Сергій Чуйченко: Про бомбардирські рекорди, шалені гроші Дніпра, конфлікт із Пожечевським та три пришестя в Олександрію

Вже не перший рік український футбол відчуває гострий дефіцит на вправних нападаючих – тих, хто був здатен демонструвати бомбардирський хист мало не щоматчу. Нині дедалі частіше доводиться чути, як тренери бідкаються з приводу їх нестачі. І справді, давно минули ті часи, коли у чемпіонаті України київські вболівальники насолоджувалися результативною грою Леоненка, Шевченка, Реброва, Шацьких та Мілевського, донецькі – Матвеєва, Воробея, Ателькіна та Мхітаряна, дніпропетровські – Паляниці, Венглинського та Селезньова, одеські – Гусєва, Гецка, Гусейнова та Косиріна. У складі кожної команди неодмінно був хоча б один футболіст, який демонстрував свої бомбардирські якості. Любителі футболу зі стажем добре пам'ятають, як у 90-х та на початку 2000-х років своєю результативністю вирізнявся нападник Сергій Чуйченко. Він є носієм унікального рекорду: за всю історію змагань у Першій лізі нікому більше не вдавалось здобувати звання найкращого бомбардира аж чотири рази! Його вихованець харківського футболу отримував за підсумками сезонів-1993/94, 1994/95, 1995/96 та 2000/01, штампуючи голи на різний смак в Олександрії та Полтаві. Багато в чому завдяки цим здібностям Чуйченко потрапив спочатку до вищолігового дніпропетровського "Дніпра", де надовго не затримавсь, а потім допоміг полтавській "Ворсклі" вибороти путівку до еліти. Встиг пограти Сергій і в низці інших команд – як в Україні, так і за кордоном, однак такої любові, як у середовищі олександрійських та полтавських вболівальників, він не завойовував більше ніде.

Гру Чуї, як лагідно охрестили гравця його прихильники, згадують і досі. Форвардів з таким рідким відчуттям на голи, як у нього, ані в "Олександрії", ані у "Ворсклі" давно немає.

ЗНАЙТИ СВОЮ КОМАНДУ

- Як гадаєте, у чому криється причина дефіциту в Україні забивних нападаючих? – цікавлюся у ювіляра.

- У той період, коли в нашому футболі було багато іноземців (а це два минулих десятиліття), їх провідні клуби купували за великі гроші. Особливо це стосується гравців атакувального плану. Зрозуміло, що президенти клубів не могли дозволити собі, щоб ті сиділи "на банці", даючи шанси нашим молодим хопцям. Саме тому українці не мали можливості грати, виступаючи переважно у дублюючому складі або просто спостерігаючи за виступами головної команди з трибуни. Під час згаданого періоду рівень майстерності нашої молоді значно знизився, що і позначилось на нестачі вправних майстрів атаки. Та гадаю, що зараз поступово справи у цьому напрямку повинні налагоджуватись, адже у переважній більшості команд УПЛ грають лише українці. Принаймні, вони отримують шанси, якими повинні скористатися. Виступати у складі команди еліти, яка за своїм рівнем сильніша за резервний склад, все ж краще.

- Коли визначились із амплуа?

- З юних років мріяв грати лише у нападі. Щоправда, деколи мене ставили на іншу позицію – правого півзахисника, до якої я не був схильний.

- Свою команду швидко знайшли?

