Краса і спокій старого міста. Мандрівка до Відня з UA-Футбол

Враження формують дрібниці. Щойно делегація з українськими журналістами та офіційними особами приземлилася в Міжнародному аеропорту австрійської столиці, щоб переглянути матч Ліги Європи «Рапід» - «Динамо», як біля автобуса, який мав здійснювати трансфер до готелю «Савоєн», підійшов дядечко середніх років у червоному піджаку, з трубою в руках. Розкинувши під ногами футляр від свого музичного інструменту, чоловік затягнув добре відому багатьом українцям мелодію «Під вишнею, під черешнею». Така особлива увага й ідентифікація нас саме як українців, а не «одних з великого числа туристів», звісно, не могла не лестити.

Для автора цих рядків мандрівка Віднем розпочалася з доволі несподіваного місця, де жоден з решти представників нашої делегації, мабуть, не побував. В готелі ми поселилися пізно, до виїзду на «Ернст Гаппель Штадіон» залишилося менше години. Щоб не втрачати часу, вирішую роздивитися, що навколо. Увагу відразу привернули хрести костелу в готичному стилі, який знаходився приблизно в кілометрі в спині від наших апартаментів. Туди вздовж вкритих плющем стін і прямую. І помічаю вхід у ботанічний сад. Територія його невелика, приблизно така ж, як у київського «співбрата» поруч зі станцією метро «Університет». Вузькими, в’юнкими, наче змійка, доріжками проходжу між столітніми дубами і платанами і виходжу на сонячну галявину, де увагу привертає кактусовий горбок. Поміж того розмаїття рослин одного виду відзначаю, що навіть найдрібніший «експонат» підписаний. Те саме бачу на іншому горбку, де спеціальні таблички розповідають навіть про мох, яким встелена земля.

Звернувши трохи в сторону, натрапляю на вузеньку, вочевидь штучного походження, річечку. В її прозорій воді видно сотні рибок жовтого, білого, червоного і чорного кольорів. Вони – майже ручні і не жахаються від появи людей. В Україні щось схоже доводилося бачити лише у водоймі поруч з «Донбас-Ареною» в Донецьку. Найсильніше ж враження від прогулянки ботанічним садом склалося від бамбукового гаю. Щоб відвідувач відчув, що таке перебувати в ліску поміж 20-метрових бамбуків, гай облаштували спеціальними металевими доріжками, через які можна зануритися в середину екзотичного лісу. Зробив висновок, що австрійці люблять увійти туди і постояти наодинці, подумати. У мене такої змоги не було, бо до відправлення автобуса на стадіон залишалося п’ять хвилин.

«Ернст Гаппель Штадіон» - центральний стадіон Австрії, де більшість своїх матчів проводить збірна країни, а клуби «Рапід» і «Аустрія» грають лише єврокубкові поєдинки. Знаходиться арена на окраїні Відня. Місцеві мешканці добираються туди в основному на метро. Ми ж прямуємо об’їзною дорогою і потрапляємо в суттєвий візуально затор. Втім, знайомого для киян, які щодня добираються на Троєщину чи Борщагівку, коллапсу немає. Автівки нехай і поволі, але постійно рухаються. При цьому на дорогах взагалі не видно вантажівок. З вікон проглядаються будинки нового зразка – скло і бетон. З них на увагу заслуговує споруда, яка схожа на корабель, яке починає тонути з хвостової сторони.

Взагалі, віденцям треба віддати належне: весь спектр будівель сучасного зразка вони відкинули на окраїни міста. Центр міста від цих див сучасної архітектури на кшталт вліпленого в центрі Києва «Паруса» вбережений і позиція ця принципова. Як і категорично відмовилися керівники міста від нічних клубів у центрі Відня. Шуміти в центрі автрійської столиці заборонено, починаючи з десятої вечора. Дискотеки з стриптизами для гультіпак відсунуті на узбережжя Дунаю, де знаходиться острівець, який можна назвати розважальним містечком. При цьому в центрі до пізна працює десятки пабів, кафе, закладів швидкого харчування, а також вар’єте, куди на наших очах, розмашисто відкривши двері, увійшов чоловік років 40-ка. Він, м’яко кажучи, хильнув зайвого й вочевидь потребував продовження банкету.

Вздовж тротуарів історичного центру Відня на ночівлю залишено безліч велосипедів

Власне, з нічної мандрівки центром Відня наше знайомство з австрійською столицею й почалось. Благо, готель «Савойєн» розташований в найстарішому районі міста й має однойменну назву – Відень. По дорозі оминаємо два костели. Поруч з одним з них – хрест і пам’ятний знак жертвам Катині 1940-го і Смоленська 2010-го. Ліворуч, знаменитий палац Бельведер, побудований у 18-му сторіччі принцом Євгеном Савойським, точніше, його нижня частина. Відзначаємо красиву підсвітку, але вирішуємо погуляти на цій величезній території в денну пору.

