Бац – і друга зміна! Акценти глядача на грі Вірменії з Україною

Футбольний погром у Єревані, безумовно, не варто перебільшувати, особливо після нашого сорому в Глазго. Але й применшувати його значення, вдавати, що нічого особливого не сталося, все ніби само собою зрозуміло - означає кривити душею і намагатися заплющувати очі на очевидне.

Ану дайте відповідь мені чесно, без хибної скромності і не оглядаючись на шотландський сором: і коли це в нашій історії траплялося таке? Щоб, помінявши склад на всі сто відсотків, ми без напруги виносили в одну хвіртку суперника (не має значення якого саме), та ще на його полі. За фактом майже його не помітивши. У ритмі реггі та на мотив "Какая боль".

Можете не ритися у пам'яті: ніколи. А тому команда Петракова увійшла в історію вдруге поспіль – після того, як влипла в неї трьома днями раніше.

Та й вірмен не слід малювати такими вже ляльками для биття. Доводиться нагадати деяким зайве вимогливим знавцям футболу: адже це та сама команда, що обіграла Ірландію. Ту, з якою ми неабияк промучилися двічі, і яка браво ляснула Шотландію. Яка, своєю чергою, розібрала нас на запчастини. Як то кажуть, у будинку, який збудував Джек.

Також наважуся вам нагадати, що минулого разу, в "домашньому" матчі з Вірменією, що завершився менш великою перемогою, цитую себе коханого, лише "за годиною гри ми, нарешті, підібрали ключик до гостьових воріт". Тоді як тут на це знадобилося майже втричі менше часу: у середині першого тайму Україна вже вела у рахунку. У грі, яку потрібно було вигравати кров із носа. Не оптимальним складом.

Тому істинно кажу я вам: не треба ліпити із себе примхливих гімназисток – возрадуємось цьому рідкісному успіху з повним на те правом та достатніми підставами. Вряди-годи і тим більше, в нинішніх безпрецедентно важких умовах. Не думаючи про завтра і про те, що це, мовляв, не матиме сенсу без перемоги над шотландцями. Ми подумаємо про це завтра. А вчора ми мали законний привід для радості.

Зауважте, це кажу вам я – людина, яка пліш тут багатьом проїла, невпинно талдичучи про нашу завищену футбольну самооцінку. Так, власне, і продовжую втовкмачувати далі. Коли вони молодці, то молодці. І не робіть мені смішно, стверджуючи, що вони мали зіграти саме так. За щучим наказом і вашим бажанням.

По-справжньому видовищною гра стала лише після перерви. А точніше – після другого голу, забитого Зубковим на 57-й хвилині, коли долю поєдинку було вирішено, і Вірменію почали шматувати на шматки. Заради справедливості рахунок 2:0 цілком адекватно відбив би ступінь нашої переваги, але команда Петракова в цей день реалізовувала майже все, що мала. Маючи, як хотіла.

Це був рідкісний випадок, коли в її складі навскидку можна було відзначити з добрих півкоманди: гра справді давалася.

Хтось буде сміятися, а хтось із піною біля рота заперечуватиме, але, вкотре цього багатостраждального року у складі збірної, насамперед, я виділив би Циганкова. Ключовий пас, що привів у підсумку до першого голу, видав саме він (при всіх заслужених дифірамбах на адресу Миколенка, який почав атаку в боротьбі "на стрічкі"). І саме він своєчасно та дотепно пропустив м'яч після флангової передачі Тимчика – Зубкову, який радісно та ефектно вбив його у сітку. І, нарешті, він же взяв участь у чотирьох наших з семи перших, що заслуговують на увагу, моментах біля воріт Юрченка.

Другим назву Довбика, який у відведені йому півтайму встиг взяти участь у трьох забитих м'ячах. У трійку обов'язково увійде Зубков, якого прийнято критикувати просто тому, що це Зубков (особливо далеким від об'єктивності "шахтофобам") – як не крути, а він яскраво засвітився у перших трьох голах. Окремо відзначив би також Ярмоленка, Тимчика та Миколенка. Саме в такій послідовності і з погляду моїх уявлень про роль особи у футбольному дійстві.

А роздавши, як кажуть, усім сестрам по сережках, і закінчивши законно святкувати вельми несподіваний для себе єреванський тріумф, резюмую. Один із вас минулого разу написав тут у коментарях про Петракова: "Я вважаю, найближчі матчі покажуть який він тренер, чи зможе витягти команду з кризи". Із чим я негайно погодився. Що ж, програма-мінімум була виконана блискуче.

У найкоротші терміни і фактично з оптимальними витратами при, повторюся, не найоптимальнішому складі (що б він нам не розповідав про те, що у збірній не буває першого та другого складу), завдання виходу з психологічної ями вирішено ідеально. Це неможливо не визнати. А тепер, за законом жанру, настав час замахнутися на Вільяма нашого Шекспіра.

Все просто: "лобовий" поєдинок має вирішити, хто гідний продовження банкету вже на найвищому рівні Ліги націй. На мій погляд, за своїм потенціалом Україна ніяк не слабша за Шотландію. Якщо не сильніша. Проте сьогоднішні реалії на прикладі двох очних поєдинків цих команд говорять про інше.

І знову самоцитування: "Будемо відверті: шотландці розчарували, а на їхньому тлі все виглядало так, що ми просто взяли своє. Більш-менш упевнено. У футбол грають дві команди. Кажуть, що кожен грає настільки добре, наскільки йому дозволяє суперник". Це було написано про червневий матч плей-офф у відборі Кубка світу. Що було минулого разу, свіжо у вас у пам'яті і без мене: суперник не дозволив нам нічого – нас ніби й не було на полі.

То що – момент істини? І все справді дуже просто: ми чи вони. Поки ми знущалися з вірмен, шотландці знову продемонстрували силу духу, взявши вольовий реванш у Ірландії. І тепер їх влаштує нічия, тоді як нам потрібна лише перемога. Чи варто говорити про те, що і нас задовольнить реванш у такому ж стилі? Думаю, для дорослих людей і так зрозуміло.

Один приятель, прочитавши про мої враження від гри в Глазго, написав мені: "Дякую. Після матчу вже не хотів дивитися Вірменію. Тепер буду". Вже не знаю, чим саме я його на це сподвиг, але щиро радий, що мимоволі допоміг людині знайти хоч якийсь позитив у цей безрадісний час.

А ось друг, волею доль, що зараз знаходиться недалеко від Кракова, був налаштований інакше: "Подумалося – добре, що відвело мене на 27-е купити квиток на збірну. Як ти кажеш – негативу і так з головою". Ще не знаю, чи передумав він. Як би ви вчинили на його місці після Єревану, навіть не питаю.

На нас чекає футбольна рубка. Цитуючи тепер уже старе кіно: "Буде мокро, квас потече". Прогнозувати нічого не стану – справді не знаю, чого чекати. Але від своїх слів про поступову деградацію нашого футболу, на жаль, не відмовляюся. Втішно те, що хоч знизу до нас поки що не стукають. Порівняно з ними, ми все ще тут – нагорі, і тупцюємо, як слони.

Фото - УАФ, Getty Images