- Це вдалося зробити не відразу. Ще до розпаду СРСР пограв у маловідомих командах - "Факелі" з Нафтокамська та "Дружбі" з Будьонівська. А у 1992-му, повернувшись до рідної Харківщини, виступав за "Цементник" з Белаклеї. У команді, яка була учасником змагань КФК, багато забивав. Пригадується, наколотив у ворота суперників аж 56 м’ячів! Потім опинився у команді АПК з Азова, в якій грало чимало українців. Серед них були навіть досвідчені майстри - Володимир Лінке та Ігор Братчиков, які свого часу пограли у харківському "Металісті". Грав там і Анатолій Сорокін, який відомий по роботі на посаді начальника команди у донецькому "Металурзі", кам’янській "Сталі" та рівненському "Вересі". Щоправда, в Азові я надовго не затримався – тягнуло додому. Новий сезон розпочав в олександрійській "Поліграфтехніці", де грав у нападі. У цій команді підібрався непоганий колектив, тож мені швидко вдалося стати у ньому своїм. Вже у першому ж сезоні у "Поліграфтехніці" забив 26 м’ячів, і цей показник дозволив стати найкращим у суперництві снайперів першої ліги. Роль бомбардира мені була до вподоби і у подальшому я продовжував стабільно забивати. Дякувати партнерам, які відмінно робили свою справу у ролі асистентів.

НЕЙЗДІЙСНЕНА МРІЯ У МИКОЛАЄВІ

- Пригадується, у тому ж сезоні-1993/94 "Поліграфтехніка" вела заочну боротьбу з миколаївським "Евісом" за путівку до вищої ліги, однак підвищитись у ранзі їй не вдалося….

- Було дуже прикро, адже не вистачило всього-навсього одного очка, щоб завершити чемпіонат на другому місці, яке давало право грати у "вишці"! Все вирішилось за чотири тури до фініша, коли "Поліграфтехніка" грала з "Евісом" у Миколаєві. Той матч привернув підвищену увагу, тож миколаївський стадіон був заповнений вщерть. На полі точилася вперта боротьба, довгий час рахунок не було відкрито. Та за десять хвилин до кінця поєдинку у ворота "Евіса" був призначений пенальті. Забий Юрій Пугач – і невідомо, як все повернулося б. Однак він схибив. Що поробиш, це лотерея. У футболі часто трапляється, що хиблять навіть зірки світового масштабу – ті ж Мессі та Роналду. Вже потім, по завершенні чемпіонату, стало ясно, що нас у Миколаєві могла б влаштувати й нічия. На жаль, хвилини за три до фінального свистка господарі поля заробили штрафний, і Вадим Сорокін забив єдиний м’яч. Що й казати, було дуже прикро, що не змогли підвищитись у класі. Адже здійснення мрії здавалось настільки близьким…

- Після того сезону уваги до вас з боку захисників команд-суперниць стало значно більше?

- Ще й як! Знаю, що проти мене на установках давалося завдання грати персонально найдосвідченішим захисникам. Звісно, потерпати від такої опіки доводилось чимало. Діставалось по ногам та штовхали мене добряче чи не у кожному матчі, однак на грубість я відповідав голами. У сезоні-1994/95 навіть вдалося покращити власний показник – забив 27 м’ячів. Мабуть, міг би забити й більше, якби навесні 1995-го ненадовго не опинився у дніпропетровському "Дніпрі". Проте сезон-1995/96 був для мене значно урожайнішим – 36 голів! Тоді, щоправда, я досяг цього показника у складах різних команд – у першому колі грав за "Поліграфтехніку", а у другому – за "Ворсклу".

НАПЕРЕКІР НАДЗУСИЛЛЯМ

- Ваш дебют у вищій лізі відбувся у ролі гравця "Дніпра". Чим він запам’ятався?

- Нічим особливим. У стартовому матчі другого кола сезону-1994/95 дніпропетровська команда зустічалась на виїзді із донецьким "Шахтарем". Наставник "Дніпра" Олександр Лисенко включив мене у число запасних, а у другому таймі випустивши на заміну замість Валентина Москвина хвилин за десять до заверешення гри, за рахунку 1:1. Той поєдинок, до речі, так і завершився внічию.

- Чому ваші виступи у "Дніпрі" обмежились лише чотирма матчами?