Що вночі вражає особливо, так це пам’ятник радянським воїнам, переможцям Другої світової війни. Величезний монумент з красивим фонтаном, який завдяки підсвітці особливо вражаюче виглядає ввечері. Виходить парадокс: австрійці, як союзники гітлерівської Німеччини, ту війну програли, однак меморіал переможцям у них виглядає доглянутішим, ніж 90 відсотків аналогічних пам’яток на території України, Росії та Білорусі. Ідеальна чистота води, підсвічені не лише фонтан, а й колони та стелла з солдатом-червоноармійцем на вершині, лампи під ногами, врешті-решт.

А ось фонтан поруч з Калскірхе (собором Святого Карла) вже не функціонує через пізню пору року. Зневоднена територія фонтану нагадує невеликий стадіон, а сама церква вражає масштабністю. В обідню пору наступного дня тут під гітару виконуватиме пісні еміґрант з Ґонконґу. Хлопець володіє надзвичайним голосом і має у Відні чимало прихильників, як серед місцевих студентів, так і серед пенсіонерів. Послухати пісні у виконанні етнічного азіата зібралося кілька десятків слухачів. Гроші у кофр, щоправда, «меломани» кидали так само неохоче, як і в нас.

Славнозвісна Віденська державна опера. Дивовижно, але австрійці кепкують над цією знаменитою спорудою, вважаючи її проект невдалим, таким, що не вписується в загальну архітектуру міста. Віденці зневажливо називають свою Оперу «комодом, що тоне» або «приміщенням вокзалу». Мовляв, театр збудовано без найменшого архітектурного смаку. Разом з тим, австрійці, які є законодавцями балів, додають: «Головне не зовнішній вигляд, а внутрішня суть». Навколо Опери і вздовж центральної вулиці Рінґштрассе вздовж тротуарів – «Алея зірок». Моцарт, Штраусс, Бах, Сальєрі, Шостакович, Ваґнер – усі ці легендарні композитори свого часу жили або виступали у Відні.

Та рухаємося від Опери в напрямку найвеличнішої будівлі австрійської столиці – Собору Святого Стефана. Його хрести і вежі в готичному стилі манять за кілометри. Не дивно, що вночі вирішуємо звернути з центральної вулиці – Рінґштрассе – і прямуємо крізь алею, яку жартома називаємо бутіковою, туди. По обидва боки – вітрини дорогих магазинів. Вражають ціни на маленькі керамічні фігурки – 199 євро за екземпляр. Діамантовим відблиском приваблює фірмовий бутік «Сваровскі». Та то не для нас. Заходимо в сувенірну лавку. Купуємо магніти на холодильник. Вони теж недешеві – 5 євро. Великою популярністю користується футболка зі зображенням кенгуру в жовтому трикутнику і написом «В Австрії немає кенгуру».

Та ось він – символ країни, її візитівка, збудований впродовж 12-15-го століть собор Святого Стефана. Натягнуті вздовж однієї зі стін тенти пригадують про реконструкцію, на якій зараз перебуває храм. Та колосального враження від собору це не псує.

Завершився вечір, точніше, ніч, смачним австрійським пивом, котре в не найдорожчих пабах у центрі Відня коштує 3,60-3,80 євро. В супермаркеті «Білла» такі ж марки хмельного напою можна придбати по 70 центів, а пиво «Weiselburger», яке в Києві оцінюють в 50 гривень, купуємо за півтора євро. Плюс націнка в 20 центів. Це – щось на кшталт нашого податку на додану вартість, який у ціну не входить.

Місцевий гід повідомив, що Відень є однією з найчистіших з точки зору екології європейських столиць, а питну, абсолютно чисту воду можна пити навіть з крана. Хтозна, чи то завдяки цим чинникам, чи від втоми лічених годин сну виявилося достатньо, щоб відновити сили для продовження мандрівки безпосередньо в день матчу, з самого ранку.

Тепер вже вирішуємо не звертати з Рінґштрассе нікуди. Відразу за Віденською оперою – парк. На вході – пам’ятник видатному німецькому поетові Йоганну Ґьоте. За десяток метрів, згорбившись, усміхається з-під вусів «найясніший цісар». Усміхаюся й сам, згадавши Швейкові «Хай живе імператор Франц Йосиф! Цю війну ми виграємо!»

Пам'ятник Моцарту...

