрія Ярмоленка.

Елегантна будова центру знаходиться за 20 кілометрів від столиці Словенії Любляни. Вона знаходиться в зеленій ущелині, оточеній Альпами.

Тренування в четвер складалося не більше ніж з двосторонок та ударів на точність у перекладину; тут єдиний літак, який гуде над головою – це дрон збірної. Під ним тренер збірної Петраков намагається підняти настрій гравців жартами та історіями з футболу і життя.

"Це жах, – каже Петраков. – Це важливо відволікти їх від поганих думок, але з іншого боку, ми всі знаємо, як багато людей і воїнів гине за Україну. Футболісти повинні це знати, тримати це у себе в голові і серці".

Деякі гравці, як, наприклад, Різник, нормально не тренувалися з початку вторгнення. Інші, на зразок Сидорчука з "Динамо" Київ, грали благодійні матчі, аби допомогти біженцям. Саме тому він був у Варшаві, там він відвідав колишню фабрику, де тимчасово живуть біженці з України.

Сидорчук все ще пам'ятає дух цього місця і того хлопчика. "Сподіваюся, що в майбутньому він житиме зі своєю сім'єю нормальним життям і у нього буде все, що він забажає. Але я думаю, у нього залишаться шрами на серці".

Петракову доводиться збирати зі шматочків національну команду. Він не залишав Київ і намагався вступити в сили територіальної оборони. "Мені 64 роки і нічого в моєму житті не відбувалося гладко. Часто виникали якісь серйозні проблеми і я думав: «Чому саме я?». Але це моє життя і я приймаю цей виклик".

Петраков займався вивченням збірної Шотландії до старту війни і минулого грудня 37 футболістам збірної України були готові британські візи. А базу своєї національної збірної запропонував Україні словенець, президент УЄФА Александер Чеферін.

Одноклубники Різника по "Ворсклі" теж повернулися до тренувань. "Навіть серед сирен, – каже воротар. – Решту часу вони займаються волонтерством, надають гуманітарну допомогу лікарням, допомагають біженцям зі східних регіонів та іншим нужденним. Якщо не ми, то хто?"

Першого червня на "Хемпден Парк" ніхто збірній України вже не робитиме послуг. І Петраков їх не хоче. Він ніколи не вважав, що Україна має автоматично отримати місце у Катарі. "Було б сумно, якби воно нам дісталося просто так. Гравці цього не хочуть. Я знаю, що нам буде дуже складно, але я вірю в нас", – каже Петраков, додаючи, що без удачі не обійтися, але її треба заслужити.

"Ми віримо в людей, які захищають нашу країну і ми віримо, що переможемо", – сказав Різник.

"Я перебуваю в такому віці, коли мені нічого не потрібно, ні будинка, ні машини, – додає Петраков. – Якщо я повезу збірну в Катар, я знатиму, що прожив своє життя не дарма".

Фото – Getty Images/Global Images Ukraine