- Мене не влаштовувало грати правого півзахисника, а саме на цю позицію ставив Лисенко. Я понад усе любив забивати м’ячі, отримуючи від цього неабияке задоволення. А просто сидіти в команді і змушувати себе грати там, де не хочеться і робити те, до чого не лежить душа – це не для мене. У мене було бажання грати у футбол, а не робити над собою надзусилля. До того ж, "Дніпро" тоді грав в одного нападника, яким були Олександр Паляниця, Борис Фінкель та Валентин Москвин. Тому і вирішив піти з "Дніпра". І хоча досвідченіші партнери по команді мені дивувалися – мовляв, як можна відмовитись від таких грошей, як у дніпропетровському клубі (а тоді за фінансової опіки Ігора Бакая "Дніпро" отримував шалені кошти, а у мене зарплатня була, як у збірника!), я все ж рішення свого не змінив. Із великим задоволенням повернувся до Олександрії, де на мене чекали вболівальники.

ДВА ПРОДАЖІ ВІД ЛАВРЕНКА

- Футбол в Олександрії у той час, наскільки відомо, розвивався багато в чому завдяки ентузіазму президента "Поліграфтехніки" Миколи Лавренка, який тепер опікується столичним "Лівим берегом". Що це за людина?

- Про Миколу Миколайовича можна розповідати довго. А людина він унікальна і харизматична. У ньому поєднується чимало якостей, серед яких неабиякі організаторські здібності. В Олександрії Лавренка всі знають, як відмінного господарника та патріота міста і України. Він чимало зробив і продовжує робити для нашої країни, і у футболі зокрема. Свого часу він стояв біля витоків "Поліграфтехніки", а після того, як пройшов час, створив новий клуб у Києві – "Лівий берег". При ньому діє клубна академія, побудовані футбольні поля та красень-стадіон, який нині охоче використовують команди УПЛ для офіційних матчів. Футбол у Миколи Лавренка в серці, у душі. Він все життя є симпатиком цього виду спорту і відноситься до нього, наче до свого рідного брата. У цієї людини в думках знову амбітні завдання – здобуття "Лівим берегом" путівки до класу найсильніших. І Микола Миколайович робить все для цього можливе. Як і для українського футболу загалом.

- Як складалися ваші стосунки з Лавренком?

- Загалом добре. Він ставився до мене по-особливому, з людською симпатією. Навіть встиг мене двічі продати (сміється). Спочатку у "Дніпро", а потім і у "Ворсклу". І хоча ще раніше мене запрошували вищі за рангом клуби, Лавренко не відпускав. Всіма можливими і неможливими способами старався зробити так, щоб я залишився. Говорив, що відпустить мене тільки у хороший клуб. Та згодом зрозумів, що я заслужив право спробувати себе на вищому рівні, тому із чистим серцем відпустив у Полтаву, де для підвищення в ранзі "Ворскли" робилося все можливе. За що я йому і досі дуже вдячний. Він тоді мені так і сказав: "Пора вже тобі показати себе у вищій лізі".

ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ З БОГАТИРЕМ І ЗІГРАНІСТЬ З ШАРІЄМ

- Коливань щодо переходу у "Ворсклу" не виникало? Адже одна справа перейти у клуб вищої ліги, а зовсім інша – знову грати з новою командою у першій…

- Ні, щодо варіанту з Полтавою зовсім не вагався. Впродовж усього першого кола сезону-1995/96, яке я провів у складі олександрійської команди, "Ворскла" йшла в лідерах. Вже тоді було помітно, що її гра вирізняється з-поміж інших колективів першої ліги. У Полтаві створювалась по-справжньому боєздатна команда, під яку виділялися відповідні кошти міськими та обласними структурами. Про все це я був в курсі, як і мої одноклубники по "Поліграфтехніці" Віктор Багатир та Станіслав Боровський, котрі разом зі мною теж перейшли у "Ворсклу". У полтавському клубі нам запропонували непогані гроші. Та й варіантом з переходом у цю команду була задоволена моя дружина Марина, яка теж є харків’янкою. Все ж Полтава ближче до Харкова.