...і вежа церкви, де вперше посмертно прозвучав його реквієм

Вінчає парад скульптур в цьому невеличкому парку пам’ятник Вольґанґу Моцарту. То трохи далі, вже увійшовши в арку, яка веде на Гельденплатц (Площу героїв), неподалік буде храм, у якому вперше після смерті видатного композитора звучав його реквієм. Сама ж Площа Героїв, яка стала знаменитою на весь світ після проголошеного з балкону Нового замку Адольфом Гітлером у березні 1938-го аншлюсу Австрії і Третього рейху, окрім пам’ятника принцу Євгену Савойському, який вражає витонченістю деталей, запам’яталася, на перший погляд, дрібничкою. Мерія Відня встановила майже посеред Гельденплатцу бювет з джерельною гірською водою. Споживати воду може кожен бажаючий, абсолютно безкоштовно.

В черговій арці на Площі героїв знаходиться офіс Іспанської школи верхової їзди. Поруч – кілька десятків бричок. На них можна швидко переглядути всю мозаїку пам’ятників, замків і храмів навкого Гельденплатцу. Щоправда, ціни на таке задоволення кусаються – 20-хвилинна поїздка на фірі обійдеться від 40 до 70-ти євро. Не для нашого гаманця, як кажуть. Та й навіщо нам ноги? Ними й прямуємо з Площі героїв через парк, в якому все ще цвітуть троянди, напоперек, до вражаючої своїми масштабами і кількістю гострих веж ратуші. Майже поряд знаходиться будівля австрійського парламенту. Здивувала повна відсутність поліцейських патрулів навколо. В принципі, правоохоронців впродовж двох днів перебування у Відні можна було не побачити взагалі. Якби день не завершувався походом на футбол, звісно. На самій же будівлі Федеральних зборів Австрії, «за спиною» скульптури Афіни Паллади привертає увагу величезна рожева стрічка на колонах. Вона – символ боротьби з раком молочної залози.

Бричка вартістю 70 євро за 20 хвилин

Міська ратуша

Будівля Федеральних зборів Австрії

Та до футболу залишається три години. А отже – час повертатися в напрямку готелю. Біля підніжжя пам’ятника імператриці Марії-Терезії звертає на себе увагу ще один вуличний музикант. Зовні його походження не схоже на австрійське, але співає на німецькій і англійській, а на скрипці грає, неначе на гітарі. Одна з виконаних пісень – російська «Очи чорные». Акцент у чоловіка помітний, але відчувалося, що він розуміє, про що саме співає.

Нарешті – палац Бельведер. Він займає величезну площу. Вздовж дороги – декоративні ялини, яким робітник якраз на наших очах надавав форми рівненького конуса з допомогою спеціальної «стригарки». Обабіч так само рівно вистрежені у високі лабіринти кущі. Широкий шлях веде до фонтанів, які оздоблені мраморними скульптурами. По обидві сторони – газони, навколо яких безліч в основному осінніх квітів, серед яких можна помітити чимало мальв. Центральний фонтан – багатоступінчастий, води переливаються через п’ять великих сходинок, виграючи на сонці барвистим блискотінням. Сам палац, в якому жив принц Євген, збудований в барокковому стилі. З його вікон відкривається прекрасний вид на значну частину історичного Відня. Перед палацом – велике штучне озерце, в якому плавають дикі качки.

Вже потім, повернувшись до Києва, з уст окремих динамівських фанатів довелося почути думку, мовляв, Відень аж перенасичений розмаїтими скульптурами. Що ж – питання смаку. Як на мене, місто виглядає вражаюче. Правда, щоб оцінити його принади сповна, вартувало б ще поїхати на узбережжя Дунаю, в ті місця, де розпочинаються Альпійські гори. Втім, поїздка ж футбольна і втиснути в неї усе й одразу складно. Для тих же фанатів Відень запам’ятається ще й сутичкою з ультрас «Рапіда» перед «Ернст Гаппель Штадіоном». Набіг тривав впродовж кількох хвилин і був зумовлений, на думку моїх співрозмовників, ідеологічними розбіжностями. Річ у тім, що навідміну від динамівців, віденські фанати притримуються лівих поглядів. До слова, саму бійку поліцейські погасили доволі швидко і при цьому не затримали жодного її учасника.

Для мене особисто важливим показником поваги людей до іноземних гостей є поведінка осіб, відповідальних за паспортний контроль. Якщо у Варшаві українців після прильоту і перед відльотом тримали при перевірці паспортів і особистих речей підкреслено довго, придивляючись, неначе до підозрілих осіб, то австрійські поліцаї виконували свою роботу динамічно, не забували посміхатися, а помітивши в не зданих багаж сумках в окремих наших співвітчизників придбаний не в «дьюті фрі» алкоголь, навіть співчутливо знизували плечима. Мовляв, що поробиш, такі правила. Власне, ось такий він весь Відень – місто, яке живе за правилами, але в якому диктат цих правил не наступає на горло людській свободі. Місто, в якому ти попри всю його велич навіть під час першого відвідання не відчуваєш себе розгубленим і бажаєш у майбутньому повернутися сюди ще раз. І як футбольний, і як звичайний турист.

Фото Івана Вербицькиго