- У сезоні-1995/96 ви втретє поспіль виграли суперництво серед снайперів. Забивати у "Ворсклі" було легше, ніж у "Поліграфтехніці"?

- Забивати всюди нелегко. Однак справа в тому, що в олександрійській команді левову частку голів допоміг записати на мій рахунок Вітя Богатир. Ми розуміли один одного на полі з напівпогляда, тож кожен з нас знав майбутній маневр і передача йшла туди, куди було потрібно. А все інше вже було моєю бомбардирською справою. Тож коли Вітя склав мені компанію у "Ворсклі", наша зв’язка продовжувала діяти так само ефективно. Добре розумілися між собою і з Іваном Шарієм, який вже тоді був легендою полтавського футболу. Все це перенеслося і на наступний сезон, який ми проводили у вищій лізі. Ми з Шарієм чудово доповнювали один одного в атаці. Незважаючи на вік (а Іванові на момент мого приходу у "Ворсклу" було 37 років!) він мав чудову стартову швидкість, тож міг втекти від будь-якого захисника. Та й в інших компонентах футболу Шарій був на висоті: мав добре поставлений удар, інтуїцію, вміло виконував "стандарти", міг віддати гарну передачу.

ШТРАФИ НА ЕЛЕКТРОННЕ ТАБЛО

- У дебютному сезоні в еліті "Ворскла" створила справжню сенсацію, завоювавши бронзові медалі. Чим пояснили б це досягнення?

- Кваліфікацією гравців, зіграністю та дружньою атмосферою у колективі. Ми тоді могли обіграти будь-якого суперника, незважаючи на його титули. У сезоні-1996/97 наша команда з перших турів захопила лідерство і видала безпрограшну серію із восьми матчів! Причому, лише в одному з них зіграла внічию – у Донецьку із "Шахтарем". А у розпал першого кола сталася подія, яку й досі із насолодою згадують полтавські вболівальники. Та й ми, футболісти того складу, теж. У Полтаві "Ворскла" зуміла обіграти чемпіона, київське "Динамо" - 4:3! Мені вдалося двічі вразити ворота Ігора Кутепова вже у дебюті першого тайму. Цікаво, що у тому поєдинку у складі нашої команди грало п’ятеро орендованих у динамівського клубу футболістів – Андрій Ковтун, Олександр Головко, Олександр Венглінський, Андрій Хомин і Віталій Самойлов.

- Як працювалось вам під орудою Віктора Пожечевського?

- По-різному. Загалом все було чудово. Я вдячний Віктору Олександровичу, що запросив до лав своєї команди і повірив в мене. Щоправда, бувало, що не обходилось без шорсткостей. Тоді я не відрізнявся дотриманням дисципліни і міг спізнитися на тренування або ж грати у карти після відбою. За такі речі Пожечевський по головці не гладив, а карав штрафами. Їх у мене набігло стільки, що на ці кошти на полтавському стадіоні придбали… електронне табло. Якось команда проводила заняття на домашній арені, а у цей час табло проходило тестування. Раптом на ньому з’явився напис: "Спасибі Серьозі Чуйченку за нове табло". От сміху було…! А ще була ситуація, через яку у нас з Пожечевським виник конфлікт. Коли у мене залишалось ще півтора роки діючого контракту з "Ворсклою", з’явився варіант з московським "Динамо". Віктор Олександрович не хотів мене продавати, тож ми посварилися. До цих пір шкодую, що так вийшло. В результаті нашкодив сам собі. Мене на кілька місяців перевели до резервного складу, наклали штраф. Я псіханув і поїхав з Полтави геть. Згодом за мною приїжджали хлопці з команди – Ковтун, Хомин та Іван Яремчук, просили повернутися. Цей випадок зайвий раз підтверджує, що колектив у нас був згуртований. А щодо Пожечевського додам: саме його вважаю "моїм" тренером. Ми з ним після вищезгаданого випадку швидко порозумілися і до цих пір підтримуємо зв’язок. Коли почалася повномасштабна війна і мій Харків потерпав від потужних обстрілів, Віктор Олександрович навіть пропонував мені з сім’єю найти прихисток у нього в будинку в Полтаві.

ФУТБОЛКА ВІД ЕНЦО ШИФО

- Успішна гра "Ворскли" у бронзовому сезоні дозволила їй стартувати у Кубку УЄФА, де вдалося зіграти з двома суперниками. Чим запам’ятався дебют на євроарені?

- У попередньому раунді ми зустрілися із латвійською "Даугавою", яку вдалося пройти без особливих труднощів. У першому матчі в Ризі перемогли суперника з рахунком 3:1, а у Полтаві – 2:1. У кожному з поєдинків відзначився голом. А от у кваліфікаційному раунді Кубка УЄФА жереб був для "Ворскли" не надто прихильним – суперником став бельгійський "Андерлехт". Знову перша зустріч була на виїзді. Пригадується, у Брюсселі дещо знітив ранній гол у наші ворота. Ще до середини першого тайму ударом у верхній кут з дальньої дистанції Дан Петерсен відкрив рахунок, а за хвилину до кінця матчу його подвоїв Алін Стойка. Особисто мене вразила гра захисників "Андерлехта", які діяли досить впевнено і надійно. Після того поєдинку від більгійців отримали відеокасету із записом гри. Якість картинки, рівень трансляції та кількість камер стала для нас справжнім сюрпризом – такого на нашому телебаченні не було і близько! Матч-відповідь у Полтаві очікувався з інтересом, адже у складі бельгійського клубу була низка класних гравців, серед яких швед Пер Зеттерберг та знаменитий Енцо Шифо. Обидва і відзначились у тій зустрічі. Хто зна, яким міг би бути підсумковий рахунок полтавської гри, якби мені вдалося використати дві гарні нагоди впродовж перших півгодини. Втім, програти такому серйозному супернику, як "Андерлехт", єврокубковому дебютанту було не соромно.

- Що окрім відеокасети залишилось на пам’ять про єврокубкові поєдинки з "Даугавою" та "Андерлехтом"?

- Біло-зелені футболки, у яких саме у Кубку УЄФА "Ворскла" зіграла вперше. А ще футболка Енцо Шифо, з яким ми здійснили обмін після матчу. З ним ще й спільне фото зробили. Гарна пам’ять про незабутні миттєвості кар’єри…

ПЕРЕМОГА ЗАВДЯКИ ЖУРНАЛІСТУ

- У наступному році із єврокубковими суперниками "Ворсклі" більш пощастило?

- В певній мірі – так. Принаймні, такого сильного суперника, яким був більгійський гранд, жереб у Кубку Інтертото нам не визначив. Перший, ісландський "Лейфтюр", взагалі здавався нам зовсім не грізним. Однак у першій зустрічі з ним, яка проходила у невеличкому рибацькому селищі на узбережжі океану, "Ворскла" зіткнулася із досить непоступливим суперником. Крім того, технічним гравцям нашої команди дошкуляв сильний вітер, який обдував з усіх сторін розташоване поряд із величезною скалою футбольне поле. Так-так, саме поле – про таке поняття, як стадіон, у даному випадку мова навіть і не йде! У тому матчі ісландці забили м’яч, який виявився єдиним. Проте через участь у їхньому складі гравця, що вийшов на поле не під тим номером, який був внесений у суддівський протокол, "Ворскла" отримала технічну перемогу. Посприяв у цьому відомий український журналіст, який вирушав з нами до Ісландії. Він підмітив похибку "Лейфтюра" і дав пораду, як цим краще скористатися. Спрацювало! Після цього журналіста брали з собою на закордонні виїзди постійно – на фарт. До речі, після технічної перемоги 3:0 "Ворскла" здолала "Лейфтюр" і у повторній зустрічі. З таким же рахунком.

- З данським АБ "Копенгаген" у наступному раунді було важче?

- Не сказав би. Готуючись до поєдинку з ним, ми знали, що у складі "Копенгагена" є кілька кваліфікованих футболістів – зокрема, Брайан Стін Нільсен, Клаус Томсен. Налаштовувались дати данцям бій і перемогти, однак не вийшло. У першому матчі, який проходив у столиці Данії, зіграли 2:2, нічия була і у другій грі з "Копенгагеном" у Полтаві, але 1:1. За рахунок більшої кількості голів на чужому полі "Ворскла" пройшла у Кубку Інтертото далі, де зустрілася з голландською "Фортуною".

- Судячи із першого матчу у Голандії, який завершився поразкою "Ворскли" 0:3, цей суперник був найсильнішим за інших?

- Безперечно. У тому поєдинку "Фортуна" була сильнішою і тому цілком заслужено перемогла. Команда із Сіттарда, яку, до речі, тренував тоді майбутній керманич збірної Голандії Берт Ван Марвійк, мені сподобалась. Пройшло чверть століття з дня тієї зустрічі, однак я добре пам’ятаю, що мови про недооцінку суперника з боку "Ворскли" навіть не могло і бути. Просто так склалися обставини, що ми якось невпевнено зіграли у Сіттарді. У першому таймі наша команда зберігла ворота "сухими", а на початку другого за три хвилини пропустила два м’ячі – і це позначилося на подальших діях. А тим більше, коли невдовзі не зумів реалізувати пенальті Андрій Хомин, який влучив у штангу. Третій гол у наші ворота не додав настрою, тож у другому поєдинку у Полтаві варто було хоча б виглядати гідно перед своєю публікою. Щоправда, у тому матчі я участі не брав. Ми зіграли внічию, 2:2 – і вибули з розіграшу.

ІЗ "ВОРСКЛИ" - У "КОПЕТДАГ"

- З усіма трьома суперниками по Кубку Інтертото "Ворскла" зустрічалась вже без Віктора Пожечевського, який змушений був піти у відставку. Через деякий час він поїхав до Туркменістану, де очолював ашгабатський "Копетдаг" і національну збірну, куди згодом запросив і вас.

- Пожечевський опинився у Туркменістані зовсім не випадково. Справа в тому, що протягом декількох років у зимовий період "Ворскла" брала участь у Кубку Президента, який проводився в Ашгабаті. В одному із таких турнірів наша команда стала переможцем, а ще раз грала у фіналі. "Ворскла" здобула у Туркменістані повагу, тож на роботу у тамтешньому футболі Пожечевського й запросили. У "Копетдазі" була хороша матеріальна база, і відомі футболісти були не проти в цьому клубі пограти. Серед таких, зокрема, гравець збірної Вірменії Вардан Хачатрян та Валерій Брошин, відомий за виступами у російських "Зеніті" та ЦСКА. Опинився в Ашгабаті і я разом з Хоминим. У "Копетдаг" ми приїхали в оренду на три місяці. Нас запросили спеціально під Кубок кубків Азії, у якому ашгабатська команда дійшла до півфіналу.

- Кому програли?

- На цій стадії нас зупинив "Аль-Наср" із Саудовської Аравії, який переміг 2:1. У тому матчі у складі аравійців грав володар "Золотого м’яча" 1994 року болгарин Хрісто Стоїчков. Як виявилось, "Аль-Наср" орендував його на три тижні – на період фінальної пульки. Я чудово запам’ятав події того поєдинку з аравійською командою. В ньому, до речі, Стоїчков не зміг реалізувати пенальті у наші ворота. Проте саме "Аль-Наср" став у підсумку переможцем Кубка кубків Азії 1997/98.

ЗБІРНА ТУРКМЕНІСТАНУ – НЕ ДЛЯ ВСІХ

- А як складались справи "Копетдага" у національному чемпіонаті?

- З боку суперників по еліті якоїсь конкуренції не було. "Копетдаг" обігрував їх з великим рахунком, навіть і 9:0 траплялось. Я чимало забивав. Тож без особливих надзусиль вдалось завоювати чемпіонське звання.

- Наскільки відомо, тоді вам довелося прийняти громадянство Туркменістану, аби мати змогу грати за збірну цієї країни. Хоча б один матч провели у її складі?

- Жодного! На відміну від Хомина я не встиг. Хоча клуб готовий був викупити у "Ворскли" наші контракти, а ми обидва мали бажання продовжити свої виступи у "Копетдазі", а з ним і у збірній Туркменістану, та не судилося… Справа в тому, що із Полтави прийшов документ з погрозою: якщо ми з Андрієм не з’явимось у "Ворсклі" в означений час, то нас дискваліфікують. Якраз тоді вже тривав чемпіонат України і полтавські вболівальники вимагали, щоб Хомина і Чуйченка терміново повернули в команду. Нічого не поробиш, довелось повертатись. З тих пір я вже не туркмен (посміхається). Громадянство цієї країни анульовано.

- Екзотичний Туркменістан вас чимось вразив?

- У цій країні багато чого цікавого. Вразила відсутність оплати за більшу частину комунальних послуг, дешевизна. За невеликі гроші у Туркменістані можна жити і не тужити. Сподобалися знамениті туркменські дині – вони дуже смачні, запашні і соковиті. Таких у нас ніколи не куштував. Якось "Копетдаг" грав на виїзді неподалік від легендарної пам’ятки древньості і Культурного насліддя ЮНЕСКО – руїн міста Мерв. У його околицях знімали легендарний фільм "Біле сонце пустелі".

ФУТБОЛЬНІ ШЛЯХИ, ЩО ВЕДУТЬ У… РІДНЕ МІСТО

- Як складалася ваша доля після повернення з Ашхабату?

- Нетривалий час пограв у "Ворсклі", а потім відгукнувся на запрошення колишнього гравця "Металіста" Станіслава Бернікова, який очолював липецький "Металург". Виступав там у сезоні-1999, після чого повернувся в Україну. Якраз тоді Віктор Пожечевський очолював охтирський "Нафтовик", от і запропонував мені пограти у його команді. Так я знову опинився у добре знайомій мені першій лізі. Допоміг, як міг - і у наступному сезоні вже грав в Олександрії, куди повернувся утретє. На той час у "Поліграфтехніці" підібрався чудовий колектив, у якому грало ціле сузір’я досвідчених футболістів – Тарас Чопик, Юрій Мокрицький, Сергій Танасюк, Олександр Соболь, Роман Зуб, Володимир Гащин. Потім до них додалися Ігор Плотко та Павло Іричук. Тож не дивно, що у такій компанії я багато забивав – і знову став найкращим бомбардиром першої ліги. За підсумками сезону-2000/01 "Поліграфтехніка" посіла третє місце, яке дозволило їй підвищитись у ранзі. Микола Лавренко був тоді, мабуть, найщасливішою людиною, та й вся Олександрія раділа тому успіху.

- Перше пришестя олександрійської команди в еліту виявилось нетривалим: провівши в ній лише два сезони, вона відмовилась від участі у наступному чемпіонаті. На той момент ви вже були гравцем "Металіста", куди перебрались за півроку до невтішної долі "Олександрії"…

- У команді рідного міста я завжди мріяв грати, і ця мрія здійснилась у 34 роки. Щоправда, друге коло сезону-2002/03, яке я провів у складі "Металіста", вийшло провальним. Команда у цьому відрізку набрала лише сім очок. Цього виявилось замало для того, щоб вберегтися від "вильоту" із вищої ліги. Наступний сезон я знову проводив у першій лізі, однак відіграв у ньому лише осінню частину. Забив 5 м’ячів, які допомогли команді здобути очки, такі необхідні для повернення у клас найсильніших. Воно за підсумками чемпіонату відбулося, щоправда, вже без мене. Мені "стукнуло" 35, тож вирішив завершити активні виступи.

БОМБАРДИРСЬКИЙ ДУЕТ ІЗ ПЛОТНИКОВИМ

- Невже не хотілося стати абсолютним рекордсменом серед бомбардирів першої ліги, де разом із Вадимом Плотниковим маєте однаковий показник – по 116 голів?

- Враховуючи, що Плотников повісив бутси на цвях після сезону-2000/01, який алчевська "Сталь" проводила у вищій лізі, я, звичайно ж, міг поповнити свій доробок і перевершити зазначений показник хоча б на один гол. Та не став цього робити із солідарності та поваги до Вадима. Ми з ним добре знайомі ще з тих пір, як були конкурентами. Часто спілкувались по телефону, обговорюючи наші спільні футбольні теми. Хоч показники по голах у нас однакові, проте досягли ми їх із різною кількістю матчів у першій лізі. Якщо вірити статистиці, то у Плотникова їх 305, у мене – 177.

- Серед багатьох ваших м’ячів – як у вищій, так і у першій лігах, є і забиті з пенальті. Чи мали свій секрет виконання?

- Авжеж. Перш ніж пробити, я завжди робив паузу. Пильно стежив за воротарем, що допомагало піймати його на протиході. Хоча можу зазначити, що і голкіпери намагаються пошити того, хто виконує одинадцятиметровий, у дурні. Для цього вони роблять оманливі рухи руками або корпусом, провокуючи свого візаві. А деякі впливають словами, усіляко вводячи в оману. Якось воротар "Шахтаря" Дмитро Шутков мені каже: "А я знаю, куди ти б’єш". Я не розгубився, відповідаю: "А я знаю, куди ти падаєш". Розбігся – і забив (сміється).

ФУНКЦІОНЕР, АГЕНТ І ЩАСЛИВИЙ ДІДУСЬ

- Після завершення кар’єри гравця не було думок щодо серйозної тренерької роботи?

- Попервах допомагав Геннадію Литовченку у роботі з харківською командою і навіть з "молодіжкою". Однак потім зосередився виключно на виконанні адміністративних обов’язків у ФК "Харків". З тих пір минуло багато часу, за який я почав займатися агентською діяльністю. Чимало футболістів, яких я рекомендував у той чи інший клуб, досягли певних успіхів. І не тільки в Україні, а й за її межами. Що, звичайно ж, не може не радувати. А ще постійно беру участь у матчах футбольних ветеранів. Причому, не лише у Харкові, а й в Олексадрії та Полтаві, де мене, як виявилось, до цих пір люблять (задоволено посміхається). Якось ще до повномасштабної війни мене запросили на виставковий матч за участю ветеранів полтавського футболу. Зрадів, коли отримав це запрошення, тож охоче на нього відгукнувся. Приємно усвідомлювати, що навіть зігравши у сумі не так вже й багато матчів за "Ворсклу" у чемпіонаті (у першій лізі 21, у вищій 49 – прим. ред.), я забив 42 м’ячі. І це у загальній кількості лише за якихось два роки. За словами тамтешніх футбольних статистиків, нікому з гравців, які виступали у головній команді Полтави за всю її історію такою результативністю відзначитись не вдавалося. Для мене, як бомбардира, це найприємніший факт.

- У вашій сім’ї до особливостей людини, яка багато років пов’язана з футболом, як ставляться?

- З розумінням. У цьому ніяких проблем. Дружина Марина завжди мене підтримує у будь-яких справах, причому не тільки футбольних. З нею ми разом вже понад трьох десятків років – після того, як одружилися у 1992-му. Познайомились з моєю "другою половинкою" у Харкові. Мій товариш запросив у гості, а там я побачив Марину. Почали зустрічатись, а невдовзі зіграли весілля. Маємо вже дорослу доньку Оксану, яка подарувала нам чудового онука. Його вихованням всі разом і займаємося. Відчуваю себе щасливим дідусем (посміхається).

Фото - з особистого архіва спікера